ПГПУ/1929/2/З початків людства – люди з розкопів

Додати посилання
Матеріал з Вікіджерел
ПОЛЬ РІВЕ.
З ПОЧАТКІВ ЛЮДСТВА — ЛЮДИ З РОЗКОПІВ[1].

Геологічна схема. Геологи поділяють історію землі на чотири великі доби: первичну, секундарну, третичну і четвертичну. Перша характеризується фавною безхребетних і нижчих хребетників, друга це доба гадів, третична і четвертична — ссавців.

Третичну добу поділяють на чотири періоди: еоцен, оліґоцен, міоцен та пліоцен. З погляду походження людини нас цікавить тільки останній з них, новіший. За тих часів европейський климат був теплий, а серед фавни Европи виступає, як характеристичне явище, південний слон.

В свою чергу четвертичний період поділяється на сучасний четвертичний або голіоцен — його характеризує климат і фавна майже однакова з тим, що ми маємо тепер, — і період старший четвертичний або плейстоцөн. В плейстоцені знов розрізняються три періоди — нижчий плейстоцен, з м'яким климатом, за якого в наших краях було багато гіпопотамів і старовинних слонів (elephas antiquus), середній плейстоцен з холодним і вогким климатом, коли у нас жив мамут, носорог і північний олень, нарешті вищий плейстоцөн — з холодним і сухим климатом; його часто називають віком північного оленя — завдяки величезній скількості сього звіря за сеї епохи. Під кінець ся епоха виявляє фавну подібну до степової.

Які ж відкриття дотично людини чи її попередників було зроблено в верствах землі, які відповідали б сим вищеозначеним періодам?

Третична людина. Була колись думка, що вже знайдено докази існування людини, чи якогось єства до неї подібного, ще за третичної епохи — у нахідках різаних костей і особливо камінців з слідами людського вжитку, в так званих еолітах. Сі еоліти дали привід до завзятих полемік, але нині, завдяки працям М. Буля і де Брейя (Breuil) особливо, доведено, що камінці можуть придбати вигляд навмисне обточених завдяки тому, що їх перегортали швидкі текучі води або що на них тиснули верхні ґрунти. Нині майже однодушно прийнято думку, що коли людина й жила за третичної епохи і дійсно вживала камінців, то за сучасного стану науки неможливо відрізнити ті камінці від таких, що були побиті і обточені під впливом натуральних причин, а не людської праці. Не доказано також, що надрізи зроблені на деяких кістках третичної епохи — дійсно діло людини. Одним словом дотепер ні одна знахідка не дала ще слідів того єства, що могло вживати ті еоліти, або мало порізати сі кості, так що гадка, яку висловив в 1885 р. де-Надайяк (Nadaillac) все ще точно відповідає дійсності: „Людина могла існувати на протязі всіх третичних часів; ані климатичні, ні біологічні умови, ніякі обставиш в фавні або фльорі не заперечують a priori можливосте її існування. Але до сеї хвилі ні один відомий факт, ні одна знахідка— жоден доказ на які доводиться спиратися, не дозволяє ствердити з будь-якою певністю існування третинної людини“.

Людина нижчого плейстоцену. Аж до 1907 року про людину що жила в Европі за нижчого плейстоцену, було звісно не більше як тільки її виробництво, яке археологи називали шедьським і ашельським; але згодом дві сенсаційні знахідки принесли нам перші відомості про фізичні прикмети сього єства. Се знахідка нижньої щелепи в пісках Мауера коло Гайдельберґу 1907 р.; потім, 1912 р. знахідка частини черепа та нижньої щелепи серед гравію в Пілтдаун в Сусексі в Англії.

Долішня щелепа того єства якому дано імя Гайдельберзької людини, Homo heidelbergensis, замітна сполученням людських і пітекоїдних рис. Вона вражає своїм масивним виглядом, широчиною своїх гилок і відсутністю підборіддя. Щелеповий кут зрізаний, вирізка дуже мало зазначена, воронячий паросток тупий з заокругленими краями, суставна поверхність виростка дуже вначна. Нарешті, коли поставиш кістку в горизонтальний план помічаєш, що під підборідною симфізою залишається велике порожнє місце. Всі сі риси зближують сю щелепу скорше з щелепою антропоїда ніж з людського, і зовсім ясно, що коли б щелепу знайдено без губів, вона б завдала чимало клопоту палеонтологам, але зуби сі виразно людські і зокрема ікли не виступають понад інші зуби.

Се ж сполучення людських і пітекоїдних рис може ще більш виразне знаходимо і у Eoanthropos’a Dausoni, себто у того індивіда, що його останки були знайдені в Пілтдаун. З морфологічного погляду щелепа з Пілтдаун — щелепа шімпанзе, а трохи пізніше знайдений там же кливак, виразно більш розвинений ніж людські ікла, тільки ще більш підкреслює подібність сеї щелепи до мавп’ячої. Але череп, оскільки можна судити про нього в теперішнім його знищенім вигляді і на підставі реконструкцій, які з нього роблено, до речі — досить правдивих, значно ближчий до сучасної людини ніж череп Homo neanderthalensis’a, людини середньо-четвертичної, про яку буде мова далі.

Таке єство було от се справжнім «анатомічним парадоксом» і се змусило багатьох добрих анатомів вважати, що се помилка приділяти череп і щелепу одному індивідові. На їх думку в Пілтдаунськім ґрунті знайдено два єства: людину і антропоїда. Але сі сумніви послаблюються новою знахідкою зробленою в 1915 році в тім же місці — фрагментів черепа з усіх поглядів подібного до попереднього, і великого кутнього зуба подібного до такого ж зуба попередньої щелепи. Дивно було б коли б два рази підряд бую знайдено вкупі останки двох рівних єств. Отже логічніше допустити, що сі останки належать до одного єства, хоч яким парадоксальним не здавалось би таке сполучення анатомічних ряс як отсе.

Людина середнього плейстоцену. Значно численніші і вначно важніші дані щодо людини середнього плейстоцену. В хронологічнім порядку, тримаючись тільки найпевніших і незаперечених документів, треба згадати: Ґібральтарський череп (1848), Неандертальський (1856), щелепа з lа Naulette (1866), черепи і кістки з Spy (1886), щелепа Malarnaud (1889), Капринські останки (1899), кістяк з la Chapelle-aux-Saints (1908), кістяк з Мустіе (1909), два кістяки La Ferrassie (1909—1910), кістяк La Quina (1911), діточий череп звідти ж (1915), ерінґсдорфські кістки і черепи з околиць Ваймару (1914, 1916 і 1925), кримські кістки (1924), тиверіядські шматки черепа в Галилеї (1925), діточий череп з Ґібральтару (1926), череп Саккопасторе з околиць Риму (1929).

Отже людина середнього плейстоцену розповсюдилася на величезних просторах з передньої Азії до Ґібральтару через центральну і східню Европу.

В сучасний мент вона нам добре відома щодо своїх основних характеристик, головно завдяки працям професора М. Буля і доктора Г. Мартена; я беру від першого діагноз сього старовинного людського типу:

Тіло малого зросту дуже масивне. Голова велика, лицева частина дуже розвинена в порівнянню до мозкової частини. Череповий індекс середній. Череп плоский; орбітні дуги незвичайно великі творять неперерваний вальок; чоло дуже похиле; потилиця висунена наперед і стиснена в вертикальному напрямку.

Лице довге, висунене наперед, зубні кості плоскі і похилі, верхні щелепи позбавлені іклових дучок, мають форму гострої мордочки. Орбіти дуже великі, круглі. Ніс дуже широкий, виступає. Великий простір субназальний.

Нижня щелепа міцна, без підборіддя, з широкими гилками, кутня частина тупа. Зуби великі, морфологія великих кутніх має примітивні риси.

Хребтовий стовб і кості кінцівок мають чимало мавп’ячих рис і виявляють двоногу чи прямовісну поставу, менш досконалу ніж у сучасних людей. Ноги дуже короткі.

Середня місткість мозку коло 1450 кубічних сантиметрів. Будова мозку має багато рис первісних людей або мавп’ячих, особливо завдяки малому розмірові чолових ділянок і загальному рисунку закруток.

Виробництво сеї породи відоме не згірше як і її фізичні риси — се техніка Мустіє.

Людина вищого плейстоцену. Знахідки що дотичать людини вищого плейстоцену дуже численні. Вони дають змогу визначити в вахідній Европі тих далеких часів існування трьох людських типів. Ось вони за порядком їх появи — тип Ґрімальді, тип Кроманьон і тип Шанселяд.

Породу Ґрімальді представляють два кістяки (кістяк старої жінки і чоловічий кістяк 15 до 17 років) відкриті 1907 р. в найглибших верствах Діточої Печери на території громади Ґрімальді, коло Ментони. Їх дослідив проф. Р. Верно. З геологічного погляду вони належать до найстаршого періоду вищого плейстоцену, або до епохи переходу середнього плейстоцену до вищого. Зріст жінки 1 м. 60 см„ вріст юнака 1 м. 56 см., що відповідає більш менш 1 м. 60 см. у дорослого чоловіка (середній зріст Француза). Пропорційне відношення членів, форма миски, всі черепні і лицеві риси у сеї породи (дуже довгастий і високий череп, великий в малими пипковими наростками), широке і низьке лице, ніс вдушений при основі, дуже широкий з дуже виразними носовими проводами; значний прогнатизм — нагадують негрітську расу, хоча, й не зовсім зливаються з нею. Тому расу Ґрімальді називають також негроїдною.

Здається можна піти ще дальше щодо уточнення сього положення. М. Буль і В. Соллас думають, що негроїди з Ґрімальді були особливо близькі до сучасної людности Південної Африки — до Бушменів і Готентотів. Ся думка ніби потверджується іншим відкриттям з тої ж археологічної верстви, де знайдено й обидва кістяки: тут знайдено статуетки жінок з виразною стеатопіґіею, характеристичною також і для згаданих африканських народів. До сього може слід додати ще цікаве помічення Фробеніуса, що в багатьох африканських країнах, які лежать між колишнім місцем побуту негроїдів і сучасною територією народів з стеатопіґіею, огрядність жінок або загально розповсюджена завдяки умовам життя, або вважається ідеалом жіночої краси. Здається, що такий же зв'язок між обома центрами стеатопіґії існує як і завдяки спільності матеріяльної культури, так і спільності мистецтва (малярства — піктографії).

В кожнім разі якщо статуетки з стеатопіґіею представляли дійсно той сам тип про який тут мова, то треба визнати, що сей тип існував в Европі на дуже великих просторах, бо ж згадані цікаві зображення знаходили не тільки в ментонських печерах, але і в багатьох місцях південної Франції: в Lespugue (департамент Верхньої Ґаронни), в Brassempouy (департ. Ландів), в Laussel (департ. Дородонь), в Північній Італії (Оавіняно) в Майнці і навіть в Долішній Австрії (Віллендорф).

Расу Кро-Маньон представляє велика скількість знахідок з печери Paviland (в Уельсі), в Солютре (департ. Сени і Луари), в Combe-Capelle, в Cro-Magnon, в Laugerie Basse (департ. Дордонь), в Sorde (департ. Ланд), в печерах Ґрімальді, вже згаданих з приводу негроїдної раси, в Брні і в Предмості (на Мораві). Всі сі знаходки зроблено в археологічних верствах, що в вначній мірі відповідають старшому вищому плейстоценові (оріньякський період археологів).

Сю расу характеризує дуже високий зріст (1 м. 87 см. в середньому), дуже міцна миска, яка має риси миски білої раси; голова велика, але не гармонічна, себто череп довгастий і порівняно вузький, а лице широке і низьке — прямокутні орбіти, ніс вузький і досить довгий та виступаючий нижня щелепа з виступаючим підборіддям трикутньої форми.

Здебільшого антропологи вважають породу Кро-Маньон за приналежну до білої раси. Дійсно, в різних околицях Франції, зокрема в Дордоні трапляються часом індивіди, що носять основні риси сеї породи. З другого боку де-Катрефаж і Гамі відзначили дивну аналогію між людиною з Кро-Маньон і Кабілями. Нарешті Верно вказав, що людина з Кро-Маньон поволі емігрувала через Еспанію на південь і зложила основний елемент тубільного населення Канарських островів, себто Ґуанчів.

Шанселядська раса, що з’являється в середньому вищому плейстоцені (період Солютре́ археологів), репрезентується кістяками знайденими 1888 р. в скельному захисті Шанселяд коло Périgueux і новими знахідками доктора Г. Мартена в долині Рока (департ. Шарант). Навпаки від попередньої, ся раса як думають, була мала на зріст (1 м. 52 см. до 1 м. 57 см.). Череп у неї дуже довгий, незвичайно розвинений в напрямку височини і дуже великий (1710 кубічних сантиметрів у чоловіка з Шанселяд, 1525 у чоловіка з Рок). Череп вигнений зломаним луком. Лице дуже широке і одночасно дуже високе — се також відрізняє його від раси Кро-Маньон. Вилиці сильно виступають на зовні і вперед, так що ніс мало вирізняється на загальному рівеню лиця. Сей ніс довгий і вузький, субназального прогнатизму нема.

З сим своєрідним типом др. Мартен зв'язує і два кістяки знайдені 1914 р. в Оберкассель коло Bonn і кістяк з печери Hoteaux (департ. Ен).

Л. Тестю що старанно вивчив кістяки з Шанселяд, зближує сю четвертинну расу з Ескімосами. Г. Мартен, здається з більшим правом, називає її монголоїдною. В кожнім разі певне те, що багато культурних елементів нашого плейстоцену знаходиться в культурі сучасних арктичних народів Европи, Азії й Америки.

Кінець-кінцем всі три людські раси, що з’явилися на протязі вищого плейстоцену в Західній Европі, входять без труду в категорію нинишньої людини, Homo sapiens’a, до якої належать всі сучасні люде, бо ж для лиць кожної з сих рас антропологи знайшли паралелі у різних існуючих народів. Отже вже на світанку вищого плейстоцену ми маємо справу з сучасною людськістю і зразу спиняємось перед незвичайним поліморфізмом, расовою різнородністю.

Неандертальська людина. Такий приблизний підсумок наших відомостей про передісторичну людину в Европі. Які ж висновки дає він для питання про початок і розвиток людини? Підвалиною всіх реконструкцій, які пробувано робити, з вищезазначених елементів, розуміється являється Неандертальська людина, — перше тому, шо хронологічно се перше людське єство виразно відмінне від сучасної людини, подруге тому, що ми знаємо його найліпше.

Морфологічний дослід неандертальської людини висвітлює два капітальні факти: з одного боку се незвичайна односторонність етнічного типу, що він репрезентує, з другого — глибока різниця між ним і тими людськими єствами що з’явилися безпосереднє по нім.

Всюди де знайдено останки людини середнього плейстоцену — чи то в Галилеї, в Криму, в Хорватії, в Прусії, Бельгії, Франції й Італії, чи в Еспанії, всюди сей тип виявляє незвичайну одноманітність.

Не вважаючи на довгість геологічного періоду, що обіймають відкриття зв'язані з Homo neanderthalensis, не вважаючи на просторість території де їх зроблено, непомітно, щоб в ньому відбувалася скільки небудь значна еволюція, що дала б про себе знати в кістякових змінах. Всюди і завжди неандертальська людина залишається майже тою самою.

З зоологічного погляду Homo neanderthalensis з своєю одноманітністю протиставиться Homo sapiens’ові з його величезною різнородністю, так як яканебудь дика звіряча порода домашній, от як вовк собаці. Не менш замітна й відсутність морфологічних ланок між Homo neanderthalensis і Homo sapiens. Сей ніби являється висновком попереднього. Порівняймо хочби людину середнього плейстоцену з людиною вищого плейстоцену, або, як се часто робили з найнижчими представниками сучасного людства, зокрема з Австралійцями. І ми побачимо — М. Буль довів се — що поза поверховими подібностями і деякими окремими рисами не можна виявити достатньої подібпости, щоб установити можливий морфологічний зв'язок між Homo neanderthalensis і Homo sapiens.

Я скажу те саме і про випадкові пережитки неандертальського типу, що часом ніби трапляються між сучасними людьми, бдиний безсумнівний пережиток неандертальської людини, дотепер відомий, се тав вваний Homo Rhodesiensis — його останки знайдено 1921 р. в Broken Hill на півночі Родезії. Сі останки складаються з черепа і фрагментів костей, знайдених разом з слідами виробництва подібного до бушменських виробів. Вони не роблять вражіння дуже давніх і М. Буль мав повне право написати, що можливо колись в недосліджених ще тропічних лісах Африки буде знайдено припізнених нащадків того незвичайного єства. Більшістю рис Homo Rhodesiensis безумовно зближається до неандертальської людини.

Він виявляє навіть ще більшу грубість форм і звірськість вигляду. Зате він держався зовсім просто, чого людина середнього плейстоцену ще не осягнула. Се видно з положення потиличного отвору кістяка і з деяких рис кісток. Таким чином маємо доказ, що Homo neanderthalensis ще довго жив у Африці серед сучасних чорних народів. Але се не заперечує факту, що між ним і сучасним чи передісторичним Homo sapiens лежить таки морфологічна прірва. Цікаво, що ся морфологічна прірва відповідає такій же культурній прірві на яку вказав абе́ Брейль. Неандертальська людина мала зовсім рудиментарне виробництво, де ніщо не вказувало на естетичні стремління. Навпаки людина вищого плейстоцену мала дуже різнородний і дуже спеціялізований струмент і однаково вдало обробляла камінь, дерево, ріг і кість, а що найважніше вона має мистецькі вдатності: її твори — різьби, гравюри, рисунки і малюнки являються часто справжніми шедеврами. Як немає переходу від черепу з la Chapelle-aux-Saints до черепів Ґрімальді, Кро-Маньон або Шанселядськиу, так само нема переходу від убогої культури Мустіє до чудесних культур оріньякської, салютрейської і маґдаденської. Щоб установити споріднення між сими людськими типами і між сими культурами, треба б припустити, що при кінці середнього плейстоцена раптом сталася зміна, що перетворила Homo neanderthalensis’a в Homo sapiens’a.

Простіше і правдоподібніше, припустити, що людина вищого плейстоцену і сучасна, яка від неї походить, не являються простими нащадками неандертальської людини, бо та репрезентує бічну лінію роду Homo. Ся лінія в Західній Европі вигасла перед сучасною геологічною ерою, а довше затрималася в Африці, тим часом як Homo sapiens являється продуктом іншої лінії, якої за сучасними відкриттями ми не можемо прослідити в середнім плейстоцені.

Знахідки в Пілтдауні в Гайдельберзі підтримують сю гіпотезу. Хоч і відмінна дечим від щелепи неандертальського черепа, мауерська щелепа не відрізняється есенціонально. Вона міцніша, має більш примітивний характер, але М. Буль вказав що її можна б приладнати до черепа з Ля-Шапель не міняючи тим його вигляду значно. Коли ж взяти на увагу, що ся щелепа належить до часів значно старших ніж ті, коли жила людина середнього плейстоцену, то можна в ній добачати примітивніший степень сеї людини, інакше кажучи можна допустити, що Homo heidelbergensis представляв в нижчому плейстоцені предківську форму неандертальської людини.

Пілтдаунська знахідка вимагає більшої обережности з огляду на непевність реконструкції черепа зробленої з недостатніх фрагментів. В тім вигляді як ся реконструкція його представлає, чоловік з Пілтдаун з людським черепом і антропоїдною щелепою являється одною з тих дивних синтетичних форм які палеонтологія викрила і щодо інших викопаних пород. В кожнім разі се єство на підставі характеру сього черепа ніяким чином не походить з того кореня, що й неандертальська людина і більш логічно буде допустити, що воно являється одною з предківських форм, від якої вийшов Homo sapiens черев еволюцію, котрої етапи на протязі середнього плейстоцену лишилися нам не звісні. Таким чином в початках четвертичного періоду ми потрапляли б на ті два типи, що їх даремно шукали в середньому плейстоцені. Се давало б величезне значіння сій знахідці. Але поки робити висновки, слід почекати ще інших відкрить.

Та брак останків Homo sapiens'a в середнім плейстоцені може пояснюватися дуже просто. Багато палеонтологів, зокрема М. Буль, вважав, що коли дотепер в сій геологічній верстві не знайдено слідів нашого безпосереднього предка то се тому, що в тих часах він ще не з'явився в наших краях, а прийшов тільки в останнім періоді плейстоцену вже разом з своєю чудесною культурою. За сею гіпотезою місце його походження може бути Азія, звідки пізніше вийшло стільки наступів на Европу, а зокрема Південна Азія, де за часів вищого міоцену і нижчого пліоцену помічається незвичайний життєвий рух, особливо у вищих приматів, як каже М. Буль.

Пітекантроп. Відкриття доктором Дюбуа (Е. Dubois) на острові Яві в 1891 — 1892 рр. останків Пітекантропа — черепної чашки, стегна і кутнього зуба, на довго звернуло погляди палеонтологів в сю сторону. В часах коли питання про походження людини за браком даних ставилося ще не так докладно як нині, вважали що в Азії розвинулося було се гіпотетичне єство, близький родич Pithecanthropos'a, від якого вийшов Homo neaderthalensis що, в свою чергу, породив Homo sapiens'a. Як ми бачили, друга частина сеї гіпотези тепер уже не витримує критики, але треба признати, що першу частину ще можна обороняти дуже поважними аргументами. Певна річ, що з морфологічного боку череп пітекантропа дає прекрасний перехід від великих мавп до неандертальської людини. Але з філоґенетично ніщо не доводить аби він являвся переходом між пліоценовими предками сих мавп і неандертальською людиною — бо слід пам'ятати, що зв'язок треба встановляти власне з мавпами тої епохи, а не з сучасними. А се якраз не вдається зробити, за браком потрібних даних.

Інша теорія вважає пітекантропа великою мавпою-ґіббоном. Вона спирається з одного боку на морфологічні порівняння, з другого боку, на той факт, вказаний М. Булем, що в деяких геологічних періодах дуже часто трапляються велетенські форми звірів, таких, що їх сучасні представники мають вначно меший зріст. Пітекантроп мовляв, являється тим у відношенні до мавп ґіббонів, чим Megatherium і Glyptodon супроти сучасних американських лінивців і тату, європейське Trogentherium — супроти бобрів, мадагаскарські Megaladapis — супроти мавпівок. Себто він міг би належати не до людського пня, а до іншого — пня антропоїдів, і так само як Homo neanderthalensis представляє бічну і закінчену гилку роду Homo, так Pithecanthropus erectus був би бічним паростком того пня, з якого вийшли великі чоловікоподібні мавпи.

Сю тезу загально й прийнято тепер. Вона ще зміцнилася недавно працею Осборна про геологічний вік Явської знахідки. Сей нью-йоркський вчений вважає, що ґрунт в якому знайдено пітекантропа належав до середнього плейстоцену, а не як дотепер думали — до переходу від пліоцену до плейстоцену.

Викопані люди поза Європою. Все таки в даний час антропологи загально вважають, що питання про походження людини знайде свою розв'язку поза Европою. Бо західня Европа здається такою багатою на знахідки тільки завдяки багатству розкопин, що тут були зроблені. З сього зовсім не виходить що саме тут, на малому півострові, прищепленому до спільного континенту, людина й почала свій розвиток. Насправді Европа мусіла досить пізно прийняти сі людські хвилі, що випливали мабуть з місцевости, де первісна людина, себто людина позбавлена будь-якої зброї чи виробів, могла з’явитися і розвинутися в климаті, що забезпечував їй у всіх порах року рослинну поживу, потрібну для її існування.

І дійсно численні відкриття останніх ровів показують що людина жила у всіх частинах старого світу від найдавніших часів. В Передній Азії, в Сибірі, в Індії, в Китаю, в Єгипті, в Берберії, в південній Африці знайдено знаряддя морфологічно подібні до найстарших знарядь плейстоцену наших країв. А стратиграфічні умови в яких їх внайдено (особливо в Китаю і в півд. Африці) говорять про велику давнину сих предметів, навіть про їх сучасність з європейськими плейстоценовими нахідками.

На жаль відкриття людських костей значно рідші. Окрім черепа з Галилеї, згаданого вище, можна зазначити тільки два явські черепи з Wadjak, які знайшов Дюбуа в 1890 р., череп з Talgai (Queensland) знайдений 1884 р. і череп з Cohuna (теж в Австралії) знайдений в листопаді 1925 р. — вони можуть бути віднесені до плейстоцену. Кістяк з Oldoway (німецька східня Африка) що відкрив др. Г. Рек в 1914 р., череп з Боскоп (в Трансваалю) викопаний того ж року, череп з Бушвелт (в Трансваалю), недавно знайдений, не означені ще досить точно щодо їх геологічного віку, але можна думати, що вони дуже старі, може плейстоценові.

В Америці хоча не раз на протязі століття зголошувано відкриття костей, нарядів, навіть пліоценових, та ніщо не позволяе думати, що людина з’явилася там перед кінцем плейстоцену, або навіть, перед періодом переходу палеоліту до неоліту.

Хоч як нечисленні викопані останки людини поза Европою, все ж вони відкривають нам дуже цікавий факт, а саме, що сучасні людські раси знаходяться на своїх місцях від дуже давних часів. Дійсно череп з Ваджак, з Талґаї і Когуна виразно австралоїдні, кістяк з Олдовей — негроїдний і навіть має сліди калічення зубів, яке і тепер прийняте у Негрів, боскопський череп виглядає просто як бушменський, а череп з Бушвелт слід вближувати з черепами Коронна, чорних тубільців південної Бечуанії.

Те ж зауваження можна зробити і до нібито викопаних черепів з Америки — всі вони за Грдлічкою мають риси характеристичні для сучасних Індіян.

Підсумовуючи можна сказати, що безсумнівні успіхи палеонтології людини головно виявилися в тому, що уточнили й правильно спрямували дальші розшуки, але не дали ще певних висновків. Найновіші відкриття показують, що під час нижчого й середнього плейстоцену в Европі розвинувся людський тип цілком окремий від сучасної людини, він мав багато більше мавп’ячих рис ніж найнижчі людські породи сучасности, але вже вповні заслугував на їм’я людини. Можна припускати що одночасно з тим нижчим єством мусів існувати й інший людський тип — пілтдаунський череп являєтьси мабуть його першим свідком дотепер звісним,— і в своїм розвитку сей пілтадаунський тип дав людські раси вищого плейстоцену, тим самим і сучасні людські раси. Але як далеко ми не сягаємо в минуле, нігде не знаходимо тої антропоїдної форми з якої вийшли різні типи людини, різні типи роду Homo. Людина має за собою довгу низку предків людського вигляду, але з них ми знаємо тільки декілька.

Викопані мавпи (примати). Все що ми знаємо тепер з історії викопаних мавп доводить, що так само як людська галузь так і мавп’яча галузь виходить з далеких глибин минулого і немає змоги уточнити ту епоху, коли сі дві гилки сполучалися в спільному пні.

Найстарші звісні примати з’являються в нижчому еоцені, майже на початку третичної ери, в північній Америці в виді мало диференційованому — так що його часом буває трудно відрізнити від інших тогочасних форм, що стоять в основі інших звірячих пород напр. комахоїдних. Найбільш диференційовані з них нагадують сучасних мавпівок. Сі примати первісно скупчені на північно-американськім, або на якімсь північно-американсько-европейськім континенті, перейшли з одного боку до Південної Америки, де дали початок сучасним широконосим мавпам, з другого боку — до Европи, де вони з’являються під час середнього еоцену, розмножуються за вищого еоцену і нижчого оліґоцену, а потім переходять до Азії, Африки і на Мадагаскар, де дають початок різним мавпівкам сього острову.

Відкриття зроблені 1910 року в Фаюмі в Єгипті і досліджені Шльосером, показують, що на протязі оліґоцену сей нижчий тип приматів дав початок новим формам, в яких можна вгадувати предків вузьконосих мавп з одного боку і антропоїдів — з другого. Справді, в тім часі мусіла статися диференціяція типу, бо вже починаючи від міоцену всі останки мавп, що були знайдені виявляють велику близькість з сучасними мавп’ячими породами. Я згадаю тут для міоцену: Pliopithecus antiquus дуже близького до ґіббонів; Mesopithecus Pentelici, середнього між макаком і семнопітеками, Dryopithecus — з них деякі близько споріднені з шимпанзе і горилами, хоч вони мають і більш примітивні риси; Palaeosimia попередники і близькі родичі вперших оранґутанів. В пліоміоценовій епосі згадаю — Cynocephalus subhimalayanus — справжнього павіяна, Palaeopithecus sivalensis, що має риси і горили і шимпанзе, Sivapithecus indicus, дуже близького свояка орангів. В пліоцені, а ще більше в плейстоцені тотожність викопаних мавп і сучасних ще ясніше підкреслюється. Славний череп знайдений 1924 р. в Taungs (Бечуаиія), в якому хотіли бачити рештки нового Пітекантропоса (його назвали Australopithecus africanus) — здається слід віднести до групи шимпанзе і горил.

Ясно отже, що людський пень і пень мавп’ячий розвивались паралельно, кожний з них поділявся знов і знов, починаючи від найдавніших часів. Без парадокса можна сказати, що коли б неандертальська людина поцікавилася так само як і ми питанням про своє походження, питання се було б для неї таке ж ускладнене як і для нас.

В тому що за ще старшої геологічної епохи, а її при наших сучасних знаннях не можна ще точно означити — сі два пні: людський і мавп’ячий сполучалися в одинь пень, який вийшов від спільного предка, — в сьому нема сумнівів. Що палеонтологія дасть нам з часом документи, які позволять поповнити ланки сеї подвійної генеалогії — на се капітальні відкриття останніх літ дають нам певну надію. Треба довіряти науці, що вирвала вже стільки таємниць у мертвої природи.

Але можна вже й нині твердити, що коли се діло буде докінчене, в останнім результаті людина і мавпа стануть перед нами як дві конечні форми двох таких довгих низок, що розвивалися незалежно на протязі так довгого часу, що їх трудно навіть назвати справжніми родичами.

Колись Карл Фоґт казав, що краще бажає бути удосконаленою мавпою ніж павшим янголом. Тепер ся альтернатива вже не ставиться. Ми знаємо, що людина ні одно ні друге.

Бібліографія. Boule, Marcellin, Les hommes fossiles. Eléments de paléontologie humaine. Paris Masson 1923.

Déchelette, Joseph, Manuel d’archéologie préhistorique, celtique et gallo-romaine. Paris Alphonse Picard 1908 —1914.

MacCurdy, George Grant, Human origins, a manual of prehistory. N-York, London. D. Appleton & Co. 1924.

Obermayer, Hugo, El hombre fósil. Comisión de investigaciones paleontológicas у prehistoricas, t. IX Madrid, Museo nacional de ciencias naturales 1925.

Osborn, Henry Fairfield, Men of the old stone age, 2 ed. New-York. Charles Scribner’s sons 1923.

L’Anthropologie, Paris. Masson.

——————

  1. ↑ Переклад з рукопису надісланого автором для «Перв. Громадянства». Ред.
Отримано з https://uk.wikisource.org/w/index.php?title=ПГПУ/1929/2/З_початків_людства_–_люди_з_розкопів&oldid=389063