Повна збірка творів (Васильченко)/I/«Спасенник»
| ◀ Над Россю | Повна збірка творів. Том I «Спасенник» |
В темряві ▶ |
|
Весняне сонце снопами гарячого проміння проривалося крізь ґрати й золотило брудні, обдерті стіни похмурої камери. Перше арештанти ходили до цеї камери за „випискою“ й звикли бачити в їй завожені столи з купами оселедців, хліба, з цілими горами махорки та инших тюремних ласощів; за столом завжди зустрічав їх там, збивши на потилицю кашкета, веселий надзиратель Савченко, що порядкував випискою. Посеред камери висів тоді якийсь брезент, і що було за ним — ніхто не цікавився. Тепер камера мала инший вигляд: столи були винесені, дірява підлога вимита, вишкрябана, брезента посеред камери не було, а на його місці стояв маленький іконостасик з рядом старих, потемнілих образів в обдертій позолоті. Стиха перемовляючись між собою, вирівнювалися в довгі сірі лави арештанти-спасенники.
І старенький батюшка, що одягався в жалобу, випростуючи з-за коміра сивенькі коси, і поважне лице дідка-дячка в старенькому пальтечку, який перед образами світив лямпадки та свічки, — все це надзвичайно цікавило занужених тюрмою арештантів. Як живі, вставали в голові давні малюнки вільного життя, і тихою тугою стискалося серце за далекою напівзабутою „волею“.
Свіже весняне повітря, крадучись крізь ґрати, пестило вибілені та висушені лиця у спасенників, злегенька ворушило русявими та чорнявими їх чубами.
Після перших звуків церковної служби сірі суворі лиця стали прояснятися, в очах засвітилися тихі огники. Із казенних мундирів тюремних надзирателів, що лавою оточили ряди арештантів, виглянули прості наївні лиця звичайних селян. Можна було забачити, як надзирательська шинеля миролюбиво тиснулася до сірого арештантського бушлата.
Тільки випещене лице начальника було, як і завжди, сухе, дерев'яне, а в'їдливі очі неспокійно бігали, оглядаючи ряди арештантів.
У передній лаві між сірою масою відрізняється зігнута постать старого арештанта Калоші. Забувши наказ — стояти рівно, — він б'є часто поклони, і раз за разом махає рукою, хреститься. Хоч на йому арештантська одіж і на ногах кайдани, проте його постать дуже нагадує тих селян, які в церкві тушать недогарки й скубуть за чуби пустунів-хлопців.
Як тільки ввели спасенників у камеру, Калоша, не зважаючи на свою старість, прожогом пропхався наперед і зразу став близько перед іконами. Забачивши старенькі, потемнілі образи, Калоша зразу так зрадів, немов зустрівся з давніми милими приятелями; зразу почав їм на всі боки оддавати поклони.
Лице начальника зморщилося, і він, пригнувшись до одного надзирателя, щось шепнув йому.Надзиратель протискався між рядами й штовхнув Калошу в бік. Калоша, проказуючи свої молитви, здивовано повернувся до його; запліснявілі очі його без вій яскрилися, як воскова свічка, уші палахкотіли.
— Чого вертишся?.. Стій смирно! — прошепотів надзиратель, проте так, що по всій камері було чути…
Калоша схаменувся, вирівнявся, руки „по швам“ спустив, як перед начальством. Трохи згодом голова його знову почала витягатися вперед і очі благаюче здіймалися до образів.
Тихо йшла служба…
Батюшка своїм звичайним голосом проказував молитви, дячок поважно й швидко вичитував з книжок, гурток арештантів-співаків стройно співав сумні церковні мотиви. Можна було подумати, що ця служба правиться не за тюремними ґратами, а десь у старенькій церковці якого-небудь закинутого, глухого села. Арештанти раз-за-разом позирали на співаків і чогось чекали.
В камері затихло. Ряди заворушились, стиха зашуміли. Пробираючись поміж натовпом і стиха побрязкуючи кайданами, наперед мовчки вийшло троє каторжан; одкашлялись, обсмикали на собі арештантські бушлати. Кругом зашепотіли і змовкли.
„Покаянія отверзи мі, отверзи мі двері, жизнодавче“ — залунали по камері сміливі, привичні до співання голоси. Сірі арештантські обличчя почали прояснятися, очі блищяли гордощами за своїх улюбленців-співаків.Витягуючи шию й суворо насуплюючи брови, сухий, високий Малина виводив тенором:
„Студними бо окалях душу, душу гріхми“…
Начальник стояв ззаду, морщився, кривився, шморгав носом, затуляючись хусточкою. Йому чомусь не припадало до серця, і вірити не хотілося, щоб у Малини, який допік йому гірше болячки, була якась там душа. Та й настрій, який запанував тепер у камері, чогось йому не подобався.
— Скажіть тому ослові, щоб не крутився! — кинув він різким начальницьким голосом, показуючи рукою на Калошу, котрий знову скоренько заметушився.
Калоша прикусив губу, замовк, тільки повними сліз очима дивився на образ. Усі притаївши дух, не зводили очей з співаків; про начальника навіть забули.
„Множество-множество содіяних мною лютих…“ перегукувались сміливі голоси по камері…
Блиснувши очима й мотнувши бородою, загримів, як кара небесна, патлатий рудий бас:
„Трепещу страшного дне, судного дне…“
В тон басові тихенько забреніли десь шибки… по камері пішов шелест.
— Ох, господи милосердний, — тихо застогнало щось, і старий Калоша, як стояв, опукою повалився до підніжжя старенького образу святого Миколая.
— Посадіть його! — пролунав по камері різкий голос. Двоє надзирателів скоренько підхопили Калошу під руки й, підштовхуючи ззаду, не повели, а понесли його з камери. Калоша вгинав голову в шию, розмахував руками, і шкарьогаючи здоровими котами, поспішався йти вперед надзирателів.
Служба перервалася. Знову визначилися чорні поржавілі ґрати, брудні стіни.
— От тобі й спасенник! — почувся з арештантських рядів насмішкуватий голос.
— Хто обізвався? — строго промовив начальник.
Усі мовчали.
— Хто обізвався, я питаю? — підняв він голос. Швиргнувши нотами кудись у куток, наперед вийшов трохи зблідши, проте спокійний Малина.
|
|
— В карцер і цього!
Гомін протесту пройшов поміж рядами.
— Марш по камерах! — лунав пронизливий голос начальника.
Засюрчав тривожний різкий свищик.
Під вікнами і в дверях камери, поблискуючи штиками, виринули сірі шинелі.
А старий Калоша сидів у куточку темного карцера й тихо схлипував.
1911.