Олександер Кониський. Семен Жук і його родичі/Частина 2. Розділ 4
| Олександер Кониський. Семен Жук і його родичі/Частина 2. Розділ 4 |
|
|
IV.
Ключем кипить и парує в паровику вода; з димаря преться дим и вискакують искри; колеса під ваґонами гуготять по зелізних рельсах; парова сила везе з Дрездена швидкий поізд, а в тому поізді іде Лаврова и Джур.
Седить Джур рядом з Лавровою, дивиться на неі, любується іі красою, веде сердечну розмову; весело ёму, спокійно.... Тілько ж — глянь! и пробіжить на чолі у нёго якась нервова дрижа.
— „А що, коли він поженеться за мною?” мигне в голові Джура думка про Ноздроватого. „От не було печали так чорти накачали!.. и надало мені зачепить ёго!.. щоб було змовчать, нехай би говорив собі, що хотів; так ні ж!.. десь мене біс сіпонув за язик... Правду кажуть, що язик мій — ворог мій, так воно й вийшло. Та ні! не поженеться!.. се не Россия! тут не з подорожними*) и не на почтових іздять!.. Та й куди б він погнався за мною! Ёму одна дорога, мені десять!..” И заспокоіться знов Джур.
А колеса гудуть! стациі мелькають — ось и Мюнхен!
Лаврова ще на дорозі подала синові телеграфом звістку, щоб іхав не до Дрездена, а в Мюнхен; Джур же й собі послав лист в Жуківку, звіщаючи про свій переізд, „щоб изучить адельгайдский солоний ключ біля Мюнхена.”
Тижнів через два чи що, Француз ґувернер привіз до Лавровоі и одинчика Васю. Хлопя було вбране в одежу украінского покрою: широченні червоні шовкові штани; сорочка з батисту, біла наче сніг, аж вилискується, вимережані и вишиті шовком и золотом рукави; пазуха трохи розхристана...
— „От Ваш и мій Украінець,” сказала Лаврова Джурові.
Джур глянув на хлопця поглядом авторитета, всміхнувся и спитав Лаврову: — „На що ви ёго так убрали?”
— „На те, що він Украінець.”
— „Начеб то Украінцям не можна ходить в европейскому убрані? начеб то Украінцям треба носить поверх себе таку відзнаку, щоб зараз видно було, що то Украінець, а не Фін!”
Не сподобалась Лавровій така річ, вона кинула з боку на Джура якийсь визиваючий погляд и сказала:
— „В національнім убрані єсть своя користь, воно раз-у-раз нагадує дитині, до якого роду вона належить.”
— „Треба, щоб дитина и без виставки знала, хто вона є.”
— „Хиба против сёго хто суперечить?.. Певно що треба; та мені здається, що й національний розвій має свою азбуку, свій буквар, як и грамота и письменство. Не вивчивши букв, не вміти-ме дитина читать... Перша азбука, перше слово національного вихованя и розвою — єсть рідна річ, далі убранє...”
— „По моєму красче всёго, щоб дитина росла и розвивалась прямо тілько людиною...”
— „И виросла и розвилась космополітом?” перебила Джура Лаврова.
— „Еге! а що ж?! космополітизм не вадить добру ніякоі осібноі нациі, ні добру загалом усіх людей.”
— „Тото бо й то, що вадить! та ще й як вадить!
— „Отсе для мене новина! сего я з роду не чув,” сказав Джур з усмішкою.
— „А хиба вже ви й не думали про те, що на світі більше того, про що ви не чули... Ви скажіть мені от-що: чи єсть у космополітів реальний ґрунт? на якій ниві житя реалізовали космополіти свою працю? де користь, де плоди космополітичноі праці? Нема! бо космополіти однаково працюють и на Німців и на Шведів и на Жидів, и через те праця іх розлітається по всёму світу такими крапельками, що з неі и плода ніякого нема.”
— „Се так ваші Полтавці думають, бо вони дальше свого носа нічого не бачать; а ви оберніться до историі, та гляньте перш усего хоч на християнство! чи просвіта християнством — не єсть плодом космополітичноі праці?”
Лаврова не знала, що сказать, и швидче звернула на шутку. „Полтавці! дались вам Полтавці!.. може ще скажете: полтавскі пани?.. знайшли, де Богу молиться... Хиба не самі ви, дивлячись на Ноздроватого, рівняли полтавских панів до помийниці... Та цур ім! ви красче покажіть мені такий народ, котрий б, стоячи на космополітичному ґрунті, добився собі волі и добра!”
— „А перша революция Французів...”
— „От-тобі й на!.. хиба руіна великоі революциі вибухла не на національнім ґрунті?.. Годі! годі!.. ви мене не переспорите!” И Лаврова силковалась швидче перевести розмову на що инче.
— „Лишенько мені! який ти, Василю, блідий,” говорила вона, дивлячись на сина. „Чи тебе там добре годують?”
— „Добре, мамуню!”
— „Чогож ти такий худий!.. аж перепався, и очи позападали... Чи здоров ти? у тебе ніщо не болить?”
— „Ні, не болить.”
— „А ходи до мене, Васю!” кликнув ёго Джур.
— „Е!.. та який ж бо ти малокровний! Ось подивіться сюди, Уляна Петровна! от ви й зрозумієте, чого він худий и блідий.” Джур підвів Васю до матери и потяг у нёго трошки в низ кожу під оком. „Бачите,” сказав він Лавровій, „дивіться, яке бліде, крови наче нема зовсім. А уши! Господи! мов з воску, аж світяться!.. Ёго треба гоіть и добре гоіть... треба купаться, та жить в селі!”
Лаврова задумалась...
— „Знаєте, що я надумала?” сказала вона трохи згодя Джурові.
— „Кажіть, що?”
— „Вам нічого робить у Мюнхені?”
— „Не можна сего сказати, у мене всюди робота є: тут я розвідую воду з адельгайдскоі криниці... А хиба що?”
— „Я думала, чи не взялись би ви лічить мого Васю? Виберіть місце, кудиб нам ёго повезти, и поідемо... Чого сидіти-мемо у Мюнхені?.. Що ви на се скажете?”
У Джура одповідь була готова, одначе він не зразу дав іі, а трошки подумав.
— „Гм!” сказав він. „було б и гріхом и соромом не згодиться з вами; доглядаючи вашого сина, я й свою роботу проводити-му... Добре! поідьмо... ”
— „Спаси-Біг вам!” промовила Лаврова стискуючи кріпко Джурові руку. „Тілько я даром не хочу... положіть плату.”
— „Ну, те годі! се вже невідь що ви вигадуєте! Я й так не розплатився ще з вами... ні якоі плати не треба.”
— „Без плати не хочу.”
Джур трохи покобенився, а далі згодився и на плату... Умовились и не довго думавши переіхали в невеличке село В. на березі Рена.
Непримітно летів час для Джура и Лавровоі. Ренска природа, повітрє, щоденні прогулки пішки, на конях, або лодкою чи пароходом по Рену, так наче причаровали Джура и Лаврову, що, здається, для іх кроме іх не було нікого!.. Тай справді ж чудовне місце вибрали вони для себе! Світлий, чистий, широкий срібний Рен тихою хвилею котився між двома ярко зеленими берегами, наче волосожар по блакитному небу. Невеличке, чистеньке, чепурненьке село В. так примостилось на взгірьі, наче поверх дерев и виноградних кущів визирало на Рен и любовалось ёго течією, або наче спорилось з ним питаючи: хто з нас красчий? чи ти, чи я? А що за краса була особливо тихоі місячноі ночи — так и сказать не можна!.. По чистому блакитному небі величаво, торжественно єле-єле пливе місяць!.. та який чистий, який срібно-блідий! та який світ ёго ніжний, мягкий, та як мило він оддається в воді Рена!.. так би и заговорив до ёго!.. Здається він усе знає, що у тебе на умі, що на серці, и всміхаючись з своєі висоти дражнить тебе таким дражнінєм ніжности и любови, котрим би ніколи-ніколи не побажав скінчиться!.. так и кортить тебе обнять, пригорнуть до себе и кріпко-кріпко поціловать матір-природу!.. И тут пізнаєш серцем велику силу природи, силу іі чар, силу іі чарівничого впливу на чувство... тут то забуваєш світ з ёго недолею й неволею, з ёго кровю и слізми, з ёго безконечними муками и страшенним деспотизмом щасливого над безталанним, багатого над убогим; забуваєш усе зле-лихе, яке панує на землі, и якась невидима рука з повноі чаші наливає в твоє серце чувство любови, братерства и всепрощеня!.. Мені здається, що оттакі чари нічноі краси природи розмягчили б и навернули до любови и добра серце й душу самого загрубілого изверга, и коли б од мене залежало, коли б я мав достатки: я би певно завів там, де стоіть село В., хутор, щоб поправлять самих страшенних злочинців. И справді — скажіть мені, юристи и філософи и всі карателі людских провинностей, що красче и мерщій поправить людске серце: чи темні стіни вонючоі тюрми з залізними замками и кайданами, чи чарівнича сила краси-природи?!..
———
Дождався Джур одповіди з Жуківки. Семен писав до ёго, що через недуг Соні так довго не одповідав; звіщав, що він жениться, и звав до себе дружковати; а в кінци листа додав, що Рися и стара запевнені, що Джур приіде в Жуківку на весілє и тогді вони дадуть одповідь и на питане про ёго шлюб з Рисею.
Джур трохи скривився, прочитавши лист, и подумав: „так он — як Семен!.. швидко! не сподівався я, щоб так швидко він здружився... Та й не пише, з ким? каже: я ёго невісту знаю... Хто ж би се така?.. Ні! не догадаюсь... Одначе ж як тут мені буть? не поіхать — не гарно; поіхать — не можна... не можна! раз, що треба довести до кінця гоінє хлопця, в-друге — Лаврова розсердиться, в трейтє знов незабавом почнуться лекциі, треба слухать... Сам не знаю, що й робить!.. чи сяк, чи так — негарно; чи пень об сову, чи сову об пень: сові все однаково буде...”
Довго Джур думав; думки ходили ходором; одна другу виганяла з голови и кожна, не звивши собі гнізда, швидче втікала. „От морока!” заговорив Джур; „ні, не поіду! не можна... Так и напишу Жукові, що нездужаю, або ні коли”... и знов начне Джур ходить по хаті, гладить свою бороду и думать; прийде й така думка, щоб порадиться з Лавровою; та якже радиться? треба сказать тогді правду, признаться, що у Жуківці ёго невіста... Не можна сего... збрехать: сказать, що дома хтось занедужав небезпечно, батько або мати? — скаже: покажи лист, стане допитуваться!.. Не поіду тай годі!” Застрявши на сій думці, Джур — день-за-день все збирався писать Жукові одповідь и день-за-день все одкладував.
Люде кажуть, що одклад не йде на лад. Воно й правда! Не пішов и Джурові на лад ёго одклад одповіди.
Джур жив в однім домі з Лавровою: у неі було чотири кімнати в низу, а у ёго дві невеличких на мезанині: вікна з ёго кімнат виходили на Рен и з іх одкривався чудовний краёзір, особливо в час заходу сонця. Лаврова часто приходила в кімнати Джура, щоб любоваться на Рен, як сонце, лягаючи спать, обіллє ёго крівяним колёром!.. Раз Джура не було дома, як зайшла до ёго Лаврова: сидячи біля ёго столика, котрий стояв у самісенького вікна, вона якось инстинктивно взяла зі столу зложену в четверо и списану бумажку и стала вертіть іі в руках, не зводячи очей з червоноі води Рена и з багряного краю неба.
Сонце сховалось, Лаврова спустила очи на стіл; наче що торкнуло іі розгорнуть бумажку: погляд іі упав на дату и перші слова: „Друже Антоне!” То був Жуків лист до Джура... Жіноча цікавість не видержала — Лаврова стала читать чужий лист. Чим дальш вона читала, тим більш на лиці іі перебігало якесь дерганє, брови спускались у низ: от вона дочитала, лист випав з рук, руки затряслись... ще кілька хвилин — Лаврова встала, сціпила зуби, губи чогось перекосились, вона бережно зложила лист, положила ёго на своє місце и пішла до дому, не дивлячись вже більш ні на Рен ні на небо.
Дома Лаврова прийшла швидче в свою спочивальню и веліла служанці, щоб іі ні за чим и ні для кого не тревожили, бо у неі голова болить и хоче вона заспокоіться.
Другого дня як тілько прийшов до Лавровоі Джур, вона зараз пішла з ним гулять на берег. Сівши в холодку під деревом, Лаврова задивилась на Рен и задумалась.
— „Чого ви такі смутні?” спитав іі Джур, „мабуть у вас ще й доси не перестала боліть голова?”
— „Вона в мене й не боліла, боліло и болить серце...”
— „Се ж від чого?” спитав усміхаючись Джур.
— „Од людскоі брехні.”
— „Єсть від чого!.. хиба ви й доси не привикли... Пора зрозуміть, що наш час єсть час панованя брехні: брехня так въілась в людей, що люде брешуть раз-у-раз, щиро вірячи, що говорять правду.”
— „А про себе як ви думаєте? чи й ви належите до таких людей, чи ні?” И Лаврова так подивилась на Джура, що він не видержав того погляду; спустив у низ очи, взяв з землі камінчик, кинув ёго в воду и проговорив:
— „Я не судья сам собі, нехай люде мене судять!”
— „Одначе ж?... а ну-те, признайтесь, чи не доводилось вам брехать „вірячи”, що ви говорите неправду?”
Лице Джурове трохи витяглось. „Чого вона від мене хоче? на що се вона бє?” подумав Джур и одповів:
— „Здається: ні.”
— „Що здається так, те може здаватись и инак... Я хочу... чуєте: хо-о-чу, щоб ви по чистій совісти признались..! щоб сказали правду... Не відмагайтесь, не виставляйте свого „здається”, а скажіть просто.”
— „Та на що се вам?” спитав дивуючись Джур и глянув з підлобя на Лаврову. Вираз Лавровоі показував, що вона не шуткує, що іі „хо-о-чу” нічим не перетнеш...
— „Треба! дуже треба...”
— „Може й так обійдетесь... се у вас просто верідованє,” шутковав Джур.
— „Помиляєтесь... я не вередую и не шуткую, а хочу знать, що ви за чоловік?” одповіла Лаврова строгим голосом.
— „Та що се сталося з вами? хиба ви в-перше мене бачите? чи ніби ви не знаєте, що я за чоловік?”
— „То-то й ба, що не знаю! скажіть мені, на що ви мене дурили? га!”
— „Коли се?.. як?.. в чім? Бог з вами, Уляно Петровна!.. щоб я — я... дурив вас...” торохтів Джур.
— „Ви, именно ви! ви дурили мене!” перебила ёго Лаврова. „Коли у вас нема сміливости згадать, признаться, так я сама вам поможу: ви божились, клялись, що одну мене любите, що серце ваше вольне... Се правда? говоріть!..”
— „Се свята правда...”
Лаврова не всиділа на місци... „Ви й тепер ще брешете!.. а який лист вам прислали з Жуківки? про яку невісту до Вас пишуть?”
Джур и руки опустив... ёму ясно тепер стало, про що веде річ Лаврова. „Треба вивернуться,” пробігло у ёго в голові. — „Коли вже так, коли на те пішло, що ви взнали чужу тайну, так я вам все скажу... тілько для того скажу, щоб вас заспокоіть, а не для того, щоб обороняться самому... Був час у моі дитинні літа, ще студентом — я закохався в одну дівчину и вона в мене, думав одружиться з нею... Але то давна річ... ще до виізду за кордон те коханє минуло; серце моє стало вольним, и коли я завіряв вас, що тілько вас одну кохаю — то завіряв и завіряю в правді.”
— „На що ж вас вважають як нареченого? чому ви не написали, що ви не жених більш для неі?” допитувалась Лаврова.
— „Я, виіхавши з Жуківки, нічого не писав; на всі листи до мене не одповідав.”
— „Брехня!.. як вона знає, де ви? як вона знає вашу адресу?” перебила Лаврова.
— „Хиба світ клином зайшовся! хиба не можна розпитать у людей? Єсть же такі, що переписуються зо мною...”
— „Гм!.. а на останній лист послали одповідь?”
— „И не думав посилати.”
— „А коли ж пошлете?”
— „Ніколи!.. на що писать!.. швидче забудуть...”
Лаврова замовкла... В серці іі піднялось боротє: ревность хоч трохи й заспокоілась, але зовсім ще не минула; річ Джура ще не запевнила іі зовсім; одначе ж виступило и кохане и жаль... Вона починала думать, що може вона образила Джура без вини.
— „Ох, ох, ох!” зітхнув Джур... „Гріх вам, Уляно Петровна! гріх!.. Серце моє повне чистого коханя до вас... воно усе ваше, воно одними вами живе и дише; святій вас нема для ёго нічого и нікого... а ви “ — и знов Джур зітхнув и замигав рісницями... Лаврова мовчала.
— „Уляно Петровно!” заговорив Джур жалібним голосом; „хочте — вірте, хочте — не вірте, а я клянуся вам, що без вас мені житя не було й не буде... тілько з вами я спізнав свято жизни, тілько з вами хочеться жить!” И з сим словом Джур нахилився и став ціловать руки Лавровоі... Лаврова схилила и свою голову и поціловала Джура в шию...
— „Я вірю тобі, Антосю!.. я твоя, на віки твоя.” Лаврова почула, що з очей Джура капають ій на руки слёзи...—„Годі!.. годі! Антосю! не плач!... я виновата, я образила тебе!”
— „Улясю!.. Улясю!..” хлипав Джур, не випускаючи рук Лавровоі.
Лаврова обвила ёго округ шиі и що сили було, притисла ёго до своіх грудей... Серце Джурове розривалось! в ёму ще лежав слід Рисіного образа, ще тліла искорка чистого світлого коханя до Рисі; а з другого боку стояла краса Лавровоі, з нежонатою волею, з великими матеріальними достатками... Лаврова впилась своіми коралевими губами в Джурові уста и в ту хвилю з серця Джура вилетів образ Рисі, вилетіла Жуківка и потухла остання искра коханя до Рисі... Потухла!.. луна цілованя одгукнулась десь на хвилях Рена и тілько та луна та тихі хвилі світлого Рена були свідками, як Рися умерла, на віки умерла для Джурового серця...
Вернувшись до дому, Джур вхопив Жуків лист и стиснув ёго в руці. Кров наче з цебра хлинула до ёго в голову; в очах стемніло; він вхопився однією рукою за стіл, ноги затрусились; він швидче сів... Дивився він и округ себе и в даль и на небо, и нічого не бачив... скрізь ёму здавалось темно... Седів він якось без мисли, наче деревяний, наче прикований... Так минуло з годину. Джур очнувся: він був увесь мокрий, цівки холодного поту бігли з чола по лицю... „Один тому час!” сказав Джур и з якоюсь ярою злістю принявся рвать Жуків лист...
— „Конець!” сказав він кидаючи у грубу останній шматок листа. „Конець!.. Не жди, Семене, ні мене ні одповіди!.. Прощай Рисю!..” Він зачинив дверці у грубі, передягся, умився и пішов у низ обідать до Лавровоі...
У вечері Лаврова и Джур довго — довго іздили по Рену на лодці.