ЖУРБА.
Стоіть гора́ висо́кая,
По-підъ горо́ю гай,
Зеле́ний гай, густе́сенький,
Нена́че спра́вді рай.
Підъ га́емъ вье́тця річенька:
Якъ скло́ вона́ блищи́ть,
Доли́ною зеле́ною
Куди́сь вона́ біжи́ть.
Край бе́рега, у-за́тишку,
Привья́зані човни́;
А три верби́ схили́лися,
Мовъ жу́рятся вони́, —
Що про́йде лю́бе літечко,
Пові́ють холода́,
Оси́плетця ихъ ли́стячко —
И понесе́ вода́.
Журю́ся й я надъ рі́чкою…
Біжи́ть вона́, шуми́ть,
А въ ме́не хи́ле се́рденько
И мліе и боли́ть.
Ой річечко, голу́бонько!
Якъ фи́лечки твоі́ —
Пробі́гли дні щасли́виі
И ра́дості моі!
До те́бе, моя́ річенько,
Ще ве́рнетця весна́;
А молодість… не ве́рнетця —
Не ве́рнетця вона́!…
Стоіть гора́ висо́кая;
Зеле́ний гай шуми́ть;
Співа́ють пта́шки го́лосно
И річечка блищи́ть…
Якъ хо́роше, якъ ве́село
На бі́лімъ сві́ті жить!…
Чого́ жъ у ме́не се́рденько
И мліе, и боли́ть?
Боли́ть воно́ та жу́ритця —
Що ве́рнетця весна́,
А мо́лодість… не ве́рнетця —
Не ве́рнетця вона́!…
|
