Нотатки мандрівника/Демократія й брудні афіші
| ◀ Роден | Нотатки мандрівника Демократія й брудні афіші |
Біржа й парламент ▶ |
|
Париж, як і ціла Франція — край несподіванок, диковин та експансивности. Ці несподіванки мають глибоку історичну основу.
Будували Лувр — вийшов з того музей; будували Ейфелеву башту для прикраси виставки — вийшла світова радіо-башта; сікли королям голови, а на честь імператорів будували гробниці, а Робесп'єрам та Маратам — навіть у музеях не залишили будь-якого знаку і певне помилково поставили пам'ятника Дантонові… Будовано каземати, а вийшло з того міністерство фінансів…
Історії „Т'єрів“ плетуть теревені, що комунари були дикуни.
А підчас Великої Революції робітники перетворили знамениту „Нотр-Дам“ на „Музей Розуму“, що пізніш культуртрегери Франції віддали для спекулятивної експлоатації манахам…
Сьогодні Бріани є провідники пролетаріяту, а завтра дивись — вони вже мають на грудях королівські герби…
Найцікавіше це те, що в часи імперіялістичної війни прихильниками комуністів були навіть сановники. Звичайно, тепер вони йдуть разом з Клемансо та Пенлеве…
На Жак-Кело, вузенькій вуличці кварталу романтичного Парижу „доби Дюма“ примістилася редакція і все видавництво „Клярте“… Щоб дати повітря цьому тісному, старовинному своїми забудованнями районові, щоб дати простір світлу й повітрю в нім… де скупчилася сила різних ательє та підприємств, — почали руйнувати де-які будинки, тому вікна „Клярте“ дивляться на величезну стіну, що на ній залишилися сліди східців, кроків, залізних притолоків од зруйнованих сусідніх будівель… Ця стіна обліплена всяким брудом, старими вже згнилими афішами, пилюкою, що під час дощів перетворюється в зашкарублу грязюку…
Краєвид із вікна „Клярте“ чудовий…
Цей краєвид люблять кляртівці…
— Це алегорія, — замислено з усмішкою пояснює Моріс… Як ота стіна — так і наше французьке суспільство… Тільки що почнеш його чистити, і тільки почистиш од бруду низ стіни й почнеш середній або верхній шар, аж, дивись, — знизу знову стільки вже поналипало нового бруду, що хоч знову не кінчаючи гори, починай знизу…
На розі є таверна — Кело. Власне вона без назви — тому її й прозивають за назвою вулиці…
Цілими днями од ранку до вечора там мовчазно, як скелі, просиджувало двоє апашевого вигляду суб'єктів… Вони безперестанку грали в кості.
Хто вони є, ці постійні партнери в кості?
Невже вони тим і живуть, що ото обіграють один одного.
— Хто його зна. Це постійні гості таверни. Боятися їх нічого. Чужі розмови на них зовсім не впливають… Та й взагалі тут не дивовижа чути найрізноманітніші розмови… Відомо-ж, що у Франції про все можна балакати, абсолютно про все… Тільки того не робити, про що можна балакати.
В цьому полягають всі хитрощі демократії. А про тих грачів? хай вони тисячу разів будуть шпиками, але жодного лиха від них не буде…
— „Демократизм“ балачок і писанини тут на те перевівся, що на нього не звертають жодної уваги.
— Нічого не буде дивного, коли завтра в якомусь часописі (адже вони мусять конкурувати сенсаціями) з'явиться замітка, що міністр украв півміністерства. — Гадаєте, це зробить якесь вражіння?.. Аж ніякогісінького!
Взагалі, для Парижа й Франції нема „вражінь“, бо вся вона в цілому є тільки вражінням…
Якось у парламенті наробив шуму депутат соціяліст Спінас; час-од-часу для розваги буржуазія випускає їх з інсинуаціями. Він такого наговорив про Радянські Республіки „підтверджуючи цифрами й документами“, що коли-б ми не місяць тому прибули, ми, що звикли вірити своїм газетам, наївно могли-б повірити його брехням… А як-же не повірить французу?
На запрошення однієї газети довелося з приводу цього давати інтерв'ю.
Спростовуючи всі ці нісенітниці, ми досить гостро напали на інсинуатора, його провокацію і т. п.
Газета де-що переплутала й яскравіше підкреслила інсинуації депутата.
Ми сподівалися, що за таке можуть вислати.
Як-же справді, можуть нападати на депутата якісь там мандрівники, що майже назвали його провокатором.Редакція де-що переплутала з нашої бесіди. І ми напосіли на неї.
Але нас заспокоїли:
— Не турбуйтеся — це не має значення. Головне, щоб сказати, що виступ депутата був брехнею й провокацією, а що до подробиць, про них не варто й говорити: Тут не звикли до подробиць.
В одному часописі було вміщено портрета Сталіна, під яким підписано, що то Томський, разом з тим обом дано таких титулів, що ніколи не практикувалися ні в СРСР, ні ніде в світі.
— Ну, чого ви дивуєтесь, — ображався наш приятель француз. — Тут під портретом Пуанкаре иноді підписують, що то Макдональд, або під Бріаном, що то — Спінас… На це ніхто не звертає уваги, головне, щоби портрет був, а що там під ним написано — не має жодного значення…