Співець.
Пи́шно займа́лись багря́ниї зо́рі
Коли́сь на весні.
Любо лили́ся в пташи́ному хо́рі
Пісні́ голосні.
Грала промінням, ясни́м самовітом
Пора́ння роса.
І усміхалась весня́ним привітом
Натури краса.
Гордо палала троя́нда роскішна,
Найкраща з квіто́к, —
Ба́рвою й па́хом вродли́виця пи́шна
Краси́ла садок.
А соловейко троянді вродливій
Так любо співав,
Голосом ди́вним співе́ць чарівли́вий
Садки́ розвивав.
Слав до вечірньої зо́рі прощання,
Що гасла в горі,
Ще ж голосніше співав на віта́ння,
Пора́нній зорі́....
Вже пролетів, немов пташка зальо́тна,
Весня́ний той час,
Осінь холодная, осінь вільготна
Панує у нас.
Тихо спускається нічка осіння, —
Година сумна́;
Місяць холоднеє ки́да проміння;
Здалека луна́'
Пу́гача віщого крик — гук єдиний.
Діброва німа.
Деж соловейко? деж спів соловьїний?
Ох деж він? — нема!
В ви́рій поли́нув, де вічная ве́сна,
Натхне́нний співець.
Вічно красує там рожа чудесна,
Там те́плий вітре́ць.
Глухо і смутно кругом на просторі.
Мій гаю сумни́й!
Кинув співець тебе в тузі та в горі,
Тебе́ й край рідни́й.
Ти́ша така тепер всюди панує.
Лиш в листі сухім
Вітер зітха', мов дріада сумує,
Із жа́лем глухи́м.
Чом я не маю огнистого слова,
Палко́го, чому?
Може б та щира, гарячая мова
Зломила зіму!
І розлягалась би завжді по гаю
Ясна́-голосна́
Пісня, — й розквітла б у рідному краю
Нова́я весна́.
Та хоч би й крила мені соловьїні,
І воля своя, —
Я б не лиши́ла тебе в самоти́ні,
Країно моя!
|
