Над Чорним морем (1891)/III

Матеріал з Вікіджерел
Над Чорним морем
Іван Левицький
III
Львів: Товариство ім. Шевченка, 1891
 
III.

В половині червця до Одеси прийіхали купатись в морі два Кишиневські молоді учителі ґімназіі: Віктор Титович Комашко та Михайло Федорович Мавродін. Був тихий душний вечір. Комашко та Мавродін скупались в морі і йшли побережнею улицею, що вила ся понад морем кругом залива. Од складів угля піднімалась чорна легка курява і обсипала политу, мокру улицю. Мостова з тесаного каміня чорніла од чорного пилу як ріля. Повітря було гаряче, неначе в натопляній хаті. Тягнуло духом порта, важким духом теплоі морськоі води, смоли, камяного угля, диму од паровиків залізноі побережньоі дороги. З политоі мокроі мостовоі піднімалась пара. Паничі дійшли до широких камяних сходів, котрі спускають ся з гори, неначе широке ростеляне полотнище. Всюди на сходах вештались пани з простиралами в руках, обвитих ремінцями, далі з гарненькими плетеними кошиками в руках, з котрих виглядали вишивані рушники та тонкі простирала. На верхніх східцях вгорі сиділи густими рядами няньки з дітьми, мамки, міщане, неначе кури на сідалі. Паничі вийшли на верх сходів неначе вилізли на якусь високу башту: вони облились горячим потом.

— Сідаймо тут коло кофені та напємось чаю, сказав Мавродін; нема сили йти до дому.

— То й сідаймо, обізвав ся його товариш Комашко, ледві дихаючи: в мене усе тіло розімліло. Вони сіли коло столика, що стояв з самого краю, недалечко од сходів, коло самісінького камяного, низького парапета. Парапет стояв над мурованою високою стіною, а під стіною на терасі гори розстеляв ся сад з миртових акацій; в саду жовтіли доріжки, що вили ся до літнього деревяного театра. Комашко впав на стілець, спер ся на широкий камяний парапет і дивив ся вниз на терасу, засажену акаціями, на людей, що вештались внизу по доріжках. Мавродін покликав слугу, котрий вибіг з роскішноі кофені, гарноі як мавританська храмина. Слуга приніс чаю. З під напятоі над столиками та стільцями парусини було видно усей бульвар, на котрому вешталась подекуди публика. Через парапет було видно усей залив, широку далень синього моря, обидва порти; з одного боку залива було видно плисковатий пересип над морем, з другого боку залива піднімалась висока гора Лянжерон, котра вганялась в море.

Комашко та Мавродін мовчки давились на широку картину моря. Сонце впало в степ за плисковатим пересипом. Небо горіло. Вода в заливі червоніла. Між червоним небом та водою чорніла довга смужка невисокого берега, що десь далеко-далеко тонула в мглі і була неначе намальована пензлем на тлі червоного прозорого скла. На дворі було тихо. На морі стояв великий корабель, спустивши білі вітрила неначе крила, і ніби дрімав як лебід на воді, а за ним на горізонті видно було полосу сизого туману, в котрому ворушив ся пароход, а над пароходом пасмо чорного диму ніби плуталось в тому тумані, як чорна нитка в білій прозорій тканці. Залив, порти, ряди кораблів в портах ніби дрімали, засипляли, вкриті синім шатром неба, облиті червоним горячим одлиском од неба та води.

Трохи одпочивши, Комашко почав пити чай. Публика все густійшала на бульварі. Він придивляв ся і сьлідкував очима по бульварі, бо знав, що Саня Навроцька пойіхала до Одеси купатись в морі. Несподівано він вхопив стільця за спинку і прихилив до стола.

— Для кого це ви готуєте місце? спитав Мавродін; певно для Сані Навроцькоі?

— Та вжеж! сказав Комашко. Вона тепер в Одесі. Мабуть вийде на бульвар гуляти, обізвав ся Мавродін. Комашко був один з найлучших педаґоґів в ґімназіі. Високий на зріст, тонкий станом, з блідим, смуглявим матовим лицем, він не кидав ся в вічі красою. Тільки його великі, темні, гострі, карі очи сьвітились огнем і показували глибоку мисль і велику енерґію. По батькови й матері він був Украінець, але одна його бабка була Грекиня: його великі гострі очи блищали огнем… Комашко родив ся на берегах Дністрового лимана. Чесний, правдивий, непідкупний, страшно нервний, він прямо і открито виявляв своі мисли, своі гадки, не здержував ся в словах ні перед ким. Тогди, коли він говорив про яке небудь неправдиве, нечесне діло, його руки дріжали, голос тремтів, на очах виступали сльози. Перед нечесними людьми він більш всього не міг вдержати течіі красномовного слова і говорив сьміливо й прямо, він іх ненавидів… Комашко — син небагатого батька, зріс в степах, любив своі степи, любив народ, був народовцем, любив украінське слово, бажав щастя й добра своєму народови. Для його, як для демократа, були дорогі інтереси, як свого народа, так і інчих славянських і неславянських народів.

Мавродін був родом з під Маріуполя, з одного міста коло Азовського моря. Його батько був Грек, а мати Украінка. Він вмів говорити украінським язиком, виріс серед украінського народу і полюбив його. Яко народовець він посьвятив себе на службу украінському народові. „Не заводитиж міні Греціі над Азовським морем! Буду працювати серед того народа, серед котрого живу“, говорив він Комашкові. І він пристав до Украінців. Мавродін держав ся такого самого погляду та пересьвідчення, що й Комашко, але був тихий, смирний чоловік, обережний в словах, навіть трохи хитрий. З його уст не вилітало ні одного зайвого слова перед людьми чужими, небезпечними. Тихий в словах, він тільки піднімав голос тоді, коли його приймала до серця яка небудь любима ідея, а найбільше ідея про національну самостійність, про украінську літературу та добробит украінського народу…

Випивши чай, Комашко знов повернув ся до моря і задивив ся на широкий морський простір. Задума й жаль засьвітив ся в його великих виразних очах.

— Що ви таке вгляділи на морі, що так задивились на його? спитав ся в Комашка з осьміхом Мавродін.

— Задивив ся на море, сказав Комашко; люблю грандіозність в природі: люблю море, високі гори, стремкі скелі. Хотілось-би міні побачити високі гори, що верхами досягають до хмар, здорові ріки, широкі, без кінця преріі… Грандіозність будить в моєму розумі вищі думи, високо піднімає душу. Як міні хотілось-би побачити великі европейські городи, постерегти іх життя, не матеріяльне тільки, а життя вище, проґресивний рух мисли, соціяльний рух, що прокладає стежки до нового проґресивного життя…

— А мене зовсім не кортить, подивитись на те диво, обізвав ся Мавродін: доволі з мене і наших херзонських прерій та надморських наших городів.

— Люблю усе велике, грандіозне у всьому; люблю читати про славні великі історичні подіі, про великий рух народів, про великі реформи, про високі розумові питання, що запалювали, як искри, життя народів і піднімали його хвилями, як буря море. Коли читаю про великі подіі, моє серце швидче кидаєть ся в грудях, дух піднімаєть ся високо. Здаєть ся міні, неначе я сам живу в ті часи, перебуваю усю тревогу того часу. Коли читаю про заграничне сучасне життя, про заграничний рух, чую пульс того руху, чую одгомін його в своєму серці. Серце оживає, душа радіє. Надія сьвітить міні. Люблю життя, люблю рух; люблю заглядати вперед, чогось кращого жду, жду з нетерплячкою. Летів-би туди, злив ся з тим життям, та… Люблю дуже рідний край… А наше життя? Мертвота, однаковість, монотонія… Ні руху, ні сьвіжоі мисли; будень, усе будень! і не знаю, коли те сьвято буде. Усе мертве, неначе ріки, сковані ледом.

— Знаю тебе добре; знаю твоі сили і пал твоєі душі; знаю, що ти призначений на щось вище, але знаю, що грім бє у високе дерево в лісі, подумав Мавродін і здихнув.

Йому стало жаль свого приятеля.

— Правда ваша. Сум бере, як подумаєш, сказав Мавродін; але чи ми-ж тому винні?

— Знаю, хто винен, хто закував в кайдани нашу мисль, але од того міні не легше, сказав Комашко. А якби хотілось пережити нову фазу людского житя, пережити мислями, взяти гарячу участь в ділі!… Я хочу діла і діла доброго, на користь людскости і… мушу зостатись тільки з мислями, з задавляною енерґією. Важко, невимовно важко! наче камінь лежить на душі. Чую, що якась темна, груба, некультурна сила насіла на нас і душить, як камянна гора! Але чую, що мене і сам чорт не задушить; інчим духом віє тепер на сьвіті… Коли б хоч вернулось наше історичне минувше; який то був-би тепер проґрес! Я не говорю про форми нашого історичного минувшого життя… Форма його не сучасна… Але його дух громадський, вибірчий, вольний, як воля…

Комашко замовк і довго дивив ся на море, потім важко здихнув.

— Чого це ви так важко здихаєте? спитав у його Мавродін.

— Хиба ви й не знаєте, чого я здихнув? обізвався Комашко; згадав Саню Навроцьку. Куди не піду, на що не гляну, думка моя про неі неначе тінь моя за мною сьлідком ходить. З того часу, як побачив іі, як полюбив іі, я неначе вдруге на сьвіт народив ся. Неначе для мене сонце вийшло із-за хмар після довгоі негоди. Як сонце осьвітила вона мою душу, звеселила серце, закрасила життя, збудила енерґію. Любов — велика психічна сила! Правду сьпівають в пісьні: „Ти в мене одна, як ясна зоря вечірня сьвітиш“. Не знаю, чи будеш ти, зоре, сьвітити для мене усей мій вік, чи швидко зайдеш для мене на віки?…

— Чого це на вас найшла така поезія? спитав Мавродін.

— Вольний час, одпочинок, море, поезія… а перше всього любов, любов — найвища поезія, сьвіт для серця, сонце в нашому хмарному буденному життю, сказав Комашко.

— Чи у вас з Навроцькою хоч трохи йде діло на лад? спитав Мавродін.

— Хто його зна, сказав Комашко. Не можу сказати, бо не можу одгадати. Я часто буваю в іі батька, цілі вечори балакаємо з нею. Часом вона буває для мене привітна, ласкава. Часом моя розмова іі зацікавить; в неі очи засьвітять ся привітом, ласкою, дають надію. Але часом ми не зійдемось мислями, поглядами, довго змагаємось. Вона стоіть уперто на своєму, а я не хочу поступитись… І я бачу в іі очах байдужність, холоднечу… Тогди я й сам збайдужнію, розсерджусь, і вертаюсь до дому з тугою на серці. Чи кохає вона мене, чи забавляєть ся моєю розмовою, ніяк не вгадаю. Здаєть ся, я іі зацікавив більше розмовою, ніж своєю особою. Чи можна молодих дівчат приворожити розумом, сучасними питаннями?

— Трудно. Я іх багато знаю, але мало між ними розвитих розумом, зацікавлених наукою, сучасними питаннями. Іх приворожиш більш очами, ніж речами, сказав Мавродін. Але Саня не з таківських: вона серьозно інтересуєть ся наукою і усякими принципами. Вона не вітрогонка, хоч і весела і любить жарти, і сказати правду з характером.

— І я це спостерігаю і вам йму віри. Але знаєте що? Ми з Санею ніяк не зійдемо ся в деяких принципах, сказав Комашко. Вона людина правдива, щира, непотайна; мислить і говорить сьміливо, часом різко й гостро. Іі пересьвідчення правдиві, гуманні. Але вона в кінці всього — козмополітка. Нашого украінського національного, народнього питання вона або не розуміє, або не має до його симпатіі. Я бажаю, щоб моя жінка була зо мною однакових пересьвідчень, однакових принципів. З ворогом моіх принципів, таким як Санина мачуха, я з роду-віку не оженю ся, хоч-би вона була гарна, як картина.

— Не оженю ся я й з такою панною, котра буде виганяти з сіміі, з дому національний украінський дух, народний украінський язик, сказав Мавродін.

— Козмополітизм знайшов в Сані добрий ґрунт, сказав Комашко; хоч вона по батькові та матері Украінка, але зросла в Кишиневі серед мішанини десяти національностей, не знає ні украінського ні молдавського народа, не знає гаразд мови ні украінськоі ні молдавськоі. Та й мачуха іі йде проти Украінщини і проти мене; вона, здаєть ся, боіть ся мене, боіть ся за свою дочку Маню, щоб я часом не мав на неі впливу.

— Як-же старі стають до вас? спитав Мавродін.

— Старий Навроцький чоловік простий, чесний, зразу полюбив мене, а мачуха скоса поглядає на мене, сказав Комашко, і втопив очи в червоне, тихе небо, неначе в йому шукав собі поради та спокою.

В той час з'явилась на бульварі Саня Навроцька. З нею рядом йшла Надежда Мурашкова. Комашко вглядів паннів, схопив ся і побіг до іх; сьлідком за ним пішов Мавродін. Привитавшись до паннів, вони попросили іх сісти за стіл. Саня вийшла на доріжку між двома рядами стільців та столів, потім пурхнула по доріжці і ніби впала на стілець. За нею повагом йшла Мурашкова; вона сіла коло стола поруч з Санею.

Комашко повеселійшав. Очи в його засьвітились. По його нервах, втомлених од морського купання, ніби вдарила жива елєктрична течія. Мавродін миттю побіг до кофені і звелів подати паннам чаю.

— Ой Вікторе Титовичу, чи нема в вас часом окулярів? спитала весело Саня.

— На що це вам окуляри? спитав Комашко. В Кишиневі ви іх ніколи не надівали; хиба оце за тиждень старі стали!

— Оце перейшла бульвар, та як глянула на убори одеських дам, то трохи не осьліпла! сказала Саня; пістряво, рябо, червоно, зелено, жовто, синьо й усяково. Йде проти нас здорова, огрядна купчиха жидівка. Пописана й розмальована, як індійський идол. Я на іі фіґурі налічила вісім фарб. Подумайте собі: сукня ясно-червона, накидка темно-зелена, на шиі разок товстих круглих коралів і золотий здоровий медальон на товстому золотому ланцюшку, ще й зверху рожева стрічка з довгими кінцями до пояса; на грудях синя стяжка; через усі груди до пояса теліпаєть ся золотий ланцюшок, а серед грудей зверху на ґудзику причепила золотий годинник, неначе орден якогось індійського льва, або тигра. На голові чорний парик з начосами, а на парику копиця жовтих та червоних рож, а зверху стремить чорне перо. Прикиньте до того білі черевики з срібними спряжками — чиста австралійська райська птаха! Ну, і смак в тутешних дам! неначе в Константинополі.

— Мішанина східних та европейських рас — мішанина европейського смаку з турецьким, сказав Комашко.

— Та які багаті, неекономічні убори! обізвалась Мурашкова. Купецька Одеса не знає економіі.

— Отам то мабуть принципів під тим парикові та струсевим пером! сказав Комашко.

— О, певно, багато: принцип кукурузи, принцип пшона, принцип гречки, принцип полови і пануючий принцип убрання Савськоі цариці, сказала Саня; це один принцип, що од часів Соломона та Савськоі цариці, здаєть ся, тільки й дійшов до наших часів незмінно.

— Ви така палка оборонниця жіночого питання і нападаєтесь на дам, сказав Комашко.

— В чому, в чому я оборонниця жіночого питання, тільки не в цьому; це зоставляю кому інчому. Я в своєму сірому уборі вибігла на гулянку між іх, неначе сірий вовк з ліса, бо кажуть-же: що сіро, то й вовк, сказала Саня і весело зареготалась.

— Добре ви обписуєте, ій Богу добре! сказав Мавродін.

— Пишуть-же париські ґазети про дамські убори на великих аристократичних балях, сказала Саня; якби в вас був такий звичай, — одеські ґазети малиб багатий матеріял. Чи не скопіовав часом Фльобер в своій „Спокусі св. Антонія“ з одеських дам своєі Савськоі цариці, що з'явилась в мріях сьвятому Антонію в печері Тибайдськоі пустині!

— А в нас в Одесі є таки чимало Савських цариць, обізвав ся Мавродін; он гляньте: йде іх цілий ряд; а ондечки за столом сидять аж чотири!

Саня замовкла і трохи зморщила брови; вона не могла знести, коли який небудь панич говорив щось недобре про женщин, або сьміяв ся, або навіть критикував іх.

— Требаб настрочити Целаброса; от намалював-би іх в якій небудь ґазеті! сказав Комашко; ця робота, як раз присталаб до його.

Мурашкова кинула на його очима і почула, що він ніби пустив на неі гостру стрілку, і та стрілка влучила іі десь чи в плече, чи в груди, чи в саме серце; вона почула, що в неі в грудях десь заболіло, защеміло гостро, раптово. Єі очи стали сердиті, брови насупились.

— Ти, Саню, і сама обписалаб незгірше Целаброса, обізвалась Мурашкова.

— Якби я почала писати, то писалаб не з одноі чернильниці, сказала Саня.

— Одноі чернильниці булоб вам мало? спитав Комашко.

— Щоб списати цей убір з маленькою, бачте, іллюстрацією, я поставилаб на столі вісім чернильниць з усякими чернилами, сказала Саня; почалаб писати зверху, цеб то з голови, чорним, потім жовтим, потім червоним, далі золотим, далі синім, ще далі зеленим, а внизу намалювалаб червові панчохи в срібних черевиках і підписалаб: Се індійсько-одеська благородно рождена маркіза од кукурузи, вівса та ріпаку! І послалаб в „Новоросийський Телєґраф“.[1] Саня зареготалась, за нею зареготались усі. Одна Мурашкова ані осьміхнулась.

— Саню! Бога ради! Чого це ти так розходилась? обізвалась Мурашкова з докором.

— Це на мене, бач, злинув поетичний дух з одеського бульвара, сказала Саня; найшла на мене поетична творчість, якоі я в кишиневській куряві не чула в собі. Покинула прозу, прийіхала в поезію, на море.

— Може ви прийіхали лічитись купанням од якого нездоровя? спитав в Сані Комашко.

— Борони Боже! я зовсім здорова. Але не думайте, що я прийіхала на купання, як йіздять наші степові поміщиці, щоб втопити нудьгу в морі, сказала Саня. Ця забавка коштувалаб недешево і булаб похожа на панські примхи.

— Я й не думаю так, сказав Комашко. А хоч-би й так! Чом-же не пойіхати і не позабавитись тому, хто має вольний час, хто має за що забавлятись, тільки, само по собі, в міру, економічно, не через верх. Всьому на сьвіті повинна бути міра.

— Моя мачуха слабує на нерви і лікарі післали іі на море лічитись купанням, а вона взяла мене й сестру з собою, сказала Саня; папа прийіде до нас через тижнів два і буде навідуватись до нас, бо йому не можна кидати служби в канцеляріі.

— Тобі, Саню, требаб таких ліків, щоб ти стала не така весела, обізвалась Мурашкова.

— Ось потрівай! Як почну купатись, то мабуть загублю в морі половину веселости, бо од морськоі води з початку чоловік стає слабосильним, сказала Саня; тоді понадуваємо ся та й будемо мовчки дивитись одна на другу, сказала Саня.

— Лучче не надувайтесь — веселість вам більше пристає до лиця, сказав Комашко. Чи довго будете купатись в поезіі, як ви казали, чи… тоб-то в морі?

— В поезіі готова цілий вік, а в морі, мабуть до самоі осінноі поезіі, сказала Саня.

— Та сама уся поезія, і поезія розумна, висока, як поезія Шіллєра, подумав Комашко, і насилу, насилу здержав здихання в грудях. Чи для мене ти сьвітитимеш, чи моє життя звеселиш своєю поезією, чи може на інчого спаде твій сьвіт?…

Комашко задумав ся і мовчки милував ся веселими Саніними очима; ловив своіми очима кожний іі рух, ловив кожне іі веселе слово. Усе, що вона говорила, здавалось йому сто раз цікавійшим і веселійшим, і розумнішим. Він слухав іі розмову і не міг наслухатись, неначе слухав якісь мельодіі, гучні, веселі, чаруючі, що ніби сипались перлами, як радісні мельодіі Моцарта.

— В якомуж місці ви думаєте купатись? спитав у Сані Комашко.

— На Великому Фонтані. Ми найняли кватиру в монастирській гостинниці, недалечко од моря, коло самого манастиря, сказала Саня.

— А ви самі прийіхали? спитав Мавродін в Мурашковоі.

— Сама. Моя мати недужа. Я з Санею буду жити на Великому Фонтані, в тій самій гостинниці, обізвалась Мурашкова.

— А ми купаємось в самій Одесі, обізвав ся Комашко до Сані.

Ще ніколи Саня не здавалась йому такою гарною, як в цей вечір. В легонькому сіренькому убранні, в соломянім капелюсі з ясно синіми незабудьками, з голубою стяжкою на одному плечі, вона вся ніби сіяла і звеселяла Комашка, як теплий промінь весьняного сонця. Ясно-сивій цьвіт дуже приставав до іі лиця.

Комашко примітив, що Саня зраділа, побачивши його. Вона говорила до його привітно, сьміялась, жартувала. Саня справді скучила за ним. І ій подобалась його широка просьвіта, сьвіжі погляди та пересьвідчення. Вона любила говорити з ним, слухати його цікаву розмову, але до того часу… щиро любила тільки його душу й розум. Подобались ій тільки жваві великі розумні карі очи та струнка рівна фіґура.

Пішла звичайно розмова про одеських та кишиневських знаємих. Усі були вільні од роботи, всі вийіхали одпочивати та забавлятись, усі були молоді, через те й щасливі, бо молодість, сама по-собі вже, щастя і радість, якіх вже не зазнає доспілий, мужний чоловічий зріст, — або недужа старість.

На бульвар налинула публика, неначе полились хвилі. Народа набилось так багато, що на бульварі ледві можна було протовпитись. Прислуга в кофені бігала, як несамовита; в іі руках ніби літали стакани з чаєм та кавою, з кружками пива, з тарілками мороженого.

Вечір догоряв. Залив став темно-рожевий. Духота спадала. З моря потяг сьвіжий, тихий вітерець, неначе махнув тихо крилом і приніс з собою сьвіжість, морську вохкість, і влив в потомлених, ніби повялих од спеки людей, силу, сьвіжість. Стало легше дихати; усі повеселійшали.

Між столами з'явив ся Аристід Целаброс: він углядів здалека Мурашкову і своіх кишиневськвх знаємих.

Целаброс приступив до стола і привитав ся з паннами та з паничами. Мурашкова подала йому руку і вся ніби іздрігнулась. Червона стяжка на іі грудях задрожала, вона спахнула. На щоках й висках виступив густий румянець. Целаброс сів проти неі, глянув іі просто в вічи і осьміхнув ся. З під його макових уст блиснули два рядки білих, рівних, міцних зубів. Очи стали ласкаві, солодкі, і його саме лице стало якесь солодке.

Мурашкова глянула на його очи, на повні губи, і в неі очи заграли, сипнули іскорками; вохкість заблищала на іх, і сльози, як роса, виступили з очей. Вона закрила іх рожевими віками, щоб не виявити перед людьми тревоги свого серця, котре так раптово і несподівано заговорило в неі через іі видаючі очи. Щоб трохи притайітись од людських цікавих очей, Мурашкова нахилилась над стаканом і почала пити чай, втераючи частенько червові гарні уста хусточкою. Поміж іі бровами згорнулась складочка; вона перемогла свою тревогу.

— Яким способом Целаброс довідав ся, що я пойіхала до Одеси? Я йому про свій замір нічого не говорила, зумисне не говорила; я вийіхала нічним поіздом, крадькома, щоб він про те не знав. Я боялась свого палкого серця; боялась гарячого кохання Целаброса, як бурі, боялась зійти ся з ним на самоті, в чужому городі, між чужими людьми… Вона думала і тревожилась за себе, за його, за свою репутацію. Краска сплила з іі лиця; воно стало матово-біле, як ґлязурована порцеляна. Целаброс висьлідив, як вона вийіхала до Одеси і собі рушив сьлідком за нею.

— Ваша мама звеліла передати вам поклін, промовив Целаброс, дивлячись солодкими очима в очи Мурашковоі.

— Спасибі вам. Чи мама здорова? спитала вона.

— Здорова, сказав Аристід. Чи довго будете жити в Одесі? Де ви знайшли собі кватиру?

— Як довго будемо жити в Одесі, я й сама ще не знаю. Буде тепла вода в морі, будемо купатись, а як захолодіє вода на довгий час, то й вернусь до дому, сказала Мурашкова. Про свою кватиру вона зумисне не сказала.

Розмова між ними урвалась, як нитка, несподівано перетнута ножем. Усі замовкли. Целаброс не зводив очей з лиця Мурашковоі. Єму було добре мовчати і дивитись, дивитись на іі очи, на іі уста. Мурашкова спустила очи; вона ніби боялась глянути на його. Якесь важке передчуття стревожило іі душу.

Тим часом знакомі паничів та паннів, взглядівши іх за столом, почали сходитись до стола. Прийшов Фесенко, молодий учитель одноі одеськоі ґімназіі, високий, плечистий, гарний з лиця. Убраний в літній костюм з шовковоі біло-жовтоватоі чесучі, з дорогою елєґантною палочкою в руках, в цвікері в золотих обвідках, він виступав кавалєром, джентільменом. Він скинув циліндер, зручно зняв цвікер і зробив сальонові уклони дамам. При поклоні ґраціозному він схилив свою чорноволосу голову трохи на бік і подавав усім руки, якось по паняньськи. Ціх манєр він набрав ся в сальонах одеських купців, де бував в гостях. Син простого одеського міщанина, він ліз в пани з усеі сили, пер ся між аристократів, шукав з багатирями знаємости і знаходив іі… через своіх учеників. Щоб запобігти ласки в одеських аристократів, він писав частенько до батьків, як вчать ся іх діти, ходив сам в багаті доми, ніби то щоб подати звістку про дітей. Знаємість помаленьку стверджувалась. Декотрі купці просили його заходити до іх в гості. І Фесенко втеребив ся в іх доми. Фесенкова голова була вольна од усяких ідей, окрім тих, які панували в вищих сферах. Він підладжував ся під погляди тих сфер, бо був карієрович; серіозних наукових книжок ніколи в руки не брав. Коли траплялось йому сказати яку нибудь украінську приказку, то він вимовляв іі на великоруський лад, як деякі наші трошки просьвічені панни, котрі хотять показати, що вони вже зовсім спаніли, і не можуть вимовити по украінськи навіть і одного словця.

На горячому півдні ніхто не носить рукавичок, бо вони од поту на руках зараз стають мокрі. Фесенко носив рукавички ясно-бузкового цьвіта. На долонях, на кінцях пальців в єго виступили мокрі плями.

Фесенкові не було де сісти. Він став за стільцем Сані Навроцькоі і почав говорити іі солоденькі комплєменти. Навроцька обзивалась до його знехотя, неначе одбувала панщину. Комашко іронічно осьміхав ся і тільки переглядав ся своіми карими ясними очима з Навроцькою.

Небо над морем ледві жевріло. Почало темніти. На бульварі засьвітили ґазові ріжки. Сьвіт залив бульвар, кофеню, сходи. Публики набралось сила. Коло самих сходів в деревяному кіоску заграла войскова музика. Маси людей ніби стрепенулись. Розмова стала голоснійша й чутнійша, ніби десь загув рій в улику, стревожений людською рукою. Уся публика повеселійшала. На пляцу коло музики стовпив ся народ, як на ярмарку. По алеі сунулась така густа маса народа, що й протовпитись було трудно. Бульвар для гуляння за малий на Одесу.

Довгими рядами товпились без смаку убрані смугляві дами, гостроносі, з східними грубоватими пружками лиця. Подекуди рябіли ясні костюми украінські, мішані з полосатими, молдовськими та болгарськими. На заливі, в закутку коло берега, ще лисніло рожевим сьвітом широке плесо. Море було вже чорне. Воно ніби дрімало, засипляло. В обох портах заблищало на пароходах сьвітло. Залив став ніби вкритий здоровими зорями. Далеко, далеко на ріжку моря, в карантинній пристани, тихо повертав ся ліхтар на маяку, кидаючи на море, на порти, то ясно-червоний, то зелений, то сивій, то жовтий сьвіт.

Внизу за парапетом бульвара, з садку, що розріс ся по терасі, заблищали ґазові ріжки. Вгорі на бульварі, внизу в садку, в портах і далеко на морі скрізь лив ся масами сьвіт, перемагаючи догаряюче червоне небо. На дворі стало сьвіжійше. З моря потягло тонкими пахощами морськоі води, потяг частий сьвіжий морський воздух. Скрізь сьвіт, блиск, шум, гам, гармідер, веселість. Гук музики зверху на бульварі перебивав гук музики внизу, коло літнього театра. Все це ворушило нерви. Люде забували тревогу дня, клопоти життя. Наші знаємі панни та паничі довго сиділи і балакали. Усім було весело. В очах у всіх сьвітилась радість; то був час спокою, одпочинку.

Між столами з'явилась здорова великанська фіґура і простувала до того стола, де сиділи панни та паничі: то був знакомий і сусіда Комашка та Мавродіна Серґій Степанович Бородавкин. Бородавкин був син багатого катеринославського поміщика, потомка одного з тих московських панів, котрі забрали собі давні запорожські степи. Його батько був страховищем, катом для крепаків, для жінки, для сина, для дочки. Село й його сімя тільки тоді оживали, як він вийіздив на кілька неділь в Никополь або в Одесу. Погонич вертаючись з порожним еквіпажом, прийіхавши на гору, під котрою стояло село, ставав на козлі, махав шапкою, махав батогом і кричав на все село: нема пана! нема пана! Сі слова долітали до панського дома, розносились блискавкою по селу. Сімя Бородавкина вибігала з покоів, раділа; все село хрестилось на радощах… воно тільки жило й дихало, як пана не було дома…

Старий Бородавкин держав в руках село і сімю, як в залізних кихтях з гострими пазурами. Жінка його рано вмерла з горя. Дочка Христина втікла в ночи через вікно і потайно повінчалась з сусідним поміщиком Милашкевичом. Синови не давав батько і зайвоі копійки в руки. Молодий Серґій Бородавкин був вже рік в універзітеті, як помер його батько. Його широка натура, викохана в широких степах, випостившись за живоття батька, дала собі волю після єго смерти, тільки на інчий лад. Серґій, допавшись до батькового добра, програв, промайнував свою землю, усе своє добро, програв останні четверо коней з каретою, кинув універзітет, женив ся з простенькою міщанською дівчиною в Одесі і нагулявшись до волі, вкінци усего мусів ити на службу в залізнодорожню контору.

— Чого це ви так пізно вийшли гуляти? спитав в Бородавкина Комашко.

— Скуповував харч для сіміі. Ми вже знайшли кватиру на Великому Фонтані, над самим морем будемо купатись. А це мене жінка послала накупити провізіі, сказав Бородавкин.

Бородавкин вже три дні скуповував провізію, а жінка й діти сиділи над морем без чаю, цукру та без грошей. Бородавкин гуляв собі в Одесі і навіть забув про сімю.

— А чи чули, які скандали трапились у нас в Кишиневі? сказав несподівано і одрубчасто Бородавкин.

— А що? крикнули усі в один голос.

— Офіцери в клубі побили поміщика Лупурелло.

— Яким способом? спитали усі.

— Грали вони в карти та пили до півночи в саду, а потім полаялись. Лупурелло вхопив пляшку, кинув на офіцера. Пляшка полетіла на сусідній стіл і впала перед Карланджі, перед самісіньким єго носом. Офіцер кинув на Лупурелло паляницею; паляниця вдарила в голову якусь даму; Лупурелло вдарив офіцера палицею. Тогди всі офіцери кинулись на Лупурелло, побили єго, а далі перекинули через стіну на улицю.

— Хиба ви, були оце в Кишиневі? спитав Комашко.

— Ні, каже Бородавкин.

— Може це в ґазетах написано? спитав Комашко.

— Ні. Я чув оце тілько що на вокзалі[2], сказав Бородавкин.

— Хиба ви хотіли іхати в Кишинев? спитали єго.

— Та ні! я проводив на вокзал одного нашого Кишиневця. Та там в Кишиневі вийшла ще й друга історія. Поруновський хотів стрелитись за свою жінку з Ловеласом Мочу. А знаєте, який вийшов між ними дуель? Вони кинули жеребки, кому зістатись в Кишиневі, а кому виіхати на пять літ з Кишинева. Ловеласові Мочу випало виіхати, і він виіхав.

— А щож на те жінка? спитали в Бородавкина.

— Жінці байдуже; вона любила іх обох однаково, молов Бородавкин.

Всі кругом стола зареготались. Засьміялись і коло столів близьких од нас, бо й там чули оповідання Бородавкина. В Кишиневі на сто тисяч народа нема ні одноі ґазети. Бородавкин був тою місцевою ґазетою. Він скрізь бував, скрізь нишпорив; знав, де хто буває, що робить, хто з ким змагаєть ся, хто з ким лаєть ся, хто з ким кохаєть ся. Єго се все страшно інтересувало. Коли він подавав ці новинки, єго випнуті сірі великі очи аж грали.

— А знаєте що, панове? Підемо завтра на Малий-Фонтан всі гуртом. Я вже давно там був. Походимо, погуляємо, посьнідаємо та й до дому на обід вернемось, крикнув Бородавкин, махнувши своєю довгою важкою рукою. Єго блідо-жовте лице засьвітилось.

— Може і в карти там пограємо? сказав іронічно Комашко.

— То й пограємо. Боно, бачите, над морем, може буде смачнійше. Знаєте природа… море… сьвіжий воздух, поезія, взяв-би єго дідько! сказав Бородавкин.

Єго гадка усім сподобалась. Усі приіхали до Одеса, щоб побавитись.

— То й поідемо! гукнули всі, навіть панни.

— Збірний пункт буде коло собора, на сквері. Завтра в десятій годині сядемо на трамвай та й махнемо, сказав Бородавкин.

— То й махнемо. А ви поідете? спитав Комашко в Сані Навроцькоі. — Поіду; чом-же не поіхати? сказала вона, як ви поідете тільки з своім кружком; я не люблю, як наіде багато людей, та ще незнаємих.

— Усі, усі, скільки нас тут є, а чужих нікого не буде! крикнув Бородавкин. Усі своі і нікого чужого — ані одного чоловіка.

— Та не кричіть так дуже, та не махайте руками, бо вашу фіґуру видно на ввесь бульвар, сказав до него Комашко.

— Так завтра в десятій годині? знов крикнув Бородавкин, прощаючись і подаючи всім руки; я дам не силую, бо присилувати когось забавлятись трудно… Але сподіваюсь побачити там і вас, дами!

— Добре, добре, сказали панни. Бородавкин потяг ся поміж стільцями, ледві несучи своі важкі широкі плечі та здорову голову в соломяному широкому брилі.

Несподівано схопив ся з моря вітер. Засипляюче море неначе зітхнуло і дихнуло міцними грудьми на берег. Вітер дмухнув на бульвар. Широкі полотнища парусини загойдались над столами та головами публики. Парусина бахкала, рвалась, гойдалась, неначе хотіла зірватись з шнурків. Акаціі зашелестіли, ґазові ріжки замигали. Стрічки на дамах заметлялись. Подекуди позлітали брилі з голов і впали на публику. Публика заворушилась і почала розходитись. І знов вітер несподівано упав так раптово, як і схопив ся, неначе море позіхнуло раз, другий з просоння та й знов заснуло.

Саня Навроцька та Надежда Мурашкова піднялись з стільців. Кавалєри повставали сьлідком за ними і провели іх до гостинниці.

——————

  1. Щоденна часопись в Одесі.
  2. На двірци желізниці. — Ред.