Над Чорним морем (1891)/V
| ◀ IV | Над Чорним морем V |
VI ▶ |
|
Памятаю один вечір. Рибалки одійшли далеко од курінів, закидали вечірню тоню. Я ліг коло куріня і не зоглядів ся, як смерклось, як зорі висипались на небі. Лежу до гори лицем і дивлюсь на широке небо. На дворі тихо, як в хаті: усе ніби притаілось, замерло, нігде не чуть ні гука, ні людського голосу. Гарно, як в раю! Жара спала. Лиман дише прохолодою на горячу землю. Я не зводжу очей з неба. Воно сине-сине і прозоре, а внизу кругом над землею горячо фіолетове, неначе оперезане фіолетовим та червонуватим поясом. Небо стає все синійше і темнійше. От зорі висипались густо-густо, неначе зерна пшениці на засіяній ріллі. Усе небо заткане зорями, як перська темно-синя матерія, обсипана золотими цятками. Я шукаю ладу між ними, сьліжу взорець, а вони сплітають ся, як безконешник на писанці. А лиман лиснить, як плуг, витертий ріллею; і в єму таке саме небо, засіяне такими самими зорями. Он одна впала з неба на степ і черкнула огневою смужкою по небі. Хтось помер, думаю я, пригадуючи слова моєі матері… Щож то за зорі? То душі сьвятих і померших людей. А котріж між ними душі моіх маленьких братів і сестер, що померли малими? Ото, мабуть вони найбільші, що сьвітять, аж мигають. І хотілось міні, щоб і моя душа колись стала ясною зорею і сьвітила на землю і веселила людські очи. І я не счуюсь було, як моі мріі полетять в інший край. Моя мати була дуже богомільна і любила слухати. Як я було зимою вечорами читаю життя сьвятих подвижників. І я малим був дуже богомільний. Я чогось нагадую собі ті життя подвижників в пустини, і міні вже здавалось, що й я сам не коло лимана, а десь в Египті, в пустині, що я сам живу в печері в скелях… Міні хочеть ся якогось подвига, якогось незвичайного, доброго діла. Я чую потяг до чогось неомежованого, неясного, але доброго. От міні здаєть ся, що я стану подвижником, присьвячу ся, дійду до високого ідеала. Буду молитись в печері, думав я, надіну чорну одежу, істиму самий чирствий хліб… І міні здаєть ся, що надо мною вже інше небо, інші більші зорі; бачу печеру, високі пальми кругом. Льви і тигри служать міні, грають ся коло моіх ніг, як цуцинята. Висока пальма нахиляєть ся передо мною і подає міні финики. Я рву сьвіжі финики. От міні здаєть ся, що моє тіло стає легке, як у ангелів; я хочу йти по воздусі, іду на край високоі скелі. Дивлю ся вниз. Внизу глибока безодня аж глянути страшно; пустиня без кінця, білі піски, довгі ряди острих скель в якомусь чудному сьвіті. Міні страшно і глянути з такоі височини. В мене голова морочить ся. Я жахаюсь… Зразу міні стає страшно… мороз пішов по тілі. Страшно і львів і тигрів, і чорноі глибокоі печери. Міні стає страшно, що я сам лежу коло куріня, що кругом мене нема людей. Чую, щось в кущах зашелестіло. Я стревожив ся. Мріі счезли. Щось шелестить ще близше, йде. Я схоплююсь. Міні чогось здаєть ся, що то лев або тигр. З кущів вискакує щось довге, цибате, ніжки як палічча. Чорт? Ні!… Довгі уха майнули… заяць.
Я аж крикнув: Заяць, заяць! лови єго! І мій страх не знаю, де і дів ся. Я погнав ся за зайцем, а заяць майнув проз мене і сховавсь в осоці.
Саня усьміхнулась.
Молодий хлопець одкривав свою душу. Над широким морем, на вольній волі, далеко од свого домашного і службоватого клопоту єго душа стала одкритою, як буває часом в дорозі, далеко од дому, серед широкого степу, в густих лісах, в горах: і поезія дороги і нова обстава, і чоловік стає веселійший, сьвіжший, одкритий, неначе чує себе на воли за три девять земель од свого гнізда. І серце тоді любить і приятельство стає міцнійше і слово щирше.
Потревожені моі нерви знов втихли. Я знов лягаю на траві і прислухуюсь. Нігде ні шелесту, ні гуку. Рибалки знов зайшли десь далеко. На дворі зовсім смерклось. Поночі аж чорно, тільки бачу гирло Дністра попід горами лиснить між очеретами. Десь крикнула сова жалібно, неначе жалилась, або плакала, як дитина. Коли дивлюсь на лимані щось чорне, неначе сунеть ся чорна тінь по воді: то дід Хтодось пливе човном, буде вечерю варити забродчикам. Міні стає веселійше на душі. Я чую, як зашелестів човен в осоці, як зашипів пісок під човном.
Дід виходить на кручу і пораєть ся коло кабиці. Блиснув огонь. Дід запалив сухий очерет і вкинув в піч. Огонь блиснув широкою ясною плямою. Дід виступив у тій плямі в білій сорочці, ясний аж прозорий, неначе він постав просто з ясного дня, та в чорну ніч і приніс на собі сьвіт сонця, неначе од него стлалось кругом соняшне проміння. Міні цікаво дивитись на него. Полумя язиками вискакує з печі і лиже чорні челюста, неначе корова облизує свій чорний ніс.
Я задивив ся на ту картину, і моі хлопячі думи полетіли в інший далекій край, за далеке море. Я тоді саме начитав ся Майн-Ріда… та так начитав ся, що хотів з двома товаришами іхати в Америку, та тільки не знав, як іхати, чи суходолом, чи морем. Пригадались міні картини з Майн-Ріда, пригадалась якась річка широка. Над річкою ліс трохи не до неба. На пальмах, на фікусах повелись високо ліяни. На них червоні та жовті здорові квітки, такі завбільшки, як тарілка. На деревах скачуть малпи, гойдають ся на гильках зачепившись хвостами. Літають якісь як жар червоні птиці. Я іду в ліс густий та старий. В лісі темнійшає. Якісь чудні звірі плазують попід деревом. А тінь густійшає. Стає поночі, як у ночі. От у лісі прогалина. Горить багаття, кругом него стоять червоні Індийці. Коло багаття стоіть до дерева привязана панна. Одежа на ній біла як сьніг. Чорні коси розпущені і вють ся по білій одежи. Міні здаєть ся, що іі будуть мучити, різати. От-от потече червона кров по білій одежи. Міні стає іі жаль. Я серджусь на Індийців. Я стаю лютий. Міні здаєть ся, що я кинув сяб на іх і визволив нещасну панну. Але міні стає страшно дикарів, як подумаю, які вони дикі та страшні. Неначе бачу іх кругом багаття: дикі, здорові очи, на головах стремлять червоні піря, на шиі намиста з тигрячих зубів. Сич крикнув в горах. Перечитані картини Майн-Ріда неначе стоять перед моіми очима. Міні стає сумно. Я кричу до діда Хтодося. Мій голос, мій крик неначе проганяє ті страховища і додає сьміливість. — Діду гов! кричу я на ввесь голос. І мій звінкий голос пішов луною понад Дністром, понад очеретами, десь далеко вдарив ся об кручу, зазвенів і прорвав ся, неначе склянка впала десь, зазвеніла і розбилась.
Дід Хтодось високий, плечистий, сивий, з довгими вусами, проворний, як хлопець, веселий, як парубок. Було, як випє, то й козачка танцює.
— Паничу гов! обзиваєть ся до мене дід з кручі на ввесь свій здоровий голос. Єго здоровий, густий бас покотив ся луною понад Дністром, як весняний грім, ввірвав ся об високу кручу і неначе впав залізною довбнею на скелю, гупнув і замер. Мене це забавляє і я знов кричу.
— Діду Хтодосю гов-в-в! гов! гов!— Паничу гов-в-в! аж реве дід Хтодось, бо знає, що я жартую. Він і собі жартує.
Єго голос серед темряви знов загув, як труба і ввірвав ся далеко під кручею. Міні стає сьмішно.
— Діду гов! кричу я втрете.
— На цей вечір доволі! Нехай ще на завтра! Завтра з мішком, сьогодня з торбиною! кричить до мене дід.
— Діду! Ви звідсіль коло огню похожі на дикого Індийця! кричу я.
— Брешеш, паничу! Дикі люде — песіголовці з одним оком в лобі, а в мене, хвалити Бога, обидві баньки цілі, поки якийсь становий не вибє, кричить дід. Я регочусь. Міні сьмішно, що дід плете якусь нісенітницю, невідому в ґеоґрафіі.
— Песіголовців з одним оком нігде в сьвіті немає, кричу я до діда. Хиба ви бачили песіголовців?
— Бачити на своі очи — не бачив, а чув. Кажуть, десь вони живуть за морем тай людей ідять, обізвав ся дід. А в книжках якже пишуть?
— Пишуть, що немає! кричу я. Є люде червоні, чорні, жовті, жовто-горячі…
— А може й зелені є? кричить дід і регочеть ся. Мабуть й книжки часом таки брешуть.
— От чорні люде так є. Я сам бачив в Одесі: Арапами звуть ся; причепи хвоста та роги, то й готовий чорт.
— В Америці живуть червоні, дикі люде, іх звуть Індийцями, кричу я до діда.
— Колиж вони червоні? Чи тоді, як варені, як от раки, чи й сирі червоні? обзиваєть ся дід.
— І живі червоні, кажу я. Знов закував сич: кукував, кукував! Дід передражнює сича тоненьким голосом: кукував, кукував! достоту як сич. Я регочусь з усеі сили.— Діду, кажіть казки! кричу я до діда.
— Цеб то звідсіля? обзиваєть ся дід. Цеб то: кажи казки в Бендерах, а я буду слухати в Акермані! Нагавкав сяб дід таки добре! Нехай-же прибіжить з забродчиками Бровко, то я єму загадаю казати тобі казки; той тобі може й гавкатиме звідсіль.
Куріні стояли од печі, таки далеченько. Дідови й міні треба було таки добре напинатись, щоб перегуковатись.
І міні не хочеть ся вставати і йти до діда. Міні гарно лежати на спині в теплі і дивитись на небо, дивитись здалеки на багаття, на осьвіченого діда. І на кого це схожий дід Хтодось? Десь я бачив такого… чи, здаєть ся, читав про такого здорованя́, старого козарлюгу, що і кінь під ним вгинаєть ся. Ага! Гонта. Ні, ніби Залізняк… Я вже тоді прочитав Шевченкого Кобзаря. Неначе Ярема… Але Ярема був молодий. Наче Ґонта під Смілою. Ні… Тарас Бульба! майнуло в мене на думці. І я згадав, як учитель читав нам в клясі уривки з Тараса Бульби, ті розкішні картини, що раз прочитаєш і повік не забудеш.
Знов путають ся в голові моі мисли, як риба в мережі. Тараса Бульбу Поляки розпяли на старій вербі, десь тут під Дністром і підпалили вербу. Я дивлюсь на огонь в печі, осьвіченого діда коло печі, дивлюсь довго-довго і ніби бачу прочитані страшні картини. Бачу огонь під вербою. Верба горить внизу, огонь червоними язиками лиже ноги Тарасові. А єго лице, єго високе чоло гордо підняте вгору. Очи горять, як огонь. Він дивить ся на широкий степ за Дністром, де бють ся козаки з Ляхами, подає голос, правує козаками, не чує муки. Дим вкривав єго. Через дим, як через сітку, сивіють довгі вуси, блищать очи… І я бачу картину ще страшнійшу. Ніч темна, зоряна. Горить ціле місто, не то Сміла, не то Умань, горить Дубно. Місто на горі. Огонь, дим, пекло! Кругом пожежи чорніють високі, зубчасті мури, стіни, башти. А за стінами палає, реве, клекотить огонь. Дим летить під хмари, закриває зорі. Видно як у день, пологі луки, річку, далекі села, церкви. Білі голуби вють ся над огнем. Одчиняють ся брами. Виходить польське військо. Військо веде Андрій, зрадник, син Украіни, син Тараса…
Я чую в душі, що ненавиджу Андрія і готовий вбити єго. Козаки наступають на ворога, бють ся. Люде падають. Я готовий стати з козаками і битись з ворогами. Чую, що ненавиджу ворогів. Але бачу ріки червоноі, запеченоі крови, бачу поле, вкрите трупом. Міні стає страшно, мене бере жаль. Як був я маленьким, я не міг дивитись на рани, на кров, не міг дивитись, як ріжуть птицю, як вона зарізана побиваєть ся на траві.
Я одвертаю очи в другий бік, неначе для того, щоб не бачити тих страшних картин пожежи і крови. І бачу, за лиманом неначе десь далеко-далеко щось займаєть ся. Та ясна пляма на небі здаєть ся міні одлиском передуманих, страшних картин. Прислухуюсь, дід Хтодось, пораючись сьпіває тихо якусь пісню, неначе нишком промовляє голосом. Пісня смутна-смутна, як горе. Мабуть вона пригадовала дідови про якісь-то пригоди в єго сумному життю. Міні трохи чудно, що веселий дід сьпіває такоі сумноі пісні.
— Діду, а нуте веселійшоі, бо це щось дуже смутна! гукаю я.
— А ти й чуєш? А якоіж тобі? Може про Саву Чалого? гукає дід.
— А хтож то був Сава Чалий? питаю я в діда.— Був велике ледащо. Був козак-Запорожець, та зрадив козакам, пристав до Ляха! гукає дід.
— О трясця єго матері, кричу я до діда. І я чую в душі, що ненавиджу того зрадника, як і Андрія.
— Ляхи дали єму за зраду села, землі. А Запорожці в ночи спалили єго дім і вбили єго.
— Вбили? Овва! гукаю я.
— А щож? Гадюку візьми та вбий, бо вкусить! гукає дід. А ти що зробив-би з ним?
— А яб нікого не вбивав, гукаю я. Яб того Саву Чалого звязав-би та одвіз в Америку тай пустив-би між диких людей. А вбити не вбив-би.
— Ого! З таких-то паничів і виходять ті, що найгірше бють. Аджеж і той полковник, що міні вибив зуби ломакою був з паничів, гукає дід. Я прикусив язика. Дід часом різав правду просто в очи.
— Діду Хтодосю! он щось горить в степу. Чи не скирту хліба хто підпалив в степу? кричу я до діда.
— Вчиш ся ти в школі та, як бачу, нічого не знаєш, гукає до мене дід. То місяць сходить.
— А хибаж в школі вчать, коли місяць сходить? гукаю я до діда.
— А чомуж вони вас вчать там, коли ти і цього не тямиш? гукає до мене дід.
Міні сьмішно, що дід так химерно розуміє школу і я забуваю про страшні картини.
З чорного степу висовуєть ся здоровий, червоний місяць, неначе закрадаєть ся, щоб заглянути в лиман. От він викотив ся над степом, здоровий як діжа, червоний як жар. А з лиману, зпід чорноі низькоі смуги берега викотив ся другий такий самий. Я забавляюсь ними. Стоять два місяці як пара золото-червоних коліс. Постояли вкупі, неначе наговорились, як приятелі, тай розійшлись, як вороги; один вгору, другий вниз. Швидко поплив місяць по небі. Я сьлідкую за ним очима. Я бачу, як він плавко, велично, як лебідь по воді, пливе вгору. Сьвіт падає на верхи круч, на верхи гір. Гори ніби виглядають з темряви. Верби стало видко зверху до низу. Сьвіт осьвітив всю Дністрову долину. Тільки чорна смуга попід кручами вєть ся понад очеретом, як чорна гадина. От місяць заглянув в середину лимана і од місяця до берега простяглась неначе довга-довга стежка, посипана золотим піском.
— Діду Хтодосю! кричу я до діда.
— А чого там, звеш? Щоб не забутись, як мене звуть? обізвав ся дід.
— Чи ви бачите, яка стежка простяглась од місяця до берега? гукаю я до діда.
— По тій стежці русалки ходять в ліс по горіхи, гукає дід. Не дуже лишень задивляй ся на ту стежку.
— Чого так? питаю в діда.
— Бо русалки заманять тебе в лиман на дно до себе на вечерю.
— А я ім по лици дам! жартую я.
— Ого! Як становий нам давав?! Над русалками станових нема: ім добре отам в лимані, гукає дід.
— Чи швидко вернуть ся забродчики? Я вже істи хочу, гукаю я до діда.
— Підожди! бо риба сьогодня ловить ся, неначе іі чорти гонять в мережи, гукає дід.
На лимані десь далеко-далеко замигали золоті хвильки. Ген-ген чорніють якісь темні цятки і наближають ся. То пливуть на човнах забродчики. Од човнів по обидва боки розходять ся все ширше та ширше полоси, неначе золоті шнурки. От човни наскочили на золоту стежку. Стежка ніби поламалась колінцями, загойдалась. Золоті шнурки обплутали іі, поперетинали.
Човни пристали до берега. Я схвачуюсь з місця і біжу до печі, над кручу. Духота зовсім спала. Сьвіжість потягла з лимана. Запахло берегом, вогкостю, запахло мокрою рогозою, мокрим очеретом, лозами, водяним баговинням.
Рибалки обсіли кругом печі, потомлені, мокрі. Робота була важка. Риба ловилась добре. І не просять мене читати Катерину або Наймичку. За теж дід Хтодось розговорив ся… Розказував, як він ще парубком втік од лихого пана, як став на роботу в Акермані, як один лютий полковник впіймав єго і посадив в тюрму, як вдарив єго по зубах палицею, розмізчив губи і вищербив два зуби. Я бачу широкий шрам на дідовій губі, бачу єго щербаті зуби. Розказує дід, як він утік з тюрми, перевіз ся за Дунай в Добруджу, як жив, бідовав, рибалчив…
Я слухаю єго повість, як цікаву казку… І скільки тих казок було не розказують забродчики, сидячи коло кабиці. І з того часу моя душа стала за діда Хтодося, за народ. Мене не тягне вгору, не манячить передо мною слава, богацтво, паньство. Моі симпатіі пішли вниз, до діда Хтодося, бо… хто лежить на споді, тому найгірше достаєть ся, того усі душать. І як часом було батько обижає забродчиків чи на харчах, чи на грошах, я не любив в той час рідного батька, бо знав, що він робить не по-правді.
Рибалки повечеряли і розійшлись спати по курінях. Я лягаю спати в здоровому куховарському куріні на розстеляному кулі і засипляю в одну мить. Вранці сьвітом рибалки встають до роботи. Я прокидаюсь і не можу вже заснути. Через двері куріня видно червоне, ясне небо. Я схвачуюсь з постелі і виходжу з куріня. Липневий ранок, самий пишний ранок розгорів ся. Зоря сіяє на синьо-фіолєтовому небі, як здоровий алмаз. Небо наче зайняло ся, горить ясними, чистими фарбами. Широкі полоси чистого жовтого, жовто-горячого, рожевого, а внизу червоного цьвіта, аж лиснять зливаючись делікатними сутінями. Небо на сході неначе закрите пишною, квітчастою завісою, блискучою як дорогий атлас, і та завіса ніби впала на лиман і вкрила єго блискучими полосами од берега до берега… Лиман сіяє як і небо. А десь далеко в очеретах, в осоці на пологих луках понад Дністром лиснять плеса, довгі течіі, озерця. Одно вхопило з неба ясно-жовтий цьвіт, друге червоний, трете рожевий і блищать вони в зелені, як брилянти усякого цьвіту, розкидані по зеленому оксамиті. На лугах, в горах кричать пташки. В далекому пасаді сьпівають півні. З очерету піднялись з криком качки і ключем полетіли на лиман. Підняв ся важкий бусько і плавко перелітає Дністер. От він перелетів низько і трохи не черкнувсь ногами об голову діда Хтодося. А небо розгорюєть ся ще більше. Зоря підняла ся високо і ніби тоне в лазуревому небі. Фарби стали ще яснійш квітчасті, полоси аж лиснять неначе чистий кришталь. Крик, галас пташиний стає більший. І небо і земля, і вода неначе вбрались в найдорожші прикраси і ждуть-стрічають царя неба і землі — сонце.
Дивлю ся, дід Хтодось стоіть над кручею, як камяний, облитий червоним сьвітом, молить ся Богу, хрестить ся і кланяєть ся до зорі. Я хочу і собі молитись, шепочу слова молитви, але іх не розумію. Молитва не іде міні на душу. Темна ніч говорила міні про тебайдські печери, про молитви, про чорну одежу, говорила про рай для себе. Пишний, веселий ранок говорить міні не те, а щось інше. Про що він міні говорив, я і сам не розумів добре. Щось неясне, неомежене ворушилось в серці; але радісне, як те небо, веселе, щасливе. Радість, веселість ворушилась в серці; серце грало як риба в воді. Не молитва, а пісня ішла на душу. Я неначе чув музику в своій молодій душі. Якісь пишні очи з довгими чорними віями манили мене. Я почув серцем, що хочу любити; а що, а кого любити?… Якісь музичні мельодіі лунали в моій душі, неначе вони лили ся з неба, розкішного, розмальованого рожевими, жовтими та червоними полосами, неначе вони піднімались з блискучого, пофарбованого лимана.
— Буду вчитись сьпівати або грати, я люблю музику, ворушилось в моій думці. Або вивчусь лучше малярству… буду малювати; змалюю ту красу, що в небі, на лимані, думаю я, або… буду писати вірші, складу віршами книжку, таку як Катерина… Напишу про діда Хтодося… про нещасних прибитих бідою… Про іх, про іх! ворушить ся в мене думка. І я чую, що я якось люблю… Люблю чиісь пишні карі очи; десь я бачив ті очи, пригадую я собі. Люблю діда Хтодося, люблю рибалок і усіх людей, люблю оте розмальоване небо, отой блискучий, квітчастий лиман… Чую рай в своій душі, хочу, щоб і для усіх був рай…
Дід помолив ся Богу і обернув ся до мене.
— А що, паничу! зайшов сюди з бурлаками. Чаю в нас нема. Біжи напий ся чаю з лимана, та закуси житнім хлібом, поки я сьнідання зварю, каже дід Хтодось.
Я купаюсь в лимані, міні здорово, весело. Я не виходжу, а вибігаю на кручу. Я беру окраіць хліба з сіллю. І міні той житній хліб здаєть ся смачнійшим од усіх потрав.Минуло чимало часу… І я забув і про пустині тебайдські, забув про Америку. Я знайшов свою Тебайду, свою Америку, то свій рідний край: Украіна і народ. Нам одмежено клапоть рідноі ниви. І будемо працювати на іі і для неі. Що ми доброго зробимо для неі, те ми зробимо і для людськости, бо ми частка людськости. В цьому і ми козмополіти, сказав Комашко, обернувшись до Сані.
— Правда ваша, правда! обізвалась Саня. Я чую, що моі пересьвідчення ще не зовсім тверді, неясні. І вона почула, що під нею грунт козмополітизма захитав ся…
І вони обоє несподівано стали. Перед ними стояли високі скелі, як стіни. Скелі тут закручувались, дійшли до берега і заставляли стежку.
— От і перейшли увесь Фонтан, а я і не зоглядів ся. Так я заговорив ся, сказав Комашко.
Вони повернули назад. Стежка спускалась в глибоку долинку.
— І цеі долинки я не примітив. В доброму товаристві міні здавалось, що я все іду по рівному, сказав Комашко.
— І я не примітила цеі долинки, все вас слухала, сказала Саня і зареготалась.
— Ішов-би я з тобою в життю через гори і долини і не примітив-би іх, подумав Комашко.
— Будемо засівати свою рідну ниву золотим насінням просьвіти, широкоі культури, будемо дбати, як мога, про добробит народа і Украіни… Будемо пересаджувати на свою ниву козмополітичні висші ідеі. І виростуть в нас люде… І десь найдуть ся інші діячі і будуть мирно працювати для своєі націі, для свого народа. Я горячо бажаю, щоб настав той час, коли дві ворожі арміі зійдуть ся тай розійдуть ся, не схотять битись; коли вони випхнуть вперед своіх ґенералів та дипльоматів, тай скажуть ім: „Стріляйтесь, бийтесь самі, коли маєте смак до війни, а ми підемо до дому, до батьків та жінок, до дітей, до плуга, до книжки, сказав Комашко.
— О, цего довго прийдеть ся ждати, обізвалась Савя. Життя і людська історія така штукована, складна річ.
— В кождому чоловікови сидить трохи чорта, а в кождому є трохи і Бога, або і багато Бога; і той Бог вижене колись чорта тай прожене єго на очерета та болота, сказав Комашко.
— Це правда, але є і такі люде, в котрих сидить сам тільки чорт з рогами, з хвостом та з пазурами, сказала Саня.
— Це я знаю: є і такі, в котрих сидить чорт у фраку, або в одежи з шовковоі чесучі, в цвікері, в рукавичках, прилизаний, причесаний, сказав Комашко і зареготав ся. Він розумів Фесенка.
Саня догадалась і собі зареготалась.
— Таких людей, в котрих сидить цей прилизаний чорт є чи-мало. Це тигри та пантери людського племени. Ці тигри і просьвічені і по европейські делікатні і навіть бувають вчені… пишуть вчені книжки… Ці самі страшні для культури, прогреса та просьвіти. Подумайте собі, що бенґальські тигри користувались-би орудниками европейськоі культури… Якого лиха ониб накоіли… Ой-ой!
— Знаю, знаю! сказала Саня. Ці тигри стережуть ту цілющу воду просьвіти і добробиту; самі пють, а другим не дають…
— То вкрастиб од іх цілющу воду! Нехай стережуть порожну криницю, сказав Комашко. Це одно добре злодійство, яке я знаю в сьвіті: це злодійство Прометея, що вкрав огонь з неба і дав єго людям.
— А як вкрасти, коли в іх сила? А замків, а сторожів скільки? сказала Саня.
— То обернути тигрів в овечок. Це довге, загайне діло, бо моральна хороба в іх задавнена, але… але… гуманізм потребує такоі системи. Треба так провадите діло, щоб іх зосталась велика меншість, щоб зосталось іх тільки чортам на насіння. Тоді сила буде не в них.
— Поки сонце зійде роса очи виість, скажу я з погляду свого козмополітизма. Діло гуманітарно-загайне, а деспотизм тим часом і нас покраде… поки ми викрадемо в него культуру, сказала Саня. Я сусід наших знаю: між ними хмари, густі хмари яструбів, а голуби щось не показують ся. А що буде, як ми станемо овечками, а они зістануть вовками?
— Не думаю, щоб так було. І сусіди-люде і вони колись повинні стати правдивими людьми і покинути вовчі норови, сказав Комашко. Будемо працювати і ждати. Простягнемо до них руку. А не подадуть нам руки тоді… Вони будуть винні, як і тепер винні перед нами. Тоді Украіна засьпіває іншоі пісьні.
Саня мовчала.
— Щасливий день випав нині міні. Тим то я і так розговорив ся про щасливі дитячі літа. І вольний час, і море і добре товариство. Добре товариство велике діло в життю: є з ким поділитись, думати, поговорити. Добрий товариш часом лучше од рідного брата, сказав Комашко.
— Ви сказали про добре товариство… тихо обізвалась Саня. Ви сказали правду. Якби в мене не було доброго товариства, то яб давно зачевріла, а можеб душею і загинула, сказала Саня і в словах іі почулась жалість.
— Хибаж вам важко жити на сьвіті? Ви такі молоді, любите науку, просьвіту, хочете добути собі серіозні пересьвідчення, працюєте в школі, розвиваєте дітей. Невже цего всего вам за мало? сказав Комашко.
— Моє життя в сіміі дуже важке. Хиба ви не примічаєте, що мачуха мене не любить? сказала Саня.
— Я думав, що вона тільки до вас не дуже прихильна, сказав Комашко.
— Мачуха мене ненавидить і любить тільки свою дочку. Родилась вона і зросла коло Каменця між польськими дідичами; іі батько був небогатий дідич, родом Украінець. Од панів вона набралась аристократичного панського духу, та ще і свого доклала. Вона мене і свою дочку держить в неволі, як у тюрмі сьлідкує за мною, як шпіон. Настане вечір, вона замикає мене і сестру у хаті. Ні одна книжка не доходить до моіх та сестриних рук, без іі цензури. Я в день утікаю до Мурашковоі і тільки там ми собі начитаємось і наговоримось. Мачуха перевертає, переглядає моі й сестрині столики, постелі, скринки, нишпорить по кишенях. Вона консерватистка, обскурантка, ненавидить нові ідеі, молодих, нових людей, любить польський язик, ледви зносить великоруський, не любить украінського, забороняє і нам і навіть слугам слово сказати по украінськи. А як вона міні допікає словами! Яку обиду терплю я од неі що дня, що години! Якби не батько та не товаришки, міні хоч на сьвіті не жити.
Санин голос легко задріжав. Здавалось, ніби вона от от заплаче. Недавня розмова про усякі принципи, сьмілива, вольна, і широкий простір моря, і сьвіже повітря — все розкривало іі душу, направляло іі на щирість, на одкритість. Жалість здавила за серце Комашка.
— А я думав, що ваше життя плине в рожах та леліях, як весна красна, сказав Комашко.— Не думайте так. Життя моє важке. Я дня не зазнаю щасливого. Я іду до дому, а міні хочеть ся назад повернути од дому, сказала Саня. Мачуха нервозна, сердита, гризе мене і батька, чепляєть ся без причини, а своій дочці годить, як милій дитині. А скільки раз я плакала од неі! Які вона прикрі, гіркі слова міні говорить.
Комашкови і жаль стало Сані і він зрадів од надіі. Саня ще і разу не одкривала перед ним своєі душі. Він глянув на іі очи. Веселі іі очи стали смутні та жалібні.
— Ваша доля, се доля молодих чесних людей теперішнього часу, сказав Комашко. Скрізь тепер в життю потайна боротьба за принципи, якийсь смуток в сіміі в суспільности. Скрізь я чую стогін пригнічених, неначе стогін тих хвиль на мори, що вітер бє ними об скелі. Людське життя, як оте море, і шумить і хвилює; хвиля гонить хвилю, поки і сама розібєть ся об скелі або пропаде без сьліду в глибокому мори… А нам треба держатись тоі хвилі, треба боротись, сказав Комашко і глянув просто в очи Сані.
Вона глянула на єго карі, темні очи. В іх сьвітилась мисль, міцна енерґія, чесність. Вона ніби читала в єго очах єго думи і шукала в іх поради, помочи. І вона сама не счулась, як іі чогось забажалось дивитись і дивитись на ті очи, неначе вона шукала в тих очах поради, спокою, щастя. Вони обоє замовкли, ставши над кручею, і дивились на море, на синю далеч. Комашко вглядів білі вітрила корабля, що сизіли в тумані і задивив ся на іх. Саня повернула очи і собі задивилась на той корабель, що тихо плив по морю.
— Зійшли ся наші очи в поетичній далечи. Чи зійдуть ся то наші душі на віки? подумав Комашко і обернув ся до Сані. Він вловив в іі очах поетичний момент, поетичний настрій.
— Я думаю, що найвище щастя на землі можна знайти в душі, котра симпатизує нам, нашим думам, нашим ідеям; симпатія красить ся коханнєм. Чи любите ви мене? Ви певно знаєте, що я вас давно люблю, сказав Комашко.
Саня швидко кинула на него очима, почервоніла, як рожа, і так само швидко спустила очи до долу. Вона мовчала і думала.
— Скажіть міні хоч одно ласкаве слово, дайте міні надію, сказав Комашко. Дозвольте міні просити у вас і вашого батька вашоі руки.
— Сьогодня я вперше почула до вас симпатію; я не вмію таітись і говорю щиро: ваші мисли стали міні до вподоби, сказала она тихо. Серцеж не в нашій воли; я ще сама добре не знаю, куди воно поведе мене. Дайте міні підождати, розмислити все на воли. З серцем, з життєм не можна поводитись легкодушно і не поміркувати гаразд.
— Правду ви кажете, сказав Комашко.
— Приходьте частійше до нас, поговоримо; а там побачимо, сказала Саня.
— Боже мій! а що буде, як я єго полюблю щиро, горячо. Як тоді приміряти міні моє серце, моі давні мріі. Невже я мусітиму пригнітити своє серце, задушити кохання, перемогти свою душу, забути єго.
Вона злякалась тоі боротьби, котра наступала перед нею в далекій перспективі, неначе чорна хмара виступає з'за синього моря на погожому синьому небі.
Саня мовчала. Мовчав і Комашко, і вони обоє задумані з очами спущеними до долу пристали до компаніі, котра ішла проти іх.