Перейти до вмісту

Повна збірка творів (Васильченко)/II/Голод

Матеріал з Вікіджерел
Повна збірка творів. Том II
С. Васильченко
Голод
Харків: Державне видавництво України, 1927
 
ГОЛОД.
 

Утиканий зорями, як жаром, тихо світив над селом серпневий вечір, і чітко печатувався на синьому безмежному дворищі, як срібний герб, блискучими бляхами накопаний, небесний шарабан — Віз.

Пізно.

… Трухлява веранда, аби-як затулена рядном — сцена. Заля — весь шкільний двір. Людей — мов хмара у двір упала. Стоять, сидять, гуртами лежять на моріжку. Рясно в темряві поблискують цигарки. Гудуть соняво й ліниво голоси.

А за ряднами на сцені, як у казані: нервово забивають цвяхи, разом — гармошка, а над усім — азартна, безупинна, голосна сварка.

Десь у дворі застогнало з нудьги:

— Та починайте, бо вже-ж пізно!

За ним з усіх кінців однодушне обурення:

— Доки це, справді, держатимуть нас? Півні скоро заспівають!

— Починайте, бо вже люди поснули! (На моріжку хтось, поклавши під голови шапку, висвистував носом).

— Чуєте, чи ні?

Із-за рядна швидко висовується рука:

Дзелень — дзелень.

Регіт:

— Котрий уже це раз: п'ятий, чи шостий? — Покірно втихають…

— А завіщо вони завелись там?

Хтось через плече:

— За те, що й завжди: Марко хоче грати молодого, й Терешко хоче, той свого не попускає, і другий не попускає…

І кажіть-же ви: чорт і не взяв його…

Слово — друге про Марка.

А трапилась тому Маркові, казали, така пригода: на зелені свята, підчас вистави, Марків партнер палахнув із-гарячу в його з обрізу, замість порожнього, бойовим набоєм; на щастя, куля попала тільки в пахву і, місяців зо два одлежавши в шпиталі, Марко знову вернувся в село, накульгуючи, правда, та уси вгору накрутивши і шапку, як завжди, збивши на бакир.

Сміються:

— Та й не кається, знову за своє!

— Де там вам кається: вертався вчора з шпиталю — додому не зайшов, покульгав зразу на репетицію.

Хтось голосно позіхнув:

— Оце актьор! Такого актьора…

Застрибали рядна на веранді, захитались, розсовуються.

— Стійте! Здається таки починають.

— Сла-ава богу, дождалися!…

Двір прокидається — радість, гомін, давкотня.

— Тихше, тихше! Посідайте!

Два хлопчики, змагаючись за місце на ослоні, застрибали перед сценою, як півники: лусь! лусь! один одного.

— Посідайте, камінем-би ви сіли!

Вщухли.

Жовто світить на сцені злиденний каганець… Тихо. Ждуть — не чуть.

— Та там-же, здається, нікого й немає, — розчарований голос. Зразу зіпає щось за сценою з розпачем:

— Марино, Марино! — завісу вже підняли! Миколо, та пускай її, бо їй-же треба на сцену виходить.

Вийшла: у квітках, у вишивках, щоки палають — мов з парні. Вбігла, похапцем, соромливо розбиту косу на голові підбирає. Далі — круть сюди-туди, до суфльора: морг! морг!

У будці, як у кадовбі, загуло на весь двір.

Із-за куліс здавлений голос:

— Тихше, ти, бугай!

Притих.

Двір німіє.

Аж ось виривається із-за лаштунків жагуче, пристрасне:

— Ти шкандалу хочеш? Кажи — ти хочеш шкандалу?

З публіки роздражнено:

— Та вам коли заціпить там, чи ні? — Отто, господи… Голоси тихішають за сценою, проте аж шипить у їх пристрасть:

— Ти шкандалу хочеш? Ну побачимо!

— Побачимо!

Незабаром, гаряче дихаючи й поблискуючи очима, протовплювались до веранди три якісь зловісні силуети. Коло самої рампи загрозливо поставали вряд.

Хтось злякано:

— Гляньте: батько Терешків, зять і брат!..

Пройшла трівога. Зашепотіли.

— Ну, це вже знову почнеться… — хтось безнадійно махнув рукою.

Марина, нашвидку, плутаючи, доказує абияк свій монолог, і стає збоку, з гарячою цікавістю позираючи па двері.

Із дверей задки виходив на сцену в синіх штанях розмальований любовник: один кулак держав він напоготові коло грудей, другий витяг, обороняючись, вперед. За ним, трохи накульгуючи, влітає другий, уже в червоних штанях — розпалений гнівом. Нашвидку, замотуючи на собі довгий пояс, він блиснув очима, як крицею, і зробив виразний жест головою до дверей:

— Уступись, тобі кажу!

Публіка мимохіть підвелась із місць: зразу здавалось, що це незвичайної сили актьори блискуче почали свій вихід.

Терешко скосив очи й мигнув до рампи. Троє, що стояли перед сценою, штурмом, як орда, кинулись на рампу і в мить стояли на сцені:

— Зійди геть!

Марко трівожно озирнув шеренгу родичів і, зразу повернувши голову до публіки:

— Дядьку Митро! Сюди!

— Іди звідціля геть! — погрозливо казав похмурий, бородатий батько, — іди, бо одинаково не будеш грати: силою витягнем звідціль!

Несподівано сварка перелітає в публіку — загули, залящали, заторохтіли приятелі, матері, діти:

— Геть Марка, — хай грає Терешко!

— Куди твій годиться недорікий Терешко? Марко грав і буде грати!

— Марко — крутій: Варку мала грати моя Хима, а Пріську — Марина, а він оддає Марині Варку, а Химі…

— Скинуть його, хай инший порядкує!

Діти:

— На галасування!

— Скинуть, скинуть!

Марко гримить:

— Мене скинуть? Мене? ніхто мене до віку не має тепер права скинуть! Я постраждав на цій сцені. Я кров свою…

— Та чого ви дивитесь: в шию його, чорта кривого!

Хлопчик, брат Терешків, що стояв поруч батька, скинув руки вгору, мов кидався вплинь, угнув голову в плечі — і з розгону головою Марка в живіт.

Всі, як по сигналу, кинувши сварку, ринули на Марка.

— Дядьку Митро! Дядьку Митро! — одмахуючись кулаками, як од собак, гукав Марко.

В гурті:

— От, хай бог боронить: ще повбиваються…

— Завісу! Завісу!

— Дядьку Митро! — кричав Марко десь на дні кучи, що з-під неї червоніли тільки його штани, — дядьку…

Зацвірінчав невеличкий хлопчик:

— Дядько пішли за повітку, — ось я зараз їх гукну! — і — вітром назад…

Та гукать дядька Митра вже не було потреби. Дядько ішов сам: глухо покашлюючи, як із бочки, ступаючи певними півсаженними кроками, з цигаркою в роті, з залізними вилами в руках, з кудлатою головою, як коренище, в якій стирчала солома, він протовплювався до сцени, легенько розштовхуючи людей, що летіли од його, як пір'я. Не торкнувшись рукою, переступив рампу — став на веранді. Велетенська, страхітня тінь од його і од його трезубця лягла на пів двору.

Все замерло.

Кинув на поміст цигарку, обережно погасив її босою ногою, поставив вила ік стіні…

Ніхто й не зчувся, як щось зашуміло з веранди, гупнуло й застогнало.

— Го-го-го… — ревом покотилось по двору.

Другий!

— Га-га-га… — дужче.

Разом із тим, як одним за одним лантухами летів із сцени Терешків рід, хвилі реготу підіймались громовою гамою вище й вище.

Ґвалт, лемент…

— Мамо, мамо! — чути в гурті схвильований, радісний голос: — це вони так приставляють, чи це справді?

— Оце, сину, таке приставленіє.

Швидко сцена була порожня.

— Завісу!…

… Обізвався Терешко десь аж на задвірку:

— Ну-ну! Ти мене попомниш! Я знайду дорогу й до Київа! Халтурник! — Далі до людей:

— Товариші-громадяни! — розіходьтесь по домах, бо це вистава неправильна: — це старий режим!

Загуло:

— Годі вже! Чули!

Свист.

…Перешуміло, перегриміло, стихло…

Хтось позіхаючи:

— Та це воно можна вже й додому йти, чи мо, ще що буде?

— А вам, дядьку Якиме, хіба цього мало?

Сміх.

— Ну-ну! Це так кумедія! Такої і в Київі не побачиш.

Далі:

„Ох-хо-хо-хо!“ — Зітхання глибоке, довге, важке: ну, що-ж, ждали більше, може таки менше осталось. Підождемо ще.

…Дзвоник.


Почалося знову тим самим:

— Марино, Марино! Біжіть гукніть Марину!

На цей раз Марина з опалу влітає на сцену з повним ротом. Спохватилась, одвернулась убік, доїдає, аж кривиться.

— Марино, удавишся!

Осміхається, крутить головою. Утерлась рукавом і, кокетуючи, зводить на публіку винуваті очи…


П'єса була незґрабна, давня, як пліснявий книш. Обстанова, грим, одіж — сміховище. Актьори товклися по маленькій сцені, як коні в топчаку, кректали, потіли, сопли.

Авдиторія німа була, як скеля, серйозна, уважна. Дивились пильно, гостро, ніби бачили там крізь мутне скло, мутне, завожене й брудне, якийсь далекий, чарівний промінь.

Ні однієї посмішки, ні одного незадоволеного обличчя. Наморщені чола, витягнуті шиї, часом аж ошкирені зуби і очи… Жадібні, гарячі… і молоді ясні, і вицвілі, безцвітні… в усіх їх світилося одно: голод… жорстокий, звірячий голод, що трощить, не розбіраючи ні кісток, ані пір'я.

А зверху тисячами ласкавих очей дивилось на їх темне, серпневе небо, і шугали над ними золоті метеори, мов у горидуба граючи.