Осетинські казки/Чорний Орел

by С. Васильченко

Осетинські казки С. Васильченко Чорний Орел

Чарівна Коза ▶

• Інші версії цієї роботи див. Чорний Орел

Київ: «Криниця», 1919

 

 

ИВ собі чоловік та жінка і був у них хлопчик. Були вони бідні й жили в куцій старенькій хатинці. Вітер повіне — то вона й гойдається — от-от перекинеться. Виліз батько з сином на хату, щоб полагодити верх, коли на трямку сидить Чорний Орел. Впіймав його батько, та й каже:

— Стій же ти, вражий орле, більш ти не будеш сюди літати та солому на моїй хаті кублити.

Тоді до хлопця:

— На, подерж, сину, а я піду візьму ножа та заріжемо.

Поліз він за ножем, а Орел й прохає хлопця:

— Пусти мене, хлопчику, ти ж бачиш, що не яка вже моя й шкода. Пусти!

А хлопчик і одказує:

Я б радий тебе пустити, коли ж батько в мене сердитий: як розлютується, то щоб і мене не зарізав.

— Не бійсь, — каже Орел, — я до цього не допущу.

Хлопчик і пустив його.

Вертається батько та до хлопця:

— А орла де дів?

— Пустив, — каже.

— Ах ти ж, сякий-такий! — та до нього.

Тоді Орел сів на дереві біля хати, та й каже:

— Як маєш ти хлопця за мене бити, бери мене краще та заріж.

Батько кинув хлопця та до Орла, а хлопець з хати та й ну тікать. Орел і собі знявся та й полетів. Летить та й гукає до хлопця:

— Біжи ж ти за мною.

Орел летить, а хлопець за ним біжить. Біг-біг, притомився. Бачить — не збігти йому за орлом — сів спочити.

Потім і думає: до дому вже не вернуся, піду собі — світ-за-очі.

 

*^**

Іде він та й іде. Бачить степ, а на степу пасуться отари та череди всякої худоби, а по ярам стоять калюжі молока, що капає з корів. Підійшов він до чабанів, поздоровкався, та й питає:

— Чию це ви худобу пасете?

— Це худоба Чорного Орла, — одказують.

Хлопець зрадів та й прохає:

— Розкажіть мені, як дійти до нього.

— Добре, — кажуть, — переночуй з нами, а завтра ми тобі розкажемо.

Хлопець остався.

Бачить, а чабани ріжуть баранів, скотину бють на мясо.

— Нащо це ви? — питає.

— Будемо тебе шанувати.

— То навіщо ж такого багато?

— Це вже такий звичай у Чорного Орла: коли трапиться до нього гість, то нічого не жалує для нього. Так і нам наказав робити.

Повечеряли добре, полягали спати, а вранці повставали та й стали виряжати хлопця до Чорного Орла.

— Як підеш ти, — кажуть вони, — то не звертай з дороги, йди прямо та й прямо. Побачиш муровані стіни та залізну браму — там і живе Чорний Орел. Тільки так не пройти до нього: на його подвірї багато собак лютих, то щоб не розірвали. Ми зробимо так: обкладемо тебе мясом, а зверху обгорнемо в овечу шкуру. Собаки нападуть на тебе, обірвуть шкуру, похватають мясо, а ти тікай тоді мерщій в орлів будинок.

— Та ще скажемо тобі от що: як підійдеш до залізної брами, то скажи — не забудь „добри-день! а то брама не розчиниться.

Подякував хлопець чабанам, та й пішов.

 

*^**

Іде він та й іде, з дороги не звертає, коли так: стоїть мурована стіна й залізна брама. Підійшов хлопець до брами та й промовляє:

— Добри-день!

Залізна брама й розчинилася. Увійшов на подвіря, а до нього так і кинулася сила собак. Порвали на ньому овечу шкуру, розхватали куски мяса, та й почали їсти. А хлопець тим часом мерщій побіг до будинку, став перед дверима та швиденько: „добри-день“!

Двері одчинилися і він пішов в будинок.

А в будинкові — багато світлиць. Кожна прибрана хороше — хороше аж сяє. Обійшов він по всіх світлицях — нема нікого. Сів та й дожидає. Як стало смеркатись, на дворі загула буря. Дерева шумлять, вікна бряжчать, будинок ходором ходить. Хряснули двері, одчинились — в світлицю влетів Чорний Орел. Сів він з розгону на стілець, крила зразу поспадали. Дивиться хлопець, а то вже не орел, то гарний-прегарний лицарь молодий.

Побачив він хлопця, та як зрадіє:

— А я ж думав, що ти вже й не знайдеш мене! Оставайся тепер жити в мене.

 

*^**

Живуть вони рік, живуть другий і більше. Хлопчик виріс уже, став великий. Тоді каже йому Чорний Орел:

— Давай побратаємось!

— Давай — каже той.

Після того Орел взивав уже його побратимом.

Раз і каже Чорний Орел:

— Побратиме мій любий! Так мені здається, що немов ти журишся в мене. Може занудився, сидячи в будинкові. Поїдемо по степу погуляєм. Хіба ж коней у мене мало, або зброї немає!

Посідлали вони коней й подалися в степ з вітром гуляти. Коли стоїть перед ними якесь кладовище. Побратим спинив коня, схилив голову та й зажурився.

— Чого це ти, Побратиме мій, засмутився так? — питає Чорний Орел. Побратим промовчав, тільки зітхнув тяжко.

Так і додому поїхали.

Поїхали в-друге в степ, і в-друге так само: як побачив Побратим кладовище, відразу спинився і став журитись. А Чорному Орлові знову не сказав ні слова. Поїхали втретє. Коли й за третім разом стало так, Чорний Орел став виказувати своєму Побратимові.

— Який же ти, мій Побратиме, та нещирий! Я тобі кажу всю правду, а ти од мене криєшся. Чому не скажеш, який на душі в тебе смуток? Може б я поміг тобі, а не поміг, то хоч розважив би.

Тоді Побратим розказав йому все.

— Тільки, — каже, — побачу я оці могилки, то й зразу згадую про свого батька та матір. Може, думаю, й вони десь повмирали.

Тоді Чорний Орел і каже:

— Бачу я, що хочеш ти додому. Шкода мені за тобою, та нехай уже так і буде. Їдь, коли хочеш, а я тебе так одарую, що буде за чим жити й тобі, й твоїм батькам.

На другий день виряжає Чорний Орел свого Побратима в дорогу. Виніс йому малесеньку скринечку та й каже:

— Не одчиняй цієї скринечки, поки не дійдеш додому. А дома одчиниш, та побачиш, яке добро там заховано. Тільки — ой гляди-гляди дорогою не одчини, бо тоді загинемо і ти і я. Попрощавсь Побратим з Чорним Орлом, взяв ту скринечку, та й пішов.

*^**

Іде він степом, та й думає: наобіцяв мені Чорний Орел всякого добра, а дав цю маленьку скринечку. І що б було тут такого дорогого? І взяла його велика охота заглянути в ту скринечку. Сів він на шляху, та й думає: прочиню ось я цю скринечку трішечки та хоч в щілинку гляну, що там сховано.

Тільки прочинив він скринечку, як рине ж звідти скоту: овечки, корови, коні, одно за одним валом валять. Увесь степ, скільки оком скинути, захряс ними, а вони ще валять.

Сів Побратим, та й плаче:

— Пропав же тепер і я, пропав і Побратим мій вірний.

Коли йде Велетень великий-великий.

— Чого це ти плачеш, хлопче? — питає він Побратима.

— Та як же мені не плакати, коли я сам занапастив себе: випустив із скриньки скот, а сюди загнати не здолаю. Тепер загину сам, загине й той, хто подарував мені цю скриньку.

— А що даси, як я тобі увесь отой скот та знову в скриньку зажену? — каже Велетень.

— Що хоч, те й бери.

— Хочеш, щоб я тебе ззів?

Побратим і думає: вже мені однаково—чи так чи инакше погибати, то хай же хоч Чорний Орел останеться живий. Потім і каже:

— Добре ззіси.

Глянув Велетень сюди-туди: край шляху росте дуб.

Як не вирве того він дуба! Махнув ним раз, махнув два: повернув скот в скриньку. Лізе, не потовпиться. Недовго й пройшло — всіх до одного позагонив, потім зачинив скринечку й оддав Побратимові.

— Коли ж ти мене будеш їсти? — питається у Велетня Побратим.

— Приходь через два тижні.

— А де ж ти живеш?

— Отам і там — розказав Велетень. Тоді Побратим взяв тую скриньку та й пішов додому.

Прийшов він додому, та як випустив скот із скриньки, то батьки його відразу й побагатіли. Пожив з ними два тижні, а потім попрощався й пішов од них.

Приходить до Велетня, а той саме спочиває по обіді.

— Ну, тепер їж мене! — каже Побратим.

Велетень глянув на нього, та й каже:

— Дуже ти в дорозі пилом припав. Піди викупайсь, тоді приходь.

Викупався Побратим, знову приходить.

— Викупався вже — їж!

А Велетень знову:

— Піди, — каже, — краще викупайся.

Пішов Побратим, викупався знову, вишарувався добре, приходить.

— Тепер добре вимився, — каже, — хоч якому панові, то можна їсти.

А Велетень позіхнув та й каже:

— Та воно мені щось і їсти не хочеться. Загадаю я тобі одно діло. Як зробиш, то й зовсім на волю пущу.

— А що ж ти мені загадаєш?

Велетень і каже:

— Єсть на світі дочка в Сонця, красуня Акулян; як через рік приведеш ти до мене ту красуню, тоді не буду тебе їсти.

— Добре, — каже, — піду.

Вийшов од нього, та й пішов, куди очі бачать.

 

*^**

Вийшов він на шлях, та й журиться, де йому шукати тієї красуні Акулян. Дивиться — назустріч йому їде якийсь лицарь. Кінь під ним, як сокіл, зброя сяє і сам молодий та хороший. Поздоровкався він до Побратима, та й питає:

— Куди йдеш, чоловіче добрий?

А Побратим:

— Питай ти мене, коли я й сам не знаю. — Потім і розказав йому, хто він і що йому треба зробити.

Послухав його лицарь, а далі й каже:

— Тяжко знайти ту красуню Акулян, і самому тобі ніколи її не добути. Потоваришуємо з тобою, та вкупі поїдемо — я допоможу тобі.

Глянув на нього Побратим, та й каже:

— Як же мені потоваришувати з тобою, коли ти багатий, а я бідний, ти будеш конем їхати, а мені не зійти з тобою пішому.

— Помиримося, — каже, — а як будеш мене слухатись, то й у тебе все буде.

Потоваришували.

 

*^**

Один конем їде, другий іде піший. Тоді перший сідає на коня, а той іде піший. Так і міняються. Дивляться — сидять пастухи. Лицарь і каже.

— Зараз будеш мати і коня й рушницю, та ще й одежу. В їх цього багато, то вони й жалкувати не будуть.

— Як же це буде? — питає Побратим.

Лицарь і каже:

— Я перекинусь в дорогого собаку та й буду бігти за тобою. Пастухи люблять добрих собак і будуть купувати в тебе. То ти й візьмеш за нього коня, рушницю й одежу. А як будеш вибірати коня, то роби так: стань оддалік, та й клич з табуна: сюк-сюк-сюк… Який вийде до тебе, того й бери.

Так і зробили. Їде Побратим конем, а за ним біжить дорогою собака. Побачили пастухи того собаку, задивились:

— От, — кажуть, — коли б нам такого собаку! — Тоді й кажуть до Побратима:

— Чи не продав би ти нам твого собаку?

— Продам, — каже.

— Що візьмеш?

— Дайте коня, та рушницю, та дайте у віщо одягтися.

Пастухи зраділи:

— Бери, скілько хочеш, бо такого добра в нас багато.

— Мені багато не треба, — каже.

Дали йому пастухи рушницю, дали одежу.

— А коня, — кажуть, — сам вибірай.

Став Побратим проти табуна, та й кличе: сюк-сюк-сюк…

Дивиться: кульгає з табуна шкапа, погана-препогана.

„Здохне вона тобі, щоб я її взяв“, — подумав Побратим, та й погнав її назад. Потім знову: — сюк-сюк-сюк… Дивиться знову — та ж таки шкапа суне з табуна. Нічого робити, взяв її з собою, поїхав. А собака зостався в пастухів. Вночі, як пастухи спали, прийшли злодії, щоб покрасти коней. Собака почав гавкать, та й розбудив пастухів. Тоді злодії повтікали. А собака за ними, погнав їх, та й погнав, та й погнав.

Тільки його й бачили пастухи.

 

*^**

А Побратим поїхав собі один. Коли догоняє його собака. Добіг ближче та й знову перекинувся в лицаря.

— А що, — питає, — виміняв все, що треба?

— Виміняв, — каже, — тільки кінь дуже поганий попався.

— Е, — каже лицарь, — то ти його ще не знаєш — ось сідай на нього.

Сів Побратим на тую шкапу, а лицарь її пліткою лясь-лясь! під Побратимом забасував кінь, як диво, що й не знайти кращого.

 

*^**

Їдуть вони та й їдуть. Захотіли їсти.

— Добре б було, — каже Побратим, — розжитись на що, та попоїсти. Тільки ж за що його розжитися, як грошей кат-ма.

— Нетреба грошей, — одказує Лицарь, — розживемося й так.

Їдуть далі — коли чабани баранів стережуть.

Тоді лицарь і каже:

— Я перекинуся в дорогу рушницю, а ти за ту рушницю виміняй у них барана.

Їде Побратим мимо чабанів, а за плечима дві рушниці — одна гарна, друга ще краща.

— Навіщо тобі дві рушниці? — кажуть йому чабани — продай нам оту, кращу.

— Добре, — каже, — дайте мені за неї барана.

— Хоч пять бери, — кажуть.

— Ні, мені одного треба.

Помінялись. Взяв Побратим барана, поїхав, а чабани радіють, рушницю роздивляються.

Коли дивляться — вовк схопив в отарі найкращого барана, й подався — скілько видно.

Чабани й кажуть — коли досягне ця рушниця до вовка, то кращої за неї не знайти.

Взяв один її, націлився на вовка й стрельнув. Так вовк і перекинувся й барана випустив.

А сама рушниця розлетілася в дрізки.

 

*^**

Їде Побратим, коли його знову наздоганяє Лицарь. Наздогнав та й каже:

— Мясо ми будемо мати, треба роздобути ще хліба та соли.

— А де ж ми його без грошей візьмемо? — питає Побратим.

— Добудемо і без грошей, — каже Лицарь. — Я перекинусь в золотий гребінчичок, а як будеш їхати селом, то ти у дівчат виміняєш на нього хліба та соли.

Їде Побратим селом, держить в руці золотий гребінчик; так він у нього й виблискує на сонці. Позбігалися дівчата з вулиці, та так на той гребінчик задивляються.

— От, — кажуть, — коли б нам такий гребінчик!

Далі одна й питає:

— Може продали б, дядьку, оттого гребінчика.

— Купуй, то може й продам.

— А що візьмете?

— Багато не візьму: винеси хліба та соли попоїсти, то й буде твій.

Дівчина зраділа:

— Скільки схочете, — каже, — стільки я й дам.

— Ні, мені багато, — каже, — не треба!

Винесла дівчина хліба та соли. Побратим оддав їй золотий гребінчик, взяв хліб, сіль та й поїхав.

А дівчина заходе в хату, та до зеркальця. Стала розчісуватись тим гребінчиком. Розчесалась, та й стала така чорнява та гарна. Зраділа дівчина, думає: „тепер же будуть мене хлопці любити“. Потім прибралась, знову на вулицю майнула. А гребінчик на столі остався.

Потім шусть у вікно — та хто його зна, де й дівся.

 

*^**

Побратим вийшов за село, почав вечерю готувати.

А як вечеря вистигла, надійшов і Лицарь. Попоїли вони, лягли спати, а чуть-світ поїхали далі.

Їдуть вони та й їдуть. Дивляться: перед ними золоті хмари, а в тих хмарах, сяють палаци та будинки.

— Отут живе Сонце! — каже Лицарь. — Підійдемо під палац та побачимо, що там саме діється. Приходять до палацу, а там вештається багато людей, та чогось всі такі заклопотані.

Тоді Лицарь і питає одного, про що це люде так бідкаються?

А той і каже:

— Та тут у нас такий клопіт, такий клопіт! Сонце видає свою дочку красуню Акулян. Завтра весілля, а їй і досі ніяк не доберуть черевиків по нозі. Сонце наказав нам, щоб до світа були черевики, хоч із землі.

— Так оце не знаємо що й робити, де вже їй тих черевиків шукати. — Сказав та й пішов.

Тоді Лицарь і каже:

— До ранку ми ще придумаємо що-небудь, а тепер ляжемо спати.

Лягли вони спати під золотим палацом, а Лицарь і каже:

— Коли б нам ранку не проспати: як прокинешся раніше мене, то збудиш.

Прокидається серед ночі Побратим, підняв голову — немов розвидняється. Тоді він до Лицаря стиха:

— Товаришу, вставаймо, бо світає.

Лицарь прокинувся, глянув навкруги та й каже:

— Ні, це ще не світає. Це красуня Акулян прокинулась та до вікна підійшла. Спімо. — Лягли та й знову сплять.

Прокинувся ще раз Побратим, дивиться — немов зовсім уже розвиднілося.

— Товаришу, вставаймо, бо вже на дворі видніє! — Стиха промовля він до Лицаря.

Лицарь прокинувся, глянув у небо та й каже:

— Ні, ще не видніє — це красуня Акулян прочинила віконце в своїй світлиці. До світа ще далеко. Спімо. — Сплять.

Прокидається Побратим, коли на дворі видно, як у день.

— Товаришу, вже день на дворі. Вставаймо!

Той прокинувся, глянув, та й знову каже:

— Ні, і це ще не день на дворі, — це красуня Акулян вийшла на рундук, бо в світлиці душно. Спімо. Ще до ранку встигнемо заснути.

Кріпко заснув Побратим. Був би й ранок проспав, коли б Лицарь не розбудив його. Розбудив Лицарь та й каже:

— Придумав я таке: я зроблюся черевиками, а ти понеси їх продавати до красуні Акулян. Оддаси їй ті черевики приміряти, а сам мерщій тікай од палацу та й не озирайся. Що буде — побачимо.

Перекинувся Лицарь в черевики, а Побратим взяв їх і поніс до палацу. Побачив він прислужницю та й каже:

— А понеси оці черевики Акулян, хай прибує. — Наймичка понесла черевики до Акулян, а Побратим мерщій за браму, на коня та хода.

Прибула Акулян ті черевички — прийшлися, як вилиті.

— Оці черевички по моїй нозі, — промовляє Акулян, — хто ж це їх добув мені?

— Там чоловік приніс — стоїть на дворі, — одказує наймичка.

Вийшла Акулян на рундук, щоб глянути на того чоловіка, та й не счулася, як ті черевички підняли її вгору; підняли та й понесли з палацу. Спустили додолу далеко од палацу, де їхав собі Побратим. Черевики з неї спали, та й зникли. А там стоїть Лицарь, та до Побратима осміхається.

 

*^**

Взяли вони Акулян з собою, їдуть. Проїхали трохи, Лицарь і питається у Побратима:

— А чи гарна Акулян?

— Ой гарна ж, — каже, — та… — Та й замовк.

Їдуть далі.

— А чи не шкода її Велетневі давати?

— Шкода, — каже Побратим. Та й зітхнув.

Перегодом Лицарь знову питає:

— А може б ти сам оженився з нею?

— Оженився б, так Велетень іззість.

— Не журись, — каже, — і Велетень не ззість і Акулян твоя буде. — Потім і каже:

— Я зроблюсь другою красунею, ще кращою за Акулян, то ти й поміняєшся з Велетнем.

Так і зробив — зразу став такою красунею, ще кращою за Акулян. Приїхав Побратим до Велетня, та й каже йому:

— Привіз я тобі дочку Сонця, красуню Акулян. Тепер ні ти мені нічого не винен, ні я тобі.

— А це друга що за дівчина? — питає Велетень.

— Це моя молода.

Глянув на неї Велетень, а вона краща за Акулян.

— Давай поміняємось! — каже.

— Поміняймось, — каже, — тільки вона од тебе втече.

— Не втече! — каже.

— Далебі, втече.

— Ну, то вже побачимо. Міняймось.

Помінялись.

Взяв Побратим із собою Акулян, поїхав.

 

*^**

Друга красуня каже Велетневі:

— Треба мені голову змити: звели погріти окропу в казані.

Велетень звелів слугам гріти окріп в казані, а сам ліг спочити. Ліг та й заснув.

Тільки окріп закипів, красуня поставила його в головах у Велетня, сама знялась та й майнула з двору. Прокинувся Велетень, став кликати красуню:

— Ходи, — каже, — поцілуй мене.

Кликав-кликав; ніхто не йде. Розсердився дуже.

— Я ж тебе навчу, як слухати! - Крикнув та як схопиться! — Зачепив казан, перекинув на себе, так його й обварило всього. Розлютувався ще дужче — кинувся по світлицям шукати красуні. Шукав-шукав — не знайшов. Тоді догадався, що вона втекла. Крикнув він на свої слуги, щоб сідлали найкращого коня. Осідлали йому коня, сів він, та й полетів на ньому, як вітер, доганяти Побратима.

 

*^**

А та красуня, вже не красуня, а знову став Лицарь. Їдуть троє, розмовляють.

Коли чують: земля гуде, буря шумить. Побратим і каже:

— Це ж Велетень наздоганяє нас: пропали ми тепер.

— Не бійсь, не пропадемо, — каже Лицарь, та — зразу перевернувся: став києм.

Прибігає Велетень, та до Побратима:

— Нащо ти мене одурив?

— А хіба ж я тобі не казав, що втече, — одказує той.

— То ти вмисне зробив так?

Велетень до нього.

— А ти нащо людей їси?

— То що, як їм? От і тебе зараз іззім.

— А ну-ж, ну! — каже Побратим.

Кинувся до нього Велетень, хотів уже з коня стягати.

Коли це як не зашумить кий над головою, як не огріє Велетня по лобі, аж каганці йому посвітились.

Озирнувся кругом — немає нікого.

— Що за диво? — Потім знов до Побратима.

— Таки ззім тебе!

Зашумів знову кий: та раз, другий його по голові, аж поточився. Став велетень та й дивиться.

— Та що це воно за мара така, що бється так дуже?

А Побратим до нього:

— Ото, — каже, — як не одвяжешся, то й буде бити, поки й дух з тебе вибє.

— Та ну? — каже.

— А ти ж думав як! — Ото йди собі геть за доброї чести.

— Е! — каже Велетень, — коли так, то краще й поїду собі.

Свиснув на коня, та й повернув назад.

 

*^**

Їде з красунею Акулян Побратим, а поруч з ним Лицарь. Вже недалеко Побратимові й додому. Тоді Лицарь і промовля до Побратима.

— Мабуть отут ми з тобою й попрощаємося. Вже тобі пригоди не буде ніякої, поки й додому прибудеш. Тільки на прощання скажу тобі от що: оця красуня Акулян — вона дуже гарна, тільки зрадлива й лиха. Як такою візьмеш її, то буде тобі з нею одна звада. Треба так поробити, щоб вона була вірною дружиною. — Тоді вийняв шаблю, та й розрубав її на двоє. Дивляться, а в середині в неї гадюка.

Взяв Лицарь ту гадюку, викинув, а красуня знову ожила.

— Ну, тепер, — каже, — будеш з нею щасливий, — їдь здоровий!

Тоді Побратим і каже:

— Скажи ж мені на прощання: хто ж ти такий, щоб знав я, хоч кого згадувати.

А Лицарь і каже:

— Хіба ти мене досі не впізнав: та я ж Чорний Орел, твій товариш і побратим…