На золотих богів

На золотих богів автор: Косинка Григорій Михайлович

Створення: 1920, опубл.: 1920. Джерело: www.ukrlit.org   Стаття у Вікіпедії 

Уже третій день, як ревуть гарматні бої над околицями Медвина; гукає-сміється ворожа артилерія, — а за кожним її гуком піднімаються до неба криваво-червоні стежки полум'я з селянських осель…

Горить село.

А недалеко, на Гордієнкових горбах, кипить жорстокий бій: старе й мале вийшло з села назустріч непроханому ворогу…

Б'ється червона селянська воля, умирає на своїх осьмушках та обніжках, але боронить тілами, кров'ю свої оселі од армії «золотих богів».

Клекотить бій, гарячий, червоною крівцею вмитий…

— А наші?! Глянь, Параско, Чубатенко: «За мною, вперед!»

— Та-та-та!. — залопотів крилами смерті кулемет, а з рову:

— Ура, слав-а-а!

— Хлопці, ріж і бий!

— Дай кулемета! Сенька!

І летить… Чуб, як грива на вороному коні, розчісується на льоту вітром, в очах гартується залізо з кров'ю і — смага з піни на губах припала пилом, чорніє… Летить сонячною курявою Сенька-кулеметник і строчить умілою рукою по ворожих лавах…

А бій кипить… Ось уже пішли до бою з вилами, сокирами, а ворог — стіною-муром налягає, щоб розбить селянські ряди…

— Чорна короговка майнула на Козацькому шляху…

— З батареї б'ють!.

— З вилками, на шлях!

Сіра курява пронизалась свистом куль, упала чорним шаром на обличчя людські…

— Прикладом гада!

Затремтіла під сонцем стеблом зомліла гречка — похитнулась назад: «Ай!»

Креше полум'я, іскриться, і в диму, як чорні примари, мріють над селом тополі, попелом припалі, жовта, язиката змія блискавкою прорізала дим і…

— Цю-у-уй — цюв-уй… — співають кулі, і рветься пил горбами.

— Юшковці одходять і… куль немає… і… Страшно, рішуче гукнув тоді до селян Чубатенко:

— За погорілі наші хати, за кров братів і волю нашу — вперед!.

Якась невідома сила ревнула по-звіриному з грудей селянських, підняла степом помсту і — пішли: окропили білу гречку з медами гарячою кров'ю, поцілували востаннє горби і…

Сонце здивоване стало: похитнулись вороги!

— Слава, слава! — покотилась луна ярками та долинами.

— Чубатенка нема…

І тінь хрестом лягла на гречці…

— Цю-у-уй — цюв-уй… — співають кулі, і рветься пил горбами…

— Гей, хлопці, пшеницею до шляху: ворог нас обходить!

І побігли бойовики до шляху. А за ними Сенька-кулеметник: вискочив на шпиль, стрічку нову в кулемет заклав, а тоді…

— Ой хто ж оце так здорово вціляє?.

Упав коло кулемета. Червона кров Сеньки полилась на потолочену пшеницю і, гаряча-гаряча, збігала стеблом на суху землю…

Заплакали села… Уже не чути, як гукає гармата: далеко-далеко одступило військо «золотих богів», і на місці гарячих боїв селянської волі лишилась чорна руїна, полита сльозами, як дощем…

І тоді: озолотило сонце похмурі хмари на заході і втопило червону багряницю, як той сум, у ставу та й прослало над пожарищем… Дивіться…

Чорна, обсмалена соха в клуні розп'ялась над кроквами, як мати над дітьми, а коло погреба, он там, де танцюють золоті стрілки сонця, хтось заломив руки і з мукою тихо-тихо чи до неба, чи до себе:

— В ногах лазила, цілувала руки, чоботи… Батьки рідні, не паліть… осінь іде… ви ж — люди, так — ні-і…

Цілі улиці викошено огнем-косою. Чорні повалені хати, щербаті повітки і все віками дбане добро, а в попелі тліє горе матері…

— На Гордієнкових горбах… сини в бою за волю лягли!

Хто зрозуміє їх вічне горе-журбу, хто загляне в їх зотлілі душі?.

Тільки вітер рве присмажений пісок з попелом і кидає на стару драну свиту, кидає, прислухається.

У старій драній свиті стала серед двору мати Сеньки-кулеметника:

— Згоріла. Троє малих дітей, як мишенят… І старшого вбито…

— Стоїть пшениця потолочена, серпа просить, а вони кров'ю поливають… "

Ой у полі жито копитами збито…

— Хи-хи!

— Дочко, Парасю, бачиш — під обніжком Сенька з кулеметом?

— О, зараз з нами, тільки вночі, як голуб коло клуні пролетить: «мамо, мамо»!

…Копитами збито жито…

— Почорнів, як головешка. А такий хороший, молодий… Це ти, Параско, моя невістка?

— Пшеницю будем жать, як золото, снопи класти, бо горобці п'ють. Як золото, снопи класти…

Через лісу слухала сива тінь діда Андрія, слухала — плакала:

— Стерялась, бідна, з журби… Як чайка б'ється грудьми… О, знов:

Ой не зорі з неба: горе!

Обхопила руками обгорілий стовп у воротях і страшно, нелюдським голосом, заспівала коло дітей:

Ой голуб ти сивенький,

Ой скажи-скажи ти мені,

Де мій син молоденький?.

І замовкла, заніміла.

Легко повіяв вітер, далі притих, послухав горе-журбу матері і, здавалось, сам заплакав над потолоченою кіньми пшеницею…

Джерело

• «На золотих богів» на сайті ukrlit.org