В мо́зку нела́д… Клекотя́ть, як у ви́рі,
Гори, лїси́ і долини…
Далї прогля́нули з дикого ха́осу
Тихі і рівні картини.
Бачу містечко… Це Ґодесберґ, мабуть?
Він!… пізнаю́ за хвилинку!…
Знов я сиджу під гиллястою липою
Біля старенького шинку.
Сонце сїда… — чи не в горло до мене?!
Та́к там і сухо й гаряче…
Пане госпо́дарю! Пляшку вина!…
Тільки-ж вино щоб добряче!…
От і тече уже сок виноградний
Просто в самісїньку душу.
А заразо́м заливає доро́гою
В горлї палючую сушу.
Пане госпо́дарю! Ще їдну пляшку!
Першу я пив без уваги.
Ох, вибачай, благородний напи́тку,
Більшої вартий поваги!
Пив я тебе, та усе на руїни
Преромантичні зглядав ся:
Замок на скелях, крівавий од сонця,
в Рейнській водї відбивав ся;
Ли́нув ізда́лека спів виногра́дарський;
Зяблик цьвірінькав одважно…
Все те я слухав, а гарне вино
Випив зовсїм неуважно.
Ну, вже-ж тепер-от я са́мого носа
Встромлюю в повну чарчину.
Перш надивлю́сь, а тодї вже і пю.
Знов же, гляджу й на долину.
Дивно одначе! Чогось іздаєть ся,
Наче не сам я, а двоє:
Хтось, дуже бідний, зо мною ковтає
Разом, із чарки одної.
Тая проява — недужа, безсила;
Жовте обличче — злиденне.
З бо́лесним глумом те жовте обличче
Дивно вглядаєть ся в мене.
Каже проява, що він — то се я,
Ми-ж — не осібнії люди.
Каже: ми двоє — один чоловяга, —
Той, що хорує на груди.
Каже, що тут — не шинок Ґодесберський,
Тільки далека чужина:
Каже, лежу я в шпиталї Паризькім…
Брешеш, блїдая личино!
Брешеш! адже́ я — здоровий, румяний,
Сьвіжий, як квітка із рожі.
Я-ж і сильни́й… Як розсердиш мене,
Бій ся: нїщо не поможе!…
Звів він плечима. Зітхає: „Дурний!“…
Тут мій терпець увірвав ся,
І на проклятеє другеє „я“
Я з кулаками напав ся.
Тільки-ж чудно́та! Що вдарю його —
Вдарю своє-ж таки тїло.
Болю страшного собі завдаю,
Сто синяків накипіло.
В ротї мінї з боротьби отакої
Все пересохло ся знову.
Хтїв би гукнути: „Вина принесїте!“ —
В горлї спираєть ся слово…
Темно!… Десь чую: „Хінїн і компреси…
Ще-ж і мікстуру… без хіни…
Капок дванацять на ложку води
Треба давать що години“…
12/VI 1901.
|
