Нариси з історії революції на Кубані/III

by Павло Сулятицький

◀ II. Незалежна Кубанська Народня Республіка і федерація з Україною

Нариси з історії революції на Кубані Павло Сулятицький III. Початок співробітництва з Добровольчою Армією

IV. Кубань під владою большевиків ▶

III

Початок співробітництва з Добровольчою Армією.

«Живи, козак, поки Москва не довідалася; довідається Москва — погано буде».

(Стара козацька уральська приказка)

Добровольча Армія. Російська по духу донська інтелігенція й Донський Військовий Отаман ген. Каледін, захоплені питаннями російського маштабу, можливо, не добачали добре, що робиться у них на Дону, не надавали великого значіння зросту большевицьких настроїв серед донського населення, не предбачали домашньої збройної боротьби і замісць того, щоб стягати до купи свої військові сили, вони, навіть після розвалу російського фронту, коли Рязань, Калуга, Пенза і т. д. побігли додому, не бажаючи боронити «Матушку Русь» — намагалися урятувати останню козацькими силами. Донські козацькі полки надсилали з фронту до Новочеркаську депутації з проханням відкликати їх до дому, а Отаман Каледін, вважаючи це шкодливим для інтересів Росії, умовляв їх залишитися на фронті і до кінця рятувати Росію. Козаки залишалися і «во имя спасенія Россіи» поволі затроювалися й собі большевізмом.

Не уявляючи собі добре розміру своїх власних сил, в запалі російського патріотизму, донські проводирі не обмежуються обороною на фронті, а після большевицького перевороту ставлять своїм завданням урятувати Росію і від большевізма; тов. Військового Отамана М. П. Богаєвський закликає (телеграмою до ставки) Тимчасовий Російський Уряд на Дон.

Уряд, що був захоплений большевиками, на Дон не попав (згодом був з'явився Керенський, але, побачивши, що повітря тут для нього зле, зник), генерали ж російські шлях сюди знайшли. Той відносний, порівнюючи з російськими губерніями, лад, який заховали у себе козацькі краї, непохитність козацьких частин на фронті, відсутність серед них дезертирства і, принаймні, зовнішня дисциплінованість і лад, атакож запаси природних багатств, привели російських поміркованих політичних діячів і генералів до думки подолати большевиків і навести лад в Росії, спіраючися на козацькі частини.

«Союзъ спасенія Россіи», який заклали в жовтні місяці 1917 р. в Москві головним чином к.-д., вступає в згоду з генералом М. В. Алексєєвим (бувшим начальником штабу Верховного Головнокомандуючого, а потім де-який час і Верховним Головнокомандуючим Російською Армією) і доручає йому «дѣло спасенія Россіи», обіцяючи з свого боку матеріяльну й моральну підтримку. В листопаді Алексєєв прибув на Дон, де й розпочав «дѣло спасенія Россіи». Трохи згодом прибули сюди й пристали до Алексєєва генерали, що були заарештовані після корніловського виступу й сиділи в Бихові в тюрьмі (Корнілов, Денікин^[1], Лукомський, Романовський, Ельснер, Марков, Ерделі).

Дійсність з перших же кроків розчарувала генералів, що до можливости використати козаків. В розпорядженні Отамана Каледіна війська було дуже мало. Полки та батареї, що почали повертатися з фронту, були вже остільки хворі большевізмом, що спіратися на них зараз — не було чого й думати, і Алексєєв приступає до організації Добровольчої Армії. Що до контингента її, то сподівалися, що до неї підуть з одного боку, найбільш здорові елементи козацтва й козацькі офіцери, що з розпуском частин, залишалися, так би мовити, без праці, а з другого — російське офіцерство і нечисленне вороже большевикам рядове вояцтво, що почали після большевицького перевороту тікати на Дон — хто, рятуючи своє життя, а хто, не бажаючи коритися большевикам.

Донська інтелігенція, особливо не козацька, була настроєна, дуже радикально. Почин Алексєєва вона вважала за «реакціонную затѣю», чому не мало допомогло «політичне оточення» його (до котрого один час належав, між иншим, і С. Мазуренко^[2], яке складали переважно втікачі кадєтсько-октябристського напрямку з Петрограда й Москви (взагалі тоді Новочеркаськ став місцем осідку титулованого російського чорносотенства, що шукало захисту у «казачковъ» і «своихъ русскихъ генераловъ»), і з самого початку намагалася робити йому усякі перешкоди. Це тим легче було, що російські генерали якось не зуміли налагодити відповідних відносин з Отаманом Каледіним і його товаришем Богаєвським, хоча й бездоганними російськими патріотами, але всеж-таки козаками, які завше, як каже Б. Суворін, мають — традиціонное недовѣріе къ русскимъ «изъ Россіи»^[3], — Уряд же Донський, на який впливала інтелігенція, ставився до Добровольчої Армії вороже. Взагалі утворився такий стан, що Добровольчу Армію на Дону лише терпіли^[4].

Положення було скрутне. Писали, оголошували, розповсюджували відозви з закликами вступати до Армії, і майже ніхто не відгукнувся. Донське офіцерство в більшості вважало за краще залишитися «без праці», ніж служити не в своїх козацьких, а якихсь добровольчих частинах, куди навіть російське офіцерство, що, здавалося, мусіло б хмарою посунути, йшло щось дуже неохоче. Ще гірше було з рядовим вояцтвом, як козацьким, так і російським.

Грошей не було. Обіцяли союзники, але поки-що дали дуже мало. Вони не хотіли дурно витрачати кошти на підприємство Алексєєва, яке для них будо остільки варто, оскільки могло утворити новий протинімецький фронт. Вони самі ще не вирішили, хто краще це зробить, і, тримаючи звязок з Алексєєвим, одночасово робили заходи з'ясувати, чи не візметься за це Україна, за що вони тоді згодні були визнати її незалежність від Росії (та фактично її визнали, призначивши своїх представників при Українському Урядові: Франція — ген. Табуї, Англія — Баге); пізніше вони пропонували це й большевикам. Москва одурила й теж майже нічого не дала.

Зброї, амуніції, гармат не було.

Генерали, маючи в своїх руках «Положеніе о полевомъ управленіи войскъ», були не від того, щоб, користуючися надзвичайно широкими правами, які надає військовій владі це «Положеніе», взяти на Дону безпосереднє в своє розпорядження все, що було їм потрібне, але Донський Уряд не визнавав за ними цих прав.

Зі смертю останнього Верховного Головнокомандуючого ген. Духоніна і з захопленням ставки большевиками, легальна спадковість військової влади увірвалася, і відродити її було нікому.

«Союзъ спасенія Россіи», що доручив ген. Алексєєву справу порятунку Росії, був партійною або, вірніше, міжпартійною організацією і ніяких прав державного характеру ні Добровольчій Армії ні її проводирям надати не міг.

Ні з самого початку ні потім ніде ніяке народнє зібрання, ніякий представницький орган будь-якої частини території бувшої Росії ніяким правним актом не визнали, що проводирі Добровольчої Армії мають якусь легальну не то що цивільну, а й військову владу.

Весь час Добровольча Армія була не державним організмом, а військово-політичною організацією, без власної території, без власного населення; була організацією, яка розпоряджалася лише по праву сили, також як і большевики.

В першу добу свого існування Добровольча Армія звертала увагу, головним чином, на питання військового характеру — відродження російської армії і відбудову протинімецького фронту. Питаннями політичного вмісту вона цікавилася остільки, оскільки вони торкалися питань військових — здавалось, що як пощастить відродити армію, то тим самим уже наполовину, якщо не більше, буде розвязано й питання про заведення ладу в Росії. Питаннями цивільного керування майже не цікавилися тому, що з одного боку, були у гостях на Дону, де був власний незалежний від них апарат влади, а з другого — сподівалися, що як прийде слушний час, то вистачить «Положенія о полевомъ управленіи войскъ», щоб примусити всі органи цивільної влади працювати на себе.

Поки-що приходилося мовчати про будь-які претензії на зверхність над Донським Урядом і навіть коритися його приписам і виконувати їх на загальних підставах, бо не було реальної сили, якою можна було б ці вимоги підкрипити. Доводиться ставати перед Донським Отаманом і Урядом в ролі прохача. Уряд не охоче де-що дає, а здебільше відмовляє.

Не залишається нічого иншого, як іти на крадіжку, на гандлювання: добровольці починають викрадати та купувати у козаків за гроші та горілку гармати, рушниці, набої^[5].

Приїзд ген. Корнілова з одного боку, ускладнив положення Добровольчої Армії; він же в очах революційної демократії був втіленою контр-революцією, а з другого — де в чому й допоміг. Як козакові, йому було легче, ніж иншим генералам, порозумітися з Каледіним — це раз. По-друге — серед молодого офіцерства він користувався популярностю більшою, ніж хто другий з добровольчих генералів. Не зважаючи на його ославлену контр-революційність, демократичне офіцерство не вірило в останню, покладалося на його чесність і сподівалося, що він дійсно доведе державу до Установчих Зборів. Та й для козацтва козак Корнілов був не те, що инші генерали з російських дворян, або з «крѣпкихъ мужичковъ — собирателей земли русской».

Генерали це добре розуміли, і хоча Корнілова й не терпіли, але й від себе не пускали, хоч і рвався він в Сибір, на свою батьківщину.

Ім'я Корнілова збільшило приплив добровольців. Молодь, що в большевицькому перевороті вбачала потоптання гасла Установчих Зборів, волі народу, стала до нього приставати. Зріст армії підштовхнув і монархістів, що спочатку ховалися по кутках і не хотіли дуже рискувати. Почали й вони в більшому числі записуватися в добровольці, зосереджуючися біля «своїх» генералів, тоді як республіканська молодь гуртувалася навколо Корнілова.

Між Алексєєвим і Корніловим існувала майже отверта ворожнеча^[6]. Вона полягала не в особливостях їх вдач, як це пояснюють проводирі Добровольчої Армії, а в ріжниці їх світогляду, їх політичних ідеалів.

Перший — монархіст, другий — республіканець, перший централіст і російський націонал-шовініст, другий децентраліст і визнає право на самоозначення, на автономію. Під натиском другого першому доводиться робити уступки й вимовляти таке, що суперечить платформі «Союза спасенія Россіи», яку він прийняв.

27 грудня (ст. ст.) 1917 р. проводирі Добровольчої Армії проголошують, що її завданням є:

«1. Стати проти німецько-большевицького нападу на південь і південний схід Росії поруч з лицарським козацтвом, по першому заклику його Круга, Уряду і Військового Отамана в спільці з краями і народами Росії, що повстали проти німецько-большевицького ярма. Всі руські люде, що зібралися на півдні зо всіх країв нашої Батьківщини, будуть боронити до останньої каплі крови самостійність країв, котрі дали їм притулок і є останньою опорою російської незалежности, останньою надією на відновлення вільної Великої Росії.

2. Відбудова зруйнованої російської державности, доведення Єдиної Росії до нових Установчих Зборів', перед рішенням яких мусять схилитися всі класи, партії й окремі групи населення».

А сам Корнілов, посилаючи трохи згодом своїх уповноважених до Сибіру, дає програму, підписану лише ним одним, в якій, між иншим, каже, що

…«Мир треба заключити загальний і почесний на демократичних принципах, цеб-то: з правом на самоозначення поневолених народів.

…Зірвані большевиками Установчі Збори повинні бути скликані знову.

…за окремими народами, що входять в склад Росії, визнається право на широку місцеву автономію під умовою збереження державної єдности. Польша, Україна й Фінляндія, що перетворилися в окремі національно-державні одиниці, мусять бути широко підтримані урядом Росії в їх змаганнях до державного відродження, щоби цим ще більше скріпити вічний і незломний союз братніх народів»^[7].

Революціонери Керенський, Чернов, Дан й инші, що боронили революцію від контр-революціонера Корнілова, ще й досі не доросли до останнього пункту його програми.

Загострення відносин між проводирями відчувала вся організація і відповідно реагувала: не раз «корніловці» бували напоготові, щоб збройно боронити свого генерала від нападу «алексєєвців», і навпаки.

Надії безпосереднє поживитися Доном, як би хотілося, завели. Спроба підійти до козацтва через Південно-Східній Союз теж кінчилася нічим.

Тоді щільно беруться за Кубань і Терек. До Катеринодару приїздить ген. Ерделі в дорученням «підготовити ґрунт для включення в склад Добровольчої Армії кубанських військових частин». М. Федорів їде до Владикавказу й Катеринодару, щоб добитися для Добровольчої Армії матеріяльної допомоги. Але Кубанський Уряд рішуче відмовляє, кажучи устами свого голови Бича, що «помагати Добр. Армії це значить готувати втягнення Кубані Росією»^[8].

Инакше думав Кубанський Військовий Отаман Філімонов, який передав був Добровольчій Армії де-кілька гармат. Але козаки, довідавшися про це, обезброїли на ст. Тимошівці офіцерський добровольчий відділ, що віз ці гармати, й останні відібрали.

Під натиском большевиків, бачучи повний розклад своїх частин, козаки котрих продавали за гроші своїх офіцерів большевикам^[9], Донський Уряд становиться більш прихильним і, не міняючи своєї принципової позиції — непідлеглости Дону Добровольчій Армії, починає більше допомагати їй. Але вже ні донські урядові війська ні Добровольча Армія не в силі оборонити Дон від большевиків, і, шукаючи лише власного порятунку, вони, залишаючи Новочеркаськ і Ростов, йдуть в Задоння.

Тут вирішується питання, що робити далі. Корнілов тягне на схід, Алекоєєв та Денікин на захід, бо

«на Кубані, каже Денікин^[10], «ми сподівалися стрінути не тільки багато забезпечений край, але противно Дону, співчуваючий настрій, владу, що бореться, і добровольчі сили, котрі значно прибільшувалися чуткою. Нарешті, здавалося, що центр влади, котрий зберігся від захоплення большевиками — Катеринодар, давав можливість почати нову велику організаційну працю. Ухвалено було йти на Кубань».

Остання від разу причарувала добровольців, для них вона була, як каже Денікин, «землею обѣтованною».

«Кубань — наша база», мріяли генерали, «тут ми знайдемо надійну підпору. Відціля можна почати серйозну і організовану боротьбу. Нас — захожих з півночі, дивували величезні багатства її безмежних ланів, повні хлібом скирди і комори, її стада і табуни. Ситі всі — і козаки, й іногородні, і «хазяїн», і робітник. Нас прихиляла до себе весела отверта вдача кубанських козаків і козачок, яким, здавалося, був таким далеким, таким чужим большевицький чад^[11].

Під час походу в кожній станиці Корнілов скликає збори й виступає на них з промовами, в яких зазначає, що він сам сибірський козак, що він бореться проти большевиків тому, що вони насилують волю народу, що він не є контр-революціонер, — не хто инший, а він, Корнілов, заарештував був царицю, і що його завдання — утворити можливість скликання Установчих Зборів.

Ніде козаки не чинили Добровольчій Армії опіру. Лише в станиці Березанській розагітована большевиками молодь спробувала було не пустити добровольців у станицю, та нічого з цього не вийшло, і покарана вона була своїми ж дідами та батьками, що з власної ініціятиви перепороли її у станичному правлінні.

Залізна рука Корнілова стримувала добровольців; випадки насильства, грабунків траплялися надзвичайно рідко і жорстоко каралися; — розстрілювали за курку, взяту без грошей. Тому козацтво Чорноморії, куди спочатку попала Добровольча Армія, знаючи, що на чолі її стоїть козак ген. Корнілов, не розшолопавши добре, що таке уявляє собою ця Армія, гостинно, але не гублячи гідности, приймає її^[12].

Вороже ставилася до Добровольчої Армії біднота іногороднього населення, але побіч з козаками виявити це в гострій формі не мала сили, тим паче, що більша частина її подалася в большевицьку армію і не сиділа дома.

Цілком инше відношення, як каже Денікин^[13], стрінула Добровольча Армія в лінєйських станицях за Кубанню, куди Корнілов звернув від Кореновської, дізнавшися про захоплення Катеринодару большевиками.

«Перший раз в козацькій станиці (Рязанській) так не затишно, прямо важко. Починаючи зі стрінувшої Корнілова з білим прапором «депутації», учасники котрої все намагалися стати навколюшки, во всій станиці в відносинах до нас почувається страх і рабська догідливість».

Навряд чи можна припускати, як це де-хто робить, що Корнілов посувався по Закубанню навмання, без усякого плану й ціли. Звертаючи від Кореновської на ст. Усть-Лабинську, він мав відомості, що кубанці відійшли з Катеринодару за Кубань. На кубанські ж збройні сили добровольчі генерали покладали де-які надії, і тому треба гадати, що вони свідомо шукали їх по-за Кубанню.

Нарешті, вони їх там знайшли.

Новодмитрівська умова. Після бою 11 березня Кубанський відділ розташувався в станиці Калузькій. Тут відбулося засідання Закон. Ради, на якому Урядвисунув питання про умови об'єднання Куб. відділу з Добр. Армією. Рада одноголосно ухвалила доручити Військовому Отаманові, голові Уряду, голові Законодавчої Ради, та його товаришеві Султан-Шахим-Гірею, яко представнику черкесів, оформити згоду в Добр. Армією.

14 числа Покровський, якого Філімонов «за удачное соединеніе съ Арміей ген. Корнилова»^[14] підвищив в генерал-майори, на підставі уповноваження останнього, в супроводі начальника свого штабу Науменка, конвойної сотні й сотні черкесів, іде на побачення з Корніловим в аул Шенджій, де знаходилася тоді Добровольча Армія^[15].

Під час зустрічи з Корніловим й иншими генералами (присутні були — Алексєєв, Денікин, Романовський, Марков, Ерделі, Гулига) Алексєєв запитав Покровського, чи має він уповноваження на переговори з командуванням Добр. Армії. Одержавши відповідь, що має, він висунув три пункти, на підставі яких мусіло відбутися з'єднання Добров. Армії з кубанцями, а саме: 1) скасування Уряду й Ради, 2) підлеглість Військового Отамана командуючому Добровольчою Армією і 3) влиття кубанських частин в Добр. Армію.

Умови, про які генерали на Дону не насмілювалися й заїкнутися (там вони, навпаки, вважали своїм завданням «стати поруч з лицарським козацтвом по першому заклику його Круга, Уряду й Військового Отамана»).

Що до Корнілова, то він, зовсім не торкаючися ні Уряду, ні Отамана, ні Ради, настоював лише на цілковитій підлеглості йому кубанських частин і влитті їх в склад Добровольчої Армії.

«Покровський», як оповідає Денікин^[16], «скромно, але уперто відповідав: Кубанська влада бажає мати свою власну армію, що є згідним з «конституцією Краю», кубанські добровольці поріднилися зі своїми частинами, звикли до своїх начальників, і всякі зміни можуть викликати заколот в військах. Він пропонував збереження самостійного Кубанського відділу і оперативну підлеглість його ген. Корнілову.

Алексєєв скипів. — Годі, полковнику — вибачте, не знаю, як Вас і величати. Війська тут ні при чім — ми добре знаємо, як вони ставляться до цього питання. Просто вам не хочеться поступитися своїм самолюбством. — Корнілов сказав внушаючи й різко: — одна армія й один командуючий. Иншого положення я не припускаю. Так і перекажить своєму Урядові. —

Невідомо, як би розвязалося це питання, якби доля не дала в руки добровольцям наочного аргументу на користь єдиного командування.

Корнілов тоді ж в Шенджії умовився з Покровським шляхом комбінованого наступу кубанців і Добр. Армії захопити ст. Новодмитрівську. Кубанці чомусь не виконали своєї ролі, і добровольцям довелося самім в надзвичайно важких умовах брати станицю (ця операція відома під назвою «Ледяного Похода»).

Приклад небезпеки розрізнености дій був досить яскравий: якби большевики розбили були добровольців, то не врятувалися б і кубанці. До того ж і настрої в Кубанському відділі були сприяючі планам генералів.

Солідне офіцерство ненавиділо спеченого нашвидку генерала, не вірило йому і його начальникові штаба Науменкові. Порівнюючи з чисто військового боку Покровського та Науменка з Алексєєвим, Корніловим, Марковим, Денікиним, Романовським, вони, звичайно, давали перевагу останнім і були згодні скорше підлягати старим випробованим військовим проводирям, справжнім генералам, а не зайді, вчорашньому невідомому капітанові-літуну. Своє відношення до Покровського вони поширювали й на Уряд з Радою, які в їх очах вивели його в люде й опіралися на нього. Тай рядову масу захоплювало більше прізвисько Корнілова, ніж Покровського. Кращі елементи молоді вже розчарувалися в останньому, і його тримався лише авантюристично-бандитський гурток, якому давала простір аморальність, жадоба влади, впливу й надзвичайна жорстокість майже завше напівп'яного проводиря.

Звичайно, що, маючи иншого командуючого й начальника штабу, кубанці не без успіху могли б захищати позицію лише оперативної підлеглости, але не на Покровського ж і Науменко можна було спертися, протипоставити їх Алексєєву й Корнілову. Тому можна сказати, що коли 17 березня кубанці поїхали в Новодмитрівську, де тоді вже знаходилася Добровольча Армія, умовлятися з генералами, то справа повної підлеглости Кубанського відділу Добр. Армії була долею наперед вирішена.

Добровольчі генерали почували себе міцно, бо, як каже Денікин^[17],

«з'ясувалося, що частина Кубанського відділу «з оказією» (можливо, що з ген. Ерделі, який, коли Покровський приїхав у Шенджій, був уже там. Авт.) надіслала доложити, що вони підлягають лише Корнілову, і якщо їхнє командування і Кубанський Уряд чому небудь на це не підуть, то всі вони перейдуть до нас самовільно. Було вирішено, щоб не утворювати небезпечних прецедентів і не підривати принципів дисципліни, спонукати Кубанську владу до мирної й добровільної згоди».

«Почалися», розповідає той же Денікин, «томливі, довгі, нудні балачки, в яких одна сторона вимушена була доводити елементарні основи військової організації, друга ж в противовагу висовувала такі аргументи, як «конституція суверенної Кубані», необхідність «автономної армії», як підпори Уряду і т. д. Вони (кубанці) не добалакували ще одного свого мотива — страха перед особою Корнілова; як би в купі з Кубанським відділом він не проковтнув і їхню мрійну владу, за яку вони так учеписто трималися. Цей страх просвічував в кожному слові.

…Недоладна суперечка продовжувалася. Корнілов заявив категорично, що він не згоден командувати «автономними» арміями, і нехай в такому випадкові вибірають другого. Кубанський Уряд погодився, нарешті, на з'єднання армій, але устами Бича заявив, що він усувається від дальшої участи в роботі й складає з себе всяку відповідальність^[18].

«Корнілов скипів, стукаючи об стіл пальцем, з надітим на нього перстнем, — його характерний рух — сказав: — ну, ні! Ви не смієте ухилятися. Ви зобов'язані робити й помагати всіма засобами командуючому армією.

…Кубанські представники попросили дозволу перебалакати між собою. Ми вийшли в другу кімнату і, накидавши там проект умови, послали його кубанцям»^[19].

Після де-яких змін умова була підписана в такій редакції:

«Протоколъ Совѣщанія.

17 марта 1918 года въ станицѣ Новодмитріевской. На совѣщаніи присутствовали: Командующій Добровольческой Арміей Генералъ отъ инфантеріи Корниловъ, Генералъ отъ инфантеріи Алексѣевъ, Помощникъ Командующаго Добровольческой Арміей Генералъ лейтенантъ Деникинъ, генералъ отъ инфантеріи Эрдели, Начальникъ Штаба Добровольческой Арміи Генералъ Маіоръ Романовскій, Генералъ-Лейтенантъ Гулыга, Войсковой Атаманъ Кубанскаго Казачьяго Войска Полковникъ А. П. Филимоновъ, Предсѣдатель Кубанской Законодательной Рады Н. С. Рябоволъ, Товарищъ предсѣдателя Кубанской Законодательной Рады Султанъ Шахимъ Гирей, Предсѣдатель Кубанскаго Краевого Правительства Л. Л. Бычъ, Командующій Войсками Кубанскаго Края Генералъ Маіоръ Покровскій.

Постановили:

1. Въ виду прибытія Добровольческой Арміи въ Кубанскую область и осуществленія ею тѣхъ же задачъ, которыя поставлены Кубанскому правительственному отряду, для объединенія всѣхъ силъ и средствъ признается необходимымъ переходъ Кубанскаго правительственнаго отряда въ полное подчиненіе Генералу Корнилову, которому предоставляется право реорганизовать отрядъ, какъ это будетъ признано необходимымъ.

2. Законодательная Рада, Войсковое Правительство и Войсковой Атаманъ продолжаютъ свою дѣятельность, всемѣрно содѣйствуя военнымъ мѣропріятіямъ Командующаго Арміей.

3. Командующій Войсками Кубанскаго Края съ его начальникомъ Штаба отзываются въ составъ Правительства для дальнѣйшаго формированія Постоянной Кубанской Арміи.

Генералъ Корниловъ, Генералъ Алексѣевъ, Генералъ Деникинъ, Войсковой Атаманъ Полковникъ Филимоновь. Генералъ Эрдели. Ген. Маіоръ Романовскій. Ген. Маіоръ Покровскій. Г. Предсѣдатель Кубанскаго Правительства Бичъ. Предсѣдатель Кубанской Законодательной Рады Рябоволъ, Тов. пред. Законодат. Рады Султанъ Шахимъ Гирей»^[20].

Безумовно, що обставини, серед яких складалася ця умова були надзвичайно важкі й фізично й морально. Гуркіт гарматних випалів, стрекотіння скорострілів — поганий акомпанімент для виконання всіх юридичних формальностей і тонкостей, але всеж-таки те повне нехтування правного боку справи, яке просвічує в кожному рядку «Протоколу», не може не зупинити на собі уваги всякого, хто серйозно зацікавився б історією взаємовідносин Добров. Армії і Кубані. Якщо це можна дарувати генералам, то ні в якім разі кубанцям, серед котрих було аж три юристи: Філімонов, Бич, Султан-Шахим-Гірей.

Дійсно:

1. З зовнішнього боку протокол має вигляд умови випадкових людей, які випадково зійшлися до купи. Важко сказати, що це є умова якихсь двох організацій. Стрінулися собі люде, серед яких цілком ненароком опинилися і Командуючий Добровольчою Армією, і Кубанський Військовий Отаман, і инші трохи менш значні персони, і почали складати умову. Від чийого імені вони це робили, кого зобов'язували цією умовою — про це ні слова; лише з зазначення високих посад де-яких співучасників умови (були такі, участь котрих навіть і таким шляхом не можна з'ясувати, бо за ними ніякої посади не значиться: ген. Алексєєв, ген. Ерделі, ген. Гулига; до речі, останній чомусь і не підписав протокола, поставив літеру «Г» тай зупинився) можна догадуватися, що змовлялися всі панове в імені Добров. Армії та Кубанської Народньої Республіки і їх зобов'язували. Але якщо воно й так, то не зрозуміло, чому це робиться так урочисто з боку кубанців: тут і Військовий Отаман, і голова Уряду, і голова Парламенту (Зак. Ради) зі своїм товаришем, і командуючий кубанськими військами. Навіть в міжнародніх трактатах така помпа не потрібна, а тут же не міжнародній трактат. Перед Кубанською Народньою Республікою стоїть не держава, а приватна политично-військова організація. Кубанська тодішня конституція зовсім не вимагала участи всіх цих персон в складенні умови для того, щоб вона була дійсною. Очевидно, ця участь була обумовлена великою вагою цього акту й моменту, що викликав його, але в такому разі треба було уважніше поставитися не тільки до зовнішньої форми його, але й до змісту.

2. З боку змісту протокол також — акт далеко не бездоганний.

Які права й обов'язки поклали на себе цією умовою обидві сторони її?

Кубанці свою військову силу (вона іменується не армією, а «Кубанським відділом») віддали в повне розпорядження ген. Корнілова, не зазначаючи, на який час, для чого саме. Для чого Корнілов мав право вживати Кубанський відділ, і коли це право кінчалося — ні одного слова.

Законодавча Рада, Військовий (навіть не Краєвий) Уряд і Військовий Отаман зобов'язалися всякими способами допомагати військовим заходам Командуючого Армією, цеб-то, виконувати все, що буде вимагати для війни останній. Якщо є сумнів, чи мали право голова Уряду і Отаман брати на себе такі зобов'язання, то зобов'язувати на це парламент (Зак. Рад) навіть вкупі з головою його й товаришем, вони вже не мали абсолютно ніякого права. Та вони репрезентували всеж-таки державу — Кубанську Народню Республіку, а не якесь повітове чи губерніяльне земство, що «всемѣрно должно содѣйствовать всѣмъ дѣйствіямъ военныхъ и гражданскихъ правительственныхъ властей». А генерали, здається, й дійсно трактували їх по їх функціям в такому розумінні: Філімонов — губернатор, чи повітовий справник, Бич — голова губерніяльної чи повітової земської управи, Рябовол — щось подібне до маршалка дворянства, що головує на земських зібраннях, Рада — земське зібрання.

В цілій умові немає ніякого натяку на визнання панами генералами Кубані, хоча би de facto не то що суверенною державою, а, навіть автономним краєм.

Пунктом 3 умови кубанці ніби-то застерегли за собою право формування своєї постійної армії. Але це право було простим згуком при необмеженному обов'язку «всемѣрно содѣйствовать необходимымъ военнымъ мѣропріятіямъ Командующаго Арміей». І дійсно, як каже Денікин (там же, ст. 279), воно могло бути лише моральним задоволенням для Покровського. Кожну наново зформовану частину Армії Корнілов міг потребувати в своє розпорядження для вжитку на фронті, і Кубанці не мали права відмовити в такій передачі; теж само що до амуніції, зброї і взагалі всього, що потрібне для утворення армії.

Які права й обов'язки поклав на себе Командуючий Добровольчою Армією?

Одно, але необмежене право, право повного розпорядження військовими силами Кубані і всіма її засобами, потрібними для «военныхъ мѣропріятій», і ні одного обов'язку.

Це цілком зрозуміло, якщо придивитися до того, як ставилася Добров. Армія до Кубані. Остання — щось значно менше від першої, щось підлегле їй. Тільки поки вони були в роз'єднанні, могла існувати якась самостійність Кубані. З прибуттям Добров. Армії на її територію, вона цілком підлягає їй. Ніяких самостійних власних завдань вона не має, вона мусить іти слідком за Добров. Армією, злити з нею до купи свої сили й засоби.

Дійсно, як мотивується перехід кубанських збройних сил в цілковиту підлеглість Корнілову? «Въ виду прибытія Добров. Арміи въ Кубанскую область и осуществленія ею тѣхъ же задачъ, которыя поставлены Кубанскому правительственному отряду» (які «задачи» ставила собі Добров. Армія, про це мова була вище; в кожному разі, вони суперечили головному рішенню Зак. Ради — про незалежність Кубані) — так каже 1 п. умови (очевидно, що генерали рівняли завдання кубанського війська на завдання Добров. Армії, а не навпаки, і не припускали, щоб таким завданням могла бути боротьба лише за Кубань). Так міг починатися тільки наказ новоприбувшого в «мятежную губернію» на чолі карного війська тенерал-губерпатора з надзвичайними уповповаженнями, в губернію, де місцевий губернатор, не маючи звязку з центром, вимушений був обставинами тимчасово поширити свою компетенцію, спіраючися на «мѣстные благонадежные элементы».

Цією умовою було покладено початок новому «поглощенію Кубани Россіею» — тому, чого боявся Л. Л. Бич, коли відмовляв М. Федоріву в підтримці Добров. Армії. Мабуть, він таке значіння цього акту зрозумів, про що свідчить його спроба усунутися геть від керування Урядом. Такого кроку вимагала, принаймні, послідовність. Але нарешті, він його не зробив. Чому саме? — Про це можна лише гадати. Важко припустити, що тільки тому, що злякався генеральського стукання об стіл.

Генерал Денікин особливу вагу надає останнім рядкам п. 3 умови, кажучи, що вони «потім утворили великі ускладнення у взаємовідносинах головного командування й Кубані» (там же, ст. 279). Дійсно, в тій суперечці, яка згодом повстала між ними з приводу вимоги Кубані мати свою армію, кубанці обґрунтовували своє право на неї цими рядками. Оскільки такі суперечки розвязуються не реальним відношенням сил, а папірцями, можна лише пожалкувати, що кубанські політики не простудіювали, як слід, «Протоколу» й не вибрали кращої позиції.

Беручи на увагу зовнішню форму протоколу, відсутність зазначення, що добровольчі генерали вступають в згоду з кубанцями в імені Добров. Армії, і залишаючися на ґрунті буквального розуміння умови, треба признати, що контрагентом Кубані була не Добров. Армія, а ген. Корнілов. На підставі 1 п. умови Кубанський відділ підлягає не командуванню Добров. Армії, а ген. Корнілову. Хоча в п. 2 говориться про обов'язок Ради, Отамана й Уряду «содѣйствовать военнымъ мѣропріятіямъ Командующаго Арміей», але це справи не міняє, бо цей пункт самостійного значіння не має і обумовлюється п. 1, в якому полягає центр ваги всієї умови. Слова «Командующему Арміей», будучи тодішньою прикметою Корнілова, вжиті, очевидно, щоб уникнути тавтології^[21], і означають не взагалі всякого командуючого Добр. Армією, а лише тодішнього — цеб-то, ген. Корнілова. Участь в умові инших генералів при тій формі, яка була їй надана, формально ніякого значіння не має. Вони брали участь в розмові, вони навіть підписали протокола, але кубанське військо стало підлеглим не їм, не Добр. Армії, не її Командуючому, як інституту, а персонально ген. Корнілову. Умова ця мала для Кубані відносно контрагента її чисто персональний характер, і без спеціяльної згоди Кубані ніякої зміни в особі контрагента відбутися не могло. Генерал Корнілов по своїй волі не міг нікому передати прав, які давала йому ця умова відносно кубанців; також не могли ці права перейти до кого-небудь другого і як спадщина після його смерти. Зі смерттю його Кубань робилася цілком вільною від усяких обов'язків, що поклала на себе Новодмитрівською умовою, і на підставі її ні Алексєєв, ні Денікин, ні хто инший не мали ніякого юридичного права вимагати від неї будь-чого для Добр. Армії, бо відносно неї вона ніяких обов'язків на себе не поклала, і відносини її до останньої були цілком лише фактичними.

Смерть ген. Корнілова і залишення Урядом Кубані. Зливши до купи обидва відділи (в момент об'єднання у Добров. Армії було 2.770 вояків, а у кубанців — 3.150), переформувавши їх, Корнілов, значно підсилений кубанцями, особливо їх кіннотою, якої бракувало весь час Добров. Армії, рушив з Новодмитрівської далі під Катеринодар.

Покровський ніякої частини в командування не одержав, йому залишили лише начальника штабу полк. Науменка та конвой, з якими він і плентався в обозі. Мабуть цей саме конвой і обернувся у ген. Денікина в «радянський відділ в 160 здорових молодих кіннотчиків на прекрасних конях, що їздив в обозі навіть тоді, коли в бій шли ранені» і тим викликав ворожнечу до Куб. Уряду і Ради^[22]. В дійсності такого радянського відділу не було зовсім. Члени Ради й Уряду складали групу не більше як душ 50–60. Люде вони були ріжного віку, ріжного стану здоровля, ріжних професій, їздили на конях ріжної якости, уявляючи собою взагалі те, що насмішкувато зветься «сборною командою», і крім того, завше попереду обозу. Ніякими привілеями і пільгами члени Ради на поході не користувалися її були на рівні з «нижними чинами», разом з ними й голодали й холодали, самі й за кіньми своїми доглядали. Конвой же Покровського на чолі з ним і Науменком дійсно їздив в обозі біля коляски з кубанською отаманшою^[23].

Переправа через Кубань біля ст. Єлизаветівської повернула Добров. Армію в гостинну Чорноморію. Станиця привітно стрінула свій Уряд і його «союзника» і бездоганно виконала наказ своєї влади про мобілізацію.

Від Єлизаветівської станиці Корнілов повернув на Катеринодар, і почався чотирьохденний бій з-за нього.

В штабі Добров. Армії панувала така упевненість в успіх, що вже в перший день бою (27 березня) намічені були відповідні заходи для негайного переведення їх в життя після захоплення Кубанської столиці. «Союзник» рішив, що до зміцнення військового положення «відновляти Кубанську владу не слід». А мабуть для того, щоб уникнути цього й після «зміцнення військового положення», зі штабу армії було наказано, щоб на чолі атакуючих рушили вперед Уряд і Рада (неймовірно, але це — один тільки з фактів, котрими багата історія Добров. Армії). Владу в Катеринодарі мусів обняти ген. Денікин, якого було призначено генерал-губернатором.

Оскільки відомо, Куб. Уряд проти цього не протестував. Лише, коли Денікин звернувся до нього з проханням «дати йому в допомогу досвідчених громадських діячів», йому було вказано на вигнаного зі служби старорежимного поліцеймейстера, що ховався в обозі, та на Кубанську розвідку. Яку ще иншу відповідь можна було дати новоспеченому генерал-губернаторові, що бажав здивувати кубанців своїм лібералізмом? Та тільки ліберальний генерал не розкоштував соли кубанської відповіді.

Спочатку бій ішов для Добров. Армії й кубанців успішно. Передові відділи їх вдерлися були уже в місто (29 березня ген. Казанович був на Сінній площі), яке большевики почали евакувати. Аледо останніх наспіла підмога з Сорокиним на чолі, в окопах опинилася не розбещена салдатня, а мобілізовані большевиками пластунські батальони, о непохитність яких розбилися всі шалені атаки кращих частин Добров. Армії. Тай сили, порівнюючи, були дуже не рівні. Корнілов міг ввести в бій 4–5 тисяч душ, тоді як у ворога були десятки тисяч люду з десятками гармат, що ураганним вогнем заливали атакуючих. Бій набрав затяжного характеру, і атакуючі почали знесилюватися; Корнілов за всяку ціну хотів здобути Катеринодар і вів його далі. Але 3 березня вранці його було вбито. В командування Добр. Армією вступив ген. Денікин, який того ж дня наказав відступати.

Смерть Корнілова відчулася Армією від разу й викликала в її житті зміни. Досі вся Армія під час походу що-дня бачила свого Командуючого. Корнілов перший виходив з кожного перестанку, пропускав мимо себе всю Армію, потім верхи обгоняв її, злазив з коня і з ціпком у руці йшов на чолі її до слідуючого перестанку. Тут також знову пропускав її й останнім йшов відпочивати не в кращу хату, а в ту, яка залишалася вільною. До самого Катеринодару, в яких би тяжких умовах не доводилося бути Добр. Армії, він ніде не залишив ні одного раненого ні одного хворого.

Починаючи від Катеринодару, Армія свого Командуючого вже не бачить. Помітна була його присутність лише на перестанках, де в першу чергу займалися під ставку й її охорону кращі хати.

Почали кидати також і ранених. Денікин каже, що в ст. Єлизаветівській їх кинуто було через недостачу підвод, і що про це, він дізнався лише на поході. Для Корнілова останнє було абсолютно неможливе, а про недостачу підвод в данному разі навіть дивно казати: коли їх вистачало в Закубанні серед невеличких бідних аулів, то як же їх могло не вистачити в великій, багатій Єлизаветівській, де під боком була й друга не мала станиця Мар'янська, та крім того, на цегельнях Катеринодару було захоплено чимало волів з гарбами?

Річ в тім, що генералів охопила паніка, і вони думали про те, як би самим з вірним офіцерством врятуватися (лише один Марков не губив духу й скрізь, де загрожувала небезпека, був напереді). Від Катеринодару просто тікали з усієї сили: зупинилися на відпочинок лише через 50 верст в невеличкій німецькій колонії Гнодау. Тільки тут довідалися ширші кола Армії про смерть Корнілова, про те, що його заступив Денікин, про залишення ранених в Єлизаветівській.

Паніка почала поширюватися. Прізвисько нового Командуючого не викликало такого довір'я, як ім'я Корнілова, і не заспокоювало. Під час походу ніхто про його не згадував. Знали Кутепова, Маркова, Гершельмана, Богаєвського, Нєжінцова; про нього ж не чути було. Мало де-хто знав, що їдучий в обозі товстий штатський в сірій шапці^[24], типовий буржуй, яких чимало пленталося за Армією, рятуючи своє життя, — це помішник Командуючого, ген. Денікин.

В повітрі було гасло: рятуйся, хто може; і окремі персони й цілі групи рішають відірватися від Армії, залишитися, розпорошитися. «Ставка» (досі цього терміну не було; казали: «Корнілов», «Верховний», «Командуючий») лаштується до дальшої втечі, переформовує частини (при цьому нищить усю кубанську артилерію, залишаючи добровольчу), нашвидку ховає Корнілова. Ген. Денікин дає наказ кубанському полковникові Султан-Келеч-Гірею за всяку ціну, хоча б загинути до одного, прикрити своїм відділом, в склад якого входили черкеси й козаки, Добров. Армію й врятувати її від загибелі, й вирушує далі.

Султан-Келеч-Гірею пощастило без великих втрат (загубивши лише де-кілька человік та одну гармату, що під командою донця осаула, М. Т. Золотарьова, теж була призначена на загибель) звернути на де-який час увагу большевиків на себе й дати можливість Добр. Армії спокійно дійти до ст. Медведівської. Тут, дякуючи розпорядливості й особистій відвазі ген. Маркова та влучному пострілу з гармати наводчика I батареї капітана Артилер. Академії М. А. Шаколі^[25], Добр. Армія без втрат прорвалася через залізницю та ще захопила й набої.

В ст. Дядьківській вже отверто залишають ранених з медичним персоналом і грішми під опіку звільненого закладника большевика Лиманського, що дав слово чести боронити їх від розстрілу (він совісно виконав слово, що не перешкодило Добр. Армії, повернувшися до Катеринодару, заарештувати і держати його в тюрьмі весь час аж до евакуації). І далі, де тільки будо відповідне помешкання, також залишали ранених. Це дуже вражало «фронтову» Армію, яка казала, що «хтось» лише рятується її життям. Ранять тебе, й будеш покинутий в першій станиці, як зайвий тягар — робилися гірькі порівняння з тим, що було при Корнілові, коли люде не боялися бою, рани, бо знали, що їх не кинуть свої, а візьмуть з собою.

Взагалі безлична ставка не в силі була утримати попередній настрій і лад. Уже в цей час почали висовуватися навверх перші ознаки однієї з тих хвороб, що загубили Добров. Армію — мародерства. Виникла, так звана, «молочна кавалерія»; людям мало було тієї гостинности, що стрівали по станицях, і от почали складатися з тих, що не числилися ні в якій військовій частині, цілі загони, котрі заскакують в придорожні хутора спочатку напитися дурно молока, поїсти кисляку та пиріжків, а потім і «виміняти» коняку. Марков, що жив в гущині Армії, а не в «ставці», йшов з нею й пропускав її, як раніш Корнілов, намагався навести лад, та один не міг нічого зробити.

Починаючи від Дядьківської, щоб швидче рухатися, піхоту посадили на підводи (брали головним чином у іногородніх, бо вони всі були большевиками в очах і Денікина й Куб. Уряду; коли на слідуючому перестанку знаходили зміну, то відпускали, а ні, то гнали й далі). За 9 днів від Катеринодару до ст. Іллінської, де був перший 2 денний спочинок, пройшли 220 верст.

Під час цього походу Добров. Армія утримувалася, головним чином, коштом Кубан. Уряду. Він підкріпив 1 мільйоном карбованців казну Алексєєва, що розтала за час походу, і добровольці почали одержувати кубанське срібло; за сіно, зерно, коней вони розплачувалися з станицями й господарями реквізіційними квитками Куб. Уряду (Денікин це називає: «трохи допомогли»^[26]). Допомогав Уряд і людьми, переводячи по дорозі по станицях мобілізацію козаків.

«Між Кубанською владою», як свідчить ген. Денікин^[27], «установилися відносини сухі, але цілком коректні. Отаман, Уряд і Рада ні разу не зробили спроби порушити прерогативи командування».

В ст. Іллінській були одержані вісті про спроби повстання козаків в Лабинському повіті. Уряд звернувся до Денікина з проханням зорганізувати відділ, який був би ядром для повстанців. Денікин був виділив в розпорядження Покровського де-кілька сотень козаків і черкесів, але вони не захотіли йти за Покровським дальше ст. Росшеватської.

Сюди ж, в ст. Іллінську, прибули донці, які привезли перші вісті про повстання на Дону й просили допомоги. Денікин, відправивши на Дон для розвідки полк. Барцевіча, переводить Армію в ст. Успенську. Тут вперше новий Командуючий знайомиться з Армією, показується їй. Під час параду він виголосив промову, зміст якої свідчив про те, що попередні демократичні гасла Добров. Армії поховано вкупі з Корніловим, що тепер не то що можна голосно балакати про те, про що при Корнілові краще було мовчати, а навіть тільки про це й слід говорити.

Повернувшися з Дону, полк. Барцевіч ствердив факт великого протибольшевицького руху на Дону, і проводирі Добр. Армії вирішують податися туди. Денікин повідомляє про це представників кубанців, котрі, як він каже, вислухали це «з сумом, але без протесту» і висловили побоювання, як би вихід з Кубані «не викликав залишення рядів Армії кубанськими козаками й черкесами»…

…«Заспокоєння серед кубанців», оповідає Денікин, «внесла моя заява: Кубані я не кину; військово-політична обстанова уявляється мені в такому вигляді, що армія в ближчий час буде зосереджена безпосереднє поблизу від Кубані і, виконуючи загально-російське завдання, при першій можливості подасть збройну допомогу для звільнення Кубані^[28].

З Успенської Армія манівцями перейшла на Дон в ст. Єгорлицьку. Тут Денікин знайомить старших начальників з своєю першою політичною відозвою, яка лише розвиває думки, що були висловлені в промові в ст. Успенській.

Про Установчі Збори згадується, як про попереднє минуле, завдання Доб. Армії. Зараз перед Добров. Армією стоїть «боротьба за цілість розрізненої, урізаної, приниженої Росії, боротьба за російську культуру»^[29].

Цю відозву надрукувала походна друкарня Кубанського Уряду, а штаб Армії, розповсюдивши в околицях, надіслав в великій кількості в Київ, Ростов, Москву.

Тим, хто проголошував Кубань незалежною Кубанською Республікою, хто голосував за федерацію з Україною, життя яскраво показало під час подорожі від Новодмитрівської до Успенської, з ким вони злигалися; але замісць того, щоб обрізати поли та тікати геть, вони попленталися любісенько собі вкупі на Дон, щоб там ще міцніше прикувати Кубань до Московського воза. —

——————

1. Де-який час після Быхова Денікин переховувався на Кубані в ст. Славянській і Катеринодарі, по пасу на ім'я «Домбровскаго» (див. Деникинъ, т. II, ст. 174.)
2. Деникинъ. «Очерки Русской Смуты», т. II., ст. 191.
3. Б. Суворинъ. «За Родину». 1922. Париж, с. 146.
4. Деникинъ, там же, ст. 173, 186.
5. Деникинъ, там же, ст. 201–202.
6. Там же, ст. ст. 187, 188, 193, 196, 259.
7. «Отчетъ о командировкѣ изъ Добр. Арміи въ Сибирь». Приложеніе № 2. «Архивъ русской революціи», т. IX, Берлін, 1923 р.
8. Деникинъ, там же, ст. 160, 192.
9. Деникинъ, там же, ст. 220.
10. Та ж праця, ст. 231.
11. Там же, ст. 240.
12. Про популярність серед козацтва імені Корнілова свідчить до певної міри факт прибуття до нього, коли він був під ст. Кореновською, цілого кінного відділу з козаків ст. Брюховецької, силою біля 400 душ.
13. Там же, ст. 266.
14. Так було сказано в наказі Отамана, який підписав також і голова Уряду. Але дійсним мотивом було те, що Покровський не хотів їхати полковником на побачення з добр. генералами, та й де-хто з проводирів вважав незручним протиставити генералам полковника в ролі командуючого кубанськими військами. Прохав Отамана за Покровського й начальник його штабу полк. Науменко.
15. Остання вже почала губити терпіння, чекаючи на поклон кубанців, і як раз того ж самого дня начальник її штабу генерал І. П. Романовський надсилає листа «Полковнику Філімонову», в якому повідомляє, що командуючий Добров. Армією «пропонує полковнику Філімонову» прибути в Шенджій. Цей лист перехопив Покровський по дорозі до Шенджія.
16. Там же, ст. 273.
17. Там же, ст. 278.
18. Таку заяву Бич мав право скласти лише перед відповідними органами Кубанської влади, а не перед Корніловим, бо ні перед ним ні перед Добр. Армією Куб. Уряд відповідальним не був і юридично від них не залежав. Авт.
19. Автор, який заховався під псевдонімом «Ник. Туземцевъ», малює в № 18 (1918 р.) «Донская Волна» цей момент трохи инакше:

    «Корнілов заявив: — я влади не шукаю й не хочу. Бажаєте об'єднання обох армій під моїм командуванням — чудово; а ні, так я не настоюю і зовсім відмовляюся стояти на чолі такої армії. Вибірайте, кого хочете. Після втечі з Бихова, я зібрався від'їхати до себе додому, на Сибір, і цілком усунутися від політики, але на Дону мене умовили залишитися, і я залишився. —

    Звертаючися до ген. Покровського, ген. Алексєєв, що досі мовчав, сказав: — Ваша Вельможність (Ваше Превосходительство), залишіть ваше самолюбство. —

    Після заяви ген. Корнілова і фрази ген. Алексєєва представник горців Султан-Шахим-Гірей заявив ген. Корнілову в імені черкесів, що черкеси всі, як один, пориваються під головне командування ген. Корнілова. Представники Куб. Уряду, беручи на увагу настрій Кубанської армії, що складалася, головним чином, з черкесів та добровольців не козаків, незадоволеної до того ж головним командуванням ген. Покровського, відчули, що у них все єдно не залишиться потрібної їм реальної сили, й погодилися на з'єднання армій під єдиним командуванням ген. Корнілова. Генерал Корнілов в свою чергу обіцяв Отаману і представникам Уряду, що зараз же після звільнення Кубані від большевиків буде скликано Краєву Раду».

    Різко кидається в очі ріжниця поведінки Добровольчої Армії на Дону і на Кубані. Там проводирі її не стукали на Уряд об стіл, там вони не настоювали на підлеглості донських збройних сил їм. Чи не тому, що донські козаки були всеж-таки свої люде, яким вірили і самостійности яких не боялися, тоді як кубанці з точки погляду інтересів російської справи не зовсім були надійні. Цікава поведінка офіцерства донського й кубанського. Тоді як перше, не зважаючи на пригнічуючий авторитет добров. генералів, остільки заховує свою самостійність, що навіть в скрутному стані, коли простий розрахунок підказував корисність триматися купи з Добров Армією, не лякається перспективи залишитися без неї, (з видатних донських військових пішов з Добров. Армією, після того, як донці на чолі зі своїм походним отаманом ген. Поповим подалися на схід, лише один А. П. Богаєвський, ген. «свиты Его Величества», бувший начальник штабу походного отамана всіх козацьких військ Вел. Князя Бориса Вол.), кубанське ж запопадливо поспішає під її високу руку, хоча Кубанський відділ був і більший від Донського (в останньому було 1.500 вояків, 5 гармат і 40 скорострілів).

20. Серед кубанців весь час ходили чутки, що крім цієї писаної умови, була ще усна, якою Корнілов зобов'язався негайно після звільнення Катеринодару від большевиків, звести кубанські частини до купи в окрему Кубанську Армію, але в той час як одні діячі стверджують факт такої умови, другі заперечують.
21. Повторення одного й того ж слова
22. Там же, ст. 315.
23. Що до обозних справ, то ген. Денікин міг би бути краще поінформований в них, бо, з одного боку, до бою під Катеринодаром він сам належав більше до обозян, а з другого — був помішником командуючого, — не то що в Кубанському відділі, а й в Добр. Армії мало хто знав про це, і фронтовики не бачили його до самої ст. Успенської. Очевидно, в фронтових і організаційних | справах він великої участи не брав, про що свідчать і ті помилки, які він робить, як тільки торкається в своїй книжці цих справ. Наприклад, він не вірно зазначає склад сил в бою під Катеринодаром. В супереч його твердженню (т. II, ст. 290) ніякої батареї полк. Третякова не було — її розформували ще в Новодмитрівській.
24. Свій глибоко штатський вигляд в поході Денікин пояснює тим, що його військове вбрання захопили большевики в Батайську, куди він був надіслав його з иншими речами ще раніш, коли гадали відходити від Ростова вздовж залізниці (т. II, ст. 229). Але Батайськ большевики захопили 1/II, а Ростов залишила Добр. Армія 9/II (там же, ст. 222). Таким чином, якби Денікин дуже хотів бути під час походу в військовому одязі, то мав досить часу, щоб набути його чи-то в Ростові чи в Новочеркаську.
25. Ген. Денікин цілком безпідставно приписує це полк. Міончинському (т. II, ст. 308)
26. Там же, ст. 315.
27. Там же, ст. 315.
28. Там же, ст. 321.
29. Там же, ст. 342.