Норми української літературної мови/15
| ◀ § 14: е — о | Норми української літературної мови Звукозміни § 15: у — в, і — й тощо |
§ 16: Чергування в дієсловах ▶ |
|
тощо
Про споконвічне у в назвуці можна сказати, що воно може переходити в в тільки коли буває ненаголошене, а про в споконвічне, що воно може переходити в у, коли стоїть перед приголосними. Це загальні умови чергування їх.
Але зокрема такі слова з рухливим звуком у назвуці (у — в) частенько приймають один із них як до кінця попереднього слова: коли попереднє слово має у визвуці приголосний, то й наступне слово починатиметься з голосного, якщо ж у першому там буде голосний, то й друге краще почати з приголосного в, напр.: наш учитель, ніж устромив, встав удосвіта тощо, але наша вчителька, ножа встромив, встали вдосвіта тощо. Ось іще кілька прикладів: прийшов учитель до вчителя; як у воду впав; так у нас, як і в вас: в умілого руки не болять.
Як бачимо, чергування у — в є не що інше, як засіб уникати в мові скупчення приголосних чи голосних. Збігу голосних наша мова майже не знає і при зустрічі їх у сусідніх словах старанно уникає, групи приголосних же хоч і звичайніші в нашій мові, та все ж супроти інших мов цих груп у ній менше, і деяких вона зовсім не знає та й взагалі не любить великих груп з трьох, чотирьох приголосних, надто ще й важких до вимови. Тому то коли замість наведеного прикладу „в умілого руки не болять“ ще можна сказати „у вмілого“ вм не велика й не важка до вимови), але зовсім недобре було б „у умілого“ (група голосних, зовсім незвична в українській мові), недобре й „в вмілого“.
Не слід тільки зловживати ці чисто вимовні умови чергування у — в і поширювати їх на те, на що поширювати не можна. Так, міркування про важкі групи приголосних тощо при збігові слів недоречні, коли поміж тими словами є розділовий знак або хоч і без розділового знаку між ними павза (зупинка в вимові). У цих випадках цілком можливі й незвичайні групи голосних чи приголосних, бо це ж не будуть вимовні групи.
Словом наведені умови чергування у — в у силі тільки при тісній, суцільній вимові слів.
Зокрема в віршах поети раз-у-раз поступаються групами голосних чи приголосних перед вимогами ритму, раз-у-раз підпорядковуючи цьому останньому вимоги уникати збігу звуків, як от (коли між словами прийменник у або в, то треба звертати увагу й на початковий звук наступного слова);Замість квіток шаблі, списи
Виблискують в долині… (П. Тич.)
Вітер в гаї нагинає
Лозу і тополю. (Т. Шевч.)
Шубовсть в воду!… Попід льодом
Геть загуркотіло. (Т. Шевч.)
І з криком в небо устає
Новий псалом залізу. (П. Тич.)
Пташки у ірій одлітають. (О. Олесь)
Крім того всього у запозичених із інших мов словах і взагалі в чужомовних словах не буває чергування у — в: скінчила університет, на Уралі, намалював Врубель.
Та й деякі вкраїнські слова вживаються або тільки з в у назвуці, або тільки з у, напр.: вправа (музичні вправи, музичних вправ, без вправ і т. ін.), але управа (міська управа, залізнична управа і т. ін.), вдача, влада, вплив, але уряд, угрупування. Також звичайно Україна.
У тих самісіньких умовах, що для у — в, чергується й назвукове і з й у деяких, правда, тільки словах головним чином народнього походження: над Іваном — до Івана, він іде — вони йдуть, брат і сестра — вона й він, вона й я тощо. Почасти і (ненаголошене) у назвуці зовсім відпало (грати, голка тощо), почасти з'явилося там, де раніше його й не було (ірве, іллє тощо), але умови всього того ті самі, що й при чергуванні у — в, напр.: вода ллє — дощ іллє, така мла — тут імла, вона рвала — він ірве, хто ще — хтось іще, стовп ізігнувсь і т. ін. (див. іще § 13зг).
У наслідок усього цього в українській мові не розрізняються прийменники й приростки у та в, а також із та з, і вживання того чи того з них залежить від указаних причин чергування, напр.: був у хаті — були в Одесі, вийшов у люди — вийшли в люди, сестра з нею — брат із братом, він убитий — його вбито, гвіздок убитий — гвіздки вбиті і т. ін.
Як бачимо, засоби звукового сполучення слів, себто засоби на те, щоб усувати небажане звукосполучення і утворювати бажане, в українській мові надзвичайно різноманітні. З звукового погляду наша мова дуже гнучка і легка до віршування.
Але наведені чергування звуків далеко не вичерпують евфонічних (евфонія — доброзвучність) засобів її. Є ще ціла низка можливостей по потребі хоч додавати голосний, хоч усувати його, а іноді навіть і два. Так, із прийменника - приростка у — в повстали ув і уві тощо, як от, напр., ув Оксани, уві сні, на віщо, у віщо (віщо = що). ув, вв, в, уві, ві як до потреби можна вжити, напр., в таких словах: увійти — ввійти — війти, увігнати — ввігнати — вігнати, увесь — ввесь — весь, уві сні — вві сні — ві сні тощо.
У визвуці ж у цілій низці випадків можуть відпадати голосні як ось:
1) Частка -ся в дієсловах в українській мові може скорочуватися в -сь дуже широко — не тільки після голосних, як беруся — берусь, гребтися — гребтись..., а навіть і після приголосних б в м п, г к, л н р, й: грібсь, наживсь, дамсь, не товпсь, опрігсь, визвольсь, посуньсь, підперсь, не гайсь... і навіть зрідка й після інших: не сердьсь. Чергування ся — сь в дієсловах спричинилось до того, що почасти й у займенників є воно: якийсь — якийся, чийсь — чийся тощо.
2) Ненаголошене закінчення дієйменників -ти після голосних може скорочуватися в -ть (брать, купать...); закінчення 1. особи множини дієслів дійсного способу -мо може скорочуватись на -м (купим, ідем..., тільки не слід скорочувати тих дієслів, де при скороченні перед -м стало б наголошене и — сидимо́, летимо́...); ненаголошене закінчення є після а, я в 3. особі однини дієслів дійсного способу може відпадати (пита, гуля, також прислівник немає, нема). Але всі ці скорочення можуть мати місце тільки в віршах, де вони справді дуже полегшують віршування, у звичайній же мові їх треба уникати.
3) Навпаки, звичайне тепер закінчення 2. особи множини наказового способу дієслів -ть після голосних може бути в формі -те (ідіте, беріте...), як також і звичайне закінчення прикметників ніякого й жіночого роду однини назовного й знахідного відмінку та назовного відмінку множини може бути ніби в подвоєному вигляді (білеє, білая, білую, білії...) Але ці старіші повні форми закінчень мають певне стилістичне значіння архаїзмів (старовинних виразів) і тому доречні можуть бути в поважній, урочистій мові або в піснях, як от у Шевченка: „Поховайте, та вставайте, кайдани порвіте, і вражою злою кров'ю волю окропіте.“ „Не всі тії та сади цвітуть...“ (Нар. піс.) Проте займенники тая, теє, тую, цеє, цяя... вживаються і в прозовій мові.
4) У прислівниках 2. ступеня -іше може скорочуватися в -іш: чорніш, видніш, миліш, гарніш... і навіть більш, менш, гірш, дальш тощо.
Буває випадання голосних або додавання їх і в деяких інших незмінних словах, як от тута — тут, хоча — хоч, чому — чом, лише — лиш, відтіля — відтіль, тепера — тепер.
Але щодо часток же і би і їх скорочень ж і б, то треба сказати, що умови відпадання в них е й и цілком точно визначені: ж і б будуть завсіди після слів, що кінчаються голосним, а же і би після слів на приголосний: вони ж, ми б, щоб там не трапилося, хоча б і хто і т. ін., але він би, такий же і т. ін. Вживати же і би після слів на голосний не слід (крім тільки ніже й ніби).
У народній українській мові є ще один засіб уникати збігу голосних, а саме відпадання назвукового о слова після визвукового голосного попереднього слова, тісно зв'язаного, звичайно, з тим першим словом: Нема мені одрадоньки ні д отця, ні д неньки (д = од); на дин день (дин = один) тощо. Але в поетів це трапляється, на жаль, дуже рідко, в звичайній же літературній мові і зовсім ні.
До засобів уникати збігу голосних належить і поява в між ними, зокрема у початку слів перед голосним. Але у літературній мові ці останні слова звичайно вживаються незалежно від кінця попереднього слова чи що то з в, то без нього, при тім послідовно в пишеться перед корінним (звичайно наголошеним) у: вулиця, вус, вулик, вудка, вуж, вузько, вузол, вухо, вуста, вуздечка, але перед приростковим у ніколи не пишеться: усміх, урвище, устрій, узбіч тощо.