Нотатки мандрівника/Демократія й брудні афіші
| ◀ Роден | Нотатки мандрівника Демократія й брудні афіші |
Біржа й парламент ▶ |
|
Париж, як і ціла Франція — край несподіванок, диковин та експансивности. Ці несподіванки мають глибоку історичну основу.
Будували Лувр — вийшов з того музей; будували Ейфелеву башту для прикраси виставки — вийшла світова радіо-башта; сікли королям голови, а на честь імператорів будували гробниці, а Робесп'єрам та Маратам — навіть у музеях не залишили будь-якого знаку і певне помилково поставили пам'ятника Дантонові… Будовано каземати, а вийшло з того міністерство фінансів…
Історії „Т'єрів“ плетуть теревені, що комунари були дикуни.
А підчас Великої Революції робітники перетворили знамениту „Нотр-Дам“ на „Музей Розуму“, що пізніш культуртрегери Франції віддали для спекулятивної експлоатації манахам…
Сьогодні Бріани є провідники пролетаріяту, а завтра дивись — вони вже мають на грудях королівські герби…
Найцікавіше це те, що в часи імперіялістичної війни прихильниками комуністів були навіть сановники. Звичайно, тепер вони йдуть разом з Клемансо та Пенлеве…
На Жак-Кело, вузенькій вуличці кварталу романтичного Парижу „доби Дюма“ примістилася редакція і все видавництво „Клярте“… Щоб дати повітря цьому тісному, старовинному своїми забудованнями районові, щоб дати простір світлу й повітрю в нім… де скупчилася сила різних ательв та підприємств, — почали руйнувати де-які будинки, тому вікна „Клярте“ дивляться на величезну стіну, що на ній залишилися сліди східців, кроків, залізних притолоків од зруйнованих сусідніх будівель… й стіна обліплена всяким брудом, старими вже згнилими афішами, пилюкою, що під час дощів перетворюється в зашкарублу грязюку…
Краєвид із вікна „Клярте“ чудовий…
Цей краєвид люблять кляртівці…
— Це алегорія, — замислено з усмішкою пояснює Моріс… Як ота стіна — так і наше французьке суспільство… Тільки що почнеш його чистити, і тільки почистиш од бруду нив стіни й почнеш середній або верхній шар, аж, дивись, — знизу знову стільки вже поналипало нового бруду, що хоч знову не кінчаючи гори, починай знизу…
На розі є таверна — Кело. Власне вона без назви — тому її й прозивають за назвою вулиці…
Цілими днями од ранку до вечора там мовчазно, як скелі, просиджувало двоє апашевого вигляду суб'єктів… Вони безперестанку грали в кості.
Хто вони є, ці постійні партнери в кості?
Невже вони тим і живуть, що ото обіграють один одного.
— Хто його зна. Це постійні гості таверни. Боятися їх нічого. Чужі розмови на них зовсім не впливають… Та й взагалі тут не дивовижа чути найрізноманітніші розмови… Відомо-ж, що у Фракції про все можна балакати, абсолютно про все… Тільки того не робити, про що можна балакати.
В цьому полягають всі хитрощі демократії. А про тих грачів? хай вони тисячу разів будуть шпиками, але жодного лиха від них не буде…
— „Демократизм“ балачок і писанини тут на те перевівся, що на нього не звертають жодної уваги.
— Нічого не буде дивного, коли завтра в якомусь часописі (адже вони мусять конкурувати сенсаціями) з'явиться замітка, що міністр украв півміністерства. — Гадаєте, це зробить якесь вражіння?.. Аж ніякогісінького!
Взагалі, для Парижа й Франції нема „вражінь“, бо вся вона в цілому є тільки вражінням…
Якось у парламенті наробив шуму депутат соціяліст Спінас; час-од-часу для розваги буржуазія випускав їх з інсинуаціями. Він такого наговорив про Радянські Республіки „підтверджуючи цифрами й документами“, що коли-б ми не місяць тому прибули, ми, що звикли вірити своїм газетам, наївно могли-б повірити його брехням… А як-же не повірить французу?
На вапрошення однівї газети довелося з приводу цього давати інтерв'ю.
Спростовуючи всі ці нісенітниці, ми досить гостро напали на інсинуатора, його провокацію і т. п.
Газета де-що переплутала й яскравіше підкреслила інсинуації депутата.
Ми сподівалися, що за таке можуть вислати.
Як-же справді, можуть нападати на депутата якісь там мандрівники, що майже назвали його провокатором.Редакція де-що переплутала з нашої бесіди. І ми напосіли на неї.
Але нас заспокоїли:
— Не турбуйтеся — це не має значення. Головне, щоб сказати, що виступ депутата був брехнею й провокацією, а що до подробиць, про них не варто й говорити: Тут не звикли до подробиць.
В одному часописі було вміщено портрета Сталіна, під яким підписано, що то Томський, разом з тим обом дано таких титулів, що ніколи не практикувалися ні в СРСР, ні ніде в світі.
— Ну, чого ви дивуєтесь, — ображався наш приятель француз. — Тут під портретом Пуанкаре иноді підписують, що то Макдональд, або під Бріаном, що то — Спінас… На це ніхто не звертає уваги, головне, щоби портрет був, а що там під ним написано — не має жодного значення…