Перший рейд/Перший „переход“ і… друга „неув'язка“

Матеріал з Вікіджерел
ПЕРШИЙ „ПЕРЕХОД“!.. І ДРУГА „НЕУВ'ЯЗКА“.

Дальший шлях „Думки“ з Парижу лежав на Ліон. 15 січня ввечері, закінчивши концерт, „Думка“ перейшла на „військовий“ стан. Рано треба було вирушати, і тому всі розпорядження „головнокомандувача“ було передано „по куренях“ — тобто по нумерах готелю. О 6-й годині вранці капеля, як один, вишикувалась цілим батальйоном вздовж бульвару Батіньйоль.

Тут уже на нас чекав енерґійний м-сье Базіль (наш імпресаріо), що, спритно маневруючи поміж Сціллою та Харібдою паризьких авто-трамів та таксі, які, не зважаючи на ранню годину, гасали, як навіджені, — довів нас до „метро“, звідки ми й доїхали… зовсім не так то й добре, до ліонського вокзалу. В Парижі, як відомо, є два найзручніші способи дістатися з одного кінця міста до другого. Перший — це таксі (коштує дорожче), надземний спосіб сполучення, і „метро“ (дешевший) — підземне. Я не згадую тут про трами, бо це найнезручніший засіб — можна чекати годину, а потім пішки прийти раніш від нього. Є ще третій, звичайно, спосіб, цілком удосконалений і віками вивірений, — спосіб авто-піху, але цим вдосконаленим засобом тут чомусь користуються тільки завзяті спортсмени, коли сходять, або на вежу Ейфелеву, або на високі шпилі Notre-Dame de Paris, щоб поглянути на чарівні химери.

Словом за 40 хвилин до відходу нашого потягу ми були на станції Метро. Їхати до вокзалу нам треба було хвилин п'ятнадцять–двадцять. Беручи до уваги посадку шістдесяти душ, у нас, проте, часу ще не бракувало.

Аж ось минає дві хвилини — немає чергового ваґона. Минає ще дві — і знову ваґона нема.

Мосьє Базіль — до начальника. Начальник з усією ввічливістю, на яку тільки здатні французи, відповідає, що на шляху трапилася аварія з ваґоном і тому на нашій лінії ваґон спізняється на п'ятнадцять хвилин.

Тут би Базілеві вийти „нагору“, взяти таксі та й край.

Так, як же так? Годинник показує, що, навіть, коли ми спізнимось на 15 хвилин, то все ж у нас ще є хвилин 15–20 в запасі. А разом — 200 франків економії!

Нехай буде й так.

Справді бо, хто ж може передбачати, що той самий ваґон, котрий вже спізнився на 15 хв., вестиме й надалі таку політику…

Не передбачав цього й м-сье Базіль. І був увесь час спокійний. Але, коли виявилося, що ми під'їхали до вокзалу саме в той час, в ту хвилину, коли потяг мав рушати, навіть Базіль втратив свою рівновагу.

Від парадних дверей до плятформи з потягами — добрих півгони. І от…

Французи, певно, ніколи не бачили такого видовиська: біжить наш імпресаріо, а за ним, чим дужче, женуть думчани… Надзвичайно ефектне видовисько, забарвлене ще тим фактом, що як ми не гонилися за м-сье Базілем, а потягу не наздогнали. Він рушив хвилина в хвилину, секунда в секунду у призначений йому час.

Частина наших речей з двома думчанами, що поїхали були на таксі, так і залишилися у ваґоні без квитків, без мови і… без грошей. (Телеграми до обера потягу виручили бідолашних).

Другий потяг — експрес, що відходив за кілька хвилин, „підібрав“ нас, і ми несподівано проїхали до Ліону у м'яких ваґонах. Це „удовольствіе“ коштувало нашому імпресаріо кругленьку суму: чотири тисячі франків.

Добра економія на таксі!