Перший рейд/Справжнє „Мистецьке“ життя Франції. (По рев'ю Парижу)

Матеріал з Вікіджерел
Перший рейд
Дмитро Грудина
Справжнє „Мистецьке“ життя Франції. (По рев'ю Парижу)
Київ: Укртеакіновидав, 1930
СПРАВЖНЄ „МИСТЕЦЬКЕ“ ЖИТТЯ ФРАНЦІЇ.
(По Рев'ю Парижу).

Довелось нам бути й на знаменитих Паризьких Рев'ю.

Бачили розкішно-пишні постави „Казіно де-Парі“, „Фолі Бержер“, „Мулен-Руж“… Ось де справжній „продукт“ свого часу, ось де витвір мистецької уяви, що повною мірою потрапляє смакам і потребам свого „Соціяльного замовця“, що всю свою спритність, енерґію, вигадливість і найостанніші вдосконалення з театехніки (електротехніка, механіка, кінооптика) кидає на обслуговання безглуздої мішанини, що голосно зветься теапоставою, а насправді суттю своєю нічого спільного з театром не має.

Вся „сіль“ постав розрахована на приголомшування провінціяла — чи то француза, чи звичайного „étranger“.

Це приголомшування полягає насамперед у багатстві й пишності вборів. Далі йде „ґрандіозність“ і „масовість“.

Багатство і пишність „уборів“ дотепними художниками й кравцями переходить всіляку межу вигадливости.

„Ґрандіозність“ і „масовість“ полягає в тому, що на сцену виходить спочатку десятків з півтора жінок, які, зробивши одне-два „антраша“, одходять на бік, а за ними вже виходить десятків два-три таких же жінок, за ними ще три десятки. Далі висипає півсотні, і так до того, аж поки вся таки чимала сцена не зарясніє живим „пишним“ квітником голих жіночих тіл. Протягом всієї досить довгенької програми, що триває до 4 годин, з одним на 10 хв. антрактом, перед глядачами проходить до 30-40 епізодів. Кожного разу нове групування, нова, часом навіть ориґінальна, поява в нових вбраннях, але кожного разу вся ця навала людського м'яса танцює обов'язково один і той же танок, де головним № є — піднімання перемінно ноги на рівень свого носа.

З усіх епізодів, які, звичайно, ні в який спосіб поміж себе неув'язані, ані тематично, ані змістом, нам сподобалося три. І найсвіжіший задумом, дотепний виконанням — це кошик із гвоздиками. На кону величезний кошик. Коли відкривають покришку — в ньому повно гвоздик, які починають рухатися. Виявляється, що це 25—30 жінок, які танцюють свій черговий нумер…

Другий епізод — сцена пантомімічна такого змісту:

„Вона“, якась всевладна королева. Він — її підданець, вельможа і… улюбленець. Прийом якихось гостей. Серед гостей — „суперниця“ танцюристка.

Улюбленець-вельможа захоплюється танком цієї суперниці і за те королева примушує вельможу випити кубок вина з отрутою…

В цьому місці є ефектний момент появи з півсотні ченців з усіх дверей палацу, де відбувається ця подія, що не дають утікти вельможі і що примушують його таки випити вино з отрутою.

В той саме час, коли вельможа випиває свій трунок і конає в передсмертній аґонії, — йому ввижається, в досить ориґінальному танку та, що через неї він загинув.

Цей епізод технічно зроблений не зле і тому, що тут не бере участи масовий балет зі своїми одноманітними стрибками, а лише танцює — досить пристойно — одна солістка, справляє він гарне вражіння.

Нарешті III епізод, цікавий власне одним — досить грубим і дешевим, але ефектним нумером, суто-технічного характеру.

На кону млин (водяний), видно загати, шлюзи, мости й т. ін.

Робітники, що працюють на млині — звичайно грубі, мугирі й п'яниці. Серед них є одна жінка. Всі вони „хочуть“ її. Іде довга й нудна сцена змагання: хто має право любити цю жінку. В наслідок — скандал: хтось мститься тим, що псує щось у шлюзовім механізмі, і вода, сама справжня, тисячами відер, з величезним напором впродовж 6-8 хвилин ллється на сцену і… нікого не заливає…

Решта нумерів — одноманітні, нудні, як дві краплини води схожі один на одний. Тільки вбрання різне.

Поміж епізодами, час від часу подається суто-естрадний нумер. Оповідач, співачка, або якась сценка, на взірець театру мініятюр і — знову балет, балет і балет без кінця.

Все це хоч і в супроводі досить численної оркестри, але одноманітної, настирливо-нудної музики зовсім не творить в залі „веселого“ настрою.

Рятують становище зовсім голі жінки, що від часу до часу з'являються поміж епізодами й демонструють в танкові, звичайно, „красу“ свого тіла.

Але такі справді красивих жінок дуже мало. А чоловіки, яких, доречі, зовсім небагато в цьому жіночому „едемі“, виглядають дуже вбого, нагадуючи собою, всіма своїми рухами, кривлянням, вихилясами і з дозволу будь сказано, — „танком“ якихось вихованців лупанару.

Тріскотня джаз-банду, несамовиті викрики музик у фойє в антракті, до початку й наприкінці, вдягнені глядачі, що увесь час смалять цигарки, казенні оплески поодиноких капельдинерів і вигуки їх же з вихвалюванням свого краму — програми, усе це створює таку атмосферу „художньої розваги“, од якої не знаєш, куди дітися.

А в тім таке собі рев'ю, що на поставу його витрачається сотні тисяч франків, іде щодня впродовж цілого сезону. Знаходиться бо невибагливий покупець-споживач цього „краму“.