Пес Баскервілів/13

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Пес Баскервілів
Конан Дойль
XIII. Розставлені сіти
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
Видання: Ляйпціґ: Українська Накладня.
 
XIII.
 
Розставлені сіти.

Льорд Генрі більше зрадів Шерльокові Гольмсові, ніж здивувався, бо сподівався, що той швидко надїде. Про те, його трохи вразило те, що мій приятель не мав жадних пакунків зі собою і нічим не міг пояснити, чому їх немає. Між собою ми зібрали й позичили йому все, що треба було, і за вечерею розказали льордові Генрі все те з наших пригод, що нам здавалося потрібним, щоб він знав. Але перед тим я мав неприємний обов'язок сповістити Барімора й його жінку про смерть Сельдена. Йому це могло зробити велике полекшення, але вона гірко заплакала, закриваючись хвартухом; для цілого світа він був злочинець, на-пів звір, на-пів чорт, для неї ж він завше лишався малим упертим хлопчиною, що держався їй за руку. Дуже вже злий мусить бути чоловік, щоб не знайшлося жінки, яка б заплакала за ним.

— Я цілий день нудився в хаті, відколи Ватсон поїхав уранці, — сказав льорд Генрі. — Мені здається, я заробив, щоб мене похвалили, бо додержав своєї обіцянки. Як би я не дав був присяги, що не буду виходити сам один, то міг би був провести вечір веселіще, бо Степльтон кликав мене до себе.

— Я не сумніваюся в тому, що ви провели б були вечір веселіще, — сказав Гольмс сухо. — До речі, вам, певне, і в голову не впало, що ми оплакували вас, думаючи, що ви розбили собі голову.

Льорд Генрі розкрив широко очі:

— Як так?

— Той нещасний був одягнений у вашу одежу. Боюсь, щоб ваш слуга, який дав її йому, не мав через те клопоту з поліцією.

— Гадаю, що ні. Одежа не була позначена, наскільки пам'ятаю.

— Маєте щастя. Зрештою, ви всі маєте щастя, бо в цій справі ви всі нарушили закон. Я не зовсім певен у тому, що, як совісний детектив, не повинен арештувати всіх вас. Листи Ватсона найкращі інкриміновані документи.

— А що ви скажете з приводу моєї справи? — спитав льорд Генрі, чи розумієте ви щонебудь? Ватсон, і я, ми, здається, ні дочого не дібрались, відколи сюди приїхали.

— Я маю надію, що я, може, зможу вияснити вам трохи дещо. Це була дуже складна і дуже заплутана справа. Ще маємо багато точок, які потребують пояснення, але воно не забариться.

— Ми мали один досвід, як, певне, Ватсон сказав уже вам. Ми чули, як вив пес на степу, так що я можу присягнути, що то не байка. Я мав до діла з псами в Америці, і добре пізнаю по голосі, що це був хорт. Якщо ви зумієте надіти йому намордник і взяти його на ланцюг, то я присягну, що ви найкращий детектив на світі.

— Я міркую, що ми зуміємо й надіти йому намордник, і взяти його на ланцюг, якщо ви нам допоможете.

— Робитиму все, що ви мені скажете.

— Добре, а я вас попрошу також робити все сліпо, не питаючись чому.

— Як хочете.

— Коли все так робитимете, то, міркую, ми маємо шанси, щоб наше завдання швидко закінчилось. Я втім не сумніваюсь…

Він раптом спинився і встромив очі понад мою голову кудись поперед себе. Світло від лямпи падало просто на його обличчя, таке напружене й таке непорушне, що можна було його взяти за клясичну статую, персоніфікацію уваги і напружености.

— Що таке? — скрикнули ми обидва.

Як він одвів очі, я міг завважити, що він стримував якесь нутрішнє зворушення. Риси обличчя були зовсім спокійні, тільки очі блищали зацікавленням.

— Вибачте мені захоплення знавця, — сказав він, показавши рукою на ряд портретів, що покривали протилежну стіну. — Ватсон не хоче допустити, що я щонебудь тямлю в малярстві, але це дійсно на рідкість чудова колєкція портретів.

— Дуже радий це чути, — сказав льорд Генрі, — глянувши з зачудованням на Шерльока Гольмса; — я не маю претензії знатися на цих річах, бо я таки більше розуміюсь на коневі чи на бугаєві, ніж на творах мистецтва. Я не знав, що ви находите час і на такі речі.

— Я розумію добрі речі, як дивлюся на них, як оце тепер. Чи це все фамілійні портрети?

— Всі до одного.

— Ви знаєте їх на ймена?

— Барімор мене вчив і, здається мені, я тепер можу повторити без помилки.

— Хто цей пан із телєскопом?

— Це контр-адмірал Баскервіль, відомий зі своєї служби в західній Індії, а оце з папером у руці льорд Уіліям Баскервіль, голова комісій у Палаті Громад із часів Уіліяма Пітта.

— А оцей у чорному оксамиті?

— А цього ви маєте право знати, це причина всіх нещасть, грішний Гуґо, від якого почалась історія з псом. Ми його, певне, не скоро забудемо.

Я дивився з цікавістю і трохи зі здивованням на портрет.

— Господи, — сказав Гольмс, — він виглядає дуже смирним і спокійним, хоч ув очах, коли не помиляюсь, є щось чортівське. Я в'являв собі його більшим і дужчим чоловіком.

— Ідентичність портрета не підлягає сумнівові, бо й рік 1647, і імя його видко ззаду на полотні.

Гольмс не сказав більш нічого, але портрет грішника з давніх часів, здавалось, притягав до себе його очі, бо він раз-у-раз дивився на нього під час вечері. Тільки згодом, коли льорд Генрі пішов до своєї кімнати, то Шерльок Гольмс пояснив мені причину й хід своїх думок. Ми вернулись до бенкетової салі й, освітивши свічкою старий портрет на стіні, він спитав:

— Помічаєте щонебудь?

Я дивився на широкий капелюх із пером, на довгі кучері й білий комір із мережива та суворе подовгасте обличчя. Вираз його не був брутальний, але воно було різьке, суворе й жорстоке, з тісно стуленими тонкими губами й холодним властилюбним поглядом.

— Чи скидається на кого з ваших знайомих?

— Може, трохи на льорда Генрі підборіддям.

— Ледви-ледви. Але чекайте.

Він став на стілець і, держачи свічку в лівій руці правою, закрив широкий капелюх і довгі кучері.

— Господи милосерний! — скрикнув я вражений. З полотна на мене глянуло обличчя Степльтона.

— Ага, тепер бачите? Мої очі звикли розглядати обличчя без сторонніх додатків. Перше за все кримінальний дослідувач мусить бачити переодягання наскрізь.

— Але така подібність! Це надзвичайне!

— Справді, це цікавий випадок атавізму. Як видно, не лише фізичного, але й морального. Досліду над фамілійними портретами досить, щоб переконати людину в реінкарнації[1]. Що він Баскервіль, то це очевидно.

— З намірами дістати спадщину.

— Безумовно. Цей випадок із портретом дав нам один із потрібних нам звязків, яких нам не доставало. Тепер ми його маємо, Ватсоне. Маємо в руках, заки мине завтрішній день, він бути тріпатись у наших сітях, як той метелик у його зеленій сітці. Ще тільки шпильку, шматок корка и етикетку, і ми додамо його до нашої колєкції на Бекер-стріт.

І, повернувшись від портрета, він зареготався, хоч звичайно дуже рідко сміявся. Я ніколи не чув його сміху, що не віщував би комусь лиха.

На другий день я встав рано, але, Гольмс був на ногах ще раніще, бо, одягаючись, я побачив, як він ішов по алєї.

— Сьогодня в нас буде гарячий день, — заявив він, потираючи руки від задоволення. Сіти порозставлювані, незабаром почнем їх тягнути. До ночі будемо знати, чи попалась наша велика зубата щука, чи втекла крізь невід.

— Ви вже були на степу?

— Я сповістив у Прінстовн про смерть Сельдена. Здається, можу запевнити, що нікого з вас не потурбують із цього приводу. Потім треба було дати знати мойому вірному Картрайтові, де я, бо він умер би з журби під дверима моєї схованки, як пес на могилі свого пана, як би я не заспокоїв його.

— Які ж наші перші кроки?

— Побачитися з льордом Генрі. А осьде він!

— Добридень, Гольмсе, — сказав льорд Баскервіль, — ви маєте вигляд головного отамана, що плянує битву разом із начальником свого штабу.

— Ви вгадали. Ватсон питав, який буде наказ.

— Я також за тим прийшов.

— Дуже добре. Ви, здається, запрошені до Степльтонів на вечерю?

— Я гадаю, що ви теж прийдете, вони дуже привітні люде, і я певен, що будуть раді вас бачити.

— На жаль, Ватсон і я мусимо їхати до Льондону.

— До Льондону?

— Так, я певен, що ми там краще використаємо становище.

Обличчя Баскервіля помітно витяглась.

— Я сподівався, що ви побудете зі мною до якогось вияснення. Цей замок на степу не дуже приємне місце для одної людини.

— Мій голубе, ви повинні довіритись мені й робити так, як я вам кажу. Ви скажете Степльтонам, що ми були б дуже раді бути в них, але що пильна справа примушує нас бути в Льондоні. Ми швидко вернемось. Ви не забудьте так сказати.

— Якщо ви на тому настоююте.

— Запевняю вас, що иньшого виходу немає.

По обличчі льорда Генрі я побачив, що він наш від'їзд зрозумів за дезертирство й був тим ображений.

— Коли ви хочете їхати? — спитав він холодно.

— Зараз після сніданку. Ми поїдемо перше до Кумб Трасей; Ватсон лишає всі свої речі тут у заставу, що він незабаром приїде назад. Ватсоне, ви пошлете листа до Степльтона, що ви не можете бути в нього.

— Я б поїхав із вами до Льондону, — сказав раптом льорд Генрі, — чого я тут лишуся сам один?

— Ви лишитесь тут, бо це ваш обов'язок, бо ви дали мені слово, що робитимете все, як я вам скажу, а я вас прошу лишитись.

— Добре, тоді я лишаюсь.

— Ще одно! Я хочу, щоб ви поїхали до Степльтонів, але звідти відішліть коней додому, і скажіть, що підете назад пішки.

— Пішки, степом?

— Так.

— Так це ж те, що ви мені ввесь час забороняли робити?!

— На цей раз ви можете зробити це спокійно. Як би я не мав довірря до сили ваших нервів і сміливости, то я б не вимагав цього, але мені дуже важно, щоб ви на це згодились.

— Добре, тоді я так зроблю, як кажете.

— І коли ви ціните ваше життя, то йдіть лише стежкою, що йде від Степльтонів на Ґремпенський шлях, зрештою, це найближча.

— Добре, зроблю, як кажете.

— Дуже добре, я б хотів виїхати як-найшвидче після сніданку, щоб на полудне бути в Льондоні.

Я був дуже здивований цією проґрамою, хоч уже чув, як Гольмс сказав Степльтонові, що має сьогодня виїхати. Тільки мені не прийшло на думку, що й я маю з ним їхати, та ще не міг я зрозуміти, як ми могли обидва бути відсутними в такий мент, який він сам називав критичним. Про те нічого було робити, треба було слухатись, не розпитуючи. Так ми попрощалися з нашим засмученим господарем і через дві години стояли на залізничому двірці в Кумб Трасей, і коней одправили назад. Малий хлопець дожидав нас на пероні.

— Ви сядете в поїзд, Картрайте, і, прибувши до Льондону, зараз пошлете телєґраму льордові Генрі Баскервілеві від мого імени, щоб рекомендованим пакетом прислав мені на Бекерстріт мою записну книжку, яку я забув у нього. А тепер підіть на почту і спитайте, чи немає для мене телєґрами.

Хлопець вернувся з конвертою, котру Гольмс, прочитавши, передав мені. Змість був ось який: »Телєґраму дістав, приїду 5.40. Лєстрад.«

— Це відповідь на мою, яку я послав сьогодня вранці. Лєстрад один із найкращих професіональних детективів, і його поміч може бути нам потрібна. Тепер, Ватсоне, мені здається, що ми нічого кращого не можемо зробити, як піти до вашої знайомої, пані Льори Ляйонс.

Плян його кампанії робився для мене ясним. Він уживав льорда Генрі на те, щоб переконати Степльтонів, що ми дійсно поїхали, тоді як ми мали вернутись у мент, коли ми були найбільш потрібні. Телєґрама з Льондону від Гольмса, на випадок, як би льорд Генрі згадав про неї, мала усунути останні сумніви у Степльтона. Мені здавалось що справді, наші сіти почали що-раз більше оплутувати зубату щуку.

Папі Льора Ляйонс була у свойому бюрі, і Шерльок Гольмс почав свою візиту від дуже одвертої заяви, яка на неї зробила величезне вражіння.

— Я розслідую обставини, серед яких склалася смерть льорда Чарльза Баскервіля, — сказав він. Мій приятель, доктор Ватсон, сказав мені, в чому ви йому признались і що втаїли.

— Що ж я втаїла? — відповіла вона, насторожившись.

— Ви признались у тому, що просили льорда Чарльза вийти до хвірточки в десятій годині. Ми знаємо, що там і в тій самій годині його постигла смерть. Ви втаїли звязок між цими двома подіями.

— Між ними немає жадного звязку.

— В такому разі, тут мусить бути надзвичайна сполука випадків, але мені здається, що ми, врешті, таки установимо сполуку. Я буду з вами цілком одвертим, пані Ляйонс; ми маємо підозріння, що тут злочинство, в яке, крім вас, заплутані також Степльтон і його жінка.

Пані скочила з місця:

— Його жінка?! — скрикнула вона.

— Це факт, якого не можна втаїти: особа, яку він видавав за сестру, в дійсности його жінка.

Пані Ляйонс сіла знов. Вона стисла пальцями спинку стільця, і я бачив, як рожеві нігті побіліли від сили натиску.

— Його жінка! — повторила вона. — Він нежонатий.

Шерльок Гольмс знизав плечима.

— Докажіть мені це! — скрикнула вона, — докажіть, і я вам…

Гнівний погляд її очей сказав більш, ніж могли сказати слова.

— Я був приготований на це, — сказав Гольмс, — виймаючи папери з кишені: — осьде фотоґрафія їх обох, знята в Йорку чотирі роки тому назад, ззаду написано: пан і пані Ванделєр, але ви без сумніву пізна́єте обох. Ось де тут засвідчення опису їх обох, пана і пані Ванделєр, які в той час мали приватну школу в Сент-Олівер. Прочитайте й побачите, що в ідентичности не може бути сумніву.

Вона глянула на папери, тоді на нас. Обличчя її застигло і приняло вираз розпучливости.

— Містер Гольмс, — сказала вона, — цей добродій пропонував мені одружитись зі мною, коли я розведуся з чоловіком. Він дурив мене ріжними способами, ніколи слова правди не сказав мені, а через що? Через що? Я думала, що то все було для мене самої; а тепер я бачу, що я була лише знаряддям у його руках. Чого ж я буду дотримувати своє слово щодо його, коли він сам ніколи не дотримував обіцянок щодо мене. Чого я буду покривати наслідки його злочинств? Питайте мене все, що хочете, я вам усе скажу. В одному лише присягаюсь: коли я писала лист, мені і не снилось заподівати якесь лихо доброму старому льордові, який був для мене найкращим порадником.

— Я цілком вам вірю, пані, — сказав Шерльок Гольмс, — вірю, що оповідати про ці всі події вам, певно, дуже неприємно, може, легше буде, коли я вам буду оповідати, а ви будете мене поправляти, якщо я помилятимусь. Степльтон вам порадив написати лист?

— Він диктував його.

— Я догадуюсь, що він подав вам за причину те, що ви, мовляв, дістанете від льорда Баскервіля гроші, потрібні для ведення розводового процесу.

— Так.

— А тоді, коли ви послали листа, він відрадив вас, щоб ви їхали до льорда Чарльза?

— Він сказав, що йому буде дуже прикро, коли хтось инший дасть гроші на таку потребу, і що хоч він сам бідний, але дасть останні гроші, щоб усунути перепони, які стояли на перешкоді нашому шлюбові.

— А тоді ви нічого більш не чули, аж поки не прочитали в ґазеті про смерть?

— Ні.

— І він примусив вас не признаватись нікому в тому, що ви призначали побачення льордові Чарльзові.

— Так, він казав, що смерть склалася серед дуже таємничих обставин, і що на мене впаде підозріння, коли це виявиться. Він залякав мене, щоб я мовчала.

— Розумію. А чи ви мали підозріння проти нього?

Вона завагалась і спустила додолу очі.

— Я знала його, — сказала вона, — але як би він мене не одурив, я б ніколи не зрадила його.

— Мені здається, що, загалом кажучи, ви щасливо вийшли з небезпеки, — сказав Гольмс. — Він був у ваших руках, він це знав — а все ж ви лишились живі й досі. Ви цілими місяцями стояли на краю прірви… Бувайте здорові, пані, ми швидко знов побачимось.

— Наша справа закругляється й виясняється, — сказав Гольмс, — але й досі ми не маємо можливости скласти обвинувачення проти цього хитрого чоловіка. Та я певен у тому, що він буде в наших руках ще до ночі.

Ми дожидали на пероні, доки не підлетів льондонський поїзд-експрес, і з нього не вискочив невеликий, схожий на бульдоґа чоловік. Це був Лєстрад.

— Ну, що, — спитав він. — Порядна справа?

— Найкраща, з усіх, які ми мали на протязі років, — сказав Гольмс, — маємо ще дві години. Насамперед, може, повечеряємо, а тоді, Лєстраде, провітримо вас трохи від льондонського туману на Дартмурськім степу. Ви там ніколи ще не були? Ні? Ну, то я певен, що до смерти не забудете вашого першого знайомства з ним.

——————

  1. перехід душі по смерти одної людини в другу.