Павло Полуботок (Руданський)

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Павло Полуботок
автор: Степан Васильович Руданський (1834 — 1873)
Джерело: [1]  

Павло Полуботок[1]


Полуботку-Полуботку,
Наказний гетьмане!
А хто ж тобі гетьманськую
Булаву дістане?
Полуботку-Полуботку,
Голубе-соколю!
А як же ж ти підіймешся
За козацьку волю?
Полуботку-Полуботку,
Рідная дитино!
А як же ж ти ізійдешся
З вражим Вельяміном[2]?

Не питайте, хто Павлові
Булаву добуде,
Є у нього Україна,
Є у нього люди.
І пішли вже Семен Рубець
І Василь Биковський[3],
Лиш чекайте, що то скаже
Цар Петро московський,
Нема царя в Московщинї,
Десь у Тегерані[4];
Але посли й туди за ним -
І вже в Астрахані.
І за море, за Хвалинське[5],
Листи посилають
Та у царя серед бійки
Гетьмана благають.
А тим часом і Вельямін
Листи посилає[6]
Та до царя московського
Стиха промовляє:
«Що робити, - каже, - царю,
З тими козаками?
Либонь, вони хотять знову
Битись з москалями!
Шумить-гуде Україна,
Козаки гукають,
А найбільше Милорадич[7]
З Маркевичем[8]грають».
І подумав цар московський,
Та й із Тегераня
Серед зими свої листи
Шле до Астраханя,
Та й і каже українцям:
«Почекайте, люди,
Повернуся в Московщину -
Тоді все вам буде!
Але за то й мене тепер
Послухайте, діти,
І п'ятнадцять мені тисяч
Козаків пошліте!
З Милорадичем пошліте
В Ладогу п'ять тисяч,
А з Маркевичем до Хреста
Пошліть десять тисяч!»[9]
І пішли сумні козаки,
Нічого діяти...
«Зато, - кажуть, - ми гетьмана
Будем живо мати!»
Та не ворон же то чорний
Із соколом б'ється,
То Вельямін з Полуботком
За права дереться.
І обидва Петра-царя
Просять розсудити.
І говорить цар московський:
«Нічого робити!
Треба, - каже, - Полуботка
В Петропіль[10]зазвати
І тут йому по-московськи
Правду розказати!»
І з Савичем[11]і Чарнишем[12]
Павла викликає,
Але Павло послів собі
Вперед посилає.
І прибули у Петропіль
Посли молодецькі:
Полковники Данилович
І Петро Корецький.
Бунчуковий Володьковський
І судець Грабенко,
І військовий з ними писар
Завзятий Ханенко[13]
І прибули у Петропіль
Та й говорять: «Царю!
Візьми собі Вельяміна,
Візьми нашу кару;
Судці твої московськії
Нас добра не учать,
Багатого обдирають,
А бідного мучать.
Козаків за хлопів мають
І гризуть гетьмана...
А чи ж так то, ясний царю,
Було за Богдана?..
Ти говориш, що Хмельницький
Сам царям прирадив,
Щоб московський воєвода
На Вкраїні рядив;
Але Павло Полуботок
Не ховає слова,
Він говорить: «Що там, - каже,
Батькова умова!
Спершу, царю, піднови ти
Нашу давню волю,
Щоб ми самі судилися
Помежи собою;
Щоб ні стольник, ні боярин,
Ані воєвода
Не питали, не судили
Нашого народа;
Щоб козаки самі собі
Розправу чинили,
І, де три їх, щоб два собі
Третього судили.
І всі царі московськії
Теє право знали
І за нього своє слово
Царськеє давали.
Та й ти давав, ясний царю,
Як ізбирав раду,
Як давав нам у гетьмани
Пана Скоропаду[14]
Чого ж тепер на Вкраїні
Воєводи .стали,
Чого права козацькії
И вольності пропали?!»
Незабаром за послами
Й Павло прибуває
І з Чарнишем і Савичем
К царю підступає.
Підступає, дає листи,
Просить за Вкраїну,
Але, знати, й Павло прибув
В лихую годину:
Ані Петро, ні бояри
За нього не дбали,
Його листи за Вкраїну
Під сукном лежали.
І чекає Павло місяць,
Ба й другий чекає,
Ба й чекає місяць третій -
Цар не закликає.
«Почекай же, - Павло каже,
Їдна мені доля,
Але стане й тобі хроном
Козацькая воля».
І останнє своє слово
Цареві готовить;
І приходить з старшиною
І до нього мовить:
«Знаю й бачу тепер, царю,
Що ти без причини
Підійнявся на погибель
Мої України.
І всі царськії укази
Хочеш попалити,
І всі вольності козацькі
Хочеш потопити.
І козаків, як худобу,
На роботу гониш,
І над ними «Вічну пам'ять»
По болотах дзвониш...
І гетьмана обирати
Нам не позволяєш,
І судити судців своїх
З Москви посилаєш!
І нас судять без закону,
Без всякого права;
Чи вже ж тобі за то, царю,
Буде яка слава?
Але нехай мені буде
Вільно і сказати,
Що нічого тобі, царю,
З України ждати.
Україна - не дитина,
Вона волю має,
А вільного не неволя -
Правда пригортає.
Тепер кажи мені, царю,
Хоч залізо терти,
Хоч у тюрмі холоднії
Із голоду мерти;
Усе їдно мені, царю,
Тілько б не видати,
Як та бідна Україна
Буде пропадати!..»
І стиснув Петро зубами.
«Шкуру, - каже, - здерти!»
Але трохи одумався:
«В тюрму аж до смерти!»
І у тюрмі Петра й Павла
Разом з старшинами
Обіллявся Полуботок
Дрібними сльозами...
Обіллявся не за себе,
А за Україну
Та за своїх товаришів,
Що без долі гинуть.
Та не довго ж Павло плакав.
Заслаб, помирає...
Цар доктора посилає -
Павло виганяє.
«Нащо, - каже, - життя моє
Назад повертати,
Коли я не можу долі
Батьківщині дати?»
Петро сам іде до нього,
Щоб перепросити,
І дає йому лікарство,
Просить його пити.
Але Павло Полуботок
Йому промовляє:
«Дармо, царю; ти не вернеш,
Що вже погасає...
Живо-живо Павла й Петра
На світі не буде[15],
Тоді обох нас розсудять
Правдивії люди...»



Примітки

  1. Полуботок Павло Леонтійович (близько 1660—1724) — наказний гетьман Лівобережної України (1722—1724), у 1706—1722 рр. — чернігівський полковник. Домагався від царського уряду відновлення права виборів гетьмана і ліквідації Малоросійської колегії, створеної 1722 р. з наказу Петро I у Глухові. Ув'язнений Петром I, помер у Петропавлівській фортеці в Петербурзі. Широко відома легенда про "золото Полуботка", яке він буцімто передав на депозит у Банк Англії перед арештом.
  2. Вельямін — Степан Лукич Вельямінов, царський бригадир (військовий чин між полковником і генералом), президент Малоросійської колегії. Відзначився службовими зловживаннями.
  3. І пішли вже Семен Рубець || І Василь Биковський… — Після смерти гетьмана І. І. Скоропадського (1646—1722) П. Полуботок послав військових товаришів С. Рубця та В. Биковського у Москву до царя з проханням дозволити вибори гетьмана. Проте посли до царя не були допущені.
  4. Нема царя в Московщині, || Десь у Тегерані… — У 1722—1723 рр. Росія вела війну з Іраном.
  5. І за море, за Хвалинське…— У староруських літописах Хвалинським називалось Каспійське море.
  6. 6А тим часом і Вельямін || Листи посилає… — С. Вельямінов особисто зустрівся з Петром I 1723 р. в Москві після повернення останнього з Персидського походу 1722 р.
  7. Милорадич — Михайло Ілліч Милорадович, український поміщік, за походженням серб, у 1715-1726 рр. - гадяцький полковник.
  8. Маркевич — лубенський полковник.
  9. …В Ладогу п'ять тисяч, || А з Маркевичем до Хреста || Пошліть десять тисяч!— Царський уряд використовував козаків на будівництві каналів, оборонних валів та фортець, зокрема Ладозького каналу біля Петербурга та фортеці святого Хреста на Каспійському морі. Козаки працювали безплатно і через важкі умови роботи масами гинули або ставали каліками.
  10. Петропіль — Петербург.
  11. Савич Семен— генеральний писар України.
  12. Чарниш(Черниш) — генеральний суддя.
  13. Ханенко Микола Данилович (1691—1760) — український поміщик, генеральний хорунжий (1741—1760). 1723 р. разом з П. Полуботком був звинувачений у зраді і заарештований у Петербурзі; звільнений 1726 р. У 1738 р. брав участь у поході російського війська на Крим. Написав щоденники "Даіріуш" та "Щоденник генерального хорунжого Миколи Ханенка 1726—1753 рр.", які містять відомості з історії України 20—50 років XVIII ст.
  14. Скоропада — І. І. Скоропадський.
  15. Живо-живо Павла й Петра || На світі не буде…— П. Полуботок помер 29 грудня