Одруження/Передмова
| Одруження Передмова (Ол. Олександров) |
М. В. Гоголь. Одруження ▶ |
|
Микола Васильович Гоголь, геніальний російський письменник, творець „Мертвих душ“, „Вечорів на хуторі поблизу Диканьки“, „Ревізора“, „Одруження“ й інших шедеврів художньої літератури, за висловом М. Чернишевського, був батьком російського роману в прозі і прозаічних творів у драматичній формі, тобто взагалі російської прози. „Гоголеві, — пише Чернишевський у відомій своїй праці „Очерки гоголевского периода русской литературы“, — належить заслуга „тривкого введення в російську літературу сатиричного — або, як справедливіше буде називати його, — критичного напряму“.
„Зовсім неймовірна подія“, як назвав своє „Одруження“ Гоголь, поряд з „Ревізором“, „Мертвими душами“ та ін., — не кажучи вже про їх незрівнянні художні якості, — є грізний обвинувальний акт, що бичує сміхом усю систему поміщицько-поліційної держави, яка породила всіх цих Сквознік-Дмухановських, Ноздрьових, Чічікових, Яєчниць, Хлестакових, Манілових, Плюшкіних, Кочкарьових.
Над „Одруженням“ Гоголь працював майже десять років, — відомі п'ять редакцій цієї комедії, — і закінчена вона була в 1842 році. Щодо тривалості роботи лише „Мертві душі“ і „Ревізор“ можна порівняти з „Одруженням“. Дедалі більше поглиблюючи образи комедії, звільняючи її від первісно наданого їй фарсово-комедійного характеру, Гоголь створив сатиричну комедію звичаїв, яка своїм юмором, мовою, характерами, „типовою вірністю натурі“ малює яскраві реалістичні образи далекого й жахливого минулого кріпосницької Росії.
Сценічна історія „Одруження“, хоч і не рясніє такими різноманітними і блискучими сторінками, як, наприклад, „Ревізор“, все ж дуже цікава, тим більше, що російський театр по суті не знає повноцінного спектаклю „Одруження“.
Через шість років після першої вистави „Ревізора“ за сезону 1842-43 року, в тому ж Александрінському театрі в Санкт-Петербурзі, відбувся і перший спектакль „Одруження“. Комедія була виставлена в бенефіс відомого актора І. І. Сосніцького, який виступив у ролі Кочкарьова, з участю знаменитого А. Є. Мартинова (Подкольосін) і Є. І. Гусевої (сваха). Але всі інші ролі були виконані третьорядними акторами; зал для глядачів, переповнений прототипами персонажів комедії, з незадоволенням сприймав гоголівську сатиру, — і на прем'єрі п'єса успіху не мала. В листі до В. П. Боткіна Бєлінський пише: „Я тількищо з театру. „Одруження“ провалилося й ошикане“, і далі відзначає, що п'єса була „грана мерзенно і підло“. Реакційна преса прийняла комедію в багнети, побачивши в ній те саме, що і в „Ревізорі“, — обвинувальне жало сатири на чиновно-бюрократичну Росію.
Через кілька місяців п'єса була показана в Москві в бенефіс славнозвісного актора Михайла Щепкіна, основоположника російської реалістичної школи акторської гри. Не зважаючи на те, що виконавці були в основному вищі за петербурзьких, „Одруження“ теж пройшло без успіху. Щепкіну не вдалася роль Подкольосіна, а Жівокіні грав Кочкарьова в звичайній фарсовій манері, якнайменше придатній для сценічного втілення реалізму Гоголя. До того ж колосальна сцена Великого театру, призначена для опер і балетів (на ній звичайно давали бенефіси), зовсім зруйнувала реалістичну спрямованість п'єси. Вміщена в комедії сатира була сприйнята холодно і вороже, а директор московських казенних театрів, за свідченням Аксакова, просто „шаленів проти „Одруження“. Згодом Щепкін і Жівокіні помінялися ролями, І хоч виконання стало незрівнянно вищим, Щепкін і в ролі Кочкарьова виявив, за висловом Бєлінського, „більше майстерності, ніж справжньої натури“.
Спинимося ще на кількох спектаклях „Одруження“ в дореволюційному театрі.
В 1860 році товариство для допомоги нужденним літераторам і ученим у Петербурзі дало дві благодійні вистави. На першій ішов „Ревізор“, на другій „Одруження“ і тургенєвська „Провінціалка“. В „Ревізорі“ брали участь найвідоміші російські письменники того часу — Пісемський (городничий), Достоєвський (поштмейстер), Вейнберг (Хлестаков), а в ролях купців — Тургенєв, Некрасов, Майков, Панаєв, Грігор'єв, Курочкін та ін. В „Одруженні“ в ролі Подкольосіна виступав Пісемський, Вейнберг — у ролі Кочкарьова, і лише хвороба перешкодила Островському зіграти Старікова, — персонаж, що був немов літературним прообразом його героїв. Гоголівські спектаклі, здійснені найбільшими представниками російської літератури шістдесятих років, були сценічною реалізацією настанов художнього реалізму, який проголосив Гоголя основоположником російської реалістичної прози, і були немов театральною парафразою відомого твердження Достоєвського: „Всі ми вийшли з „Шинелі“ Гоголя“.
На казенній сцені „Одруження“ було виставлене ще під час сторічного ювілею з дня народження великого письменника (1909) в Александрінському театрі. Але, як відзначала сучасна критика, „Одруження“ пройшло „мляво і шаблонно навіть для рядового спектаклю“.
Уже під час імперіалістичної війни був здійснений останній і значний спектакль „Одруження“ в дореволюційному театрі — на сцені пересувного загальноприступного театру П. П. Гайдебурова. Але й цей спектакль не виявив глибокої сатири, що міститься в п'єсі, — театр намагався виправдати образ Подкольосіна і прочитав його як символ трагедії російської інтелігенції, яка заплуталася в своїх суперечностях.
Борючись проти академічних шаблонів, молодий радянський театр намагався переглянути долю драматургічної спадщини Гоголя, зокрема його „Одруження“.
В 1922 році театральною майстернею „Фекс“ („Фабрика ексцентричного актора“), під керівництвом Козінцева і Трауберга (нині видатні кіномайстри, автори „Юності“ і „Повернення Максима“), „Одруження“ було перетворене у формалістичний спектакль, безперервне нагромадження ексцентричних трюків, з участю циркових клоунів, негритянського оркестру, з акробатичними танцями.
Можна ще відзначити виставу „Одруження“ в 3-ій студії МХАТ (нині театр ім. Вахтангова), де підзаголовок „зовсім неймовірна подія“ дав привід трактувати комедію як якийсь фантастичний і навіть містичний „петербурзький кошмар“, населений ірреальними персонажами, карикатурними, повними „чортовиння“.
Доречно тут зауважити, що й фільм „Одруження“, випущений недавно ленінградською кіностудією, дуже невдало інтерпретує Гоголя в кіно. Він вихолостив сатиричне зерно гоголівського сміху, він перевантажений епізодами явно формалістичного характеру. В картині гоголівський сюжет — лише привід для трюків і сюжетних викрутасів, дуже далеких від замислу Гоголя.
І лише в постановках „Одруження“, здійснених за останні роки на сценах столичних і периферійних театрів (Ленінградський державний академічний театр драми, Харківський театр російської драми та ін.), намічається шлях до поглибленого виявлення сатиричних елементів, закладених у гоголівській комедії. Звільняючись від формалістичних хитрощів, від спроб використати Гоголя як „привід“ для всякого роду штукарства, радянський театр освоює одно з найбільших досягнень класичної літератури — драматургію Гоголя.
На українській сцені „Одруження“ йшло надзвичайно рідко. Коли „Ревізор“ ще в 1907 р. виставлявся в Києві (вперше українською мовою) театром М. К. Садовського, корифея української сцени (з участю М. Садовського — городничий, І. Мар'яненка — Хлестаков, Г. Борисоглібської — слюсарша, Ф. Левицького — Земляника й ін.) і часто йде на українській сцені, то „Одруження“ тепер виставляється дуже мало, і ми не можемо пригадати хоч скількинебудь визначної вистави „Одруження“ в радянському українському театрі. Таке забуття чудової комедії Гоголя нічим не виправдується, і новим виданням „Одруження“ хотілося б нагадати і театрам, і театральній самодіяльності про „Одруження“ — одну з найкращих комедій російського класичного репертуару.
На закінчення ми хотіли б порекомендувати колективові, який працює над „Одруженням“, обізнатися з такою літературою:
В. Г. Белинский, Критическая история русской литературы (ч. III).
В. Г. Белинский, Письмо к Н. В. Гоголю от 15 июля 1847 г.
Н. Г. Чернышевский, Очерки гоголевского периода русской литературы.
Ол. Олександров