Питання літератури/Мистецький світогляд Василя Елланського
| ◀ Теоретична плутанина | Питання літератури Мистецький світогляд Василя Елланського |
Псевдомарксизм Хвильового ▶ |
|
У цей час, коли дехто з молодих поетів у перших своїх творах подавши надії на те, що вони стануть співцями передової класи суспільства пролетаріяту, але не встигши розквітнути, як пролетарські письменники, надто швидко похитнулись, загубивши перспективу; коли серед цих товаришів звучать ноти скепсису, розпачу й зневір'я, індивідуалізму та відчудження від патосу і творчих процесів робітництва; коли будучи самі схоплені на ідеологічний гачок новонародженої через НЕП буржуазії, ці товариші відважуються на сумнівної якости сміливість „розстріляти НЕП“, виявляючи цим тільки анархічну байдужість до тої історичної епохи, через яку пролетаріят об'єктивно мусить пройти на шляху до своїх комуністичних ідеалів; коли дехто з цих товаришів одверто признається в своїй безпорадності, пишучи
„Загубив я надію і путь,
і ніяк відшукати не можу“…
в цей час багато важить ще раз і ще раз взятися до студіювання перших пролетарських письменників на Україні, до числа яких належить і Василь Елланський (Еллан).
Нас цього разу саме цікавить мистецький світогляд Елланського, як він виявляється в його поезії і в теоретичних статтях, присвячених проблемам мистецтва.
Елланський, насамперед, увесь просякнутий бадьорістю й готовістю до самопожертви — отими найбільше властивими рисами пролетаріяту, і це позначається на всій його творчості. Ці-ж риси не покидали все життя його. На Україні ллється кров, міста сковані голодом і холодом, на селах один на одного йде, а в Еллана, який власного життя не цінить, над головою якого літають кулі, який знає, яких жертв вимагає революція, що „тільки смертю переможеш смерть“, — весна на душі.
„Гуркоче грім: весняний день,
День перший юно-сонця травня.
3 бурун, з узлісь — бурун пісень
Розливна кров збудилась давня
Криваві квіти прапори
Червоно-бунтовливе море.
А угорі —
Червоні зорі.
Зорі!
Елланський — великий колективіст. Людина для колективу. Пролетаріят — класа колективістична, він, як ніяка инша класа, жертвував завжди тисячами й тисячами „хоробрих“ для здійснення своїх ідеалів, він носить ідеї вселюдського щастя. Що-ж дивного, що в період найбільшої соціяльної революції колективістичні риси гегемона революції — пролетаріяту ще яскравіше позначаються, що одиниці поринають у великому колективі? Елланський, увесь просякнутий патосом пролетарського колективізму, не жаліє, що індивідуалізм відходить на задній план, йому чужі самозакоханість та милування своєю письменницькою індивідуальністю, богемство та инші риси, властиві буржуазним і дрібно-буржуазним „лицарям музи“. Бо Елланський пам'ятає, що
„Ми — тільки перші хоробрі,
Мільйон підпирає нас.
Ми — тільки крешемо іскри,
Спалахують мільярди „Ми“.
Елланський проте не вульгаризує ідею колективістичної творчости, рішуче відмежовуючись від пролеткультівців, що надто вже ретельно пропагували свого часу творення колективом, тоб-то „гуртом людей“, не тільки в прикладному мистецтві, а і в поезії. Він зовсім не заперечує індивідуальної творчости, або скажімо, „варстатного“ мистецтва. Він-бо цілком правдиво вважає, що індивідуум може творити колективістичне мистецтво, бо й колектив творить через певні індивідууми. Вся справа тільки в тому, чи індивідуум звязаний з колективом, живе інтересами колективу, чи одірваний від нього, кохається у власному „я“. Всі симпатії Елланського, звісно, на боці колективістичности, всі антипатії — на боці індивідуалізму.
„Індивідуаліст — це одірвана від маси самотня одиниця. Вона не має ґрунту під ногами, сама покинута, без підпори. Блукає в нетрах власного „я“, розкладає його й безцільно гине“.
„Навпаки, колективіст живе соком, випаром гурту, маси, яка виперла його наперед себе і йде за ним. Він — частка могутнього організму. Він дужий, бо його підпирає міцна стіна кремезних грудей. Він витончений, бо відчуває найтонше дрижання, всю гаму почувань і рухів всього колективу, і мусить їх відбити, виявити — він є екран, світлочутлива фільма найудосконаленіша грамофонна пластинка. Він різноманітний, різнотонний — як різноманітним є мінливий людський рух і гра морських хвиль“ (В. Елланський, „Мистецтво“, ч. 5 і 6, 1919 р.).
Будучи ввесь від революції, ввесь з революцією, Елланський пропагує „утилітаризм“ у мистецтві. Він — рішучий ворог футуристичної концепції, що заперечує мистецтво для майбутнього суспільства, він реаліст-революціонер, вважає взагалі за метафізику поставу питання про те, яке буде мистецтво в комуністичному суспільстві, він знає добре, що за наших часів мистецтво є великий засіб розвитку суспільної свідомости, поліпшення суспільного ладу“ („Без маніфесту“, Альманах „Гарт“, 1924), а тому — і „утилітаризм“. Це зовсім не значить, що Елланський ставить „суворі рямці для тематики й настроєвого пофарбування творів“, як це стверджує М. Зеров у своїй статті під назвою „Василь Елланський“ y книзі “До джерел“; це і не значить, що характерною рисою Елланського є „ трохи суха простолінійність“, як це знов каже в тому ж місті М. Зеров. Елланський насправді гнучкий м'який, навіть ніжний, не зважаючи на всю його “підкре слювану програмовість“ (слова Зерова), бо-ж сам Елланський не цурається лірики, бо-ж це він каже в статті,,До проблеми пролетарського мистецтва“, що в “буряній музиці класової боротьби бренить загально-людський мотив чистої лірики“. Цю лірику ми бачимо і в Елланського. Звісно він не надає надто великого значення інтимним переживанням, але він не бореться з ними, як це хоче показати М. Зеров, і вони мають свій відбиток в його творчості. Але вся вдача Елланського така, що на всіх його інтимних переживаннях лежить печать революції, жорстокої громадянської війни. Буває так, що Елланському хочеться
„Позабувши газетну хроніку,
Клемансо і Вільсона,
Орланда і Пішона“, —
віддати свої почуття природі, чи то пак, весні:
„Прийшла весна.
Красна,
Ясна,
В снах…
— Ha,
Впивай повітря весняне,
І промінь сонця пий гарячий,
Наче
Вино столітнє запашне…“
і далі:
„Візьми в руки гармоніку,
Підшукай собі пару,
Йди у поле, у гай, до бульвару…“
Але враз Елланський опам'ятовується, згадує оточення, згадує боротьбу, згадує класового ворога, який ненавидить „босих“ і „півголих“, який не може спокійно дивитись на те, як ці „босі“ і „півголі“ вільно дихають повітрям, згадує і те, що справді небезпечно надто забутися „на повітрі весняному“, поет зразу ж висуває на кін жорстоку дійсність.
„Хай жаліється, стогне і квилить...
Безсилий
Гад отруйний і кволий.
— Ти-ж хоч босий, півголий,
Але хай хто посміє промовить
Проти влади твоєї дві слові
— Все розтрощить могутній удар.
Вище чоло тримай, пролетар“.
Он який Елланський: йому не чужі інтимні переживання, він відчуває красу весни, але він реаліст, і він свої інтимні відчуття цілком підкорює вимогам реальної та суворої дійсности.
Пролетаріят — носитель вселюдських ідей, на запитання, що таке пролетарська творчість, яке ставить сам собі в 1919 році Елланський, він відповідає: „Пролетарська творчість — синонім Загально-Людської бо доля визволення Людства і його творчого розвитку нерозривно звязана з перемогою пролетаріяту“.
Що пролетаріят об'єктивно творить ідеали вселюдськости, — це вірно, але Елланський у цьому питанні займає помилкову позицію, нехтуючи переходовий період творчости пролетаріяту, в який мусить створитися ще мистецтво класи гегемона-диктатора — мистецтво пролетарське. Це був 1919 рік, коли скрізь по всьому світі палало полум'я революції, коли здавалося, що Жовтнева Революція негайно перекинеться на всю земну кулю. I через те з уяви Елланського, звісно, цілком помилково, зникає переходовий період творчости пролетаріяту, на якому позначаються всі риси класи, — класи, що здійснює диктатуру, отже, що створює не загальнолюдську культуру, а пролетарську, хоч об'єктивно і пролетарська культура несе в собі ідеали Вселюдськости. Тимчасом, за Елланським, як він мислив в 1919 році, „пролетаріят не утворює свого, окремого від загально-людського мистецтва, своєї культури, він тільки знищує перепони до їх розвитку, відкидає від них брудну накип вікових ненормальних умов, сміття і забобони, знесені в них хворими й паразитними групами Людства, нетрудовими класами, яким не буде місця в новому життю“ („Мистецтво“, ч. 5—6, 1919 р.).
Отже, Елланський тут помилявся в 1919 році. На це впливала, з одного боку, згадана міжнародня ситуація, але, з другого, тут важило негативне ставлення його до пролеткультівців, що лабораторним способом, згори, бралися насаджувати пролетарське мистецтво. Відчуваючи цілком правдиво всю фальш і шкідливість пролеткультівських теорій, Елланський у боротьбі з ними дійшов до инших неправдивих крайнощів, неправдиво тлумачучи ролю пролетаріяту в мистецтві. Але ми бачимо далі, що згодом Елланський виправляє свою помилку в цьому питанні, хоч досить чіткого погляду на пролетарське мистецтво він так і не виявив. Приміром, у статті „Без маніфесту“ він висловлює своє незадоволення з того, що Троцький дав „змогу різним формалістичним угрупованням посилатися на його авторитет, воюючи з угрупованнями революційними, комуністичними, що гасло пролетарськости протиставляють буржуазності й дрібно-буржуазності поглядів у творчості“.
Повстаючи знов таки проти новоявлених пролеткультівців або, „жовтнівців“, що лабораторним способом, „без звязку з робітничою класою, виготовляють продукти революційної жовтневої культури“, а на ділі „отруюють шлунок суспільства гнилизною“, Елланський в той же час підкреслює, що гасло пролетарської культури — „є актуальне“.
Яке-ж повинно бути пролетарське мистецтво або пролетарська література? Елланський проти формалізму, проти „мистецького манікюру“, проти „захоплення акробатикою, станками“. Він застерігає, що це зовсім не значить, що він за „примітивізацію“, „спрощення“ то-що, навпаки, — формі й техніці він надає чималого значення, більше того, він підкреслює не раз значення старих технічних надбань, старих цінностей у мистецтві, що їх пролетаріят повинен, може, відповідно очистивши, використати у своїй творчості.
Гарний учень Леніна й Плеханова, Елланський з зневагою говорить за тих ура-революціонерів, що ставлять хрест на всій спадщині минулого. Але він лютий ворог „чистого мистецтва“, відділення мистецтва в якийсь окремий організм, що має ніби-то свої, йому одному властиві і ні від чого незалежні (або мало залежні) закони розвитку“. Елланський учить пролетарського письменника тому, що його твір повинен бути приступний для мас. Він застерігає цього письменника від самозамикання у власну шкаралущу, або шкаралущу невеликої групи: справжню місію письменник бо виконає тоді, коли його твори будуть творитися не для вжитку самих митців, не для вузьких пануючих верств суспільства, а щоб бути корисними, поживними для широких робітничих і селянських мас“.
Елланський пропагує твори, що, „викликають у масах настрій бадьорости, життєздатности“. Хай скептики що-до цього не думають, що Елланський за те, щоб письменник торкався тільки радісних явищ і замовчував сумні явища нашого життя. Часто, між иншим, поети, яких критикують за настрої розпачу в їх творах, кажуть: „що-ж ви хочете, щоб ми тільки раділи, щоб ми тільки бачили світлі проміні, а не реагували на чорні тіні“. Звісно, ніхто цього не хоче, не хотів цього й Елланський. Він підкреслює, що навпаки треба малювати і „найчорніші факти дійсности“ та ще без усякого підсолоджування й прикрашування“, але-ж пролетаріятові не властиво „плакати, зневірятися“, губити перспективу, спостерігаючи сумні явища, а навпаки — ці явища тільки загартовують його, організовуючи його активність волю до подолання цих явищ. Таку саму вимогу ставить Елланський і до пролетарського письменника. Він вимагає творів, незалежно від тематики, які-б „opгaнізовували думку почуття трудящого люду до активности, до боротьби й роботи“, рішуче засуджує ті твори, „які у пролетаріяту убивають потяг до активної участи в суспільному житті, розмягшують його революційну волю, ослаблюють, розпорошують його сили“.
Елланський працював підчас НЕП'у і він відчував, як загрожують молодим письменникам впливи непманського оточення. Саме на цей час припадає його скептична задума над долею декого з письменників, що були з ним в одній організації „Гарт“ Він казав: “Гарт“ є гарт. Соломи не загартуєш, дерева — також. Коли в сплав криці попаде чужородний матеріял, він перегорає, не витримує гарту. Майбутнє покаже, хто з поодиноких гартованців є крицею й нею лишиться, а хто м'яким оливом чи, може, навіть золотом, котре хочай представляє в переходовій добі обмінну вартість, але об'єктивно є лише матеріялом хіба для будови нужників, як опреділив його вартість тов. Ленін“.
Ті-ж загрози непманських впливів примушують його з такою гостротою, щоб попередити, накинутись на симптоми „специфічної мистецької психології“, ознаки якої є „індивідуалізм“, „самозакоханість“, „гонитва за славою“, „інтриги“ і „безпринципність“. Наче через те, що Елланський так відчував ті хитання, через які пройде частина молодого письменства, він з такою силою закликав до загартованости у вірші „Після Крейцерової сонати“, надрукованому у „Вістях“ після його смерти:
„Нам треба нервів наче з дроту,
Бажань, як залізо-бетон.
Нам треба буряного льоту —
Греми-ж фанфар мідяний тон“.
Яка сила в цих рядках. Яка воля до боротьби й перемоги! Яка напруженість і непохитність!
Який би пам'ятник сучасні письменники поставили Василю Елланському, коли б вони пройнялися його революційним горінням, його активністю й непохитністю!