Наукові записки НДКІУК/6/До історії соціяльних відносин у Київській Русі ХІ—ХІІ ст.
| ◀ Закупы Русской Правды | Наукові записки Науково-дослідчої катедри історії української культури №6 До історії соціяльних відносин у Київській Русі ХІ—ХІІ ст. (Н. Л. Рубінштейн) |
Нариси з історії суду в Лівобережній Україні другої половини XVII століття ▶ |
|
Н. Л. РУБІНШТЕЙН
Питання про феодалізм у Київській Русі за останній час ставилося вже не раз і спеціяльно в марксівській історіографії, але й до теперішнього часу не має належного пророблення.
Причину до цього треба шукати в тій владі над істориком, що до теперішнього часу зберігає традиційна історична схема міської торговельної Руси. Феодалізм, яко певна система господарчого укладу, соціяльних та політичних відносин, виключається цією старою схемою; сеньйоріяльні відношення не можуть бути вміщені до її рямок. Несумісність цих двох концепцій, може бути, особливо яскраво виступає в роботі С. В. Юшкова „Феодальные отношения в Киевской Руси“[1]), яка нещодавно з'явилася, де є спроба з'єднати те, чого з'єднати неможливо.
Питання про феодалізм у Київській Русі ставить перед істориком двоє основних завдань: завдання критичного перегляду теорії торговельної Руси — питання про характер стародавньої торговлі та про місто Київської Руси; позитивне завдання вивчення стародавньої сеньйорії, яко основної організації феодального — точніше сеньйоріяльного, за вдалою термінологією Флакка, — укладу.
Сама доба сеньйоріялізації може бути віднесена з доситньою певністю до кінця ХІ—ХІІ століття[2]).
Два спеціяльні нариси, що надруковано нижче, мають на меті розглянути два соціяльні інститути Київської Руси за цей період, переглянути питання про смерда та закупа — двох членів складаючої сеньйорії.
Інститут закупництва Руської Правди неодноразово розглядався дослідувачами у нашій історичній і, головним чином, історико-юридичній літературі, як у загальних працях з історії російського права, так і в окремих етапах. І коли, не зважаючи на це, він до теперішнього часу не одержав задовольняючого однозначного вирішення, то причину цього треба шукати у неправильному підході дослідувачів до проблеми, у дефектності вживаної ними методи.
До аналізи соціяльного інституту вони підходили виключно з методою формально-юридичною. Вони давали аналізу терміну, шукаючи його пояснення в сучасних юридичних розуміннях. До цього зовсім випускалося з виду, що в процесі історичного розвитку міняється будова та зміст правовідношень, міняються й наші правні розуміння. Сутність цієї еволюції полягає в тому, що з ускладненням життя диференцюються правовідношення й разом із тим диференцюються наші розуміння, ми навчаємося розчленяти об'єкти та виточняти їхнє означення. У початковій добі громадського життя ми, навпаки, маємо діло з комплексними явищами, що посідають в собі елементи різних право відношень у нерозчлененому вигляді.
Приклади такої нерозчленености розумінь даються неоднозначністю таких термінів, як „наем" стародавнього руського права, „пехит" римського, „Каира" скандинавського[4]).
Такі розуміння з комплексним змістом, підмінюючись розумінням простим, елементарним, тим самим надзвичайно симпліфікувалось і убожіло.
На другий дефект вживаного методу вказав уже в згаданій статті проф. Яковкін. Дослідувач, зупиняючись перед мізерністю та не цілковитістю визначення інститута в пам'ятнику, якого вивчає, шукав надолужування матеріялу, якого бракує в джерелах пізнішої доби, більш багатих та тих, що краще зберіглися, та почерпнуті з них дані переносив у минуле, презюмуючи тотожність інститутів. Так Владімірський-Буданів будував на даних пізнішого московського права, Ясинський на даних права литовсько-руського. Помилковість такої методи видно цілком яскраво на роботі Ясинського[5]). Адже ж основною підставою вживання такої методи повинно бути твердження стабільности, тотожности інститутів. Проте з даних Ясинського, проти його волі, виступає процес певного перетворювання інституту вже в межах литовсько-руського права у рямках того обмеженого періоду, що розглядається ним в його статті (про це докладніш — нижче). При таких умовах тотожність соціяльного змісту інститута закупництва в Руській Правді та у пізнішому литовсько-руському праві — навряд чи може бути доведено.
Зазначеному формальному методові ці біглі замітки протиставляють методу соціологічну. Вони виходять із можливо повного визначення соціяльного змісту закупництва, соціяльно-економічного положення закупу, оскільки його відновлення припускається мізерними даними Руської Правди. Прогалини джерела вони надолужують не з пам'ятників пізнішої доби, а з загальної системи соціяльно-економічних відношень, з загального господарського укладу цієї доби.
Визначення стародавнього закупництва в руській історико-юридичній літературі можуть бути зведені, як це робить Ясинський, до двох основних схем. Перша визначає закупництво, яко договір позики; друга — яко договір найму. Теорія Владімірського-Буданова та декотрих інших дослідувачів, що бачать в закупництві майновий найом, ускладнений позичкою, по суті повинна бути віднесена до теорії позики, оскільки в основі лежить видача позички, т. б. позики. З другого боку, теорія Schuldknechtschaft'а, що обстоює Яковкін, фактично прилучається до теорії найму (ускладненого особистим закладом — Haftung). Одначе — і в цьому наочний покажчик того явища нерозчленености правовідношень, на які ми вказали з початку, — обидві схеми не так далекі одна від другої, як це показувалося Ясинському та іншим дослідувачам ; ненавмисне, напр., історик Любавський міг заслужити докір у тому, що він ніби і з тими і з іншими. Розходячись у формальному визначенні інституту дослідувачі нарешті дають тотожнє визначення його елементів. Вчені — напр., Сергієвич — визначаючи закупництво, яко найом, бачать особливість цього найму в тому, що утримання виплачується вперед. Чи не та ж це позика?
З другого боку, теорія позики закладу каже про позику, що відробляється особистою працею. Таким чином в обох визначеннях наявність обох елементів — найму та позики ; ріжниця лише в тому, на який з них робиться натиск, яка генетична послідовність цих двох моментів, що встановлюється теорією.
В означенні соціяльно-економічного положення закупу дослідувачі погоджуються. Для них закуп — це чоловік, що продає свою працю; за визначенням Павлова-Сильванського „бесхозяйственный батрак должник".
Одначе, в джерелі я не знаходжу даних для такого висновку. Перш за все цьому перечить певна вказівка на те, що закуп мав своє, не панське діло. Ст. 71-а просторої редакції Руської Правди передбачає звільнення закупу від відповідальности за втрату господарських річей „аще ли господин его отошлет на свое орудне" — за своєю справою. Значить, основна частина статті передбачає, як нормальне явище, відлучення закупу по власній справі. Ще більш певно висловлюється в цьому відношенні ст. 72-a, що каже про використовання закупок господарської (панської) скотини „орудія своя дѣя" При цьому надзвичайно важливе посилання саме на цю скотину.
Скотина в сільському господарстві Київської Руси кінця ХІ та XII століття (період, до якого відноситься простора редакція Руської Правди) має підсобне значіння: це сільсько-господарчий живий інвентар (реманент), перш за все робоча скотина, кінь або воли. Використовання цієї скотини „орудія своя дѣя" означає використовання його в свойому господарстві задля оброблення своєї ділянки землі. І так закуп має своє господарство і займається ним поруч із виконанням певних робіт на пана.
Проте, навіть визнаючи доведеність зазначеного факту, дослідувачі висовують твердження наявности двох категорій закупів. Відносячи відповідні вказівки до рилейного закупу,— як його називає ст. 71-а,— т. б. до сидячого на „роле" — пашні (при чому задля істориків це більшою частиною пашня панська), вони пропонують визнати поруч із цим існування закупу двірного, т. б, що сидить у панському дворі і, значить, виконує тільки панську роботу. За для такого твердження вони мають одначе лише згадану вище ст. 72-у, що говорить про закупа, який пасе панську скотину. Але саме на прикінці цієї статті стоїть приведена вище вказівка про вживання закупок цієї скотини „орудія своя дѣя" у своєму господарстві. Таким чином тут не може бути мови про наймита-пастуха. Навпаки ця остання по всьому свойому побудованні тісно звязана з попердньою статтею про ролейного закупа. Слід зазначити ще один істотний момент. Закуп відповідає за скотину лише поки вона на полі. З того моменту, коли скотина на панському (господському) дворі, закуп за неї більш не відповідає. Це приводить до того висновку, що й цей закуп не живе у дворі в господина (пана), а живе окремо. Таким чином, відподає всякий ґрунт для розділу закупів на ролейних та дворових.
Маючи свій двір та своє господарство, закуп має й власне на лежне майно. Ст. 73-а відзначає це майно терміном отариця; дослідувачі наближають цей термін до латинського терміну peculium. Peculium римського права — це майно, надане домовладикою для користування синові або для користування рабові, при чому юридично це виділене peculium залишається все ж частиною панського майна. Навпаки, майно смерда ст. 73-а виразно виділяє яко особисту власність закупу, що вимагає спеціяльного захищання від усяких замахів з боку пана. Разом з тим, коли ми станемо на іншу точку зору, то звільнення закупа від відповідальности при втраті борони, сохи, коня чи другої речі з цієї стариці виявиться цілком незрозумілим. Коли це майно дано закупу паном, то воно, очевидячки, має певне призначення, воно дається з певною господарчою метою. Втрата його закупом, позбавляючи можливости виконати призначення, наносило би тим самим матеріяльну шкоду панові, який мав би, виходить, право на відшкодовування.
З другого боку, зовсім не обґрунтовано вказівку дослідувачів, що як би пам'ятник під „свійським" конем мав на увазі власного коня закупу, то не треба було б і говорити про те, що закуп за його пропажу панові не платить, бо, саме приймаючи традиційну точку зору на закупу, яко на наймита, що працює на пана, треба визнати, що втрата ним коня (хоча й свого власного) має своїм наслідком поменшення продукційности його праці. З пізнішої практики ми знаємо ту різницю, яка встановилася в оцінці робочого дня чоловіка з конем і без коня. Через це втрата робітником свойого коня, без сумніву, наносить матеріяльну шкоду панові, на якого він працює, вносить істотну зміну в той договір найму, який традиційною школою постулується. І навпаки, таке звільнення від відповідальности може й повинномати місце при наявності повної майнової відокремлености панського господарства й власного господарства закупу, — й цю роздільність господарства утверджує ст. 71-а, що в цьому відношенні підсилює й доповнює ст. 73.
Нарешті, останній логічний висновок із сказаного. Коли закуп має свій дім, своє майно, свій сільсько-господарчий реманент, своє господарство, то, очевидно, це господарство він провадив спершу на власній землі; до вступу до закупництва він повинен був мати й власну земельну ділянку; цілком зрозуміло, що це майно не могло бути придбано підчас закупництва. Людина вступала до закупів при наявності всього цього майна. Питання про майно закупа має вирішуюче значіння задля вирішення питання про натуру закупництва.
Рішуче відхиляється в'явлення про закуп, яко пробезхатнього, безгосподарського наймита, і падає теорія закупництва, яко найма бурлацтва.
Так само з майновим становищем закупу важко сполучити й теорію позики-закладу, особистий заклад для відроблення боргу немає достатньої підстави.
За тих-таки мотивів непринятлива теорія Гетця, за якою закупом стає немаєтний (незаможній) винуватець. Поза всім цим тлумачення Гетця перечить ст. ст. 69 та 70 Р. П., що згідно них незаможній винуватець продається, т. б. перетворюється в холопи.
І, нарешті, відпадає й теорія майнового найму, бо ми ж прийшли до того висновку, що закуп приходить до пана із своєю землею, із своїм господарством.У чому ж суть цього правовідношення?
Я повинен вернутися до тих зауважень, що з них я почав. Ми не зуміємо знайти означення інституту закупництва, коли будемо підходити до його тлумачення з юридичними розуміннями нашого часу, коли будемо будувати його за типом сучасних правничих інститутів, як це роблять традиційні теорії позики, найму й т. інш. Для його розу міння ми повинні підійти до нього з думками його часу, виходячи з соціяльних та економічних відношень тієї доби. Тотожний з ним, подібний йому інститут ми можемо шукати лише в умовах тотожних соціяльно-економічних відношень.
І дійсно, звертаючись до аналогічної доби в історії Західньої Европи на початку середніх віків, я знаходжу там інститут, аналогічний дослідному. Цей інститут — середньовічний прекаріят. Що таке прекаріят? Особа, що має свою земельну ділянку, своє господарство, стає в залежність від другої особи, економічно та політично більш дужого; вона віддає йому свою землю та господарство з тим, щоб одержати їх від нього назад уже яко „милость" або „благодеяния" (precarium та beneficium вживається в даному випадкові джерелами однаково). До цього становище самого прекаріята робиться стано вищем чоловіка напіввільного, що стоїть на порозі невільництва. Це сімволізується виплатою певного capaticum'а панові. Практика раннього середневіччя зберегла нам не мало свідоцтв про заяву сеньйором своїх панських прав на прекариста.
Цей процес схолопування дрібних землевласників відомий західній історіоґрафії під назвищем сеньйоріялізації.
Розвиток тотожних відношень ми спостерігаємо й в народньому господарстві Київської Руси. Проф. Яковкін шукає пояснення залежного стану закупа „в автократичному ладі стародавньої сім'ї", в процесі „приватизації". Це тлумачення навряд чи принятливо. Закупництво з'являється лише в III реакції Руської Правди. Остання, як докладно обґрунтував це Гетц, відноситься до кінця ХІ — ХІІ століття. В цю добу „родинний лад" відходить у минуле. Це — доба раннього феодалізму, доба сеньйоріялізації. Вже друга редакція, що приходиться на кінець Х — початок ХІ століття, проходить під знаком скняження землі; кінець ХІ та XII століття характеризується її збояренням. Цей процес росту великого землеволодіння, що супроводиться сеньйоріялізацією землі та схолопуванням населення, констатований джерелами. Виникнення російського прекаріята закупництва коріниться в цьому процесі сеньйоріялізації.
Для повної характеристики інституту залишається вияснити питання, чи належать відношення закупництва припиненню в нормальному заздалегідь завбаченому порядкові. Відношення прекарного тримання — відношення довічні; їх ліквідацію не завбачено.
Дослідувачі виставили низку гіпотез з питання про порядок ліквідації закупництва. Одначе в нашому джерелі ці гіпотези не мають ніякої підстави. Йому відомі лише випадки виключного порядку й, головним чином, ті, які обертають закупи в холопів. Одначе дослідувачі залишають без уваги ст. 122 Руської Правди, що не згадує, правда, терміна „закуп", але по всьому свойому змістові виразно відноситься до нього. За це каже й її розполіг в групі статтей про походження холопства. Закуп, що його характеризовано всіма статтями, яко напівраба (μισοδούλος), більш усього потребував відмежування від холопства.
На цій статті зупинився, правда, Яковкін, але він відніс її до найманого робітника (наймита), на мій погляд, одначе, безпідставно. Перш за все здається суперечним саме ототоження „вдача" с найманим робітником. Уся стаття відбиває більш складну систему відношень.
Переходжу до аналізи самої статті, виходячи з зазначених вище припущень.
Ст. 122 „Вдачь не холоп и ни по хлебе не роботять, ни по придатце; но оже не доходить года, то ворочати ему милость; отходит ли то ж виноватесть".
„Вдачь" — людина „що вдалася", т. б. яка вступила в залежність від другого; таке положення закупу — „вдача" в чистому вигляді.
„Хлеб" та „придаток" — це те, що одержано закупом від пана. „Хлеб" — очевидно, насінньовий матеріял; „придаток" — той реманент, (борона, плугітін), що може бути „придан" закупу. Ця перша частина статті встановлює, що насінньовий матеріял та реманент, що відпускає пан закупові, не має характеру позики. Ми вже знаємо, що невиплата позики має своїм наслідком спродаж винуватця у холопи. Цей наслідок у даному випадку усувається. Видавання закупові насінньового матеріялу або реманенту не є позика; воно витікає з самого відношення закупництва, по якому закуп передає панові певну вартість — „свою землю та господарство", за що одержує право на певні послуги, приймаючи на себе одночасно певні повинності.
Друга половина статті торкається умов припинення закупництва. Я перекладаю цю частину таким робом: „коли не допрацює року (т. б. закуп захоче піти від пана ще до кінця року), то він повинен повернути панові свою земельну ділянку („милость — precarium) й тоді відійде вільно („без вины").
„Можливо ще припустити, що при вступі в найми (на службу) той, що наймається, одержував від пана ще деякі необхідні у вжиткові речі і, перш за все, одіж", говорить Яковкін для пояснення слова „милость". Ми шукаємо пояснення слова „милость" в уже наведеному терміні західньо-европейського інституту precarium, що його точним перекладом він виявився. Істотність положення маємо таку: закуп може піти, але повинен залишити тоді панові свою землю, своє господарство, що він його тримає зараз вже, яко „милость". Але й це право обмежено річним терміном, що після його закуп, очевидно, це право втрачає. Фактично закупництво стає довічним, як і прекаріят; закуп, як і прекарист, уже не вільний[6]).
Нарешті я хочу додати декілька слів, що відносяться до дальшої історії інституту.
Вже згадана вище стаття Ясінського подає тексти Литовського Статута 1529 р., що відносяться до закупів. Тексти ці:
Розд. ІХ арт. 6. Жид, татарин, хрестьян в неволи мати не мають. Тем уставуем естли бы который жид або татарин, которого колве стану хрестьянина купил або закупил от того часу заказуем воеводам, старостам и державцам, або того ся доведывали и каждого хрестьянина от жида або татарина з неволи вызволяли". І далі встановлюється норма відроблення заплаченої суми.
Аналогічний зміст має стаття:
Розд. XI арт. 8. „Теж уставуем естли бы хто в закупы закупил мужика або жонку, а с ними бь не вмолвил, што мает присевати, або пенезей выпустити таци маеть также с пенезей отручона быти пятнадцать грошей на лето, а жонце десять грошей".
Ясинський посилається на те, що латинський текст передає термін закупити — pignori accipere, віддатися до закупів se impignorare, а з цього виводить підтвердження своєї теорії закупництва, яко позики-закладу. Такий доказ нам здається мало переконуючим. Перш за все кидається у вічі, що законодавець, вірніше, перекладач, взагалі не знайшов адекватного римського терміну, бо він дає не термін, а описуючий вираз. Римське право XVI століття вже не знає інституту прекарного тримання, то й не дивно, коли воно не має відповідного терміну; а отже, самий переклад міг вносити вже нові, більш пізні розуміння в інститут минулого. Через це необхідно перш за все з'ясувати собі істоту інституту за слов'янським текстом. Тут перш за все необхідно вказати, що законодавець ставить поруч куплю й закупництво: „купить или закупить" — говорить арт. 6 розд. ІХ. Очевидно, виникаюча в наслідок залежність розглядається, яко тотожна. І дійсно, з арт. 8 розд. ХІ ми можемо зробити той висновок, що при встановленні закупництва порядок його припинення звичайно не передбачено.
Таким чином ще в XVI ст., очевидно, мовчазно приймається, що це відношення довічної залежности. З цим провадить боротьбу законодавець, стараючись ввести примусовий порядок ліквідації заступництва, перешкодити „схолопствованию" вільного населення. Але це означає, що характер терміновости, характер позики-закладу вводиться штучно, вводиться, яко новина, яко впровадження нових порядків та розумінь, що мусять замінити ті, що існували до того, та які ми по змозі поновили з мізерних клаптикових матеріялів Руської Правди. Цей процес перетворення інституту дослідувач не доглядів, замкнувшись у системі правних розумінь пізнішої доби.
Для розв'язання питання, ким були смерди, найбільш істотною в'являється 13-я ст. III (т. б., просторної) ред. Руської Правди.
„А за смерд и холоп пять гривен, а за робочу шесть гривен".
Перша частина цієї статті вміщена вже у другій редакції Руської Правди (ст. 7) — „А в смердѣ и в холопѣ пять гривен".
Ряд найавторитетніших дослідувачів, з яких назвемо Сергієвича та німецького дослідувача Femisa, автора капітальної чотирьохтомної праці з Руської Правди, відкидає це читання, пропонуючи із свого боку читання, що відповідає деяким іншим спискам (напр., Троїцькому) — „а в смердѣ и в холопѣ пять гривен".
До цього висовуються міркування подвійного роду. Одне чисто формальне міркування торкається архітектоніки статті: коли в першій частині говориться про смерда та холопа, то чому друга половина говорить тільки про рабу? Друге перечення торкається зрівняння в правах смерда та холопа, до цього зазначається, що за смерда, яко за вільного, належить повна „вира" у „сорок гривен".
Деякі дослідувачі, напр., Павлов-Сільванський, дійсно ладні були вбачати в цій платі у 5 гривен, що встановлено ст. 13, виру смерда; з цим безумовно згодитись неможливо: за холопа вира не платиться, а стаття говорить про обох. З другого боку, не можна згодитись і з поглядом С. В. Юшкова[7]), який відкидає лише терміна вира, але який вважає, що за смерда (він його вважає за особисто залежного) платиться лише цей скорочений штраф, а вира зовсім не платиться. В'являється безперечним, що за смерда повинна виплачуватися повна вира, яка встановлюється 1-ою ст. Руської Правди. Це в доситній мірі встановлюється 42-ою ст. Руської Правди, що прирівнює смерда до вільного що до виплати продажу, зазначаючи одночасно (ст. 43), що холопів „князь продажею не казнить, занеже соуть несвободни". У першій ст. Руської Правди до смерда може бути віднесений термін „словечин", вживання якого викликає думку про аналогію з пізнішим терміном селян „ хрестьянин". Ні до якої іншої соціяльної групи, відомої Руській Правді, цей термін віднесений бути не може, і, з другого боку, жодного іншого терміна, окрім смерд, для загального визначення всієї маси сільського населення історичні джерела цієї доби не дають.
Питання повинно через це ставитись перш за все в царині з'ясовання істоти того платіжу, про якого говорить 13-а ст. Руської Правди. Б. А. Романов, що зупинявся на ній[8]), вже звернув увагу на ту обставину, що стаття ця поставлена в низку норм, які передбачають спеціяльно князівські інтереси. Вона виникає взагалі в тій другій редакції Руської Правди, яку, за визначенням Преснякова, можна схарактеризувати, яко „княжое право". Це визначення прийняв і Гетц, який зазначив також, що вже боярське право одержує свій відбиток тільки в третій редакції, яко пізнішої інтерполяції. Така ст. 11-а „а в сельском тлуне княже или в потайном двенадцать гривен, а за рядовича — 5 гривен. Тако же и за бояреск". Не можна не зазначити внутрішнього перечення в висновках Гетца, що визнає пізнішою інтерполяцією 3-ій ред. вказівку на „боярский" інтерес та в той самий час шукає в другій ред. спеціяльний захист „смердьего холопа".
Але, відзначивши цей момент, Романов прийшов до трохи не сподіваних висновків, очевидно, які були йому нав'язані основною тезою його статті. „Князь нуждался в людях, стоявших в личной от него зависимости, для того, чтобы не оказаться одиноким и бессильним в земле, где приходилось сидеть, править и строить свое благополучие. Реальную опору своей власти он находил в дружине... И смерд был, несомненно, нужный князю человек, и потому особенно, что князь не мог вьйти в большой поход без смердьих лошадей". Цим смерд наближався ніби до дружини князя, до осіб, які стоять до нього особливо близько. Аджеж за них встановлялась в порядкові спеціяльної охорони виплата подвійної вири. За смерда ж встановлюється лише невелика спеціяльна плата князеві в п'ять гривен, що складає лише одну восьму до повної вири: її, таким чином, не можна розглядати, як введення до даткової гарантії особи смерда.
І. по розміру плати, і по загальному контексту ця стаття об'єднує смерда з другою соціяльною групою: сільським тиуном, рядовичем (згідно одного тлумачення, рядович — найманий робітник), ремісником — кваліфікованим робітником і далі які нижче від нього стоять на соціяльних східцях холопом та рабом. Інтерес князя що до цієї категорії осіб — інтерес господарчий. Для нього це — робоча сила, джерело прибутку. За холопа, невільного, вира, яко публічна кара взагалі не стягається. Виплата за холопа п'яти гривен — це відшкодовування господарчої втрати, згубленої майнової вартости. Очевидно, відшкодовування аналогічної господарчої втрати передбачає аналізована стаття що до смерда, встановлюючи виплату п'ять гривен при його вбивстві, звичайно, не замість, а поруч з публічною карою.
Стаття, що її розбираємо, ставить перед нами, таким чином, дальше питання про істоту та характер того господарчого зацікавлення хазяїна в особі смерда, що породило цю статтю. Це зацікавлення лежить в особливому характері залежности смерда від князя, і відбиток походження цієї залежности зберіглося в літописові. Воно утворюється в процесі підлягання певної території князеві, що виливається в процес певного скняження земель шляхом встановлення — як каже літопис — „погостов й дани“, „ погостов и дани и оброков". Коли додати до цього свідчення літописи пізнішого Новгородського походження — „Кто смерд, а тот потяжеть в свой погост", то з'являється певний зв'язок цих трьох елементів : погост, дани та оброки, смерд. Правда, питання про „погост“ до цього часу залишається суперечним у нашій історичній та історико-юридичній літературі. Історики мають нахил розглядати „погости" яко споконвічне явище, продукт земського начала, яко релігійний осередок і т. інше. До цього приєднується встановлення звязку проміж „погостом“ та розумінням „гость“, „гостьба" на ґрунті старої теорії торговельної Руси, для якої торг-гостьба так само явище споконвічне на Русі, і погост обертався в місце торгу — в стародавнє „гостинное" торговельне місце. Така концепція Ключевського, що приймається багатьома іншими дослідувачами. Але, по-перше, щоб не припускати на місці стародавнього „погоста", то самий інститут погоста за всіма відношеннями, що з нього витекають, текстом літопису цілком означено дається яко князівське встановлення (з податковим значенням, що зберігає за погостом і надалі). Що торкається торговельного значіння „ погосту", то при загальному, обопільному зв'язку наведених термінів стара концепція не витримує критики. Уявлення про настільки широке розповсюдження внутрішнього торгу в найстародавнішній період, що лежить у ґрунті цієї концепції, перечить свідченням наших текстів (напр., торговельне законодавство Руської Правди, Статті про „свод", договори й т. інш.). Термін „гость" повинно віднести до торгуючої дружини князя (див. зокрема візантійські та арабські свідчення про руських „гостей", що торгують у Візантії в Ітілі) і самий звязок гостя, гостьби та погоста слід розуміти відповідно до відомих оповідань Костянтина Багрянородного про княжий дружинний торг, якому передує полюдне — зібрання данини, що постачає дружинникам-гостям речі їх — „внешней" торговлі. В погостах збирається дань, за якою відряджаються в об'їзд по погостах князь та його дружина.
Таким чином, система „погостов“ й єсть система скняження, до чого ця форма скняження — в першу чергу форма господарна. Поруч с панським типом господарства, заснованого на рабській праці, дані та оброки стають основною статтею князівського господарства. Погост як би мовити casa dominicata, панський двір цього примитивного чиншового князівського господарства. До цього погосту тягне оброком і данню вся прилегла територія (як раз саме територіяльне значіння погосту приймається всіма дослідувачами). До цього дань та чинш збираються з „рала" або з „дыма". В тому та й другому випадкові мається, таким чином, на увазі поодиноке господарство, ми скажемо господарство смерда : „кто смерд, а тот потягнеть в свой погост".
Відціля господарче зацікавлення князя що до смерда, це — зацікавлення в його господарстві, яко чиншовій одиниці. Вбивство смерда приносить шкоду князівському господарству, позбавляючи його чиншу. Ця шкода й підлягає відшкодуванню в порядкові 13 ст. третьої редакції шляхом виплати 5-ти гривен, що встановлюється цією статтею, і в цьому розумінні цілком з'ясоване зрівнання цієї плати за вбивство смерда з платою за вбивство холопа.
Така, треба гадати, суть й другої статті, що на неї вказують дослідувачі, — 8-ої статті другої ред. Руської Правди : „а за княжь конь, иже той с пятном три гривнѣ; а за смерѣи двѣ гривнѣ". І тут виникало питання: через що поруч з князівським конем названо тільки коня смерда? Ми знову дамо ту ж таки відповідь. Друга редакція — редакція князівського права. Поруч з князівським конем цікавить її саме смердів кінь через те, що смердове господарство входить до складу господарства князя й нанесена йому втрата, відбиваючись на його платіжоздатності, приносять шкоду господарству князя. Інтереси останнього охороняються цією статтею, як і всіма іншими статтями другої редакції.
Нарешті, вертаюсь до змісту першого перечення, зазначеного нами спочатку, до складу другої половини 13-ої статті 3-ої редакції „а за робу шесть гривен". Мова йде тільки про рабу й нічого не кажеться про дружину смерда. З'ясовання цього питання ми знаходимо в міркуваннях, наведених вище. Залежність смерда — це, коли можна так висловитись, залежність його господарства, а не його особи. Через це на особу дружини ця його залежність не розповсюджується. Дружина смерда господарчому обліку з боку пана не підлягає, бо її вбивство не порушує цілковитости господарства смерда, яко чиншової одиниці. Що до неї встановлюється тільки вира (ст. 101). Навпаки, рабиня стоїть у положенні особистої залежности від пана. Вона зобов'язана особистою працею; через це підлягає безпосередньому обліку в панському господарстві.
На цьому ж ґрунті має своє вирішення і ст. 103 просторної редакції Руської Правди про спадкування смердів: „оже смерд оумреть без дети, то заднища князю: оже боудуть у него доцери дома, то дайти честь на ня, аже-ли будуть за мужьями, то не дати части". В тлумаченні цієї статті ми цілком приймаємо читання В. Буданова, що дає найбільш точне зрозуміння тексту. Стаття зводить певне обмеження у порядок (наслідування) спадкування у смердів, виключаючи з права спадкування дочок. І тут цілком зрозуміла мета забезпечити недоторканість господарства смерда, зберігти його яко самостійну господарчу, а разом з тим чиншову одиницю.
Встановлені нами основи зацікавлення князя в особі смерда та в долі його господарства дозволяє нам таким робом схарактеризувати правне становище смерда: смерд особисто вільний, але економічно, за соціяльним своїм становищем залежить від свойого пана, до чого ця залежність торкається не стілько особи смерда, скільки його господарства. У відміну від залежности холопа особистої залежність смерда можна означити яко поземельну, поскільки її об'єктом є господарство смерда, яко певна земельна одиниця[9]). Через це ми й кажемо про скняження землі, т. б. про встановлення певного панування над землею. Скняження землі з'являється найбільш ранньою формою землеволодіння; звичайно, формою початковою і через те найбільш вільною, але разом з тим і найбільш всеохоплюючою, що розповсюджується на всю територію землі — княжіння, на все населення, що сидить на ній.В'являється через те штучною уява, що висовується деякими істориками (напр., Романовим, Юшковим), ніби смерди тільки одна спеціяльна категорія сільського населення, що стоїть в якихсь особливих відношеннях до князя. Власне кажучи, саме припущення викликано, гадається, в значній мірі тим, що вказані дослідувачі бачили в смердах соціяльну категорію особисто невільних і виходили з неможливости визнання невільними всього сільського населення. Для нас здається, що міркування, які висловлені вище, в доситній мірі спростовують останнє положення. Навпаки, саме виявлений нами характер залежности смерда говорить за те, що вона повинна була розповсюджуватись дійсно на все вільне сільське населення. І всі інші свідчення джерел, що наводилися дослідувачами питання про смердів, знаходять належне тлумачення в даному нами зрозумінні інституту.
Почну з оповідання літописця про Вітічівський з'їзд 1110 р.
Літопис говорить про пред'явлення Ростіславом вимог „а холопь. наши и смерды выданта". Чи могли б князі доправити таким чином смердів врівні з холопами, коли б вони не були особисто залежними від нього? Мені здається, що наведене місце літопису не вносить нічого нового проти розібраної нами статті Руської Правди. Вказаний мотив господарчого зацікавлення в першому та в другому випадкові поставив смерда поруч з холопом. Істота діла в'являється в такому вигляді. Воююча сторона займає смердів, т. б. руйнує землю супротивника, позбавляє супротивника прибутків, і, з другого боку, заселяючи своє князів'я, підіймає прибутковість своєї землі. І відціля природньо виникає, поруч з вимогою повернення холопів власникові князеві, вимога повернення смердів в „землю" князя.
Ще більш визначені вказівки на наявність якихось спеціяльних відношень sui generis проміж князем та смердами вбачають в оповіданні Літопису під 1071 роком про прихід Яна Вишатича до Білоозера. До Яна доходять скарги за насильства, які чинять два волхви; останній починає із з'ясовання, „чья еста смерда", а після цього подає вимогу про видання їх йому для суду, „яко смерда єста моего князя". З цього робиться висновок, що Янові потрібне було посилання на смердівство волхвів, яко на їх особисту залежність від свойого князя, щоб підсилити свою вимогу про видавання волхвів. Правда, в свій час Сергієвичем було висловлено припущення (в звязку з його загальним поширеним тлумаченням слова смерд), що в данному разі посягання на смердівство означало посягання на підданство князеві. Це тлумачення було спростовано А. Е. Пресняковим, який вказав, що для відношення підданства історичні пам'ятники доби вживають термін „люди", а не „смерди".
При формальній правильності цього перечення мені все ж здається що, коли тільки відкинути термінологічне ототожнення смерда з підданим, Сергієвич стоїть ближче до змісту джерела. Згадаємо конкретні обставини. Білозерська земля в цілому тягнула до Переяслівської землі. Як видко, за часів княжіння Святослава в Чернигові невелика частина цієї землі з'явилась у підлеглості князеві Чернигівському, яким і надісланий був Ян „дань емлющу". При таких умовах питання про те,
„чья еста смерда", визначав „на чьей земле сидите" (на землі, що тягне до князя Святослава, або на землі, підлеглій Переяславу) і відціля до якого князя тягнете судом „по земле и воде", т. б. врешті тут все ж територіяльна ознака підсудности. Я згоден, що термін смерд не має спеціяльного політичного змісту, але гадаю, що в даному разі просто соціяльне значіння терміну збігалося з політичним і його покривало.Але цим питання в даному епізоді не вичерпується. Наступає догана волхвів Яном і опісля їх протест проти цієї догани: „нам стати пред Святославом, а ты не можеши створити ничтоже". І ось у цій заяві волхвів знов-таки шукають вказівку на наявність особливих відношень проміж смердів та князем, посилання на особливу привілегію смердів, що витікає з ціх відношень — судитися особисто князем. Почну з того, що це останнє припущення знаходиться у справжній суперечності з міркуваннями, що висловлені одночасно з приводу першої частини оповідання. Не можна припустити одночасно, що Ян вимагає до свого суду волхвів, яко смердів свойого князя, і що волхви могли бути судженими тільки особисто князем і, значить, не підлягали судові Яна саме через те, що вони були смердами князя. До цього, коли перше положення дається самим джерелом expressis verbis, друге виходить лише з дуже сутінно формульованого вислову волхвів.
По суті ми, гадається, маємо діло з простим конкретним фактом. Волхви засуджені Яном; вони вважають вирішення його неправим; нагадаю ще, що сама суперечка носить принциповий характер, це — сперечання про віру, і ось, яко вираз протесту, виникає апеляція до влади, що вище стоїть, бажання шукати правосуддя в князя „нама стати пред Святославом". До цього жодних наслідків ця вимога не має, і ніяких інших аналогічних фактів Літопис не знає. Не можна поодинокий побутовий факт так вільно вводити в правну норму. Для цього необхідно мати доситьні підстави.
Між тим єдине принципове обґрунтовання, яке пробують знайти дослідувачі для цього тлумачення, полягає в ст. 89 III ред. Руської Правди — про муку смерда; „оже мучить (смерд) смерда без княжа слова".
Під „княжим словом" дослідувач шукає вказівку на особистий суд князя. Зокрема Юшков ставить негайно питання: „Невже не можна „улучити" на Білоозері нікого без княжа слова — князя. Святослава, що сидів у Чернигові"? Але я в свою чергу спитаю, чи можна припустити це й в тому випадкові, коли смерди з'являються тільки часткою населення, до цього далеко не такого привілегірованого, як це видко з даних самого Юшкова. Але помилкове перш за все саме розуміння виразу „княже слово". Юшков шукає тут проти ставлення особистого суду князя, суду осіб, князем на те уповноважених. „Княже слово князя Святослава" додає він. В цьому розумінні суд Яна не єсть „княже слово", і навіть виходить, що Ян зробив незаконно. Але задля самого цього протиставлення жодних даних ми не знаходимо, і я не гадаю, щоб такі дані могли бути дослідувачем приставлені. Навпаки, вся концепція суду Руської Правди говорить за те, що всякий суд княжого тиуна чи іншої особи, князем на те уповноваженої, єсть „княжий суд" і його вирок — „княже слово". В даному літописному оповіданні таким самим „княжим словом" був і суд Яна.
Тлумачення „княжого слова", яко особистого суду князя, з'являється цілком самовільним і приводить до зовсім несталого тлумачення вказання 89-й ст. Руської Правди". Дійсно, коли під князівським словом розуміється особистий суд князя, то треба вважати, що саму статтю скеровано проти незаконного суду князівських тиунів. Але за для правильного розуміння змісту статті необхідно пам'ятати характер стародавньо-руського права. Роля судді в цьому суді цілком пасивна — він тілько виносить присуд, (вирок) виголошує „княже слово"; сторони самі доводять свою правдивість і самі ж після винесення вироку приводять його до виконання. Таким чином це виконання вироку — „мука" — здійснюється особисто стороною. Відціля й зрозуміло, що можливі два випадки вживання насильства — „муки": за судом і поза судом. „Мучить" за судом, т. б. „по княжему слову" — дія закона. „Без княжа слова" — означає своєвільне насильство, самосуд, самоуправство й, як таке, підлягає карі. До цього ст. ст. 89 та 90 лише диференцує розмір кари в залежності від соціяльного стану того, хто постраждав[10]). З цим характером суду цілком погоджується і закінчення всього епизоду з волхвами. Суд закінчується звертанням Яна до тих, що постраждали „Мостите своих". Це, безумовно, не відмовлення від суду й взаконення самосуду ; це єсть вирок, те „княже слово", що ним узаконяється розправа, яку чинить сторона[11]).
Гадаю, що нічого іншого в цій статті Руської Правди шукати не можна, і тим самим відпадає й останній доказ, якого виставляють захисники теорії, що розглядає смердів, яко спеціяльну категорію „княжеских близких".
Наведеними статтями вичерпуються дані Руської Правди про смердів.
Востаннє я повинен обмовитись, що коли я говорив виключно про відношення проміж князем та смердом, про княжого смерда, то поясняється це тим, що моїм ґрунтовим джерелом була Руська Правда, що відбиває аграрні відношення головним чином того раннього періоду, який я вважав за можливе означити, яко період скняження землі. За цим періодом йде період збоярування земли, коли поруч з князівським землеволодінням виникає землеволодіння боярське. З передачою боярам певних земель проміж сидячих на ній смердів та боярів-землевласників повинні були встановлюватися відношення аналогічні розгляненим вище відношенням смердів до князя. В Руській Правді боярщина мимохідь вказана в зазначеній вище пізнішій інтерполяції в ст. ІІ Руської Правди — „також и за бояреск". Сама вставка — пізніша інтерполяція — відноситься, звичайно, не до одної ІІ статті, з якою вона не зв'язана тісніше, а, яко позначка на полях, відноситься очевидно, до всієї групи статтей, що в'являють одне ціле. Але, як видко, певна вказівка на існування боярських смердів, як зазначив уже й Юшков, ми маємо в тому тексті Літопису, що послужив вихідним пунктом статті Романова. Я маю на увазі сповіщення Літопису під 1103 р. (що повторюється в Іпатському спискові й під 1111 р.) про нараду Володимира та Святополка й їх дружин з приводу походу на половців. Текст наводить слова Володимира: „на мя хотять молвити твоя дружина и моя, рекуще: хощеть погубити смерды и ролью смердом". Це пеклування про смердів з боку дружини з'являється, очевидно, посереднім пеклуванням про власний господарський інтерес. У всякому разі в більш ранні періоди ми цього пеклування не знаходимо.
Виникає питання, чи існували ріжниці в правному положенні князівських та боярських смердів. Гадаю, що в цій царині ріжниць встановлювати не можна. Без сумніву, що дальший розвиток господарчих форм повинен був відбитися й на соціяльних відношеннях. Цей розвиток полягав у феодалізації, точніше сеньйоріялізації господарства, і соціяльний лад повинен був перетерпіти серйозні перетворення. (Про одного соціяльного елемента, що був утворений цим процесом — про закупа — мова була вище). Може бути, саме в цьому процесі зникає й сама назва смерда. Ми могли б вказати на аналогічне зникнення назви колона на Заході. Взагалі мені здається, що з соціяльних елементів західнього суспільства періоду досеньйоріяльного й раннього сеньйоріялізму смерд всього ближче стоїть до колона, в їхній історії певна рівнобіжність.
——————
- ↑ Вчені записки Сарат. Державного Університету т. III, вид. 4. Саратов, 1925 р.
- ↑ Це хронологічне відношення доби сеньйоріялізації дано мною в моїй статті „Западные пути торговли Украины — Руси" — Вісник Одеської Ком. Краєзнавства ч. 2 — 3. Одеса, 1925 р.— До цього ж періоду віднесено процес сеньйоріялізації в загальній роботі С. В. Юшкова.
- ↑ Текст так званої Правди синів Ярослава — другої частини короткої редакції, за Гетцем (II ред.) Руської Правди, цитується за Академічним списком; простора (III ред.) — за Карамзінським списком.
- ↑ И. И. Яковкин — Закупь Русской Правдь Ж. М. П. Пр. 1916 г.
- ↑ М. Н. Ясинский — Закупь Русской Правдь и памятников литовско-русского права. Сб. ст. по истории права, посвящ. Влад. Буданову — 1904 г.
- ↑ Не можна при цьому не зазначити спокусливу логічну близкість термінів „вдачь“ та „закладень". Чи не маємо ми діла з тотожними інститутами понад ціми ніби близькими термінами закуп — вдачь та закладень? Нетвердість термінів явище досить звичайне для наших стародавніх пам'ятників.
- ↑ „До питання про смердів" — Ученые Зап. Сарат. Гос. Универ. 1923 г., т. І, вип. 4. Стаття дає зокрема повний звід літератури питання.
- ↑ „Смердий конь и смерд" (Известия) Вісті відд. російської мови та словесности, т. ХІІІ, кн. 3.
- ↑ Це право на господарство смерда виступає в найбільш чистому вигляді в положенні „но задниця князю".
- ↑ В цьому відношенні академ. ред. Руської Правди вносить особливу чіткість формуліровки „аще мучить смерду смерда без княжа слова".
- ↑ Ця стаття, гадаємо, мала своє політичне значіння. З'явившись у ІІ ред. Руської Правди — , княжем праве", вона скерована проти народнього суду, що являє з себе ще підчас виникнення князівського права нормальну форму суду. В боротьбі з народнім судом князь затверджує монопольне право свого суду, встановляючи кару вирішення справи народнім судом „без княжа слова", т. б. без участи законного представника князя. Можна говорити „про княження суду" за аналогією з розгляненим вище скняженням землі. До цього й тут спершу, на першому місці інтерес господарчий : суд, яко прибуткова стаття.