- Отаман Матяш Старий
На усті Самари — Богу,
Семенова козацького рогу,
Усі поля самарськії пожарами погоріли;
Тільки два терни-байраки не горіли,
Що під собою гостей великих іміли:
Там пробувало дванадцять козаків
Бравославців-небувальців,
Між ними був отаман Матяш старенький.
Стали козаки вечора дожидати,
Стали терновії огні розкладати,
Стали по чистому полю коні козацькії пускати,
Стали козацькії сідла од себе далеко одкидати,
Стали козацькії семип'яднії пищалі кущами ховати.
Отамане Матяш старенький тоє зачуває,
Словами промовляє:
«Козаки, панове-молодції
Не безпечно ви майте,—
Козацьких коней із припона не пускайте,
Сідла козацькії під голови покладайте,
Бо се долина Кайнарськая,
Недалече тут земля татарськая».
Тогда козаки з отамана Матяша насміхали:
«Десь ти, отамане,
Матяшу старенький,
Між козаками не бував,
Десь ти козацької каші не їдав,
Десь ти козацьких звичаїв не знав,
Що ти нам, козакам-бравославцям.
Великий страх задав».
Тогда отаман Матяш од них далеко одступав,
Терновий огонь розкладав,
Коня свого козацького осідлав,
Біля себе припинав.
То саме вночі, заждав малую годинку,
Невелику часинку —
Як не буйні вітри повівали,—
Як турки-яничари з чистого поля в долину припали,
Дванадцять козаків
Бравославців-небувальців
В полон забрали.
Отаман Матяш старенький на доброго коня сідає,
Шість тисяч турок-яничар побіждає,
Бравославців-небувальців із полону одбиває
Ще й словами промовляє:
«Козаки бравославці-небувальці!
На коні козацькії сідайте,
М'ні, старому, помочі давайте!»
Тогда козаки на коні сідали,
Чотири тисячі безбожних бусурманів побіждали.
Серебро і злото турецькеє од них забирали,
До города Січі швиденько поспішали,
В городі Січі безпечно себе мали,
Серебро і золото турецькеє между собою розділяли,
За отамана Матяша господа бога прохали:
«Десь твоя мати в небі пресвятилась,
Що тебе, лицаря, да породила,
Що ти в чистім полі пробував
І з нас, бравославців-небувальців,
Ні одного козака із війська не утеряв».
