Перекотиполе (1874)/8
| ◀ 7 | Перекоти́поле 8. |
|
Прибѣгли два пастухи одъ череды и объявили головѣ, що въ такому и въ такому мѣсцѣ лежить зарѣзаный чоловѣкъ; а хто? они зъ ляку и не роздивились. Голова заразъ самыхъ надежныхъ людей пославъ, щобъ коло того зарѣзаного варту стояли и щобъ нѣ сами̂ до него не по̂дходили, и нѣкого не допускали, а стане хто навязоватись, або що таке робити, або казати: то єго, яко подозрѣного, взяти и до уряду привести. Тутъ же написали до земского суда рапортъ о то̂мъ, що „напрасно вмершій, зарѣзаный чоловѣкъ, по имени и прозваню незвѣстный, лежить на то̂мъ само̂мъ мѣсци, де єго смерть постигла.“
Де-яки̂ господарѣ по̂йшли съ села на заро̂бки и єще не повертались були до дому, та жѣнки ихъ и нѣчого, и нужды нема. Трохимова-жь жѣнка и мати… що-то почули о сѣмъ, у одинъ голосъ крикнули: „Охъ, лишечко! се-жь Трохимъ, певно Трохимъ!“ и попередъ стали уже голосити. Серце имъ звѣстку подало!
Що то вже они просили голову, щобъ дозволивъ по̂йти оглядѣти и коли во̂нъ, такъ хорошенько єго обмыти и вбрати, а коли можна, и до дому привезти. Звѣсно, жѣноче дѣло: они не знають порядку. Голова, и не дай Боже нѣкому и по̂дступити, запретивъ, поки судъ не выѣде и не розвяже єму рукъ!
Ажь ось, на другій день явивъ ся въ село и Денисъ. Та що то одягный! Еще лучше усе собѣ посправлявъ, якъ чимъ попереду ходивъ. Веселый, говорливый, жартує зъ усѣма, кого пострѣчає. Бачить, що люде сходять ся все до уряду, и во̂нъ туды. Ему и росказують, що знайшли зарѣзаного; а во̂нъ заразъ и не стерпѣвъ и пытає ся: „Що-жь єго жѣнка та мати кажуть?“
„Чиѣ?“ дивуючи ся, пытає голова.
„Адже вы…, чи хто бакъ казавъ?… що кажуть, то Трохимъ?“
„Ще незвѣстно и нѣхто зъ насъ объ то̂мъ и не думавъ. Чи мало ихъ повыходило съ села на заро̂бки? може, ще и не нашь.“
„Хто нѣ єсть, нехай собѣ лежитъ, поки зведемо“, сказавъ, смѣючись, Денисъ. „А хто зарѣзавъ, свидѣтелѣ скажуть.“ Деяки̂ молодцѣ тутъ були, та ажь зареготались и кажуть: „О, щобъ тебе зъ Денисомъ! Вже хоть що, а латку приставить. Дежь таки въ чистому полю свидѣтелѣ. Вже коли поравъ ся, такъ самъ на самъ…“
Ажь ось дзвоникъ. Самъ комісарь прибѣгъ и крикнувъ: „Где мертве тѣло?“
„На мѣсци, добродѣю!“ одвѣтъ давъ голова.
„Писарь! выбери честныхъ людей, возьми зъ нихъ присягу и веди до тѣла; я сейчасъ буду. Голова! иди за мною.“
Увѣвши голову въ хату, защепнувсь и ставъ єго роспытовати, чи нема на кого якого сомнѣня, хто що казавъ при сёму дѣлѣ.Голова, якъ мавъ Дениса за чесного, то и не сказавъ, якъ во̂нъ бувъ проговоривсь. И такъ осталось.
По̂дъѣхавъ и лѣкарь; заприсягли и людей. Комісарь побачивъ мѣжь ними Дениса и каже: „Зачимъ же такого молодого паробка поставили? Тутъ треба добросовѣстныхъ старико̂въ.“
„Се, добродѣю“ казавъ голова, „хоть и молодъ чоловѣкъ, а въ насъ изъ старико̂въ нема такого розумного, понятливого и якъ то все умно розбере.“
Се-жь голова казавъ комісареви тихенько, самъ усе поглядаючи на Дениса, а той и бачить. Якъ же комісарь почувши се одъ головы, сказавъ голосно, и собѣ дивлячись на Дениса: „Хорошо, подавай єго сюды!“ — то сей почувши, дуже поблѣдъ, а комісарь и примѣтивъ, и буцѣмъ нѣчого.
Зо̂брались усѣ до мѣсця, де лежало тѣло; комісарь велѣвъ присяглымъ свѣдчити, чи нема боєвыхъ знако̂въ?…
„Та нема!“ гукнувъ Денисъ, здалека стоячи. „Де они будуть? Тутъ разомъ рѣзонуто ножемъ, тай аминь.“
Комісарь замѣтивъ и се, и мовчить.
Оглядаючи, знайшли, що полы у свиты на ко̂нцяхъ повырѣзовани̂, и якъ коло того знайшли шѣстачка, такъ и догадались, що въ свитѣ були грошѣ, та вынято. Якъ же роззули чоботы и онучѣ, то и знайшли зашитыхъ ажь пять золотыхъ. Тутъ Денисъ зовсѣмъ забувъ ся, та ажь крикнувъ: „Бачь, и не признавъ ся!“ Та сказавши се, схаменувъ ся, зырнувъ, ажь комісарь на нёго пильно дивить ся, — такъ во̂нъ и не знавъ, куды очи дѣти: заморгавъ, поблѣдъ, та швыдше мѣжь наро̂дъ… Комісарь ще змовчавъ.
Якъ ось настигли жѣнка и мати Трохимови̂; за ними учепивъ ся и хлопчикъ єго по шестому року. Ще и не до̂йшли гараздъ, а вже жѣнка и по̂знала, и крикнула: „Трохиме, Трохиме, мо̂й Трохимочку!…“ и припала до него зъ матеревь, а хлопчикъ, звѣсно дитина, плаче, та кругомъ трупа облазить та дивить ся.
Комісарь бувъ повелѣвъ одвести ихъ, щобъ не мѣшали дѣло робити, а далѣ сказавъ: „Нехай они єго оплачуть. Кровь не вода. Мы своє дѣло єще справимо.“ И ставъ коло нихъ зъ лѣкаремъ, а Денисъ, якъ то привыкъ вычиняти ся, що все попередъ усѣхъ и все то до пано̂въ ро̂внатись, такъ и теперь ставъ коло комісаря.
И якъ-же то дуже голосили и жало̂бно приговорювались надъ Трохимомъ! Мати каже: „На кого ты мене, мо̂й сыночку, лебедику, покинувъ, по̂йшовши на заро̂бки? Хто мене стару, немощну догляне? Лучше-бъ минѣ смерть заподѣяно!“ и все таке. А жѣнка приговорювала: „Промовь, мо̂й Трохимочку, хоть одно словечко! Дай минѣ порадоньку: якъ минѣ, безъ тебе, зъ дѣтьми бути? Промовь слово, скажи, хто розлучникъ нашь? Покажи, чи не було якого свидѣтеля, якъ тебе замучували, якъ ты душу Господу во̂ддавъ?“
„А се, мамо, що?“ крикнуло хлопя, граючись съ чимсь, що выняло зъ батьковои руки.
Комісарь почувши се, сказавъ Денису, що край него, надувшись та на бакиръ шапку маючи, стоявъ: „Посмотри, що тамъ такоє, и покажи сюды.“
Денисъ по̂йшовъ, вынявъ, подививсь, здрогнувъ увесь, зо̂мявъ у руцѣ и кинувъ геть. Самъ же то поблѣдъ, якъ стѣна!
„Зачимъ ты кинувъ?“ крикнувъ на нёго комісарь. „Що тамъ такоє? Покажи сюды!“
„Та се нѣчого, добродѣю! се такъ… бурянъ“, каже Денисъ, а самого мовь пропастниця трусить.
„Якій бурянъ? покажи сюды!“
„Бурянъ, такъ, трава. Мабуть, якъ поко̂йникъ умиравъ, такъ за траву вхопивъ ся, такъ она въ нёго въ руцѣ и зо̂стала ся.“„Та яка то трава? Покажи сюды.“ Такъ допытувавъ ся комісарь бачучи, що Денисъ нѣ съ того нѣ съ сёго, усе бо̂льше мѣшає ся.
„Та такъ пе… пере… коти… поле…“ ледви промовивъ Денисъ.
Тутъ хлопя ухватило перекотиполе, що якъ на те прикотилось туды ихъ богацько, тай показує Денисови и каже зъ дуру: „Ось, дядьку, єще таке, ихъ богато коло тата, они мабуть бачили все…“ „Мовчи!“ крикнувъ Денисъ, во̂до̂пхнувши хлопця одъ себе, и вже не тямлячи що казати! Такъ-то вже въ нёго Богъ и розумъ однявъ и языкъ попутавъ.
„Досыть!“ крикнувъ комісарь. „Говори теперь усю правду! Ты знавъ, що на мертвому побоѣвъ нема, ты жалковавъ, що во̂нъ не признавъ ся о грошахъ, теперь боишь ся перекотиполя! Говори, чого ты боишь ся єго? Росказуй, якъ дѣло було?!“
Денисъ и сюды и туды, и во̂дбрѣхуватись бы то, такъ комісарь на всякому словѣ такъ єго и по̂ймає, и то̂лько що покаже єму перекотиполе, то Денисъ такъ и затрусить ся, и помертвѣє. А далѣ — нѣгде дѣтись — у всёму повинивъ ся: за що, и черезъ що, и якъ во̂нъ зарѣзавъ Трохима: якъ той, сердешный, здавъ ся на перекотиполе; якъ, утѣкаючи во̂дти щобъ обмыти кровь, усюды по полю чѣплялось єму за ноги перекотиполе. И якъ бы не оно теперь, та не хлопя зъ нимъ у очи прилѣзло, то можебъ єще и одбрехавсь.
„Такъ отъ якій во̂нъ бездѣльникъ!“ сказавъ комісарь, а далѣ напавъ на голову, и каже: „Якъ ты смѣвъ, голова, назначити у присяжни̂ такого ледащого?“
„Що-жь ваше благородіє!“ приступивъ голова, а за нимъ и всѣ присягли̂, усе старики, сиви̂ та честни̂: „во̂нъ у насъ чесна душа — нѣкому нѣчого. Коли-бъ всѣ таки̂ були, то-бъ и добре було?“
„Не було-жь у васъ, у селѣ, якои шкоды, и на кого вы думаєте?“ спытавъ ся урядникъ.
„Що-жь?“ сказали люде: „хоть часомъ и була шкода, такъ се не во̂нъ. Якъ обшуковали, такъ во̂нъ було де самъ скрадени̂ рѣчи знаходивъ.“
„Говори, признавай ся, твоє дѣло?“ крикнувъ комісарь на Дениса.
Той якъ затрусивъ ся, и признавъ ся до всёго, що якъ почавъ съ курей красти, та бачучи, що грошики перепадають, такъ во̂нъ и дальше; якъ зазнавъ ся зъ Москалями и Цыганами, непоправными злодѣями; якъ и де зъ ними и кого обо̂кравъ, — усе росказавъ; далѣ якъ и старця немощного зарѣзавъ, надѣючись у нёго грошѣ знайти; усе до чиста росказавъ, и якъ на другихъ кару зводивъ.
Люде, слухаючи єго, такъ и вжахнулись, та ажь о полы руками вдарили и кажуть: „Хто-жь на нёго надѣявъ ся, що оно таке ледащо? Мы думали, що во̂дъ него розумнѣйшого, моторнѣйшого и чеснѣйшого и въ селѣ нема, а оно ось яке выявилось! Самый первый злодѣй, мошенникъ и душогубець!“
„Хоть люде, не знаючи, и думають про кого, що во̂нъ добрый, а коли бездѣльничає и ко̂нцѣ ховає, то Богъ єго хоть не скоро, а завсегда выявить“, сказавъ урядникъ и велѣвъ Дениса перепровадити у городъ.
Достало ся Денисови Лискотуну, за всѣ єго дѣла! котузѣ по заслузѣ. Полыскотавъ єго катюга добре и спроваджено до товариства, туды, де козамъ роги правлять.
Такъ-то судъ Божій не потерпѣвъ неправды, и хоть ко̂нцѣ були заховани̂, такъ Богъ объявивъ; и черезъ яку марницю? — черезъ бурянъ, черезъ перекотиполе.