Перейти до вмісту

На крилах пісень/Самсон

Матеріал з Вікіджерел
На крилах пісень
Леся Українка
Самсон
• Інші версії цієї роботи див. Самсон Львів: Товариство ім. Шевченка, 1892
Самсон.
 
(На біблейську тему.)
 
I.
 

Кому се так квітка́ми та вінками,
Та віттям гордеє чоло вінчають?
Кого то сьпівами веселими й танками
Ізраельскі дівчата зустрічають?
 То йде Самсон, веде по́тужні лави
 З крівавого, страшно́го бойови́ська;
 Він залучив собі багато слави, —
 В сей день розбив він філістимське військо.
І бачить він: там під горою в долі
Стіна його госпо́ди забіліла.
Йому назустріч, у жіночому околї,
Іде́ його хорошая Далїла.
 Стрункий, високий стан, мов пальма в гаю,
 Мов у ґазелі, ясні очи чорні
 У Філістимлянки; її з рідно́го краю
 Взяли Самсона руки непоборні.
Вона веде його з собою у палати,
Провадить щиру, любую розмову;
Що перемогу славную волїв послати,
Вона у голос вихваля Єгову.
 Самсонови дивні здались слова дружини,
 І він спитав свою Далілу любу:
 — За теє дякуєш ти Бога сеї днини,
 До він післав твоєму люду згубу?
— Чужа для мене мого люду доля!
Твої для мене стали рідні люде!

Твоя, Самсоне, лиш єдина воля —
Для мене завжди наймилійша буде!
 Для тебе відцуралась я родини!
 Хочь-би збулася я і батька й брата, —
 Кохання нашого щасливії години
 Були-б для мене милая заплата!
— Даліло, мила, за твоє кохання
Чим можу я тебе нагородити?
Скажи, повідай, моя зоре, те бажання
Хоч-би загинуть — мушу я вволити!
 — Не хочу, милий, я твоєї згуби!
 І за любов любови лиш бажаю:
 Щоб не таїв від мене ти нічого, любий,
 І щоб усе сказав, що я тепер спитаю.
— Даліло! більш як я — любить ніхто не може!
Яка-ж у мене є від тебе таємниця?!
Питай! клянусь тобі у тім на ймення Боже,
Скажу тобі я все, — ти дум моїх цариця!
 — Ото-ж тебе тепер я запитаю,
 Коли ти дав мені ту обіця́нку милу:
 Чи завжди, як тепер, ти був найдужчий в краю?
 І звідки маєш ти таку велику силу?
Я ще дівчиною була в своїй оселі,
Як слава йшла про тебе поміж нами,
Тоді ти ще отам у лісі, коло скелі,
Пас батьківські стада́ із пастухами.
 Мовляли, йшов яко́сь ти гаєм темним з дому,
 Без зброї у руках, без сагайда́ка, —
 Аж ось в гаю́ від реву, мов від грому,
 Зьвірина й птиця затремтїла всяка;
Рика́ючи й трясучи головою
Спинився лев біля тебе́ близенько, —
Ти-ж необорною схопив його рукою,
Й на двоє розірвав, мов козеня маленьке!
 А потім, — памятаєш ту годину?
 Наш люд напав на вашу Палестину

 Тоді надію у тобі єдину
 Ізраель мав — і ти обороняв країну.
Та далі вже не сила боронитись
Вам стало, — почали вже знемагати;
Пообіцявся-ж ворог відступитись,
Як згодиться твій люд тебе віддати.
 — І згодивсь я, бо люд почав благати,
 Щоб визволив! Хвиль скілька я вагався,
 А потім дужі руки дав собі звязати
 І сам в неволю ворогам віддався.
Як привели-ж мене у стан ворожий,
І я почув, як вороги знущались,
Я розгнївивсь тодї, в мене вступив дух Божий.
Мов льон горілий пута всі розпались.
 Пісьля схопив я ще́лепи ослині,
 Що́ коло мене там лежали долі,
 Багато ворогів поклав я по долинї,
 Котрі-ж зістались, розігнав по полї.
— Скажи-ж ти, звідки сила та безмірна,
Що рівної нема їй в Палестині?
Ти обіцяв, — обітниця хай буде вірна!
Тепера мусиш ти сказать дружині!
 — Ні, милая, лиши своє бажання!
 Не можу я тобі відповідати:
 Не відповім нікому я на те питання,
 Хоч-би питала в мене рідна мати.
І мовила хорошая Даліла,
Схиливши голову на руку гарну:
— Казав, що все вволи́ш, про що-б я не просила…
Питаю-ж я таку дрібницю ма́рну!....
 Самсонови докірлива та мова
 У серці тяжко, гостро віддається,
 І хоч не мовить він коханій ані слова,
 Та звага твердая вже подається....
Вона-ж вмовля його лагідними речами
І прилуча до пестощів благання,

На личку усьміх ясний бореться з сльозами,
Що сяють в о́чах, мов роса порання.
 Перед сльозами і благанням ревним
 Холодна втримливість як віск розтала, —
 Самсон зняв річ до неї голосом непевним,
 І таємничо мова залунала:
— Ти хочеш знати, звідки моя сила…
Тож знай: я Богом змалу був обраний,
І вже в той день, як мене мати породила,
Я назореєм Божим був названий.
 І кучерів моїх ще з того часу
 Холоднеє залізо не стинало,
 І завжди я носив сьвятую ту покрасу,
 І сьвятобливість се мою з'являло.
Мій волос має силу превелику,
Мене не подола весь люд ворожий,
Хоч-би його зібралось тут без ліку, —
Бо надо мною дух витає Божий!
 Коли-б хто міг ті кучері обтяти,
 Не вдержав-би в руках я й меч булатний;
 Тодї зломить мене й маленькому дитяти
 Було-б не тяжко, — я-б лежав безвладний.
Скінчив, умовк і зсунув брови темні,
Немов картавсь, що ви́дав таємницю;
Та швидко залишив картання ті даремні,
Як глянув на Далілу чарівницю.
 Вона його так любо пригорнула,
 В очах такая щира втіха грає;
 Від чо́го-ж тая радість спалахнула,
 Самсон того не відає, не знає!....
О горе, горе, краю палестинський!
Чи знаєш ти, яка тобі недоля?
Зрадіє ворог твій, люд філістимський,
Бо полягла твоя і влада й воля!
 Самсон, заступник твій, надія та єдина
 Відкрив чужинцї свою міць таємну,

 Розмовою та поцілунками дружина
 Зняла заслону з таємницї темну.
Від боротьби й від щастя утомившись,
Заснув Самсон — і голову думливу
Склонив до милої; вона-ж схилившись
Вчиня над ним подію ту зрадливу:
 Рукою пестить кучері ті чорні,
 А в другій гостреє залізо має,
 Одною кучері до себе любо горне,
 А другою їх з голови здіймає.
І підняла з волоссям руку білу,
Пісьля на діл покраса пишна впала, —
Тож гордую, непереможну силу
Рука підступна жінки подолала!
 — Вставай, Самсоне! Вороги на тебе! —
 Покликнула зрадливиця Даліла,
 Він встав і глянув сьміливо навкруги себе, —
 Не знав, що згинула вже в його сила.
Як приступили філістимські мужі,
Тодї побачив він свою оману....
Вони йому звязали руки дужі,
І повели його до свого стану.
 — Прощай, Самсоне! — крикнула зрадлива:
 Ти думав, що для тебе я забуду
 Родину? Ні. — Ти гинеш, — дяка се правдива
 Від мене за погибель мого люду! —
Самсона у кайдани закували,
З його недолї ворогам забава!
Самсону очи ясні повиймали, —
Плач, люд Ізра́еля! В темниці твоя слава!

II.
 
В темній темниці в кайданах закутий,

Сильний колись то, Самсон той сидить,
Тяжкую думу гада — й незабутий
Жаль його серце знебуле гнїтить.

 Тяжко Самсон проклинає Далілу,
 Що́ без вагання згубила його.
 Жалує тяжко на себе, що силу,
 Славу віддав і себе самого́
Та за кохання ехидне, нікчемне....
Серце так рветься! Та нащо той жаль,
Нащо ті сльози, картання даремне?
Помста лиш може вгасити печаль.
 Помста.... Де-ж сила його молодеча?....
 Він-же і зброї в руці не вдержить,
 Не підійме навіть гострого ме́ча,
 Сили немає! Невже-ж буде жить
Тая підступниця? Ні, хай сконає!
Єсть-же на небі ще правда сьвята.
За що-ж із ним його люд погибає?
Боже, що винна країна ота?....
 Гине безславно Самсон в самотинї,
 Серцем-же рветься свій люд визволять.
 Люд у полонї тепер, на чужинї,
 Легко було ворогам подолать.
Край Іюдейський, — його боронити
Нїкому стало, — в неволї сумній
Той оборонець, він лихом прибитий,
Він не поможе країнї рідній!
 Він у темницї, в кайдани закутий,
 Тяжко картаючись серцем, сидить.
 Жаль нерозва́жений, жаль незабутий
 Серце знебуле і рве і гнїтить!

III.
 
 Пишає Божая країна

 І ясні хвилї Іордана, —
 Хоч і в неволї Палестина
 І лютим ворогом забрана....
 Вже переможцї стали станом
 В долинї красній та роскішній, —

 Під пальмами над Іорданом,
 Далеко чуть їх гомін втїшний.
 А ва́таг їх? О, як для його
 Веселий, радісний сей ранок, —
 Багато злота дорогого,
 І срібла, і вродливих бранок
 Добув він. Не війна кровава
 Йому дала се, — нї, — Даліла:
 Єї була се мудра справа, —
 Вона дух сильний той зломила.
 Рад Філістимець. Гомін, гуки:
 Радіє люд. Божницї димні
 Від пахощів; здійнявши руки,
 Сьвятцї[1] сьпівають вдячні гимни
 Своєму божищу Ваалу.
 У голос бога вихваляють,
 Що він віддав їм на поталу
 Всю Палестину, і сьпівають
 Хвалу Далілі, що́ придбала
 Для свого люду славу вічну;
 Вона Самсона подолала,
 Зломила силу ту величну.
 І утїшається Даліла,
 Що́ славою за зраду вкрита.
 У вічах втїха заясніла.
 Усьмішка грає гордовита.
 Гукає владар: — Приведїте
 Самсона бранця у палати,
 Перед мене́ постановіте,
 Його бажаю повидати! —
 Покірні кинулися слуги,
 Біжать чинить владаря волю;
 Ведуть Самсона для наруги,
 Хай бачать всї його недолю.

 Кайдани тяжкі на Самсонї,
 Сьлїпий, сумний він і без сили.
 Ввели його і при колоннї
 В порога там постановили.
 Розслігся гомін, сьміх, наруга,
 І жарти прикрії чувати:
 — Самсоне! Де твоя потуга?
 Чі ти забувся воювати?
 Самсон стоїть, мов скамянїлий,
 Блїдий і мовчки вислухає
 Оту зневагу: гнїв безсилий
 У грудях стиснутих бурхає.
 Аж ось зненацька він здрігнувся:
 До його слуху долетїли
 Слова вразливі і почувся
 Ехидний, прикрий сьміх Даліли:
 — Здоров, Самсоне! Твоя мила
 Тебе витає! — Тая мова
 Самсона серце вкрай вразила,
 Не вдержав він гіркого слова:
 — О, гадино! Моєї муки
 Тобі, неси́та, ще не досить?! —
 Самсон здійняв безсилі руки
 І в голос бога помсти просить:
 О, Боже помсти, Адонаю!
 Вволи́ мою останню волю:
 Хай з ворогами й я сконаю,
 Та дай помститись за недолю,
 За сором мій і мого люду!
 Дай силу давню на хвилину!
 Верни мені єї, — хай буду
 Я знов потужним на годину! —
 Вмоли́в він Бога тим благанням:
 В Самсона знову уступила
 В остатній час перед сконанням
 Незмірная, нелюдська сила.

 Тодї колонну обійнявши,
 Потряс він дужими руками, —
 І стеля рушилась і, впавши,
 Його покрила з ворогами!

 С. Колодяжне 1888 р.


——————

  1. Жрецї.