Повна збірка творів (Васильченко)/I/В тінях липневої ночи
| ◀ Свекор | Повна збірка творів. Том I В тінях липневої ночи |
Крізь дрімоти ▶ |
|
Бувало це тією добою, коли в шумливому городі затихав гамір буденного життя, і в німих будинках, що спустіли влітку, вільно блукали по залях і столових одні тільки тихі примари.
В липневі бувало це яснії ночі…
Тільки пішли поміж будинками й садами перші вечірні сутінки, вона стиха рипнула дверима й увійшла в самітні покої.
Не однієї ночи до рожевого світання не зводила вона очей і на хвилину — і все марно: він не приходив…
Ніч буде тиха та ясна. Чи й тепер не прийде?..
Прочинила двері на балкон. Вирує город життям, гомонить, огнями палає. Рано ще…
О, він пізно прийде! Він прийде серед німого сну, коли стане тихо, щоб ні одно людське око не загледіло його… Він так кохається в сонних липневих ночах…
Подиха́є з балкону свіже повітря, і стає чути, як поблизу десь зацвіли дикі маслини. Над городом повиднішало: із-за далеких тополів виринув на небі срібний серп і білим огнем залив золоті верхи собору.Потуманені вилиски на білих стінах граються з сутінями, і дивно стає в покоях. Стоїть коло стіни високий, ввесь у білому, чудний стіл. По стінах не картини, не икони — розвішані там білі скрижалі, а на їх — дрібні, таємничі гієрогліфи-письмена.
Вона сидить самотою, загорнувшись в широкі складки якогось архаїчного плаща, спирається на блискучу патерицю, форми жезла Ааронового, думає… А кругом тиша і морок… Рядами під стінами похилились бородаті суми, а з темних кутків причуваються шелести.
Дрімають в зільниках на балконі невольники з далекої чужини — засмучені фікуси й пальми.
І сниться їм старовинний забутий храм десь в далекій їх отчизні, а в храмі одна-однією сидить молода жриця.
…Гасять огні в городі, гамір стихає… Вона не бачила його і не знає, проте він не виходить в неї з думок. Який то він з себе? Може такий високий, стрункий, з огневими очима?.. І як він увійде сюди, — чи дверима, чи може з темного саду, через вікно?.. І що він скаже їй, коли прийде? А може нічого не скаже: увійде тихо-тихесенько, до неї підійде, мовчки простягне руки: на віщо слова, коли й без них усе так ясно і їй і йому…
Ох!.. затремтіла вся. Пізно. Дрімається. Під вікном внизу щось хруснуло. Кинулась… Може причулося?..
Захрустіло знову, стиха кашлянуло.
Прийшов!.. — Серце забилося-забилося й заніміло.Встала, руки тремтять, серце б'ється, у висках стукає. Вирівнялась, закуталась і повагом, стиха постукуючи патерицею, вийшла на балкон, йому назустріч… Глянула вниз: таємнича постать тихо крадеться під будинком. Глянула на високий балкон, на далекі вікна і, тихо посвистуючи, пішла далі, до сусіднього будинку.
Схилилася з балкону, приглядається: не він, здається… Може сторож… Довго стояла, довго чекала: він зайшов за ріг чужого будинку і більш не показувався. Вона зітхнула і пішла назад. Пізно вже. Піддуває холодом через балкон: скоро світатиме.
А він мабуть не прийде й цієї ночи…
Причинила двері, сіла, схилилась низько головою і заніміла…
…І тихо було кругом, і сумували, схилившись над нею в задумі, німі скрижалі з таємничими гієрогліфами.
Морем рожевого огню розлився над землею літній ранок і розпливлися в гарячому промінні сонця дивні примари липневої ночи.
Забіліли стіни пустки-кватирі… Перед роялем, сповитим у білий чехол, міцно спала на поламленому кріслі прачка Явдоха в старому чоловічому кобенякові. На колінях у неї лежав новий залізний рогач. Таємничі на стінах скрижалі з гієрогліфами силою білого дня перетворились в старі номері „Кіевлянина“, котрими, щоб не попилилися за літо, пообгортала хазяйська рука картини на стінах…
А коло сусіднього будинку зібралися люди й гомоніли. Стояли городовики. Між ними стояв бородатий двірник Матвій і розказував щось, розводячи руками.
Говорили про „його“, про ночного гостя… Цеї ночи він навістив тута кватирю повіреного, що допіру з сем'єю виїхав на дачу…
Тільки голі стіни в кімнатах лишилися після „його“.