Перейти до вмісту

Нариси з історії революції на Кубані/V

Додати посилання
Матеріал з Вікіджерел
V.
Добровольча Армія й Кубанці на Дону.

Становище Добровольчої Армії. Коли, одержавши певні звістки про повстання донців проти большевиків, Денікин в ст. Успенській вирішив податися на Дон, то вигляди Добр. Армії на ближче майбутнє були ніби цілком ясні.

Було відомо, що після захоплення червоними Новочеркаську, Донський Військовий Отаман, Уряд і Парламент (Круг) зовсім перестали існувати. Здавалося, що тепер ніхто і ніщо не перешкодить Добр. Армії стати на чолі боротьби з большевиками, звільнити від них Доп і, маючи його в своєму повному розпорядженню, використати для здійснення своєї програми — відбудови єдиної неділимої Росії. Але дійсність утворила для Добр. Армії значно складніше становище.

Пожежа, повстання охопила весь Дон майже від разу, й справа вичищення його від червоних посувалася наперед дуже швидко й без допомоги частин Добр. Армії (останнім довелося звільнити від большевиків лише частину Задоння, котре й без них було б звільнено німцями, що майже одночасово прийшли в Ростов).

Не потребували повстанці й проводу добровольчих генералів і офіцерів ген.-штабу, бо мали досить і своїх донських. Не загубили вони смаку й до власної влади. Ще на початку квітня, одночасово з першими вибухами повстання відбуваються з'їзди, що пробують зорганізувати владу на місцях, а в кінці того ж місяця, коли Добр. Армія тільки-тільки що розташувалася в ст. Єгорлицькій і Мечетинській і, як слід, огляділася, — в Новочеркаську вже з'являються і «Круг спасенія Дона», і Військовий Отаман, і Уряд, які горячково працюють над упорядженням свого краю на взірець незалежної держави.

Добр. Армія розуміла, що здійснити власними силами своє завдання — скинути большевиків в Росії, вона не може. Треба було на когось опертися, у когось знайти допомогу і людьми, і зброєю, і амуніцією, і економічними ресурсами.

Україна з її величезними природними богатствами, з великим військовим майном румунського й південно-західнього фронтів була вже вільна від большевиків, але вона ще раніш проголосила себе самостійною, незалежною від Росії державою. Зрозуміло, що не могли сподіватися допомоги від неї ті, хто поклав собі ва мету відбудувати Росію в колишніх кордонах.

Що до Дону, то відносини з ним були в минулому не дуже теплі, а сучасність обіцяла лише погіршення. Але Добр. Армія не лякається й пробує приборкати його.

Проводирів Добр. Армії весь час турбувало питання про збільшення своєі живої сили й матеріяльних засобів. Поки-що вони покладали всі свої надії на козацтво. Хоча зі смертю Корнілова Новодмитрівська умова й загубила свою силу, але кубанці залишалися в їх розпорядженню. Що ж до донців, то була надія притягти їх до себе; здавалося, що вони будуть менш самостійними, ніж кубанці, і для того з самого початку до Новочеркаську було надіслано представників. Але розчарування надійшло дуже швидко.

Негайно після звільнення від большевиків Новочеркаську й сусідніх станиць в столиці краю збірається «Кругъ спасенія Дона» (Коло урятування Дону). Уже на другий день своєї праці (29 квітня) він виходить на шлях самостійництва, ухваливши приступити негайно до організації власної, постійної Донської Армії. Ця постанова ніби облила холодною водою проводирів Добр. Армії, до того вона була несподівана. Денікин робить спробу ще до утворення Донської Армії, покорити її собі й здійснити принцип єдиного командування: його представник в Новочеркаську висовує питання — хто мусить фактично командувати Добров. Армією і донськими війсковими силами?

Не зважаючи на те, що тоді було звільнено навколо лише 10 станиць, що в самому Новочеркаську, в помешканні, де відбувалися засідання «Круга спасенія Дона», чути було кулеметну стрілянину; що Добр. Армія, яка стояла на південь від Новочеркаська, простим переходом на нові кватирі, трохи на схід, могла відчинити шлях большевикам до Новочеркаську, — «Круг» знайшов в собі досить мужности й державної далекозорости, щоб на це запитання відповісти:

«Верховне командування всіма без винятку військовими силами, що оперують на території Донського Війська, мусить належати Військовому Отаманові, або, як в даному разі, походному отаманові»[1].

Ця відповідь не подобалася Денікинові; її можна було вважати навіть за образу, бо по змісту в випадку, якби він почав які-будь військові операції на території Дону, йому, бувшому начальникові штабу Верховного Головнокомандуючого російською армією, довелося б стати під команду донського генерала, а не то що хоча б поруч.

А «Круг», як навмисне, своєю дальшою працею лише зміцнює свої попередні позиції. 4 травня він ухвалює основні закони — конституцію краю, які ще яскравіше свідчать про те, що Дон рішив іти шляхом самостійного будівництва, не корючись ні Добр. Армії ні її командуючому ген. Денікинові будь в якому відношенню.

«Ці постанови», як каже бувший Донський Отаман Краснов, «показали, що Дон не визнає Добр. Армію за Росію і ген. Денікина за свого диктатора»[2].

Такі постанови мали тим більше значіння, що вони були не вигадками байдикуючих політиканів, не абстрактними формулами ідеалів місцевої інтелігенції, а відбивали правдиві настрої широких мас донського козацтва. «Круг» по своєму складу був сірий, і його члени принесли з собою з рідних станиць і хуторів правдиву думку й мрію тих, хто їх послав.

В додаток до всього «Круг» обірає тимчасовим Військовим Отаманом, якому надає всю повноту влади до зібрання нового «Кругу» — ген. П. Н. Краснова, людину темпераментну, ініціятивну, самостійної вдачі, по переконанню хоча й монархіста, але такого, який, поки не буде царя, не хоче визнавати ніяких царських генералів, ніяких Денікиних і коритися їм; тай з царем він хоче на иншу ступити, ніж це було за останніх царів; його мрія відродження старого козацького: «здравствуй, Царь-Государь, въ кременной Москвѣ, а мы, казаки, на тихомъ Дону».

Тодішнє відношення Донського Отамана й Уряду до Добр. Армії представник її в Новочеркаську ген. Кисляков в своєму листі до Денікина характеризує делікатно так:

«Уряд і Отаман не вважають можливою підлеглість Донської Армії Командуючому Добр. Армією. Мотиви такого рішення — надзвичайні побоювання, що така підлеглість не своєму (козацькому) генералові може стати приводом до агітації, котра знайде сприяючий ґрунт серед козаків. Заявляють, що прибуття нашої армії на Дон дуже бажане, і що спільні дії з козаками послужать до зміцнення бойового духу останніх. Словом, од підлеглости відмовляються, «унії» дуже бажають»[3].

Денікин пробує особисто вплинути на Донського Отамана.

15 травня в ст. Маничській стріваються Донський Отаман ген. Краснов, голова Донського Уряду ген. А. П. Богаєвський, що лише за де-кілька днів до цього залишив командування бригадою в Добр. Армії, ген.-кварт. Донської Армії полк. Кислов, Кубанський Отаман полк. О. П. Філімонов, генерали: Алексєєв, Денікин, Романовський, полковники: Раснянський, Евальд, Бикадоров.

Бажаючи мабуть з самого початку поставити Донського Отамана «на своє місце», ген. Денікин повів з ним балачку в гострому тоні старшого, який не задоволений поведінкою молодшого, але стрінув рішучий опір. Краснов дав йому зрозуміти,

«що він (Краснов) уже більше не бригадний генерал, яким знав Отамана на війні генерал Денікин, а представник пятимільйонового народа, і тому балачка повинна вестися трохи в иншому тоні»[4].

Денікин мовчки проковтнув і вже лагідніше й вічливіше

«забалакав про єдине командування, про те, що бажано, щоб донські частини вступили в склад Добровольчої Армії.

Отаман відповів на це, що здійснити єдине командування можливо тільки при умові існування єдиного фронту. Якщо ген. Денікин вважає можливим залишити зі своїми добровольчими частинами Кубань і податися до Царицина, то всі донські війська Нижчечирського й Великокняжеського районів будуть автоматично підлягати ген. Денікинові»[5].

— Я ні за що не піду на Царицин, — категорично сказав Денікин, — тому що там мої добровольці можуть стрінути німців. Це неможливо. —

«Але ручуся Вам», одказав Отаман, «що німці далі Усть-Білокалитвенської станиці на схід не пішли і без мого дозволу не підуть».

— Все одно, на Царицин я тепер не піду, — уперто сказав Денікин, — я зобов'язаний визволити раніш кубанців — це мій обов'язок, і я його виконаю[6]. —

Річ була не в зобов'язаннях перед кубанцями, — це тут же негайно розкрив необережно ген. Алексєєв, який, підтримуючи Денікина, заявив,

«що напрямок на Царицин дійсно утворює єдиний фронт, але вся біда в тому, що кубанці з свого Війська нікуди не підуть, а Добровольча Армія безсила будь-що зробити, бо в складі її усього біля 2.500 багнетів (штиків). Їй треба відпочити, зміцнитися, одержати постачання (снабженіе), і Військо Донське повинно їй в цьому допомогти. Кубань хоч і піднялася проти большевиків, але дуже потребує допомоги добровольців. Якщо залишити кубанців самих, то можна побоюватися, що большевики подолають їх, і тилу Донської Армії буде загроза з боку Кубані»[7].

На нараді було вирішено, що Добр. Армія піде вкупі з кубанцями на Катеринодар і тільки після звільнення його вона може допомогти донцям в операціях на Царицин.

«Кубанський Отаман», додає Краснов, «ніякої ролі на нараді не відогравав»[8].

Цікава відсутність на цій нараді голови Кубанського Уряду.

Важко припустити, щоб його не закликали: Краснов, який брав участь в ініціятиві утворення наради, напевно, подбав би притягти до неї і Л. Л. Бича, котрий зі своєю славою самостійника міг лише підтримати його в обороні самостійницької позиції Дону. До того ж, якби дійсно було не закликано Бича, то він зробив би з цього факту належні висновки й реагував би відповідним чином. Отже ніби залишається припустити, що Бич ухилився від участи в цій нараді, не надаючи їй значіння. Але навряд чи це так: він не міг не знати, які питання будуть обговорюватися, а вважати ці питання неважними для Кубані ні в якім разі було не можна. Найімовірніше, що з приводу всіх цих питань він уже раніш збалакався з командуванням Добр. Армії і, не чекаючи істотних змін і поправок в ухвалених рішеннях під час обговорення їх в ст. Маничській, — гадав, що буде досить присутности одного Філімонова.

Сяк чи инак, але на цей раз Дон щасливо вислизнув з рук ген. Денікина. Натурально, що після цього Добр. Армія мусіла лише міцніше ухопитися за кубанців і за всяку ціну утримувати їх в сфері свого впливу й розпорядження, бо инакше ні з ким було б іти вгамовувати Росію. Правда, в минулому вони не користувалися, подібно донцям, славою добрих усмирителів, але уявляли з себе серйозну військову силу, маючи яку в своєму розпорядженні, можна було розпочинати справу.

Без кубанців же залишалося тільки одно — йти на Волгу й за Волгу. Але з ким і з чим?

Адже-ж донці, очевидно, далі Царицина й кордонів Дону не підуть; в кожному разі, поки на чолі їх стоїть ген. Краснов, про вільне розпорядження ними не можна й мріяти. А ряди добровольців за часи мандрівки по Кубані дуже поріділи. А тут ще й Краснов завдав їм удару, виключивши несподіванно для командування Добр. Армії з її частин своїм отаманським наказом усіх донських козаків (Денікин свідчить, що це дуже розстроїло де-які його частини — див. т. III, ст. 122). До певної міри підсилив Добр. Армію своїм відділом полк. М. Г. Дроздовський, але, коли буде проголошено похід в невідому далечину, чи багато встоїть перед спокусою залишитися там, де боротьба обіцяє бути більш легкою і успішною, де мирне життя вже ніби налагоджується, де у багатьох поблизу рідні, від яких вони протягом цілих років були відірвані. Добровольці переживали кризу, яка, як свідчить ген. Денікин[9], набрала глибоких і небезпечних форм. Цілі невеликі частини кидали Добр. Армію й переходили на службу в Донську (навіть джура самого Денікина подався туди). Другі тікали до Ростову, де формувалися монархічні відділи «особаго назначенія».

Нарешті, за Волгою доведеться стрінутися не з одними большевиками, а й з демократичною Росією, що також бореться проти большевиків під прапором Всеросійських Установчих Зборів, має свою армію; свій уряд, котрий претендує на значіння всеросійського. Добр. Армія спочатку теж була висунула гасло Установчих Зборів, але потім, після смерти ген. Корнілова, вона загубила його в степах Кубані. Перебравшися на Дон, Добр. Армія остаточно звільняється від цієї незручної спадщини козака-республіканця. «Переважаюча більшість командного складу й офіцерів», признається Денікин[10], «була монархістами». В частинах були таємні монархічні організації. Добровольці співали гімн, демонстративно носили романовські медалі. Сам ген. Алексєєв писав 5-VI. 1918 р. В. Шульгину:

«Відносно нашого гасла — Установчі Збори — необхідно мати на увазі, що висунути його нас примусили лише обставини. В першому ж оголошенні, яке ми зробимо — згадуватися про нього цілком вже не буде. Наші симпатії повинні бути для Вас ясні, але виявити їх тут отверто, було б великою помилкою, бо населення стрінуло б це вороже. Попереднього гасла ми зрікаємось. Для проголошення ж нового потрібні відповідні обставини й насамперед підвладна тільки нам територія. Це буде, як тільки ми перейдемо до наших активних планів»[11].

Проводирі Добр. Армії не могли працювати вкупі чи поруч з тими, хто в їх очах мало чим відріжнявся від большевиків, хто, на їх думку, не менше, ніж останні, був винен в розпаді армії. Очевидно, довелося б боротися на два фронти, але сили на це могло й не вистачити тим паче, що селянин піде охотніше за тим, хто обіцяє йому землю дурно, ніж за тим, хто вагається, чи віддати її навіть «по справедливій оцінці».

Отже ніяк не можна обійтися без козацтва, з його виробленою в минулому психологією елементів державного ладу, з його звичками, дисциплінованістю — принаймні спочатку, поки широкі маси російського народу не почнуть видужувати від хвороби большевізму (генерали не розуміли, що комуністичний анархізм не хвороба російського народу а одна з найміцніших рис його вдачі) і жалкувати за загубленим, зруйнованим ладом. Зараз з Добр. Армією тільки кубанці, але, може, з часом пощастить підпорядкувати собі й донців в наслідок відповідної праці над ними. Тепер центр ваги полягає в кубанцях, і їх не спускають з очей.


Становище кубанців. Не таке складне, здавалося, було становище кубанців. Для них справа ніби була ясна: їм слід було відновити працю утворення самостійної Кубані в спільці з найбільш спорідненими протибольшевицькими силами, власне, продовжувати те, на чому зупинилися в лютому в Катеринодарі. Умови для цього були сприяючі.

Хвилі незадоволення й повстання проти большевицької влади піднималися на Кубані все вище й вище. Населення вже почало шукати протибольшевицького об'єднуючого й керуючого центру, згадувати про свій Кубанський Уряд. На Донщину, в ст. Єгорлицьку, де розташувалися кубанці, почали прибувати цілі ватаги козаків. До яких це розмірів доходило, свідчить, наприклад, факт прибуття до ст. Єгорлицької 3-VI цілого полку кінноти, а через два дні ще 11 сотень. З таких втікачів та козаків, мобілізованих Куб. Урядом, склалася було й бригада Покровського, особистому ніби впливу котрого приписує єхидно Денікин її утворення[12].

Ніхто ще тоді по станицях Покровського не знав і ніякого впливу він там не мав. Уряд же й Рада дійсно користувалися пошаною, їх слухали, їх вітали. Не тільки виконували накази про мобілізацію, яких самі просили й які стрівали вигуками «ура» (ст. Дядьківська), а йшли й добровільно (ст. Павловська). Відношення населення до своєї влади і її наказів характеризують такі факти. В ст. Успенській, коли переходили її, мандруючи на Дон, скликається сход. Виступають ген. Алексєєв, Денікин, Марков, Романовський, їх стрівають голосним «ура». Далі промовляють голови Уряду й Ради, пояснюючи ціль і значіння походу. Сход просить показати йому весь Уряд і Раду і стріває їх оглушливим «ура». Про авторитет членів Ради свідчить такий випадок. Під час наскоку на Сосику в ст. Павловській було захоплено комісара однієї з сусідніх станиць. Член Ради від ст. Старо-Леушківської Ковган, що знав цього комісара за нешкодливого чоловіка, добився його звільнення з тим, щоб він провів його в рідну станицю; той погодився. Пройшло де-кілька день, і доля Ковгана почала вже турбувати. Коли ось він здоганяє вже на Дону й веде з собою 300 козаків — своїх станичників, що змобілізував іменем Отамана, Уряду й Ради[13].

Залишалося лише приступити до діла: взяти в свої руки керовництво рухом в середині Краю, надати йому плановість і приготовити сили для рішучого удару зовні в слушну хвилю.

Серед маси кубанців панували настрої, які були не дуже сприяючі намірам і планам Добр. Армії.

По-перше, ця маса не поділяла негативного відношення Добр. Армії до німців. Першим питанням, яке ставили своїм землякам повстанці, що прибували з Кубані, було: «Ну, що? Як у вас справа з німцями? Скоро вони прийдуть нам на поміч?»

По-друге, на Чорноморії, в якої переважно тікали козаки на Дон, чекали й бажали допомоги з боку України. Там ходили цілі легенди про висадку в Ахтарях гайдамаків, що прийшли визволяти Кубань від ворога; всіх охоплювала нетерплячка швидче побачити чубаті голови своїх збавителів.

Ці настрої, що приносили з рідних станиць в Єгорлицьку повстанці, захоплювали і урядовий відділ. Кубанське офіцерство отверто балакало про необхідність порозумітися в німцями (між иншим, від германофільських настроїв були не вільні й добровольчі офіцери, серед яких були особи, які самовільно їздили на розвідку в Ростов, де була ціла офіцерська германофільська організація на чолі з одним капітаном первопоходником).

Проводирі Добровольчої Армії все це бачили й знали і дуже нервувалися та хвилювалися.

Проста, здорова логіка повинна була підказати кубанцям, що допомога німців їм буде користніша, ніж союз з Добр. Армією, у якої немає ні гармат, ні набоїв, ні амуніції, ні всього того, що потрібно для війни, і що можна дістати в потрібній кількості у німців. Крім того, геть від Добр. Армії відштовхувало кубанців ще почуття кревного звязку з Україною, яке прокидалося в душі козаків чорноморців, а в останніх складався майже весь Кубанський відділ.

Цього особливо боялися генерали (ген. Марков не раз висловлював в балачках з добровольчими офіцерами побоювання, що кубанці залишать їх і підуть разом з українцями) і тому всіляко запобігали цій небезпеці. Утворювали зібрання офіцерів, на яких проводирі Добр. Армії виступали з докладами про неможливість співробітництва з німцями. Щоб легче заволодіти кубанцями й розпоряджатися ними, їх розщеплюють в масі як офіцерській, так і козацькій.

Безперечно, серед кубанців взагалі, і зосібна, серед офіцерства, були люде, які принципово співчували Добр. Армії і її ідеалам. Були серед офіцерів і такі, котрі хоч і не дуже любили її, але дивилися на неї всеж-таки, як на організацію, де свій брат офіцер знає і має своє місце, де авантюрник не сідає поки-що на шию строєвому офіцеру. Куб. Уряд і Рада своєю поведінкою з приводу призначення зайди Покровського командуючим кубанськими військами відштовхнули їх від себе, образили, і вони всі невдачі, в яких, може, Покровський і не був винний, ставили в рахунок Урядові й Раді (не любили вони й Філімонова і сміялися з нього, кажучи, що отаманську булаву возе Покровський). В тому, що люде цивільні чи напівцивільні (члени Уряду й Ради) брали иноді участь в розвязанні питань військового характеру та ще в умовах війни, вони вбачали глибоко ненормальне й згубне явище й гостро висловлювалися проти них.

Добровольці підхоплювали й роздмухували ворожі настрої ріжними байками про Уряд, про Раду. Не минули вони можливости використати й «генерала» Покровського. Після смерти Корнілова відношення добровольчих генералів до нього змінилося. Вони його приголубили, стали давати йому доручення, взагалі викохувати з нього слухняне знаряддя проти його попередніх добродіїв. Коли Куб. Уряд зажадав усунення Покровського від командування куб. частинами, обвинувачуючи його в розтраті військових сум під той час, як він був командуючим куб. військами, то Денікин відмовив, вважаючи обвинувачення «не досить обгрунтованим». Буйну, непостійну душу літуна генерали добре розгадали. Від кубанців він взяв усе, що можна було тоді взяти, до того ж виявилося, що де-які дари їх не безумовної вартости; наприклад, одержаний ним від них генеральський чин завдав йому чимало прикрости, поки був визнаний бувшим Верховним Головнокомандуючим і иншими не філімоновської продукції генералами. Краще служити там, де військова кар'єра більш певна; краще служити тому, хто може зараз більше дати хворому честолюбству — і Покровський робиться вірним виконавцем волі Добр. Армії серед кубанців, її слухняним, ревним агентом.

Як і у всякому середовищі, і серед кубанців знайшлися невірники й зрадники свого Краю, котрі пішли в прислужники до Покровського, допомагати йому на кубанській крові й кістках во славу Добр. Армії робити кар'єру. Не погидував посадою начальника штабу у «генерал-капітана» Покровського й полк. ген-штабу В. Г. Науменко. Проте в масі куб. офіцерство було зовсім не на боці Добр. Армії. Як свідчить Денікин[14], тільки «Отаман та Уряд трималися союзу з Армією, не бажаючи рискувати ним для нових комбінацій».

Добрим знаряддям в руках Добр. Армії для скріплення її звязку з Кубанню були п. п. Філімонов[15], П. С. Сушков, Д. Є. Скобцов і инші. Вони старанно роздмухували національний російський патріотизм, працюючи «не за страх, а за совість» над російською, а не кубанською справою. Вони згодні були покласти Кубань першим камнем тих крівавих сходів, по яким купка російських генералів мріяла війти в храм «єдиної неділимої». Думка про те, що мусіла пережити Кубань під московським лаптем, ніби їх не турбувала; їх засліплювала ідея відродження Росії; затуманювала їм душу мрія під «малиновый звонъ московскихъ колоколов» попасти в перші ряди її визволителів. І студенту Скобцову і полк. Філімонову однаково кортіло опинитися на сторінках історії діячами всеросійського маштабу. Що таке їхня маленька, нещасна Кубанщина? Хіба це арена для їх талантів? — їм треба більшого простору, ширшого шляху. Психологію цих панів теж добре розгадали й обрахували проводирі Добр. Армії і їх агенти. Та тільки генерали не дуже бажали бачити поруч з собою провінціяльних геніїв, і це подекуди захмарювало ідилію взаємовідносин «русскихъ людей», що, між иншим, не перешкоджало жвавій праці в напрямку розщеплення козацтва й поглиблення прірви між лінєйцями та чорноморцями.

Досі для маси козацтва слова «чорноморець», «лінєєць» були термінами скорше географічними, означаючи, хто з козаків де живе: чи на «Чорноморії», чи на «Лінії». Ніякої ворожнечі між ними не було, і всі однаково почували себе кубанськими козаками — дітьми одного Краю. Тепер же в наслідок праці Добр. Армії і її прихильників лінєйці робляться «русскими людьми», а чорноморці — «хахлами», що хотять продать Кубань Україні, яка продалася німцеві. Звичайно, чорноморці з більшим правом могли б сказати, що проводирі лінєйців продають Кубань Росії. А який продаж шкодливіший це ще питання? чи Україні, яка нічого злого не заподіяла ні козакам кубанцям, ні їх прадідам Запорожцям; чи Росії, що знищила Запорожців, а їх нащадків весь час визискувала, перешкоджаючи розвитку їхнього добробуту.

Настрої на Кубані виразно були за те, щоб покликати на поміч німців, і там, де була можливість, населення само робило це, як то сталося на Тамані. З большевиками німці вели бої, але Кубансько-Донського кордону не переступали, вичікуючи закликання з боку Кубанського Уряду, який знаходився в ст. Мечетинській в де-кілька годинах їзди від Ростову, де була ставка німецького командуючого фон Анріма. Але Куб. Уряд, мабуть, вважаючи, що він досі перебуває в стані війни з німцями, нічого не робить в цьому напрямі, ніби не знає, чого бажає й чекає населення Кубані. Нарешті, фон Анрім не витримав і сам запропонував посунути де-кілька німецьких дивізій на Кубань і звільнити її від большевиків. Але Уряд відповів, що прийняти допомоги німецького війська він не може (більш того, в тому, що таманці звернулися були за допомогою до німців, він побачив державну зраду і, коли повернувся додому, всіх офіцерів, що брали участь в таманському повстанні, віддав під суд). А між тим про настрої Краю Уряд знав. «Кубань чекати більш не може», казав Бич ген. Алексєєву, «Катеринодарська інтелігенція звертає погляди на німців. Козаки й інтелігенція звернуться й запросять німців»[16].

Не може бути ніякого сумніву, що коли німці велику Україну звільнили від большевиків протягом двох місяців, то для звільнення в десять раз меншої Кубані було б досить і двох тижнів. А якби це сталося, то не понесла б Кубань тих страшних жертв людським життям, якими вона заплатила за своє визволення не тільки убитими в боях, а й тисячами невинно замучених, повішених і розстріляних Покровським, Раздерішиним і иншими героями «завоювання» Кубані. Тай большевики менше встигли б перенівичити люду й знищити всякого майна, бо панування їх значно було б коротше, принаймні, місяця на 3–4. Але Уряд пішов иншим шляхом; відмовляючися від допомоги німців, він надсилає в Ростов делегацію висловити німецькому командуванню протест в приводу десанту на Тамань.

Це цілком відповідало планам і поведінці Денікина, який тепер хвалиться:

«Мушу признатися отверто, що нанесення більш серйозного удару в тил большевицьким військам, котрі перегорожували шлях походу німців на Кавказ, не входило тоді в мої плани (мова йде про наскок на Сосику): перекручена до неможливости російська дійсність одягала иноді розбійників і зрадників в покрови російської національної ідеї»[17].

Те, що Кубань за кожний день перебування на її території «розбійників і зрадників, в покровах російської національної ідеї», розплачувалася кровю й життям своїх дітей, Денікинові не боліло, бо він поклав собі, що звільнити її мусить він, а не хто инший, щоб захопити в своє розпорядження.


Відношення Добровольчої Армії до Дону. Довго залишатися Добр. Армії на Дону було неприємно і навіть небезпечно. На її очах зростав організовувався самостійний Дон. Отаман Краснов виявився талановитим, працьовитим організатором, адміністратором і політиком. «Краснов», каже Денікин[18], «правив власно з великою енергією і не розбіраючи засобів, виявляючи не аби-які здібності й твердість волі». Він не тільки дав відповідний військовий лад козакам, що повстали проти большевиків і боролися з ними, але приступив до утворення й навчання, згідно приписам військової науки, цілої постійної армії з осіб призивного віку без усякої ріжниці між козаками й не козаками. В звільнених від большевиків місцях відновив правний лад і дав можливість нормально функціонувати судовій й адміністраційній владі і для відповідного контроля над ними й гарантій законности їх діяльности приступив до утворення свого Донського Сенату. «Обивательське життя области», признає згодом Денікин[19], «починало входити в норму, утворюючи потроху умови зовнішнього ладу й добробуту». Розуміючи, яке велике значіння має для розвитку краю й успішної його оборони грошова незалежність, він відновляє друкування донських грошових знаків, що було ще розпочато за часів Каледіна, Щоб морально виправдати в очах населення боротьбу з большевиками, зміцнити силу його опіру й не обмежувати зміста її грубо матеріяльним моментом оборони свого добра від грабунку комуністами, Краснов розбуджує місцевий, донський патріотизм, намагається утворити все своє донське[20], в Новочеркаську поспішно друкуються свої військові устави, пишеться географія Дону, складається своя донська читанка для шкіл; росповсюджується серед населення історія Дону, і цю історію вчать по школах, де що-дня слідом за молитвою співається донський гімн. Над отаманським двірцем має свій донський прапор. З Україною, з Німеччиною налагоджуються приязні відносини. Одним словом, будується правдива держава.

Чи могла Добр. Армія спокійно все це бачити й терпіти?

Донський прапор колов добровольчим генералам очі, донський гімн був для них простою козацькою піснею, і вони глузували над «вигадками» Донського Отамана.

«Розлад між Доном і Добровольчою Армією», каже Краснов[21], «почався з дрібниць, але набрав тяжких форм в наслідок крайнього самолюбства Денікина. Його постійно дратувала думка, що Військо Донське знаходиться в добрих відносинах з німцями, і що німецькі офіцери бувають у Отамана. Ген. Денікин не думав про те, що дякуючи цьому, Добр. Армія невідмовно одержує зброю, набої, і офіцери їдуть до неї через Україну й Донщину цілком вільно, але він вбачав в цьому зраду союзникам».

Денікин добре знав це, але фарисейськи заплющував очі, виправдуючи себе тим, що зрештою військове майно, яке німці дають Краснову, а той йому — не німецьке, а бувшої російської армії. Непримиримо настроєний проти німців і українців він балакати з ними не хотів, але військового майна, яке було в їх розпорядженню, йому як раз бракувало, і він нічого не мав проти того, щоб, залишаючися чистеньким, вірним союзникам, незаплямованим ніякими зносинами з ворогами й зрадниками, одержувати все потрібне через Донського Отамана. Хай той каляє собі руки знайомством з людьми, які йому, Денікинові, не компанія, а він хоч з цього матиме користь, коли не можна розпоряджатися всім Доном. (Як свідчить бувший представник німецького командування на Дону, майор Кохенгаузен[22], Добр. Армія дістала від німців через кубанців 20.000 карабінів і 10.000.000 набоїв, а Краснов одержав від них зброї й всякого військового майна на 150.000 душ. За даними ж полк. Добриніна[23], кількість вояків в Донській Армії не перевищувала 52.500 душ).

Ставши істориком, Денікин тепер пише: «Навряд чи історія з точки погляду російської національної ідеї осудить ген. Краснова за те, що він р. 1918 визнав Донщину «невоюючою» проти німців стороною, скористувався забезпеченням німцями західніх кордонів области й набував за їх посередництвом військові запаси бувшого російського південно-західнього фронту. В тодішньому положенню Донщини иншого виходу не було»[24].

«Ген. Денікин», оповідає Краснов, «хотів, щоб Військо Донське було Донською Областю, з де-якою автономією; він не погоджувався визнати Донську Армію, але бажав мати донські полки там, де вони будуть потрібні; він рішуче йшов до того старого режиму про який в обставинах сучасного менту Отаман не міг і заїкнуться, і Денікин став в ворожі відносини до Отамана, вважаючи його головним винуватцем шовіністичної політики Дону. Але поки у Донського Отамана на фронті була 60.000 армія, а у нього вкупі з кубанцями нараховувалося 12.000, поки все постачання йшло через Донського Отамана, що взявся бути посередником між Україною й німцями з одного боку, й Добр. Армією з другого, Денікин мовчав».

Зате не мовчали добровольчі офіцери, які поділяли відносини свого начальства до Дону. «Що таке було Всевелике Військо Донське для офіцера Добр. Армії? Донська область, Донська губернія — і більш нічого. Козаки — четверті полки кавалерійських дивізій, штабна кіннота, захист обозів і конвой — словом, презирливо-ласкаве — «казачки»[25]. Маючи на Дону притулок, офіцерство не вважало себе будь-чим зобов'язаним, поводилося нечемно, нікого й нічого не соромлячися. Утворюючи само п'яні бешкети, воно глузливо прозвало «Всевелике Військо» «всевеселим».

Донці з свого боку не милували добровольців[26]. Коли один добровольчий полковник почав докоряти за зносини з німцями, то командуючий Дон. Армією ген. Денісов відповів, що, маючи територію й народ, який її заселює, Військо Донське не може піти від них, як робить це Добр. Армія, бо «Військо Донське не мандруючий музикант, як Добр. Армія». Про це донесли Денікину, і пізніше, коли прибули союзники, то в його штабі їм так схарактеризували Донщину: «Військо Донське — це проститутка, яка продає себе тому, хто їй заплатить». Довідавшись про це, гострий Денісов, відповів: «Перекажить Добр. Армії, що якщо Військо Донське проститутка, то Добр. Армія є кіт, який користується її заробітком і живе у неї її коштом»[27].

Атмосфера напружувалася, відносини все більш і більш псувалися. Небезпечно було довго тримати й кубанців в такій атмосфері ворожнечі й самостійництва. Треба було йти на Кубань.


Відносини з Україною. Для організації походу на Кубань потрібні були гармати, рушниці, набої, амуніція і т. ин. Де-що давав Дон, але цього було мало. З Україною проводирі Добр. Армії не хотіли балакати. Вони були росіянами, для яких України «ніколи не було, немає і бути не може». Те, що Україна повернула собі незалежність, яку облудою й насильством одняла була у неї в свій час Москва, вони вважали страшним злочином, на українців дивилися, як на зрадників, і мріяли про те, щоб при першому сприяючому випадкові знову приєднати огнем і мечем Україну до Росії і відновити «порушені права» російського народу. До того ж на Україні були німці (вони прийшли туди на підставі договору Українського Уряду з Німецьким Урядом, щоб допомогти вигнати большевиків), зустрічи й балачок в котрими не можна було уникнути, а панове добровольчі генерали заховували вірність союзникам і мріяли про відродження східнього протинімецького фронту (самі ж союзники з одного боку, трохи раніш пропонували Леніну й Троцькому виступити проти німців, а з другого — майже в цей час намовляли на те ж кубанських большевиків, обіцяючи їм свою підтримку). «В кожному разі, не спонукання альтруїзму», як вірно каже ген. Денікин[28], «а збіг обставин відкинув союзників до протибольшевицького табору».

Вирішено було використати Україну через кубанців. Правда, цей крок був небезпечний. Краще було б, якби кубанці зовсім не стрівалися з українцями, але що ж робити? Треба лише вжити заходів, які б усунули до певної мірі небезпеку зближення кубанців з українцями.

В ст. Мечетинській відбувається нарада генералів (Алексєєв, Денікин, Романовський, Марков, Богаєвський) з Кубанським Урядом, Радою і командним складом, на якій ген. Алексєєв заявляє, що йому відомо, що серед кубанців є «українофільські» течії, але на самій Україні вони дуже слабі. Його приятель В. В. Шульгин засвідчив, що там «мазепинці» (теж «українофіли») складають лише 5% усього населення, тай ті підплачені німцями[29].

Дісталося було від старого генерала й Донщині за її самостійність з приводу доклада П. Макаренка про її державне будівництво; не забув він і про жидів згадати — большевізм, на його думку, був наслідком праці «всесвітнього жидівського кагалу». Не утримався був і від прямої погрози (що викликала надзвичайну своєю силою, мужністю й патосом відповідь М. С. Рябовола), а нарешті, кінчив улесливою заявою: «ми люде — військові, а ви, Рада й Уряд — політики, від яких ми чекаємо відповідних розважливих кроків».

Ці кроки було зроблено. На засіданнях Ради й Уряду опанувала така гадка:

«Законодавча Рада вже проголосила Кубанський Край державним формуванням — Кубанською Народньою Республікою. Але нема ніякої можливости говорити про утворення на Кубані самостійної держави. Тому на черзі стоїть питання про об'єднання з другими державними формуваннями Росії при умові тимчасового заховання незалежности нутрішнього управління й самоврядування на підставах, положених в основу декларації Краєвого Уряду, яку Законодавча Рада одноголосно ухвалила 28-1. 1918 р…

Для нас далеко не однаково, який державний устрій буде в Росії, частиною якої ми є. І ми будемо щасливі, коли південь Росії, а в тому числі Кубанський Край, стане підпорою для відбудування в Росії справедливої розумної влади, що відповідала б волі всього населення держави, виявленій майбутніми Всеросійськими Установчим Зборами. Для того, щоб прискорити цей процес, щоб допомогти виявитися там незалежній і вільній народній волі, нам треба утворити на півдні міцний і тривалий союз звільнених країв.

Такий союз мусить бути утворений шляхом об'єднання всіх державних формувань Росії, що борються з большевиками.

Багато з цих формувань, в цілях збереження свого краю від панування большевиків, війшли в згоду з Німеччиною.

Ми на такий шлях не станем і ніяких умов з німцями складати не будем, а розрахунки наші повинні будувати на самих собі і шукати підпори для нашої спільної з Добр. Армією боротьби тільки в населенні Кубані й Дону»[30].

2/15. травня Законодавча Рада ухвалила таку резолюцію:

«Кубанська Законодавча Рада гадає: 1. Що першим і основним завданням Кубанського Уряду мусить бути, як і раніш, очищення Куб. Краю від большевицьких банд і инших анархічних елементів і відновлення на його території твердого державного ладу.

Для цієї ціли необхідне продовження героїчної діяльности Добр. Армії, діючої в повній згоді з Куб. Урядом.

Беручи на увагу той факт, що оздоровлення й відбудова держави Російської неможливі без попереднього установлення ладу на півдні, Рада висловлює побажання, щоб Добр. Армія вкупі з кубанськими військами приступила в першу чергу до звільнення від Совєтської влади Куб. Краю.

2. З приводу питання про відносини до Австро-Германії в звязку з опануванням м. Ростова на Дону германськими військами, Рада вважає, що в цей час збройна боротьба з центральними державами уявляється недоцільною, але разом з тим гадає, що во ім'я свободи й незалежности Кубанського Краю необхідно вжити всіх заходів, щоб запобігти можливості посунення германської армії в межі краєвої території без згоди на те Кубанського Уряду.

3. Для успішної боротьби проти анархії й установлення загальних відносин з Україною й Германією необхідне повне єднання з Доном і иншими південними краями.

4. Для утворення союзних відносин з Доном, висвітлення цілей германського руху й визначення відносин з Україною — Рада вважає необхідним вирядити в Новочеркаськ, Ростов на Дону й Київ делегації, надавши їм відповідні уповноваження»[31].

Дуже обережне відношення до України й досить запопадливе до Добр. Армії, союз з якою вже тепер принципово вирішується. Може від цього рішення залежить і те протиріччя, яке кидається в вічі в цій резолюції. З одного боку, говориться про незалежність Кубані, а з другого — в установленні ладу на Кубані вбачається початок оздоровлення й відбудови Росії, чим саме й мотивується необхідність походу Добр. Армії в першу чергу на Кубань.

Можна гадати, що не обійшлося без впливу проводирів Добр. Армії та її приятеля отамана Філімонова (в кожному разі, як свідчить Денікин — т. III, ст. 139 — надсилка делегації викликала деякі побоювання і у Добр. Армії і у Отамана), і при обібранні делегації на Україну; кубанським українцям Рябоволу й Безкровному були протипоставлені російські патріоти Каплін та Скобцов, горцю Султан-Шахим-Гірею, котрий віддавав свої симпатії українцям — Омельченко Г., хоча й чорноморець, але гравший тоді на московській сопільці.

Побоювалися наближення до України не тільки добровольці, але й ура-козаки, вони боялися, як би Рябовол з Безкровним «не продали» Кубань, і один з проводирів їх І. Макаренко їде й собі слідком за делегацією до Київа.

Використовуючи незгоду між куб. офіцерством і Урядом та Радою, було зроблено ще один крок, щоб усунути небезпеку можливих неприємних рішень Ради й Уряду в справі взаємовідносин Кубані з Україною. Добровольці підказують Філімонову, котрий підтримував то одну, то другу сторону, що треба змінити конституцію, — поширити права Військового Отамана й обмежити права Законодавчої Ради й Уряду. Використовуючи постанову Ради про посилку делегації на Україну, Філімонов збірає 30-V в ст. Мечетинській офіцерів, яким жаліється на своє безправіє, на те, що Рада й Уряд одняли у нього отаманські права. Але з цього нічого не вийшло. Вся справа обмежилась одинокими погрозами: «давно треба б їх перебити, переколоти»[32]; більшість офіцерства не підтримала. Одначе це вплинуло на Уряд. Як оповідає ген. Денікин»[33] — «Пізно вночі до нього прийшли цілком змішані Бич — голова Уряду і полк. Савицький — член Уряду по справах військових; вони заявили, що готові усунутися, якщо їх діяльність визнається шкодливою, але просили захистити їх від самосуду, до якого Отаман підштовхує офіцерство».

Неодностайність офіцерства значно ускладняла намічений державний переворот. Частина його могла отверто стати на бік Уряду і потягти за собою й козаків, а Уряд, спіраючися на них, міг, вважаючи себе вільним від всяких обовя'зків перед Добр. Армією, звернутися до німців і українців, що цілковито закривало шлях Добр. Ар. на Кубань. Зрозумівши це, Денікин тієї ж ночи пропонує листом Філімонову припинити акцію і «не ускладняти і без того серйозну кризу Добр. Армії» (потім Філімонов не раз жалівся: «Я хотів ще в Мечотці покінчить з Урядом і Радою, та ген. Денікин не дозволив»[34].

Делегацію Законодавчої Ради стрінули в Київі дуже тепло. Але тут вона побачила, що урядові українські кола зле поінформовані в кубанських справах і можливі взаємовідносини України й Кубані уявляють собі зовсім не вірно. Гетьман Скоропадський спочатку був не від того, щоб призначити на Кубань просто якогось генерал-губернатора. Відповідна інформація з боку делегації швидко усунула геть помилкові уявлення офіційних проводирів України, і ґрунт для обговорення можливих відносин було знайдено. Одні — представники Україн. Уряду — уявляли собі Кубань автономною, або хоча б і федеративною частиною України; другі — члени кубанської делегації — настоювали на федеративному звязку. Непримиримого розходження й суперечок по суті не було, й тому, незалежно від остаточного формального визначення форм співжиття України з Кубанщиною, не вимагаючи ніяких гарантій, Український Уряд тепер же, негайно давав кубанцям відповідну кількість гармат, набоїв, рушниць і обіцяв допомогу живою військовою силою (шляхом висадки десанту на Тамань). Лінєйським делегатам, Капліну та Скобцову, Київ прийшовся не до смаку, й вони поспішили повернутися на Дон, де повели серед кубанців агітацію проти спілкі з Україною й за союз з Добр. Армією.

Крім делегації Законодавчої Ради, прибула трохи пізніше до Київа ще одна делегація — безпосереднє з Кубані. Свідомі кубанські українці, що залишилися під большевиками, мали можливість добре спостерігати розвиток подій і відносин в Краю. Вони ясно бачили й розуміли, що поворот на Кубань Добр. Армії надто загострить антагонізм між кубанськими росіянами й українцями, зміцнить ура-козацьку партію, й якщо не задавить, то значно затримає процес пробудження національної свідомости місцевого українського населення. Беручи на увагу ті надії на визволення від большевиків, які населення покладало на Україну, те нетерпляче очікування допомоги з її боку, яке тоді панувало в масах, що перехворіли вже на большевізм і не знали, як його позбавитися, Кубанська Українська Національна Рада посилає в Київ просити допомоги делегацію на чолі з присяжним адвокатом Т. О. Левицьким, бувшим до приходу большевиків особистим секретарем голови Уряду Л. Л. Бича[35].

Делегація Кубанської Української Національної Ради виступила цілком незалежно від делегації Законодавчої Ради. Їй також було обіцяно надіслати допомогу Кубані.


Новочеркаська постанова кубанців. Ознайомившися з положенням на Україні і з'ясувавши, що вона може дати Кубані, делегація Ради повідомила про це Уряд і радила йому вкупі з Радою переїхати до Новочеркаську, де б можна було, не підпадаючи впливам Добр. Армії, остаточно вирішити справу, з ким Кубань мусить в'язати свою долю надалі. Щоб не залишати козаків одних з Філімоновим і його оточенням, що могли сказати, що Рада й Уряд кинули козаків, та повторити спробу державного перевороту, Рада уповноважує розвязати це питання київську делегацію і ще де-кількох своїх членів на чолі з головою Уряду.

Зібралися в Новочеркаську вирішити долю Кубані делегати, що повернулися з Київа: Безкровний К. Я., Каплін П. М., Омельченко Г. В., Скобцов Д. Е. (Рябовол і Султан-Шахим-Гірей залишилися ще там), представник голови Уряду при Донському Отаманові Макаренко П. Л. і прибувші з Мечетинської: Бич Л. Л., Білий Г. А., Білий С. Г., Манжула С. Ф., Номітоков А. А. Настрої більшости членів наради схилялися в бік Добр. Армії. Проти спілки з Україною вони були ніби тому, 1) що Україна, на їх думку, «мало давала» Кубані в політичному відношенню (сподівалися лише на автономію), 2) що треба було «йти під німця», 3) що на Україні була не демократична влада генерала Скоропадського, 4) і, нарешті, тому, що Україна негайно допомоги живою силою не давала і, здавалося, сама не мала її досить, а Добр. Армія була під рукою напоготові вирушити в похід кожної хвилі (командування її вимагало від кубанців негайного рішення, щоб знати, в який бік йому посунути свої сили). Крім того, де-хто знову таки боявся Філімонова, що залишився був з Радою і козаками і на цей раз напевно вже, при активній підтримці Добр. Армії, учинив би «переворот». Не обійшлося й без спроби Добр. Армії безпосереднє вплинути на учасників наради.

З'явившися на нараду (10/23 червня), ген. Алексєєв виступив з рішучою заявою, що не допустить об'єднання Кубані з Україною, і якщо це станеться, то це буде зрада. Навіть ставши приватним чоловіком, в разі справа Добр. Армії ляснула б, він ніколи цього не забуде. Об'єднання Кубані з Україною примусить Добр. Армію податися геть на Волгу, де союзники сподіваються утворити новий східній фронт, і боротьба проти німців все одно буде продовжуватися на російській території, тому він не радить кубанцям вступати будь в які балачки з ними. Якщо ж того будуть вимагати обставини, то слід обмежитися лише торговельною умовою, але ні в якім разі не торкатися питань політичних або територіяльних. Що до Добр. Армії, то вона ні за яку ціну не стане балакати з німцями.

На це відповів Бич, кажучи що кубанці — не зрадники, що вони також дбають про відбудову Росії тільки иншим шляхом, ніж думає це зробити Алексєєв. На їх думку, треба відбудувати й об'єднати спочатку Кавказ, Кубань, Україну, потім ще які частини Росії і т. д., поки не повстане вона вся.

При голосуванні тільки три чоловіки — козаки — К. Я. Безкровний, С. Ф. Манжула та черкес — А. А. Номітоков стали на бік України, більшість на чолі з Л. Л. Бичем голосувала за союз з Добр. Армією[36].

Певно, якби Л. Л. Бич з його тодішнім авторитетом і впливом висловився за Україну, то наслідки голосування були б зовсім инші. Здавалося, більш докладний не поверховий розрахунок мусів штовхнути в бік України. Вона всеж-таки була державою з урядовим апаратом, власною територією, населенням, грішми, великим військовим майном і власним, хоча й невеликим, але в де-кілька раз більшим від Добр. Армії військом, яке годилася послати проти большевиків на Кубань (крім того, в залежності від обставин можна було легко одержати допомогу німецької армії). Добр. Армія ж була невеликою мандрівною політично-військовою організацією, яка не мала ні власної території (як раз гостювала у донців), ні населення, яке збільшувало б її ряди, ні грошей, ні військової бази, ні майна, ні урядового апарату.

«Мало давала Україна» — автономію, — але це остаточно вирішено не було, і можна було погодитися й на федерації. А Добр. Армія досі не обіцяла навіть і автономії. «Недемократичність генеральської влади Скоропадського», — це так, цього не заперечували й прихильники спілки з Україною, і це було слабим місцем їх позиції. Але хіба демократизм добровольчеських генералів був вже таким безсумнівним?

«Іти під німця». — Приклад Грузії, Литви, Естонії показав, що це було лише тимчасово й коштувало не так уже й дорого.

«Філімонов». — При відповідній підготовці його «переворот» можна було паралізувати чи стрінути в залежності від обставин контрпереворотом і при тім на законних підставах.

Не слід було забувати й лютневої постанови приватної наради Законодавчої Ради про федерацію з Україною.

Але… ступили не в той бік, і вся історія Кубані пішла зовсім иншим шляхом, чим це могло б бути. Все, що потім сталося, було лише логічним наслідком новочеркаського голосування.

«Ой, москалю, ой, москалю,
Ой, що так худо робиш,
А що наше Запорожжя
Уже в кінець переводиш?
Ой, не жалуйте, запорожці,
Ви на московські генерали,
А жалуйте запорожці,
Да на свої вражі пани.
Бо вони пани — пребісові сини,
А все вони наробили:
Що всі степи, усі плавні
Москалеві уручили»

(Народня пісня[37]),

співали колись Запорожці…


Спроба самостійної організації південного сходу. «Доно-Кавказскій союзъ». Ще раніш, після вищезгаданої постанови Ради (2/15 травня), Донський і Кубанський Уряди порозумілися між собою; визнали взаємно існуючий між Кубанню і Доном кордон і зобов'язалися допомагати один одному. Своїм завданням вони ставили боротьбу з большевізмом, яка мала ціллю «відновлення на територіях Дону й Кубані твердого державного ладу й забезпечення на майбутнє політичної та економічної свободи народів, що заселюють Донську й Кубанську Области». Для здійснення цього завдання мусіла бути утворена спільна рада, яка розробила б план боротьби з большевиками і керувала б військовими операціями. «Щоб тепер же розріжнені частини Росії могли уявити більш могутню політичну силу» визнано було необхідним «утворення на півдні Росії міцного державного формування, на федеративних підставах», в склад якого повинні були ввійти і Дон і Кубань, як повновласні члени федерації[38].

Але коли Отаман Краснов реально поставив питання про утворення цього формування, то кубанці почали хитрувати й зволікати.

28 червня (н. с.) Краснов скликає нараду в складі: від Дону він, Краснов, Богаєвський, Єпіфанов, від Кубані П. Л. Макаренко, від горців Коцев, від Астраханщини князь Тундутов і його помішник. На нараді він викладає ідею утворення козацького союзу. Але дехто з членів наради заявив, що складання про це договора зайве, бо існує договор Дону з Кубанню з приводу боротьби з большевізмом; особливо проти утворення союзу був представник Кубані, в наслідок чого Краснов отверто заявив, що організувати південно-східній союз не можливо, бо цього не бажають кубанці. Нарада ця скінчилася нічим. П. Макаренко зібрався було завітати до Краснова й скласти заяву, що «кубанці — не вороги ідеї південно-східнього союзу, але на поспішне втілення його в життя в сучасних умовах не можуть погодитися», проте візит не відбувся, бо Краснов «від'їхав».

Через де-кілька днів (4 липня н. с.) Краснов знову скликає нараду під своїм головуванням в складі: проф. Овчінніков, кн. Тундутов, Добринін, П. Макаренко, голова Астраханського Уряду Криштофович, начальник штабу Астраханського Війська Решетін, Коцев.

Тримаючися своєі тактики зволікання, Макаренко робить з самого початку заяву, що

«його присутність не санкціонує від імені Кубані тих рішень і постанов, які може ухвалити зібрання», і що він може «взяти участь в дебатах про південно-східній союз, якщо вся дальша праця є розвитком переговорів і рішень з приводу цього ж питання, які велися й були приняті Кубанським і Донським Урядами».

Нарешті ж, коли було заслухано першу частину проекта декларації, він офіційно заявляє, що

«Кубанський Уряд і Отаман застерігають собі право погоджуватися чи не погоджуватися з текстом декларації в цілому, чи внести в неї ті чи инші зміни й поправки, як по суті, так і в деталях».

Більшість присутніх зажадала, щоб зобов'язати Куб. Уряд подати протягом певного часу свою думку по суті питання, яке обговорюється. Краснов висловився за тижневий строк і навіть давав Макаренкові авто, щоб той скорше міг дістати остаточну відповідь свого Уряду. Але Макаренко ухилився, запевнивши, що «Кубанський Уряд також, як і Донський, є горячим прихильником організації на півдні Росії міцного державного формування[39]. Він мусив за всяку ціну не допустити справи до остаточного вирішення, бо це висувало перед кубанцями неприємну необхідність розвязувати слизьке питання, з ким рвати — чи з Добр. Армією, чи з Доном. Річ в тім, що 21/VI в селі Пісчанокопському, вже біля кордонів Кубані, Куб. Отаман в присутності Уряду заявив Денікинові, що Краснов уже двічі викликав телеграмою його, Отамана, й голову Уряду для підпису умови про Доно-Кавказький Союз. Денікин на це відповів:

«Проти Доно-Кубанського об'єднання і Доно-Кавказького Союзу в принципі нічого не маю, але звільняти Кубань для того, щоб вона стала в васальну залежність від Германії, я не згоден. Якщо хочете — їдьте. Але тоді завтра ж я зверну Добр. Армію з Катеринодарського напрямку на Царицин»[40].

Кубанці не поїхали…

Через де кілька днів було вироблено проект конституції союзу, що мусів називатися «Доно-Кавказьким Союзом» (див. додаток №2). У вступній декларації говорилося, що

«з огляду на державну необхідність Отамани Всевеликого Війська Донського, Війська Кубанського, Війська Астраханського, Війська Терського й представники Союза Горців Північного Кавказу, беручи на себе всю повноту верховної державної влади — цим проголошують суверенність Доно-Кавказького Союзу».

Союз цей складався з самостійних держав: Всевеликого Війська Донського, Війська Кубанського, Війська Терського, Війська Астраханського, Союза Горців Північного Кавказу й Дагестана та земель, які не мали власного державного устрою й не брали участи в уряді Союзу — це Ставропольська й Чорноморська туб., Сухумська й Закатальська округи та частини Воронізької й Саратовської губ.; очевидно, вони мусіли бути поділені між вищезазначеними повновласними членами Союзу.

На чолі Союзу стоїть верховна Рада, що складається з Отаманів і голови Союзу Горців. При Раді функціонує сейм, що виробляє загально-державні закони, які затверджує Рада. Союз має спільну армію й флоту, гроші, марки й тарифи, свій прапор, свою печатку, свій гімн, а також відповідних спільних міністрів. Союз є держава нейтральна і бореться лише проти большевиків на власній території, не допускаючи на неї ніяких чужих військ.

Проволікаючи справу, кубанці замісць Доно-Кавказького Союзу висовували свій торішній витвір — «Південно-Східній», але проти останняго був Краснов, котрий не вірив в його життєздатність[41]. Звичайно, річ була не в авторському самолюбстві, а в чомусь иншому.

Південно-Східній Союз з Росією не зривав; його метою було перебудувати Росію на федеративних підставах — кожний член його мусів увійти в склад її, як окремий штат, а ближчим завданням — була допомога центральній російській владі в боротьбі як з зовнішніми, так і нутрішніми ворогами.

Доно-Кавказький же Союз мав проголосити себе, принаймні формально, суверенною федеративною державою. Про Росію й звязок з нею нічого не згадує й відбудовою її не турбується, кажучи, що він бореться лише проти тих большевицьких військ, які знаходяться на його території, і відносно всіх держав перебуває в стані нейтралітету.

Крім того, кубанців, відносно питання про прилучення до Доно-Кавказького Союзу, в'язала по руках і по ногах їх союзниця, Добр. Армія, котра не хотіла випустити їх з своїх рук. Якби Кубань вступила в склад Союзу, то Добр. Армії нічого не залишилося б робити на Північному Кавказі. Не йти ж російським генералам і офіцерам в найми до козацьких самостійників. Довелося б мандрувати куди инде. Зараз Кубань була для них усе, й вони міцно тримають її біля себе, не пускаючи її в Союз, тим паче що є й підходячий мотив: «Союз», який утворює Краснов — це німецька вигадка, він потрібний німцям. Офіційні ж проводирі Кубані хворіли на ворожнечу до німців і «блюли вѣрность союзникамъ».

Одержавши (28/VII н. с.) проект декларації й конституції Доно-Кавказького Союзу, Кубанський Отаман поспішив передати їх Денікинові «для ознакомленія», заявивши «вѣрноподданно», що коли Денікин заперечить, то він їх не підпише, Звичайно, що той заперечив[42], і Доно-Кавказький Союз залишився на папері.

Між иншим, для розуміння Денікина й дійсної ролі Краснова та його поведінки цікавий лист Денікина до голови Донського Уряду ген. Богаєвського з 10/23 серпня 1918 р., з приводу проекта декларації Доно-Кавказького Союзу, й уваги Краснова до нього.

«Утворення в жовтні 1917 р. Південно-Східнього Союзу в дійсності залишилося на папері», пише Денікин[43].

«Успіхи большевиків, розвал козацтва на Дону й Кубані, а також боротьба, що виникла на Тереці, не дали можливости перевести в життя утворення Південно-Східнього Союзу. Нині обставини знову дозволяють вернутися до думки утворити міцний і дужий союз, який міг би відвернути нові іспити.

Зміною обстанови Дон і Кубань зобов'язані в значній мірі Добр. Армії, при допомозі котрої вигоняються большевики й нищиться влада черні.

Добр. Армія, котра має своїм завданням відродження єдиної великої Росії, кров'ю своєю споріднилася з Доном і Кубанню й далі, перед виконанням свого основного історичного завдання, вона допоможе й Тереку звільнитися від большевиків (увага Краснова — «армія по-за політикою»).

При утворенню Південно-Східнього Союзу в жовтні 1917 р. ніхто не мав ніяких сепаратистичних змагань, і автори ідеї Союзу гадали, що утворення Союзу необхідне лише тимчасово, до відбудови єдиної Росії.

Складена нині урядова декларація Доно-Кавказького Союзу викликає найсерйозніші заперечення:

1. Перш за все, утворюється вражіння, що мова йде про утворення постійної федеративної держави, цілком самостійної на взірець «самостійної» України. Автори цієї декларації ніби думають про узаконення розщеплення Росії, а не про її об'єднання (увага Краснова: «це не вірно»).

2. Цілком ігнорується Добр. Армію, котра допомагала Дону й Кубані в боротьбі з большевиками. Навіть більше: т. XIII дає право думати, що й Добр. Армія, яка перебуває на території Союза, може бути визнана ворожою (увага Краснова: «при чім тут Добр. Армія?»).

3. Включення в склад Доно-Кавказького Союзу Ставропольської губернії, в якій уже заведено лад на підставі розпоряджень Командування Добр. Армії, без осібного представника від губернії являється недопустимим.

Ця губернія може бути включена в Союз лише яко повноправний член Союзу, бо й по розмірам і по значінню вона являється значною, і інтереси її й Добр. Армії мусять бути цілком забезпечені осібним її представником в Верховній Раді.

4. Т. IV установлює осібний прапор держави в той час, коли навряд чи допустимо мати будь-який инший, помимо рідного Російського (увага Краснова: «згоден»).

5. Декларація не може включати в собі такі точки (пункти), як XII, XIII і XIV, котрі звязують дальшу політику держави, провадження якої покладається на Верховну Раду.

6. Точка XV особливо підкреслює змагання до «самостійности» й до дальшого розщеплення Росії (увага Краснова: «нічого подібного»). В наслідок всього, що викладено, не заперечуючи користи утворення Доно-Кавказького Союзу, вважаю необхідним:

1. Виразно зазначити, що Союз утворюється тимчасово до відбудови Росії (увага Краснова: «само собою розуміється»);

2. Включити в склад запроектованої Верховної Ради представників Добр. Армії й воєнного генерал-губерн. Ставропольської губернії (увага Краснова: «можна»);

3. Командуючим збройними силами Союзу признати Командуючого Добр. Армією (увага Краснова: «ніколи»).

4. Остаточна редакція декларації мусить бути вироблена після скликання великого Круга на Дону й Ради на Кубані, при участі представників Добр. Армії, ігнорувати котру недопустимо (увага Краснова: «цілком вірно, але при чім тут Добр. Армія?»)».

Денікин — отвертий єдинонеділимець до дріб'язку. Самостійність, навіть тимчасова, для нього — лихо, яке треба ослабити й знейтралізувати всякими засобами. В справі відбудови Росії першу ролю мусять відогравати він і Добр. Армія, все останнє повинно бути в їх руках лише знаряддям.

Краснов не безумовний і небезоглядний самостійник. Повна самостійність — лише переходова фаза. Але він не хоче бути знаряддям в руках Денікина й Добр. Армії і не визнає за ними права на першенство в цій справі, не відмовляючися працювати з ними поруч.

Досить влучно характеризує поведінку Краснова ген. Лукомський:

«Донський Отаман ген. Краснов, вступаючи в згоду в німцями, вів подвійну гру й, страхуючи Дон від усяких випадковостей, лише «тимчасово», «з стратегічних (як він висловився) міркувань» хотів приєднати до Дону частину сусідніх губ… почувалося, що він в решті решт не відділяє Дону від Росії й на боротьбу з Радянським Урядом до краю піде й поведе за собою Дон»[44].

Дійсно, сам Краснов каже про себе:

«Отаман знав, що всі козаки на Москву не підуть. Отаман відчував, що у нього нема сили примусити їх піти, і тому робив усе можливе, щоб вони пішли самі»[45].

Старий Алексєєв краще від Денікина розумів Краснова й намагався стримувати свого упертого самозалюбленого співробітника від загострення відносин з Доном, доводячи йому сучасну залежність Добр. Армії від нього.

«Мушу отверто сказати Вам», писав він 30 червня Денікинові, «що загостренність (між Красновим і командуванням Добр. Армії), яка доходить до крайньої межі й менш усього основана на суті справи, ніж на характері зносин, на тоні паперів і телеграм, паралізує цілком усяку працю. Ми залежим від Дону ще багато де в чому… Якщо не одержу грошей (від союзників), то єдине джерело — знову звернутися до Дону, бо Ви знаєте, що на Кубані нічого не можна одержати. При наших відносинах не знаю, яким шляхом доведеться мені йти, щоб збезпечити існування ще на місяць, необхідний для обов'язкового виходу нашого на Волгу. Тільки там я можу сподіватися на одержання засобів. Залишаючися в глухому кутку Кубані, ми мусімо через 2–3 тижні поставити безповоротно питання про ліквідацію Армії. Мій особистий висновок такий, що заглиблення наше на Кубані може привести до загибелі, що обстанова кличе нас на Волгу»[46].

Між иншим, цікаво, що сам Алексєєв, очевидно, придивившися до кубанців під час походу, не покладав на них великих надій, що до повної слухняности й безумовної підтримки Добр. Армії. Свого погляду він не змінив навіть під час успіху.

2/15 серпня, на передодні захоплення Катеринодару, він з приводу походу в глиб Кубані, висловлює ген. Лукомському

«сумнів, чи вірно обібрано напрямок. Один час він невідступно відмовляв від цього ген. Денікина, настоюючи на необхідности вийти на Волгу. Тепер, звичайно, балакати про це важко, бо з огляду на обстанову, що утворилася, Доб. Армія надовго буде прив'язана до півдня Росії, але він особисто, мабуть, незабаром переїде до Сибіру»[47].

Якби не було серед кубанців, що опинилися на Дону, діячів, які хапалися за поли Денікина, то можливо, що Добр. Армія під впливом авторитету Алексєєва пішла б собі геть в протилежний від Кубані бік.

Так, чи сяк, а справа Добр. Армії на Північному Кавказі була урятована новочеркаським голосуванням кубанців, і вона того ж дня (10/23 червня) вирушила на Кубань[48]. Треба було поспішати, поки не посунуло туди українське військо, що також, як і передача військового майна, мало статися незалежно від початку переговорів про спілку між Кубанню й Україною. Українське командування призначило для десанту на Кубань дивізію ген. Натієва, і вже було наказано стягати її до залізниці для посадки. Це дуже занепокоїло Добр. Армію. Чи з Азовського чи з Чорноморського побережжя ця дивізія могла скорше дійти до Катеринодару, ніж Добр. Армія від ст. Мечетинської й Єгорлицької. Настрої, що панували серед населення Кубані, вичікування ним допомоги з боку України не могли не бути відомі Добр. Армії. Не було ніякого сумніву, що коли ген. Натієв зі своєю дивізією прийде на Кубань першим, то Добр. Армії там нічого буде робити; знову доведеться їй мандрувати, пошукуючи бази й плацдарму, або ліквідуватися.

Добров. Армії допоміг в цій справі один з високих урядовців українського військового міністерства. Чи через саботаж чи через зраду його, але справу десанту дивізії Натієва було так затримано, що коли дивізія, нарешті, одержала можливість вирушити, то Добр. Армія брала вже Катеринодар і Новоросійськ, чому намічену операцію й було скасовано[49].



Всі підкреслення в книжці належать авторові.



——————

  1. ↑ П. Н. Красновъ. «Всевеликое Войско Донское». «Архивъ Русской Революціи», т. V. Берлін, 1922 р., ст. 192.
  2. ↑ Там же, ст. 198.
  3. ↑ Деникинъ. Т. II, ст. 338.
  4. ↑ Красновъ. Там же, ст. 201.
  5. ↑ Рахуючися з самолюбством Денікина, Краснов робив йому уступ, погоджуючися на підлеглість йому в відповідних умовах донських частин навіть на території Дону, але запеклому москвинові цього було не досить. Авт.
  6. ↑ Красновъ. Там же, ст. 201.
  7. ↑ Там же.
  8. ↑ Там же, ст. 202.
  9. ↑ Деникинъ, т. III, ст. 130.
  10. ↑ Там же, ст. 130–131.
  11. ↑ Там же, ст. 86.
  12. ↑ Там же, ст. 134.
  13. ↑ Кубанецъ, цит. праця, ст. 28, 38, 31, 39.
  14. ↑ Там же, ст. 204.
  15. ↑ Про Філімонова Денікин каже, що він був центральною фігурою серед лінєйців не з причини політичного свого впливу на останніх, а тому, що боровся за отаманську булаву. «З самого початку нашої сумісної діяльности на Кубані», свідчить Денікин (т. III, ст. 204), «отаман Філімонов грав не зовсім визначену ролю. В своїй боротьбі проти чорноморської групи він шукав і завше знаходив підтримку у командування, але в боротьбі командування проти тієї ж політичної групи займав часто нейтральне положення».
  16. ↑ Деникинъ, там же, ст. 155.
  17. ↑ Деникинъ, т. II, ст. 345.
  18. ↑ Деникинъ, т. III, ст. 59.
  19. ↑ Там же ст. 65.
  20. ↑ Констатуючи, що донські козаки не мали нахилу до російського патріотизму і що у них була привязаність до своїх станиць, Денікин досить іронично ставиться до донського патріотизму («родныя станицы», «родные защитники» і т. ин.) і осуджує змагання Краснова і його співробітників, розвинути його, взиваючи цей патріотизм шовінізмом. (Деникинъ, т. III, ст. 61.). Але ще з більшим правом можна назвати шовінізмом той російський патріотизм, во ім'я котрого Денікин весь час поборював і донських і кубанських і инших самостійників.
  21. ↑ Красновъ. Арх. Рус. Рев., т. V, ст. 204.
  22. ↑ «Протибольшевицький рух в південній Росії». Берлін, тижневик «Die Woche», 1919 р., № 40.
  23. ↑ «Борьба съ большевизмом на югѣ Россіи». Прага, 1921, ст. 111.
  24. ↑ Деникинъ, т. III, ст. 66.
  25. ↑ Красновъ, Там же, ст. 204.
  26. ↑ Констатуючи факт ворожого відношення козаків до добровольців, ген. Денікин каже, що «для такого відношення були підстави в поведінці частини добровольчого офіцерства: в їх нескромній самооцінці, в напівпризирливому відношенню до донських частин, нарешті, в настирливих вихвалках монархічними ідеями» (т. III, ст. 125).
  27. ↑ Красновъ, там же, ст. 205.
  28. ↑ Т. III, ст. 25.
  29. ↑ Не меншим ворогом України був і ген. Денікин, який ще в літі р. 1917, коли був головнокомандуючим південно-західнього фронту, суворо заборонив військовим будь-які зносини з Військовим Генеральним Комітетом (див. т. I, в. I, ст. 131), а в тій українізації 34 корпусу, яку провадив з наказу Верхов. Головнокомандуючого Корнілова ген. Скоропадський, вбачав страшний злочин.
  30. ↑ Кубанецъ, цит. праця, ст. 47.
  31. ↑ Ген. А. С. Лукомскій. «Изъ воспоминаній». «Архивъ Русской Революціи», т. VI, Берлін, 1922 р., ст. 85.
  32. ↑ Г. Покровскій. «Деникинщина», ст. 27.
  33. ↑ Деникинъ, т. III, ст. 140.
  34. ↑ Деникинъ, т. III, ст. 141.
  35. ↑ Т. О. Левицький — городовик, родом з Поділля, оселився на Кубані після скінчення Харківськ. Університету, працював в кубанській кооперації; завше брав діяльну участь у всіх національно-українських починах на Кубані; в 1917 р. репрезентував останню в Українській Центральній Раді. Р. 1921 в Катеринодарі його розстріляли большевики за «контр-революційну діяльність».
  36. ↑ Кубанський Уряд, як пояснював Л. Л. Бич, був проти приєднання до України тому, що, на його думку, автономія, яку пропонував Україн. Уряд Кубанщині, давала ніби можливість німцям поширити й на останню умову, складену з Україною зо всіма її наслідками. Безперечно був ще й острах залишитися без Добр. Армії. Погрози останньої кинути кубанців самих, якщо вони підуть на зближення не то що з Україною, а навіть і з Доном, примушують керуючі кубанські кола хитрувати: їм хочеться й Добр. Армії не загубити й Україну з Доном використати. Звідціль подвійність політики: Бич особисто доводить Краснову необхідність і користь федеративного звязку Дону й Кубані в формі Доно-Кавказького Союзу, а його уповноважений при Донському Отаманові П. Макаренко за всяку ціну затягає реалізацію цього Союзу і тим часом пропихає через Дон набої, гармати й инші грузи, що йдуть для кубанців з України. Рябовол в Київі урочисто проголошує, що «Кубань хоче жити в цілковитому єднанню з Україною», а Бич в Новочеркаську єднається з Добр. Армією і українськими набоями та рушницями, що во ім'я звязку з Україною відпускаються йому, озброює не тільки кубанські, а й добровольчі частини.
  37. ↑ М. Драгоманів, цит. праця, розділ I, ст. 132.
  38. ↑ Покровскій. «Деникинщина», ст. 25.

    Деникинъ, т. III, ст. 67.
  39. ↑ Покровскій. «Деникинщина», ст. 28–30.
  40. ↑ Деникинъ, т. III, ст. 69.
  41. ↑ Красновъ. «Казачья самостійность». «Двухглавый орелъ». Берлін, 1/14 лют. 1922 р., вип. 25. ст. 23.
  42. ↑ На думку Денікина (т. III, ст. 247–248.), «де які тези цього акту були цілком не сумісними в ідеологією Добр. Армії. Утворення «суверенної держави» в корні суперечило ідеї єдиної Росії. Утворення збройних сил «Союзу», які мають завданням «боротьбу з большевицькими військами лише на його території», позбавляло всякої рації жертви добровольців, які приносилося во ім'я урятування Росії… Добр. Армія повинна була або стати знаряддям сумнівної обласної політики, яку творили Рада, Круг і насамперед перемінні настрої козацтва, або залишити «територію Союзу», попрощавшися з надіями на міцну політичну й військову базу, утворення якої потягло за собою стільки зусиль і жертв».
  43. ↑ Лукомскій. Арх. Рус. Рев. т. VI, ст. 99.
  44. ↑ Лукомскій. Арх. Рус. Рев., т. VI, ст. 87.
  45. ↑ Красновъ. Арх. Рус. Рев., т. V, ст. 223.
  46. ↑ Лукомскій. Арх. Рус. Рев., т. VI, ст. 84.
  47. ↑ Лукомскій, там же, ст. 84.
  48. ↑ На початку походу сили Добр. Армії складалися з 5 полків піхоти, 8 полків кінноти й 5½ батарей — разом коло 9 тисяч багнетів та шабель і 21 гармата; не менше 75% Добр. Армії складали кубанці.
  49. ↑ Д. Дорошенко. «Де-що про закордонну політику Української Держави в 1918 р.». «Хліборобська Україна», р. 1920–1921, зб. II–IV, ст. 56–57.
Отримано з https://uk.wikisource.org/w/index.php?title=Нариси_з_історії_революції_на_Кубані/V&oldid=413066