Письмо народовцівъ руськихъ до редактора политичнёі часописі «Русь» яко протестъ и мемориялъ

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до: навігація, пошук
Письмо народовцівъ руськихъ до редактора политичнёі часописі «Русь» яко протестъ и мемориялъ (1867
Списав Федоръ Чорногора
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
Цей текст написаний одним з ранніх фонетичних правописів.
ПИСЬМО НАРОДОВЦІВЪ РУСЬКИХЪ


до


РЕДАКТОРА ПОЛІТИЧНЁІ ЧАСОПИСІ


„РУСЬ“
ЯКО ПРОТЕСТЪ И МЕМОРИЯЛЪ


Письмо народовцівъ руськихъ до редактора политичнёі часописі «Русь» яко протестъ и мемориялъ (1867). Символ №03.png


СПИСАВЪ



Письмо народовцівъ руськихъ до редактора политичнёі часописі «Русь» яко протестъ и мемориялъ (1867). Символ №02.png


ТИСКОМЪ СОММЕРА
У ВІДНИ
1867.


сторінка

ШАНОВНИЙ ПАНЕ РЕДАКТОРЕ!

Исповідники величнёго завіту нашого незабутнёго кобзаря, Тараса Шевченка: „въ своій хаті своя правда, и сила, и воля” ми вірні, нікому незапродані сини самостайнёго руського народу, ёго надія, ёго будущина, ми свідки живобачні, якъ одъ усілякоі зради и напасті, кривди и гноблення терпить и мучиться нашъ народъ; ми, що бажаємо, щобъ не то ясний, вольний світъ життя нашого народнёго розвівся на нашій землі, а щобъ и чужі вбачали нашу честь, нашу правду народню; — ми отто, у самій тяжкій, безъодрадній для народу нашого годині, єднаємо наші голоси, добуваємо на явъ укриті думки, голосимо сміливо наші жадоби й ставляємо іхъ передъ обличчє народу нашого, Славянщини й ряду Австрийського. Надійсь послужить нашъ гуртовий одзивъ нашимъ людямъ на потіху, що не переводиться народня робота, а може й на що краще...., а чужимъ на науку, хто ми и чого на світі бажаємо..... И ніхто нехай не здивує, що незнані люде приймаються за діло, яке де иншъ умандатованимъ тілько присуджується.... Вбогий нашъ народъ, не розлічує вінъ багато незалежними відъ нікого людьми...., а найдуться які, та діла зъ нихъ нема.... А спонукою до такого виступу нашого, єсть, ш. пане редакторе, Ваша „Русь.“

Після упадку нашого щиро-народнёго органу „Мети“ мовчали ми, та довго. Мовчали ми, якъ божевільні Ляхи и честь и всякий глуздъ потерявши, у своіхъ органахъ негували наші права народні, нівечили наші святощі, бо знали ми, що вони на те єсть пани-Ляхи, бо знали ми, що десь-то немає у насъ и чесного и справедливого и розумного Ляха. Мовчали ми и до того, якъ те зъ давна обскурантизмомъ, фалшомъ, моральною мизериєю воююче „Слово“ зъ своімъ товариствомъ виголосило: нема руського народу особного, самостайнёго, — бо ми сказали самі собі: нема народу безъ зрадниківъ и поневірцівъ — ліпше явний ворогъ, якъ уданий другъ — куди наставилось, туди и пішло....

Та знову гріхъ би намъ, великий гріхъ, добродію, мовчати, коли Ви, ставлючи буцімъ органъ самостайнёго нашого народу, помиляєтесь, тяжко проти ёго помиляєтесь, кривдите ёго въ самихъ найважніщихъ пунктахъ, у тихъ-то, що відносяться до ёго честі, ёго волі, ёго праведноі миссиі въ Австриі и Славянщині, бо виходило-бъ, що ми народовці добрі на чиіхсь наймитівъ, а не на праведнихъ сподвижниківъ народніхъ..... Не знаємо ні Вашоі генези, ні Вашого обраховання, але довідне знаємо теє, що коли щиро-народнімъ, руськимъ мавъ би бути Вашъ органъ, то повиненъ би вінъ містити всі праведні народні надіі и жадоби, повиненъ би вінъ вспокоіти всяку щиру душу народню, повиненъ вінъ, коли на насъ упертись має, насъ и вдоволити! Бо ми, добродію, були-бъ и безъ Васъ тимъ, чимъ ми є, сирічъ щирими й вірними синами народніми; и безъ Вашоі підмоги переносили-бъ ми нашу ніякою службою нескаляну думку крізь усякі темряви й завірюхи, по силахъ нашихъ пораючись коло народнёго діла, зберегаючи нашу спадщину, самі ростючи духомъ, прикликуючи другихъ усе такъ до того часу, поки-бъ Господь не зіславъ сонечко й въ наше віконечко, — кажемо, безъ Васъ и безъ Вашоі „Русі“.... Коли-жъ Ви теперъ поставили Вашъ органъ и хочете говорити відъ насъ и за насъ, то скажіть, чи не подобарічъ, щобъ ми находили у вашому писанню те, що въ нашій душі находиться; теє, що ми чуємо; теє, для чого ми живемо, и теє, на що нашу надію покладаємо?! А то виходить, що окрімъ ріднёі мови, не багато де-чого найдеться спільного намъ и Вамъ!.... Озирнітесь! Якъ виставили Ви народъ нашъ підъ теперішню стать? Якъ у ёго всіхъ взаєминахъ до Ляхівъ, до Московщини, до решти Славянщини и до Австриі? Якъ объяснили ёго миссию, де надибали ёму помічню руку, якъ виголосили тріби народні й способи тиі-жъ вдовольнити? Нашъ озиркъ покаже се!

Гараздъ Ви знаєте, добродію, кілько-то того руського народу живе на світі Божому, та тілько на лихо не вбачаємо ми ні зъ Вашоі програми, ні зъ даліщого писання: який-то вінъ; де ёго сила не проходяча; де той пень ёго здоровий; яку вселюдяну думку боронивъ вінъ у своій тяжкій бувальщині; що стало основою народнёі будови для будущини. Дальше добре Ви нагляділи, що Ляхи и Москалі завзяті намъ вороги; та тілько шкода, не розібрали Ви тихъ Ляхівъ: на тихъ, що живуть у своій Польщі, на справдешніхъ Ляхівъ, и тихъ-то Ляхівъ, що живуть на нашій Русі, которі насъ таки на нашій власній землі гноблять и дусять; не розсказали, не розложили Ви: хто се ті Ляхи; звідки они тутъ взялись; яка у іхъ думка; що імъ справді остається чинити; яка справедлива іхъ будущина. Довідатись сёго намъ Вашого писання — не довідаємся. Однимъ словомъ, не найшли Ви того стійна приналежного проти Ляхівъ, не підтягнули Ви іхъ підъ вашъ горизонтъ такъ, щобъ імъ добре видно було, хто ми, а хто вони. Та й що до Москви не объявили Ви Вашого погляду такъ, щобъ знати: яка-то Москва такъ тяжко опікується Украіною и терроризує іі; читака-то справді славянофильска Москва, якъ вона оголошується словами; кому більшъ ждати добра, чи иншимъ Славянамъ одъ Москви, чи Москві одъ Славянъ; зъ якоі сторони належить виглядати того вольного вітру, що иншимъ духомъ обвіє Москву и тимъ самимъ полекшу принесе нашій рідній Украінській братні; який шляхъ Ви розміряли, на якому-бъ зійтись далеко більшій часті народу нашого, що підъ Москвою, и намъ при спільній народній роботі.

Добре Ви розсуджуєте, що не підъ Москвою, а въ Австрйі має скорійшъ зійти та зірка нашоі народнеі волі; що въ Австриі виглядати намъ належить скоріще для народу нашого гаразду! Та чи у тякій-то Австриі, яка вона єсть собі зъ-давна, яка єсть сёгодня гет-то далекій одъ свого природнёго послаництва одъ своіхъ природніхъ интересівъ — Австриі застояній и постарілій, — Австриі заоктроёванихъ Лютовихъ патентівъ, вужщихъ и ширшихъ райхсратівъ, зъ цілою іі конституцийною неволею або, лагідненько сказавши, зъ конституцийною утопиею и мизериєю — Австриі Шмерлингівъ, Белькредівъ, Байстівъ, у которій насъ зъ-давна полонізовано, неговано, майоризовано ажъ до нинішнёі сумноі доби, де насъ на ласку-неласку віддано гелемоничному ляцькому елементові? Чи може врешті така Австрия насъ вспокоіти — хоча-бъ вона намъ и віддавала ласкаво одъ часу до часу навіть и одробину изъ приналежнихъ намъ правъ народніхъ не ставши такою, якою, ій Господь назначивъ бути, се-бъ-то переважно славянською? Чи патриотична руська душа любо витає того круто цивилизаторського гегемоничного німецького духа, що такъ скрізьно опанувавъ Австрию и городить теперъ укупі изъ другими сфедерованими неприязними Славянщині елементами дорогу іі щасливоі долі и природнёго розвою? Чи щирі народні руські верховодці залюбуються въ такій ролі, яку імъ визначить Австрия? Чи спочувши себе народомъ — сказано народомъ — не піднесуть, уже-жъ не революциі, але правноі оппозициі проти всякоі народнёі поневірки? Чи се може пропасть безъ краю, передъ которою належить остеречи народъ — пропасть безъ вихопу? Чи находиться дорога визволитись изъ такого заковання и де іі напевне шукати?

Чи й се, якъ воно скрізь єсть одъ усякоі праведноі руськоі душі спочуване, не вдавалось Вамъ, добродію, потребою явно и сміливо объяснити? Чи може Ви, крий Боже, яку користь для народу въ тому добачаєте, коли вінъ передъ обличчємъ ряду стоіть закритий у своіхъ думкахъ и надіяхъ? Знаєте Ви добре потреби народні и, справедливо сказавши у останніхъ числахъ вашоі „Русі“ Ви зъ ними по трохи объяснились; та знову-жъ не показали Ви и тутъ дороги — отъ якъ при поділі Галичини — на якій би то вспокоєння тихъ трібъ доходити. Додавши до того, що ненаходимо у Вашому органі, яка-то мета наша, чи миссия, хто спомічникомъ спільнімъ стає намъ у народнёму ділі; заставляемо васъ розібрати: чому се тілько питань неодвіченихъ Вами насувається намъ за читаннемъ Вашоі „Русі“, коли прецінь вони самі кардинальні, въ самій основі всякоі народнёі роботи, не то що народнёго органу, лежати повинні; чому се така непевность, неясность у Вашому слові, такий вузенький Вашъ горизонтъ, коли 15 милионівъ лічите живого руського народу, землею-краемъ ріднимъ величаєтесь більшимъ одъ французського континенту; чому се не цілий народъ, особливе той духъ ёго, що ніхто не вмівъ ёго убити — духъ народній ясний, надійний, завзятий, козацький — не стоіть усе передъ Вашими очима, чому не говорить вінъ у Вашихъ словахъ, тутъ де ёму більше волі, ніжъ тамъ, де відъ тяжкихъ взаєминъ попавсь вінъ у задуму; чому не прийшла Вамъ у помічъ та сила народня такъ тяжко пробована, а не зледащіла; чому ми, читаючи Вашу „Русь“, не знаходимо, що се рідна, питома, дорога наша ненька Русь?.... А то Ви, мовъ реєстръ, пронаводите невеселихъ подій одноі краіни, идучи по политиці плохоі оппортунності, а не того, що ми хочемо — честі всенароднёі и всенароднёі правди й сили?

Пане редакторе! Не скажемо спасибі за Важу роботу, не скажемо, що така Ваша „Русь“ — се справдешня наша!

Високо цінимо ми нашъ народъ, високо покладаємо и честь ёго и правду щабъ поприставати намъ на якихъ благенькихъ експекторацияхъ! Не зацитькає вже насъ ніхто своею облудою, бо чесними хочемо себе видіти передъ усякою честю и появно правъ нашихъ народніхъ добиватися!...

Тимъ-то въ-друге Вамъ, добродію, кажемо; у дотеперішній роботі Вашій немає намъ спільності, та ні! Таки навпаки проти такоі Вашоі роботи, добувається зъ душі нашоі голосний протестъ!...


Послухайтежъ теперъ нашоі голосноі исповіді и научітеся, якъ народне діло по народнёму вести!

Поглянемо на нашъ народъ, якъ вінъ єсть самъ у собі и у всіхъ своіхъ взаєминахъ; нашу надію розложимо и дорогу, по якій добиватися грядущоі долі, розъяснимо....

Славимося 15 милионовимъ народомъ, у своій незнаності великимъ, великимъ за-для своіхъ мукъ, які вінъ попонісъ, за-для кривдъ тяжкихъ, які вінъ досвідчавъ, за-для злиденноі долі, зъ якою вінъ боровся, за-для завзяття, зъ якимъ вінъ усі люті завірюхи перестоявъ, за-для надіі, яку вінъ неповинно переховавъ — славимося народомъ, що потай світу незлічені приносивъ офіри вселюдяному добру й всесвітній волі, муромъ стоючи проти натовпу азиятицькихъ гордъ, грудьми своіми обороняючи християнську віру, — народомъ, що, коли землю ёго рідну сусіде хищні перемежували, историєю ёго, мовъ власними трофеями, имя своє украсили, подіі своі на високихъ батківськихъ могилахъ и на власній душі записувавъ въ самовіжі свого „єсть“ и свою надію ховавъ, а теперь у новій добі, на кликъ встаючюхъ народівъ, благовіствуваннє на своє рідне питоме життє принявъ! Имя ёго єсть руський чи украінський, земля, ненька ёго рідна, Русь-Украіна, світъ ёго широкий Славянщина!...

И єсть вінь — проти воли всіхъ гегемонівъ и узурпаторівъ, що раді-бъ ёго по-своєму знівелювати и згладити зъ картини світа — єсть самостайнімъ народомъ. Єсть се вінъ по своій мові, єсть по своіхъ звичаяхъ, по своій историі, по своій вдачі, єсть вінъ по своій громадяньській думці, єсть вінъ у своімъ самопізнанню, єсть однако передъ окомъ критичного розбірача, що въ душі патриотичнёго земляка.

Дзвінка́, багата й важка ёго мова, чудно сумовита ёго пісня, поважні й глибокі ёго звичаі! Боротьба невтихаюча, боротьба за життє й добро своіхъ родинъ и своіхъ осель, а праведного християнського лицаря за віру християнську проти варварства азиятицькихъ гордъ, боротьба запекла за волю рідноі землі Украіни, за обезчещену батьківську віру, боротьба безпомічного люду й громадськихъ вольнихъ порядківъ проти ненаситного панства й поганоі олигархиі Польщи, боротьба православного народу проти єзуітизму й автократичнёго Римства; боротьба вольного народу проти деспотичнёго царату Москви, — а потому тихе, безъодрадне, смутне життє на землі рідній, кровъю батьківъ умитій, могилами високими засіяній, життє въ тузі, у споминкахъ своєі козацькоі слави и въ надіі кращоі долі: — отсе, отсе ёго история! Тимъ-то й задуманий вінъ, упрямий и завзятий, своє безъ міри люблячий, не ласий на чуже, недовірчивий, ненавидячий панства, що ёму образъ пана Ляха нагадуе, чулий, сердешний, глибоко моральний другъ волі, самъ собою несе багатий несчерпаний материялъ для талантливого штукаря и розбірача, а охочий приняти всяке праведне світло. Свічня ёго думка єсть: „громада великий чоловікъ“ — за іі вінъ боровся, у ій спочила ёго сила, у ій вложивъ вінъ свою надію. Душа ёго — се интелигенция ёго: вона одгадала, що въ ёго на серці важить, ёго думки переняла, ёго недолю почула, освітою и наукою, одродити ёго охочо за щире народне діло принялася! Не мара се, не приблуда отта интелигенция, ні! Се жива мисль живого, незавмерлого народу, воплощенна въ найздоровші постаті людські, се голосний покликъ гения народнёго до життя й праці; а вродилась вона підъ слова першого нашого народного пророка — Тараса Шевченка, голосячого ёго безсмертность.

Такъ стоіть вінъ сёгодня, правдивий демократичній народъ, передъ лицемъ світа! Багато у ёго ворога, що напосівся на ёго життє й истноту, богато фалшивого друга чи похлібця и зрадника. Більша часть ёго підъ Москвою, де Москва залізною рукою тримає ёго у сховку и просвітку не дає; терпіливо та спокійно виглядає вінъ тамъ, поки Господь проміні волі низпошле на той холодний край, — менша частина въ Австриі, де одкриється ёму надійсь скоріще, хоча тежъ повисле теперъ тяжкими чорними хмарами, ясне погідне конституцийне небо.

Завзяті вороги ёго — Ляхи и Москалі.

Ляхи підъ взглядомъ свого походження, своєі мови и по етнографиі — народъ славянський, неславянський же по своіхъ жадобахъ, по своихъ надіяхъ, а властиво тоі еліти ёго, котора въ имя ёго обвивається, — народъ, яко aborigines, громадно живучий у Конгресовій-Польщі, у Великіхъ-Князьствахъ Познанськімъ и Краківськімъ, спорадично появляючийся на нашій Русі яко панъ и півпанокъ, се єсть слуга панський; у насъ же до того, у Галицькій краіні, яко поєдинчий ремісникъ у меншихъ, яко купець и урядникъ у більшихъ містахъ, зъ гуртовимъ процентомъ на сесьбічній Украіні: 0·8, на Поділлю и Волині: 11·5, у нашій Галичині 6·1, народъ цікавоі справді историі и розмаітихъ досвідчени й народъ розділений підъ трёма империями — Россиєю, Пруссами й Австриєю, підъ котрою-то посліднёю, сфедерований зъ Німцями, дознає нині широкоі волі.

Ляхи сказали-бъ: naród wielki, nieszczęsliwy, męczennik prawdziwy, nieustannie walcząċy naprzeciw barbarzyństwa mongolskiej і szyzmatyckiej Moskwy! Москалі-бъ знову объяснили: Поляки непримиримые враги русскаго имени, революціонный елементъ католическаго исповѣданія! А ми кажемо: Ляхи справді нещасливий народъ, а нещасливий вінъ зa-для своєі непоправності, за-для свого политичнёго безглузду, зa-для свого фанатизму, своіхъ утопичніхъ думокъ и мрій, свого ультрамонтанства, за-для своєі гечемоничнёі охоти, которі давно-то вдершись у ляцьку душу, зъ калюжи пхають іхъ у калюжу, одною руіною приготовлюють другу и сліпими іхъ чинять на-проти усёго, що-то називається: честь, розумъ, поступъ и судъ историі, — народъ дуже вольнодумний, коли єсть у неволі, а лютий варваръ, коли ёму попустишъ, бо тоді, мовъ тиранъ, кидається на все, що не по ёго ляцькій думці, и фанатично у всімъ бачить Москву.

Оставляємо на боці тихъ Поляківъ, що живуть у своій Польщі, оставляємо іхъ по-евангельськи: „миръ вамъ“. знаючи — по словамъ нашого Костомарова — що: одъ поляківъ намъ нічого позичати, хибань-би панства, а те панство згубне та презгубне нашому народові. Ми обертаємося до тихъ Ляхівъ, що, живучи невеликою жменею на нашій Русі (якъ показують повищі статистичні дати), мовъ усе право загарбали: передъ світомъ край и народъ яко ляцький край оголошувати, за ёго, яко правна ёго репрезентация, виступати, нимъ по своєму розумові (передъ очима матимемъ усе нашу Галицьку Ляшню) опікуватись, за ёго долю по своєму дбати и до своєі ляцькоі мети вести. (Оттихъ κάτ' έξοχήν зватимемъ Ляхами).

Спитаємо-жъ най-перше тихъ панівъ, хто се вони. Знаємо васъ, ви правнуки чи що-тамъ тихъ перевертнівъ-Русинівъ, що одцуралися свого народу, своєі віри, и въ Ляхівъ поперекидалися. Питаємося васъ, що за добро унесли ваші батьки на свою рідну землю, коли стали Ляхами. Зазнаменувавшися разъ Ляхами, обернулись вони катами на рідну землю, викликали бучі й війни козацькі и все, що за ними йшло: руіни, пожоги й опустошення, — приготовили такі кріваві подіі, якъ Коліівщину, — а сліди ихъ культури: костёли, кляштори єзуітські, коршми (зъ типичнимъ у насъ значеннємъ) и ті гаівки-пісні, що до сёгодня народъ нашъ виспівує за зельмана на Великдень. А ви, славні пани, правнуки іхъ, тілько, якъ кажете, перетерпівші — яке добро ви несете на нашъ край? якими-жъ ви объявляетесь? Не такими-то стародавніми панами-Ляхами, біда тілько, що вамъ тоі волі теперъ немає? Знаємо васъ — и тихъ білихъ и тихъ червонихъ, а всі ви таки однакимъ миромъ мазані, одні пани-Ляхи! Згадайте тілько ваші взаємини підъ взглядомъ социальнимъ до нашого народу! Немає може села, де-бъ не було на васъ скарги, де-бъ люде не терпіли кривди — не одъ васъ, то одъ вашихъ слугъ, а ні, то одъ того историчнёго вашого аллиянта — жида. А знову — якому-жъ світу служите теперъ? Яку культуру вносите? Ваші костёли и ваші ксёндэи ширять, якъ першъ, по езуітськи обскурантизмъ и фанатизмъ; ваші двори неморальность, ваші жиди ошуканство; а що-жъ сказати-бъ вже за ті Tygodniki niedzielne — мабуть, що шкода чесного слова!

Отто добра, що нанесли ви на нашу землю за три сотні літъ одъ того часу, коли завелось ваше перевертне ляцьке кодло, на нашій землі. А се мабуть про добра вселюдяні розсказуємо, не про ляцькі, ані про руські. Отъ видите, такими-то людьми учинило васъ ваше ляхівство! А що-жъ сказати про ваші вчинки для народу руського — яко народу? Нескінчена книга самихъ кривдъ и поневірствъ, гвалтівъ и тираниі написана и пишеться досіль, а на твердімъ папері вона писана — на серцяхъ руського народу. Та минемо дідівъ и батьківъ вашихъ, що и кістки по іхъ вже може немає, а васъ, живихъ таки, осудимо по найновіщихъ подіяхъ. Переховавши традицийну махиявелську думку сполонизовати нашъ край и народъ руський усі своі сили обертаєте на теє, а покривкою уживаєте знівеченнє московського впливу. Духовенство, урядники, соймъ и органи ваші, чито ваша публицистика — заходяться коло такоі роботи. Ваше єзуітське духовенство, ненавистю дихаючи проти руськоі народнёі церкви, гвалтує зъ амвонъ, де-бъ слово правди христовоі проповідатись мало, що тілько въ латинстві та по-польскій молячися може чоловікъ ввійти до царства небесного, а все, що за тимъ єсть, веде бо згуби; говорить про шизматицькі жадоби нашихъ священниківъ, що народъ нашъ простий на щастє не розуміє, а то справді теє убило-бъ ёго моральность и привело-бъ упадокъ религиі — , такъ, мовъ миссионари міжъ поганами, обертається ваше духовенство, дарма, що живе на уніятській Русі. Урядники вами наняті працюють надъ зъубоженнємъ народу, щобъ вінъ збіднівши служивъ вамъ такъ, якъ ви самі захочете. Соймъ справдешній шляхоцький, ляцький соймъ, душа вашихъ душъ — негує суттє руського народу на власній ёго землі; терроризує ёго послівъ; духовенство наше оддає вамъ підъ опіку, щобъ училоса до васъ прихильності; у шупляди ховає сервитутову квестию; громадьські ради підъ повітову, себъ-то підъ власну опіку ставляє: театрові — руському таки нашому — субвенциі одмовляє; изъ шкілъ и урядівъ нашу мову рідну випихає — и се волею народу, гараздомъ краю оголошує. Публицистика ваша нікчемнимъ шпігоствомъ, денунцияциєю, брехнею, запеклостю, фанатизмомъ, брутальствомъ разъ-у-разъ воює. Отсє благі діла — не батьківські але ваші — для народу руського!

И що-жъ-то за овочей сододкихъ довелося вамъ изъ Вашоі трисотлітнёі праці коштувати? Чимъ же химерна традицийна ваша думка полонизациі нашого народу и краю, якъ не химерною нікчемною думкою? Стоіть, якъ стоявъ, руський мужицький народъ на власній землі — однакий, незмінний, зъ тою мовою, зъ тою-жъ вірою! Ненависть у нёго, вічня ненависть проти пана Ляха, ненависть не урядами, не полициями, не руськими попами, а вашими давніми и теперішніми роботами підтримувана — ненависть справді исторична! Чи се може овочі коштовні, що ви виучили тихъ приблудівъ Німцівъ, що у насъ урядують, по польски? або се, що ви виведете якого мизерника Русина, що й честі людськоі не то народнёі, у ёго мало, у соймаки? або се, що потрапите двохъ селянъ нашихъ въ райхсраті намовити сісти побічъ васъ и слухати нерозумноі німецькоі мови? або що який піпъ бідняга, щобъ порятувати свою вбогу родину, за парафию ліпшу прикинеться передъ вами ляхофіломъ! — И той селянинъ-райхсратовець, и той піпъ-бідняга навпослі, перший вернувшися до дому, другий діставши парафию — усе ненавидітимуть пана-Ляха! Справедливий наслідокъ вашоі роботи, що слабодухівъ безнадійнихъ попхали, якъ за Хмельницького, до Москви! Дарма, дарма, пани! Не сповнити вамъ вашоі ляцькоі думки тутъ на нашій землі руській ніколи — ніколи! — Заведете ви на часъ и порядки такі, наче въ шляхоцькій Польщі, и дорога вамъ здається готова до іі реставровання — такъ глядіть, якъ валитимуться вони одинъ по другімъ одъ голосу живоі душі руськоі, бо станемо проти васъ ми, щирі народні сини, которихъ не въ праві ви посудити за московство, бо намъ Московщина однако въ душу не йде, що ваша ляччина, — станемо проти васъ, и сили у насъ доволі зъ вами поборотись, бо ми не на теорияхъ пустихъ опираємся, а на живій, незмарнілій силі народній, бо ми будущина нашого краю, за нами стоіть народъ нашъ, одъ котрого ми не одступимо ані на ступень, а доволі у насъ ёго! Вбачайте, вбачайте, Ляхи, що панування тутъ Вашого не буде, и ляцькій миссийній думці тутъ вже не втаборитися! Такъ же-жъ міркуєте, що все намъ оставати у такихъ взаєминахъ, якъ ми теперъ, — вамъ панами-Ляхами, а намъ підъ опікою вашою бідними Русинами-мужиками, що працювали-бъ на васъ та годували, щобъ вольна вамъ голова була розводити зъ неі ваші кумедні думки? Чи на такихъ сумнихъ взаєминахъ ви хочете будувати будущину того краю? Чи стоіть жменя вашого ляцького панства стілько, щобъ для неі усёго понапорядковано, щобъ лацькій душі доволі у всімъ роскошувати и своєю роскошею ту живу правду, спочиваючу въ живому народі, що ій не спроневіривсь, затемняти або таки въ кайданахъ тримати? Чи єсть надія, щобъ ваше ляцьке кодло покращало, поліпшало коли? Чи єсть надія, щобъ ви объявами справдешнёго духа народнёго руського тішилиса або іхъ радо витали? (ще разъ пригадаємо и спитаємось: чимъ провинилася наша народня институція таки народня, не московська — нашъ театръ, що ви ій одмовили субвенциі зъ тихъ грошей, що руськими руками запрацёвані?) Чи єсть надія, щобъ ви — не то що — але схотіли навчитися поступу, шановання одиниці чоловіка, ёго права й добра? Брехня, віковічня брехня!

Ляхами будучи, ростете ви лишень у злі: ворогами й чуженицями стаєтесь для рідноі землі, іі призначення; блукаєтесь за тимъ, чого на світі вже нема и бути не може — Польщею въ давнихъ границяхъ, за-для якоі думки не страшно вамъ запропащати гараздъ чужого вашимъ забагамъ народу, не страшно виречися й розуму, и честі, и того свічнёго часу, що силу свою й вагу зазнаменувавъ не на политичніхъ вигадкахъ, а у народніхъ подвигахъ, — въ конець ви, Ляхи на Русі, причиною, за-для якоі упала перша ваша Польща, за для якоі терпить може вона й сёгодня, бо, облічуючи васъ, такі межі своій мизерній политиці дає, якихъ на світі немає.

Отто й сміливо голосимо: Одречися вамъ, пани, належить усёго того, що чинить васъ ворогами рідноі землі; одречися вашого ляхівства зъ цілою ёго мизериєю; одречися ляцького имя, ляцькоі мови, вашого Римства и вашого панства, а стати вамъ по думці и ділі синами руського народа або Русинами!

Такъ голосимо ми, бо чуємо за собою всю правду. Одвернемо картини историі — и тамъ зустріваємся зъ вашими руськими-таки дідами; облічимо народъ нашъ и васъ — и бачимо, якъ одинокими головами де-не-де зъ ёго показуєтесь; згадаємо далі, якъ мало стоіть ваша жменя перевертнёго люду проти того народу простого й завзятого, що тілько заверюхъ перестоявъ, а не погнувся й не звівся; вбачаємо, якимъ се мизернимъ добромъ у васъ до того такимъ вироднимъ тимъ Римствомъ позаставляли ви вольні руські дороги и скрізь однакий добувається намъ голосъ.

Але ми знаємо вашу запеклость, що нічого окаянній вашій душі слухати праведного слова. Ми-жъ и самі безъ васъ працюватимемъ для добра народа руського, йдучи за кликомъ душі народнёі певно й сміло. Оставляємо васъ гарцювати на рідній нашій землі по ляцьки до якогось часу, поки діти чи внуки ваші розумнійшими не стануть. И таки такъ, якъ ви обмурані всякимъ світовимъ болотомъ, не раді-бъ ми васъ витати при народній роботі. Гуляйте, пани! втішайтеся ляцькими своіми думками, вдовольняйтеся вашими гвалтами на руському народові! Та не дивуйтеся, що ми васъ перевертнями, ледачою покиддю народнею називатимемъ, а роботу вашу „народову“ гіршъ відъ роботи „урядовоі“ Москви на Украіні. Та й не посуджайте ви нікого за московське прямованнє. Тоді, якъ рідною мовою вашою буде руська, якъ співати и думати и надіятись и молити метесь по руськи — тоді, ажъ тоді будете мали право називати кого московськимъ перевертнемъ! А поки-що упоминаємо васъ зъ народомъ нашими сільскимъ обходитись по людськи, бо знаєте — сто літъ сёму — якъ наші батьки-мужики учили васъ премудрості життя. Глядіте-жъ, щобъ запеклость ваша не завела васъ знову въ таку-то школу.


Другимъ ворогомъ нашого народу єсть Москва, с. є. рядъ однако що й интелигенция Московщини. Не зъ фанатичнёі душі виходить наше слово не по-ляцькій, по теорияхъ якого-тамъ Духинського толкуючи, говоримо про кривди московські, а по самихъ голихъ не сфалшованихъ фактахъ.

На заприсяженнихъ трактатахъ, обезпечаючихъ волю народові, автономию ёго церкві, приступила Украіна до Москви. Та що сталось изъ тими трактатами? Знівечила іхъ Москва, волю народню запропастила, церковъ нашу автономиі позбавила. А за що? За те, що наші люде перші світло науки въ Московщину внесли; за те, що наші козаки іі обороняли, трунами за ню кладовились и іі славу и силу підносили. Та нехай про сі минулі подіі! Приняла іхъ підъ свій неперекупний судъ история, и виявить вона колись іхъ у праведному світлі. Зберемо сучасні московські вчинки, таки у свічніхъ часахъ Царя „Преобразователя-Освобидителя“. Не змогли Москалі своєю згубною роботою зъабсорбувати и знівечити живоі сили и живого духа Украіни. Саме тоді, коли замазали и имя и историю украінського народа, коли знівечили до-решту всі старі народні порядки, що тілько крові за нихъ Украінці пролили, недовго після зруйновання Січі Запорожськоі — духъ народа заявився внову, хочъ въ иншій формі: вже не въ войськовій справі, а въ словесній роботі, що підтримувана першъ поєдинчими людьми, одъ десятёхъ літъ до гуртовоі праці піднялася. Та й не які-то небудь люде спочулися въ святому обовязку відродження Украіни живимъ іі словомъ. Не химерники, не обскуранти, а люде свічні, великоі науки, великихъ талантівъ, найкращі й найздоровіщі на усю Россию, люде до того, що не однимъ добромъ прислужилися московській литературі, люде великихъ заслугъ и патриотизму для империі. И такими-то поправді зазнаменувались іхъ письменні твори. Скрізь виднілась у кождому слові сильно спочувана правда, правда того, що вони писали й говорили. И плоди іхъ письменні були такоі ціни, такого значення, що де иншъ сотками літъ на іхъ ледве спроможуться. И якимъ же небезпеченствомъ загрозили ті люде империю и московську нацию, що зъ запеклимъ духомъ кинулись на іхъ урядъ, попівство и журналистика, справді мовъ на бунтівниківъ, єретиківъ, душегубцівъ и ошуканцівъ? Де бувъ той бунтъ и те злочинство, що поставивъ людей невиннихъ підъ дозіръ полициі або загнавъ далеко у Сибиръ? Де находилася та революция, та сепаратистичня охота у тихъ писанняхъ нашихъ світичівъ? Яка зрада въ тихъ за-для освіти народа вистаченихъ працяхъ, у переводахъ св. письма, въ описахъ життя святихъ, у природній историі, аритметиці, — що безъ числа такихъ рукописьмівъ застрягло въ цензурі?

Погано, погано стоіть изъ тимъ поступомъ, тою людяностю Москви, мизерно зъ тими журналистами, справді памфлетниками, що сотнями даровитихъ чеснихъ и свічніхъ людей спочувана идея, до котороі привязала іхъ одна правда, відъ якоі не ждуть користій надгороди, спонукуе тілько брехню, денунцияцию, поневірство и вигнаннє. Якъ слабенько вбачає Москва потребу освіти, коли перегороджує дорогу книжкамъ потрібнимъ для народа нашого 12-милионового, най-приступнійшимъ, бо писанимъ таки ёго мовою, що живісінько зъ устъ того народа видобута! Яка-жъ сила самоі сильно вигукованоі правди, що нема ні мови украінськоі самостайноі, ні самостайного народа украінського — коли побоюєтесь и спроби, чого стоіть народній украінський духъ?

Однимъ словомъ: світичі Украіни розпочали не ворохобну, не сепаратистичню, не погубну, а зовсімъ никому не шкодливу працю освіти своєі родини власною іі мовою украінською и въ самостайнімъ типичнімъ іі дусі, роботу въ добро империі, та й певне не въ згубу московськоі нациі, — а за теє іхъ патриотизмъ имперський запідозріно й здискредитовано, іхъ виміри чесні и неповинні брехливо перекручено, іхъ писання революциєю, сепаратизмомъ, душегубствомъ оголошено, книжки за-для освіти народнёі написані на світъ Божий не пущено и десятки Украінцівъ по холоднихъ закуткахъ порозпихано.

И теперъ би намъ відъ Москви більшъ нічого й вижидати, якъ призволу на вільну литературню украінську працю, на друкованнє освічнихъ книжокъ для народа и запроводу такихъ-то книжокъ у школи народні Украіни. Оттоді би показалось, чого стоіть украінський народъ, чого ёго придавлений самостайний духъ, и може за кількадесять літъ було-бъ Императору Россиі більшъ чого повеличатись украінськимъ народомъ, що підъ ёго берломъ остає, ніжъ тими десятками милионівъ Москалівъ.

Та знаємо ми, що намъ не вблагати Москву, ані ій не наказати, — и не одна година може ще мине, поки вона на краще надумається. Та не зажурилась одъ такоі думки наша душа, не змаліла наша кріпка надія, що народъ, которому недавно виголосивъ Тарасъ ёго безсмертность, которому на сторожі вінъ поставивъ своє незавмираюче слово, — що той народъ діжде кращоі години, ліпшоі долі й спожиткується своімъ власнимъ, відъ Господа данимъ ёму добромъ.

Нехай же намъ проте вибачають Австрийські Славяне, що немає у насъ охоти побиватись за такою Москвою, и що не така-та славянофильська видається намъ Москва, якъ вона словами оголошується. Не зъ-далека повикли ми придивлятись тій Москві, а зъ-близенька наглядати усі повороти того великого світа, у которому живе 12 милионівъ нашихъ ріднихъ братівъ. И хоча ми вміємо пошанувати й политичній розумъ и честь тихъ верховодцівъ Славянськихъ, що досвідчаючи тяжку немилосерну опіку чи-то Німцівъ чи Мадярівъ надъ Славянами, не въ якій чужій неприязній Славянству силі, а въ славянській по походженню таки Московщині, тимъ у самій Славянщині помочи шукаючи на етнографичню виставу до Москви поіхали; — то преці-жъ ми такій Москві, яка вона до сёгодня объявилась, не віримо. Не добачили ми досіль у тому народові, — которий своє „ніщо“ узнаваючи у такому слові висповідався, що не нимъ-то а „царемъ святая русская земля стоятъ“ — вольнихъ, самостайнихъ, незалежнихъ відъ нікого, народніхъ справді объявівъ, — а пахне все тамъ досілъ указомъ. Деспотизмъ, автократизмъ и недостатокъ волі — се прикмети однако ряду, що й народу. Згадаємо всякі хоругви, з якими кидається Москва то въ сю, то въ ту сторону; згадаємо и погані вчинки на Украіні; згадаємо іі вже безрозумне таки лютованнє въ Польщі — и голосніщими сі объяви у насъ стануть відъ усіхъ солодкихъ слівъ. Та всёго ми вповаємо доброго відъ щироі взаємності и єдності Славянъ. Коли обійме одинъ духъ усю Славянщину, духъ взаємного пошанівку усёго того добра, якимъ обладав зъ-особна кождий народъ славянський; тоді занесуть, надійсь, Славяне до Москви ту святу искру волі, відъ котороі відмолодшає такъ добре Московщина, якъ повеселішає Украіна; тоді й наша люба думка була-бъ сповнена, за якою ми побиваємось, вгадуючи й у народнёму нашому имні: „Поєднаймось разомъ всі, братчики Словяне; нехай гинуть вороги, няй воля настане!“ Давъ би Господь, щобъ такий світъ хочъ маленькимъ краєчкомъ для Московщини й нашого бідолашнёго народу зъ поіздомъ славянськихъ гостей у Москву відкрився.

А поки-що наші взаємини до Москви отъ-якъ объясняємо. Не вірники ми якоі-тамъ небудь логики фактівъ, не гарячі експектатори ми, щобъ тратитись намъ у марнихъ надіяхъ такихъ политичніхъ переворотівъ, щобъ або насъ підъ Москвою зупинили, або щобъ наши Украіну до Австриі пригорнули. Такі надіі й такі думки ми не то що, але просто проклинаємо. Не хочемо самі ні годувати, ні ширити духа сепаратистичнёго, — а на супротивъ ширимо й ширити хочемъ духа патриотичнёго до тихъ империй, підъ які рука Божа насъ поставила. Въ природнихъ основахъ, на якихъ ті держави — коли імъ не повалитись — стати мають и стати мусять въ чеснихъ и справедливихъ тихъ же державъ интересахъ, которі при взмагаючомуся дусі народівъ и часу вспокоєні бути мусять — глядемо для себе сили й гаразду. Въ тихому, розважному, повольному ході того тайного а великого чоловіка, якимъ єсть нашъ народъ руський, добачаємо приближаючуся ёму мету. Въ Россиі, де знеговано нашу истноту, и всіхъ правъ нашъ народъ позбавлено — житимемъ одною надією кращого часу й ліпшоі долі, у святій вірі, що добро наше Богомъ дане не замарниться. Въ Австриі, де хочъ тяжко придушений, але не знегований нашъ народъ, и де право вінъ має бути такимъ якимъ вінъ поправді єсть — говорити й житимемъ тілько по-руськи и працюватимемъ для добра таки нашого самостойнёго руського народу; усякі впливи московські, въ якій-небудь формі вони намъ накидаються, коли тілько буде въ нихъ та задня думка насъ зъабсорбувати, нашоі истноти позбавити — уважатимемъ яко діло нікчемне й всі сили наші обернемо, щобъ ті впливи висадити тамъ, де імъ єсть справедливе або присвоєне право, любо витаючи тілько такі объяви, які Москва, вспокоівши найпершъ певне що не пересаджені жадоби нашихъ Украінцівъ, яко сусідній народъ московський народу руському зъ щироі взаимності славянськоі показовати буде.


Не веселими споминками записаний нашъ мало що не столітній побитъ въ Австриі. Прилучені до неі на підставі претенсиі Угорськоі корони до Галицько-Руського князьства, тимъ-то яко край руський, уважано насъ усе-однако яко польську провинцию, и діло шляхетськоі полонизациі велося теперъ тілько по одмінній формі, сирічъ по-бюрократичнёму, по-німецьки. Коли-жъ надавано де-коли, отъ якъ за цісаря Осипа, нашому краеві характеръ руський, то се не довго водилось. Головний протягъ нашого Австрийського побиту носить на собі иншу ціху. Австрия служила вірно все аристократичнёму принципові и тимъ сполонизованому у насъ панському елементові. Уряди и школи корились тожъ аристократамъ, и хочъ урядовали по-німецьки, приватно ширили полонизацию. Такий духъ взійшовъ у нашъ чисто-руський закладъ семинарию — загубилась тутъ и рідна мова, та що ніколи першъ не бувало, те підъ Австриєю сталося — въ наші попівські родини вдерлася польщина, а коли міжъ молодіжжю семинарицькою прокололась руська думка, то урядъ іі въ интересі польскості старався придушити. Коли-жъ, помимо того, духъ руський громадно в р. 1848 заявився, то відъ того часу й починається тая нестала й двозначна политика Австриі до Русинівъ. Манивъ насъ рядъ Австрийський обіцянками, которихъ не дотримавь, або, на хвильку що показавши, въ сей часъ и ховавъ, ласився коло насъ, коли треба було чимъ налякати ворохобнихъ Ляхівъ и не віддати імъ у руки всёго того, чого вони бажали, — а таки по-тихоньки федеровавсь изъ тими Ляхами, бодай би й підъ часъ польськоі революциі. И депутациі вислуховавъ, и скарги наші приймавъ — а таки на нашу згубу дававъ призволу на такі порядки, що чинили Ляхівъ самовладними панами на нашій землі, якъ воно вийшло зъ Лютовимъ патентомъ. А тілько часами обьяснявся вінъ добре зъ своєю думкою, за що вінъ насъ уважавъ або чимъ насъ хотівъ вінъ мати. Нападъ ряду Австрийського на наше стародавнє письмо досить намъ се объясняє. Гласкаючи насъ, пильненько наглядавъ, чи не здіймавться наше око, хочъ би пошукати, чи не живе де більше нашого роду й народу. Згадаємо тутъ, якими-то революционерами насъ народовцівъ оголошено, коли ми, недовольні галицькими литературніми плодами, думкою витали на Украіні. Однимъ словомъ, рядъ Австрийський хотівъ насъ собі мати людьми, которі, низенько ему поклонюючись, усю науку відъ нёго побирали-бъ; хотівъ насъ мати на втіху собі Рутенами, до усёго придатними, тілько не до того, щобъ пізнавати, хто вони, що вони мають своі права, и що, сповняючи обовязки своі до империі, сміло можуть тихъ правъ допоминатися. Ми мали оставати все народомъ мизерненькимъ, ледачимъ, которий висилаючи тисячами людей безъ оппозициі на оборону Австриі й двигаючи всі тягарі державні за-рівно зъ другими, доволенъ би бувъ изъ одного названия treue Ruthenen, доволенъ би бувъ изъ якоі-небудь окрушини свого таки власного добра, що лучилось би ёму відобрати яко найвищу ласку.

Знайшлися у насъ поправді такі верховодці, що вірно служили такій урядовій роботі и въ своій ревності переходили навіть вимагання своіхъ ласкавцівъ. Усе тоді виходило лоялнимъ Австрийськимъ рутенизмомъ: и мова, и религиа, и ціла письменность. Така литература лоялна виходила реєстромъ „благодійствій Австриі для Русинівъ“. Такъ лоялизмомъ покривши себе, чоловікъ відъ голови до нігъ стававъ Русиномъ comme il faut, се-бъ-то Рутеномъ.

Народня партия, заявивши себе формально пізнійше, не має ніякоі спільності зъ такою комедною лоялностю. Вона найвище поставила правдивий интересъ народу и ёго потреби. Папомъ іі наказуючимъ ставъ народъ, ёго добро й ёго честь.

Тимъ-то й теперъ, коли всі кривди й всі потреби наші розраховуємо, сміливо відзиваємся, що ніякихъ ласкъ не допрошуємся відъ нікого, а домагаємся лишень того, що намъ яко народові належить. И весело ми прощаємось въ имя народу зъ названиємъ „вірнихъ“, такихъ вірнихъ, що згожі служити не на добро свога народа й империі, а на експерименти министрівъ Першъ усёго ми Русинами, що любимо нашъ народъ и для добра ёго живемо, и що всі перешкоди раді-бъ ми усуненими видіти, которі ёго гараздъ, ёго розвиваннє зъупиняють. Відрікаємося урочисто того лоялного рутенизму, правдивого curiosum, тоі народнёі покиді. Відрікаємося дальшъ усіхъ тихъ подій у котрихъ наша народня справа у службі заявлялась тілько планамъ министерськимъ, такъ-само неразъ виміренимъ на згубу нашого народу й поневіряннє ёго чести, якъ на шкоду держави и зъупинъ розвиття Славянщини. Ми щирі Австрийці, правда! Та щирость наша до Австриі не вяжеться ні до минулості, де насъ полонизовано, леговано, майоризовано; ні до теперішності, де насъ обкинено ляцькими порядками, що душі руській тяжко віддихнути. А то щирі ми до Австриі за-для іі правдивого призначення, іі справедливихъ интересівъ, іі властиво приналежноі долі, тоі долі, що ій відкриється коли вона — разъ уже обновлена величнімъ словомъ свого Монарха, запевняючимъ народамъ автономию и свобідне розвиваннє, палцемъ Божимъ підъ Кенигрецомъ на природню дорогу напростована — въ сумлінному заспокоєнню и поладнанню всіхъ правнихъ и справедливихъ интересівъ народніхъ, тимъ и нашихъ, свій єдино спасаючий интересъ добочає. Такъ, ми щирі до Австриі такоі, яка вона бути повинна: Австриі новоі, сильноі и величнёі, Австриі правдиво Австрийськоі всімъ народамъ своімъ однако справедливоі — не німецькоі, німецько-мадярськоі, не німецько-мадярсько-польскоі.... бо до такихъ ми просто не щирі! Тимъ-то ми ні Стадионисти, ні Бахисти, ні Голуховщики, ні Шмерлингисти, ні Белькредисти, ні Байстівці; а ми попросту Жовтнівці, т. є. приклонники Жовтневого цісарського диплому въ котрімъ народи прикликуються до великого діла обновлення империі на власнихъ, добре зрозумітихъ, окремихъ собі интересахъ. Роботи Австрийськихъ министрівъ уважаємо ми не яко експерименти, але часомъ и яко махинациі одного гегемоничнёго німецького елемента, которий на помічъ прикликує собі другихъ гегемонівъ и тихъ єдино увзглядняє. Не на министрахъ и іхъ забагахъ по цісарському слові мала спочити доля Австриі, а на народахъ. Не министри по власній думці за народи, а народи самі мали своє и цілоі империі добро укріпити. И отъ, де наша вірность: вірні ми нашому Монарсі, вірні до ёго слова величнёго и всёго, що відъ виконаня того-жъ виходить — до величия Австриі, гаразду Австрийськихъ народівъ, а тимъ и нашого, и блеску того світлопануючого Дому, що воля Божа тілько всілякого народу підъ ёго булаву привернула.

Отто й явно виходить, що ми кріпкі заступники принципу федералистичнёго[1], въ найширшому значенню сёго слова.

Такъ споглядаємо ми на правдиву миссию и призначеннє Австриі; у такому розвитю добачаємо силу, величъ и гараздъ іі. И обстаючи за такою правдою, сподіємся, що краще відъ своєвольнихъ егоістичнихъ німецькихъ министрівъ, краще відъ усіхъ централівъ и дуалистівъ изъ нашимъ найяснійшимъ Монархою тримаємъ, которий свою надію на добро империі не въ силахъ одного, а въ громаднихъ силкуванняхъ усіхъ своіхъ народівъ — viribus unitis — зложивъ. Такъ міркуючи, стоімо ми, надійсь, за добро й честь дорогого нашого руського народа. Такъ думаючи, уповаємо, що яко добрі Славяне въ непохибному интересі Славянщини працюємо. Не попустимо відъ тоі политичнёі нашоі віри ані на волосъ, потерпимо зъ иншими Славянами часину, — а далі зъ ними у-купі дорігъ шукатимемъ, которі-бъ насъ до нашоі певне що справедливоі мети допровадили.


Але кривди лацькі для нашого народу перебрали вони свою міру. Опіка Ляхівъ стає що-дня намъ більшъ допікливою. Духовенство, интелигенция и народъ простий однако дознає іхъ тяжкого гнету. Нема намъ зъ ними поради.

Отто — научені историєю, научені теперішностю, що добра намъ відъ Ляхівъ не ждати; добачаючи на-вскрізь ту іхъ мизерну думку (отъ хочъ-би въ дислокациі урядниківъ-русинівъ) нашихъ патриотичніхъ людей тамъ попересаджувати, де вони ні вродились, ні зросли — въ польський край, міжъ чужий народъ, до которого іхъ ніщо не вяже, щоби тимъ замарнити для народа нашого ті интелектуальні сили, які чи-то вже є, чи зъ ёго молодіжжю ёму виростають, и такъ оставити народъ помочи, світла й надіі, а простий сельський нашъ народъ до нащиту материяльно зруйновати; — найгорячійшимъ жаданнемъ спочуванимъ одъ усякоі руськоі душі єсть: якъ-найборше уступленнє нинішнёі ляцькоі режими и всіхъ ляцько-гелемоничнихъ забагівъ.

А міститься теє жаданнє въ тімъ однімъ uno et toto: Поділъ территориі Галичини, не административний, а таки политичний, на межахъ народніхъ оснований въ руське королевство Галичину и польске князьство Краківське, зъ осібними соймами по просту зъ ніякою, ні найменшою спільностю а до того покликанє на намістника Галичини мужа, которий, порозумівши правдивий интересъ краю й держави, схотівъ би вимірити справедливость усякій народності.

Друга рівно конечна потреба відноситься до нашоі Церкви. Знаючи якими-то польськими формулярами римськоі инфалибильності нашу Церковъ пообкидано; знаючи, чимъ служила польська Церковъ у старині, чимъ служить вона й нині — се єсть: ареною полонизациі — конечностю стається визволитись намъ відъ усякого такого впливу. Се не одно значить, що зірваннє зъ унією або сепаратизмъ чи шизма, — догматівъ ми не нарушаємо! Ми кріпко потягаємо за унією, бо іі чимъ кращимъ уважаємо відъ московсько єзуітського православия, зъ ёго автократичнімъ синодомъ; та наша унія не привязана ні до Берестя, ні до Рима, ні до гроба бл. Іосапата такими залізними оковами, щобъ ми віру нашихъ батьківъ православнихъ и братівъ нашихъ зъ вірою въ чорта рівняли, або щобъ насъ сліпими чинила напротивъ усіхъ тихъ величніхъ и глибоко-людянихъ наукъ, які намъ история наша передала. Правда, що зъ нечистихъ рукъ, яко пекельну политичню махинацию, відобрали ми сю унію, — але духъ народа, той такъ глибоко-религийний и моральний духъ, очистивъ и очистить іі зовсімъ, та й більша може іі будущина, якъ де-чого иншого. И власне въ интересі тоі св. уніі єсть визволенє нашоі церкви відъ латинства. А не заспокоіть сёго жадання ні кардиналство, приготоване для якогось архиерея нашого, ні примасовство, а єдино заспокоеннє лежить отъ въ чімъ: Патриярхатъ для Русинівъ-унитівъ, т. є. для Австрийсько-руськихъ диєцезий, зъ усіми тому-жъ приналежними правами й прерогативами, именно зъ правомъ скликування народного синоду для вибору Патриярха и Владикъ.


Се ціла наша исповідь, исповідь ясна, не сфалшована, не підъ чию-небудь волю накручена, исповідь придавленого руського народа. Такъ ми передъ Богомъ и руськимъ народомъ самостайнимъ присягаємо, що не попустимся тоі исповіді ніколи.... Боротьба тілько передъ нами, то й будемо боротися до остатнёго, самі проти ворогівъ нашихъ Ляхівъ и Москалівъ, а зъ иншими Славянами проти ворогівъ усёго Славянства Німцівъ и Мадярівъ... Зъ тимъ мужицькимъ, латами покритимъ народомъ стоятимемъ у-купі, якъ вірні ёго діти!... Не потребуємо нічиёго добра, бо ліпше своє латане, ніжъ чуже хапане... Подержимось власними своіми силами й середками, поки права свого не доборемось... За право наше боротимемось и віримо, що доборемось, нагадавши слова нашого величного гения:

„Борітесь — поборете!
Вамъ Богъ помагає — 
За васъ сила, за васъ воля
И правда святая!“

Хто хочъ, пустися зъ Москвою; хто хочъ нагинай ледачу голову підъ ненависну ляцьку руку; хто хочъ, нагинайся передъ Німцемъ... Намъ не йти за тобою ніколи та ніколи....


А теперъ до васъ, новонароджені Москалі, зрадники народні, прощальне слово.... Не треба намъ васъ більшъ судити, якъ ви себе самі осудили... Ваша робота — се вашъ судъ! Манили дурили, гласкались, підхлібляли, брехнею, денунцияциєю живились; святощами, мовою, историєю нашою крутили й поневіряли; усяке чуттє честі, любові мучили й убивали; торгували-торгували, ажъ вамъ Ляхи помогли виторгувати у мизернихъ, ледачихъ маловірнихъ та й тілько у такихъ — признаннє, „що нема руського народу.“ Скінчилась теперъ ваша робота: розділили брата й свата, вічне непереступне провалля положили, — а роботу вашу тимъ осудили й оддячили, що милосердно на васъ гроші збирали! Та знайте, ще річъ не закінчилась. Повстане той народъ, за-для которого Тарасъ море слізъ проливъ, которому безсмертность завороживъ, повстане таки и безъ васъ, — але не добрий буде ёго на васъ судъ!... А теперъ знайте — нема намъ зъ вами нічого посполу.

Ви, пане редакторе, або пропадайте або ведіть діло по нашому. „Ні титли, ні коми“ не опустіть...





Письмо народовцівъ руськихъ до редактора политичнёі часописі «Русь» яко протестъ и мемориялъ (1867). Символ №01.png

Примітки[ред.]

  1. Сімъ розуміємо федерацию народівъ въ Австриі, не Федерацию провінций коруни австрийськоі.


Суспільне надбання

Ця робота перебуває у суспільному надбанні у всьому світі.


Цей твір перебуває у суспільному надбанні у всьому світі, тому що він опублікований до 1 січня 1923 року і автор помер щонайменше 100 років тому.