Питання літератури/Наше письменство та «Европа»
| ◀ Пролетарські письменники й попутники | Питання літератури Наше письменство та „Европа“ |
Теоретична плутанина ▶ |
|
Відомий український фашист Донцов останніми часами прикрашує свою контр-революційну ідеологію голосними фразами за европейську Україну проти теперішньої „азіятської“, мовляв, за „окцидентальну“ проти „орієнтальної“.
Справді, кому-ж, як не Донцову, оцьому знаменитому політичному мандрівникові, що був колись в с.-д., а тепер у фашистах, що лизав чобіт Вільгельма і запобігав перед дипломатами Антанти, що робив кар'єру в Директорії і не нехтував і благами гетьмана Скоропадського, — кому-ж, як не йому, бути співцем, „Европи“, дарма, що він мусолінізм, чи то пак фашизм, вважає за найвищий вияв „европеїзму“. Геть класи, партії, — все це дхне „орієнтальністю“ з її, „філантропічністю“, „розслабленістю“ то-що. Хай живе „злий дух“, „дух Демона“, „Фавстівська душа“, — ось які ефектні гасла викидає Донцов.
Орієнтальному світоглядові, „що кладе натиск на матерію, конкретне, гуманність, спокій, непорушність і вигоду“, Донцов протиставляє „окцидентальний, що підкреслює силу, підбій, розріст, рух і абстрактне“. І уявіть, якимсь досить шахрайським способом видатніші представники західно-европейської думки й літератури стають у Донцова грізним суддею Сходу й підпорою його назадницької ідеології. Шекспір, Гете, Байрон, Шілер, — усіх їх закликає собі на допомогу Донцов, проти сучасного Сходу, дарма, що Радянський Схід має далеко більше спільного з великими творцями, що були виразниками великих поступових ідей, до певної міри вселюдських ідеалів, ніж теперішній буржуазний Захід, що деградує, консервуючи сучасне, та що боїться завтрашнього дня.
Ми-б не посилалися тут саме на фашиста Донцова, коли-б його думки не були крайній вияв тих різних настроїв поодиноких осіб, що й у нас на Україні так чи так протиставляють „некультурному“ Заходові. Вороги пролетарської революції, засліплені в своїй обивательській короткозорості, не в силі розібратися в історичній правді, і через те вони так брехливо перекручують справжнє значення великих творців часів буржуазної революції.
Безперечний знавець німецької літератури Франц Мерінг каже, що німецька класична література „була не що инше, як початок боротьби німецької буржуазії за емансипацію“.
Той період, коли, скажімо, німецька література підноситься до рівня світової літератури, припадає на другу половину XVIII та на початок XIX століття. Це було тоді, коли в Англії буржуазія вже давно користувалася плодами своєї революції, і коли в Франції буржуазія бурхливо прямувала до революції. Але Німеччина була ще дуже відстала. Панували ще феодальні князі, панувала й церква. Тимчасом зросла вже могутня інтелігенція, що стала провісником буржуазної революції в Німеччині. Не було умов для політичної революції. Для цього німецька буржуазія була ще надто слаба. Отже в політику німецька інтелігенція не могла влити свою енергію, і всі свої протестантські змагання, всі великі ідеали нової класи, буржуазії, що прагне зміни суспільного ладу, всі найкращі почуття, всі творчі імпульси вона переносить в науку, в мистецтво, зокрема, в літературу. Ось на якому ґрунті з'явилася німецька література світового значення, ось яка доба дала зокрема Гете й Шілера.
Незалежно від того, як найвидатніші представники німецької класичної літератури Гете й Шілер ставилися до політичної революції, незалежно від їх розбіжних філософських концепцій, що виявляються в різні періоди їхньої творчости, вони проте в цілому відбивали поступові, сміливі змагання нової класи.
Що становлять собою „Розбійники“ Шілера?
Це ідея повстанців, що бунтуються проти феодального ладу, з його міщанством та рутинністю, та що їм ще невідомий класовий революційний шлях боротьби.
Що таке Фавст“? Так, це ідея великого індивідууму, але індивідууму радикального, що бореться з релігією, з міщанським побутом, що шукає нових шляхів, нового світу, що, нарешті, помирає для того, щоб наново жити, жити в новому суспільстві. Звісно, Гете не є послідовний революціонер, навіть у буржуазному розумінні. У нього знайдете й почуття міщанина почуття обивателя, але велике шукання Фавста — це шукання нової класи — буржуазії, яка, до речи, була позбавлена ще можливости влити свою енергію в політичну боротьбу, а через те й література її була не тільки літературою, сміливих ідей і шукань, а й літературою, що позначилася певною фантастикою.
Коли ми перекинемо свій погляд до Шекспіра, то побачимо, що його доба — це доба великого відродження в Англії, коли торговельний капітал нещадно руйнував усе старе, всі традиції, коли життя міняється, як у калейдоскопі, коли від людини вимагається, щоб вона була виключно сильним індивідуумом для того, щоб подолати всі вікові традиції і йти назустріч новому сучасному та майбутньому. Це була доба, коли боролися між собою найміцніші представники ще живучої аристократії, з такими-ж представниками торговельного капіталу. Вільям Шекспір був виразником цієї доби. Він у світлі своєї епохи з силою великого генія міг змалювати людську душу з її внутрішніми пристрастями, зле й добре в людській душі, і цим він створив такі типи людей, що не тільки пережили його добу, але й живуть до наших днів і будуть ще довго жити.
Шекспір був великий знавець людської душі, але він був у той же час політичним письменником. Не треба-ж забувати, що трагедія Шекспіра „Юлій Цезар“ є великий присуд монархізмові, абсолютизмові тощо. Не важно, які класові міркування були в Шекспіра, але Брут і Касій, два революціонери, яких малює так барвисто Шекспір, ближчі до нас, ніж до когось иншого. Взагалі треба нічогісінько не розуміти в історії Заходу, щоб пояснювати появу на арену наприкінці XVIII й на початку XIX століття цілої плеяди великих, справді геніяльних письменників з погляду якихсь незалежних від економіки духовних, а може й суто-расових рис, а не в звязку з історичною ролею буржуазії, насамперед, в економічному житті Заходу.
На ділі-ж справа стоїть инакше: в Росії не було такої могутньої буржуазії, не було такого руху цієї класи, і саме тим пояснюється, що найбільше письменників виходило з лав „різночинної“ дворянської інтелігенції. Це позначилося й на характері російської літератури, хоч не можна ніяк заперечити, що протестанські змагання зубожілої дворянської інтелігенції, скеровані проти торговельного капіталу, не дали свого величного ефекту в російській літературі давши письменників і літературні зразки світового значення. Але-ж великі обрії, що відкрилися для буржуазної економіки й техніки на Заході, були, звісно, далеко сприятливішим ґрунтом. Цим і пояснюється, як ми вже сказали, поява саме на Заході великих творців, яких даремно тепер закликають на допомогу собі вороги пролетарської революції й зокрема пролетарського письменства.
До кого ближче геніяльні письменники заходу часів Sturm und Drang — періоду: до теперішньої західньої буржуазії, до наших українських буржуазних і дрібно-буржуазних ідеологів чи пролетаріяту особливо до радянського пролетаріяту?
Дарма, що ці творці є представниками буржуазії, але всім своїм творчим патосом, великими пристрастями, сміливістю шукань, революційною активністю, всіма тими рисами, що відбивають прогресивний рух буржуазії, вони ближче до пролетаріяту, ніж до буржуазії, що перед загрозою пролетарської революції стала виключно консервативним чинником. Так, це не є парадокс. Тим-то пролетаріят може, абстрагуючи цих великих письменників від їх суто-буржуазного змісту, черпати чималою мірою формальні знання від цих передових представників буржуазної революційної думки. 3 цього погляду ми можемо прийняти „Европу“, але не як „Европу“, що своєю психікою самою, своїми расовими особливостями стоїть вище Сходу, до того й на сучасну „Европу“, в якій на ґрунті об'єктивного історичного процесу в певну добу розвинулись літературні зразки світового значення. Такий об'єктивний підхід не примушує нас зневажити минулу російську літературу, що в скарбниці світового письменства займає не абияке місце. Такий об'єктивно класовий підхід до справи диктує нам і ту істину, що так само, як колись буржуазія Росії економічно й культурно стояла позаду буржуазії Заходу, так тепер пролетаріят Радянського Союзу йде попереду пролетаріяту цілого світу, і через те саме тут створюється найкращий ґрунт для як найліпшого використання культурних і мистецьких надбань минулого цілого світу, як і для створення нових цінностей. Буржуазний Захід деградує, йому як раз і неприступний творчий імпульс попередніх поколінь. Єдиний пролетаріят може успішно продовжувати культурний рух. Але-ж пролетаріят не просто продовжує, a творить нову культуру, культуру нової класи, що в той-же час є культурою всього майбутнього людства. Пролетаріят, що є найпоступовіша класа, і що є єдиний носій сучасних ідеалів, завоював шосту частину світу, де будує соціялістичне суспільство. Процес соціялістичного суспільства — це найбільший творчий процес, який спостерігав коли небудь світ. Цей процес зворушує мільйони робітників і селян, що вперше стають свідомі своєї великої вселюдської місії. Він є в той же час процес великої культурної революції, що раніше чи пізніше позначиться на майбутньому культурному рухові всього світу.
З цього погляду Радянський Союз стає центром нового ренесансу, вже пролетарського. Справді, чому всі прибічники „Европи“ все посилаються в своїй аргументації на письменників буржуазії тих часів, коли вона допіру боролася за владу, і не можуть аргументувати прикладами з тої доби, коли буржуазія повновладно панує.
Чому тепер буржуазія не має ані Гете, ані Шілера? Вона їх не має, вона їх ніколи вже більше й не матиме. Нові величні перспективи для вселюдської культури відкрила тільки пролетарська революція B Радсоюзі. Соціялістичне будівництво нашого Союзу — ось те джерело, де криються потенції великої класи. З цього джерела й повинне черпати наше письменство свої імпульси й думки.
Коли вже говорити за „Европу“, як за психологічну категорію, то такою „Европою“ стає наш Радянський Союз. Наша Радянська „Европа“ єдина бо зможе й успішно зорати старі культурні надбання буржуазного Заходу часів її революційного прямування, її поступу, створити нові самостійні цінності, гідні великої класи. Наше велетенське будівництво поки-що дає найбільший ефект у політиці, чималою мірою відбивається на культурному рухові народніх мас, але досить поволі виявляється в письменстві.
Цей процес пройняття письменства імпульсами і змістом нового соціялістичного будівництва йде надто поволі й на Україні. Причина — мала участь міського пролетаріяту, що веде перед в соціялістичному будівництві в українському культурному рухові Отже, „европеїзація“ на Україні означає, насамперед, втягнути пролетаріят в український культурний рух, виховати кадри українських письменників з пролетаріяту. Звідсіля й випливає особлива потреба боротьби з хуторянською ідеологією. Пролетарська урбанізація України і в економіці, і в культурі — це наше основне завдання. Не треба-ж забувати, що всі українські дрібно-буржуазні крикуни, що галасують надзвичайно за „европеїзм“, проти Сходу, є на ділі ідеологи сільського куркульства й вороги пролетарського міста.
Це надзвичайно знаменно, що представники куркульської реакції, ненависники пролетаріяту, ті самі, що їх ідеал у політиці є куркульська, чи то пак хуторянська держава, прикриваються гаслом „Европи“. Це, треба пам'ятати, цілком збігається з широкою імперіялістичною експансією західньої буржуазії проти Радянського Союзу. Тим-то гасло „Европа“ є таке брехливе й лицемірне. Тим-то нам треба це гасло викрити. Пролетаріят, і тільки пролетаріят може до певної міри „відродити“ великі культурні цінності часів буржуазної революції, тільки пролетаріят буде просувати культурний поступ вперед. Отже, Радянський Союз є двигун культурної революції. Коли розуміти під „Европою“ поступ, то такою “Европою“ є саме Радсоюз. У нас на Україні шлях до великої культури й літератури йде через пролетарську урбанізацію. Наша „Европа“ в письменстві полягає в тім, щоб створити таку літературу, яка буде організувати нашу волю до боротьби за перемогу соціялізму в нас і пролетарської революції в усьому світі.
1927 р.