Повна збірка творів (Васильченко)/II/Осінній ескиз

Матеріал з Вікіджерел
Повна збірка творів. Том II
С. Васильченко
Осінній ескиз
• Інші версії цієї роботи див. Осінній ескіз Харків: Державне видавництво України, 1927

ОСІННІЙ ЕСКИЗ.

Хата біла, стіна німа —
І сон не береться:
Чорні очи, біле личко
На думці снується.

Народня пісня.

Пробудившись, я тихо підвівся й сів на ліжку, як і не спав.

На дворі осіння ніч — вітряна й видна. Низько у небі стремить як золотий серп, пізній місяць — блискучий-блискучий, мов недавно викований. Через його спотикаються хмаринки, прудкі й ворухливі, як рибки. Біжять вони кудись отарами й табунами, розгойдуючи по землі хвостатими тінями. А внизу видно дерево — чутке, заплакане, шумке: загуде десь вітер — воно тремтить уже й плаче, як живе. Ущухне вітер — і воно примовкне, дрімає, а поміж ним ходить тоді щось невидимкою і немов руками обриває сухий лист.

Щось мені примярилось.

Наснилось мені — прийшла подруга мого найпершого гуляння, промовила до мене слово — і всі мої оджурені, давно розвіяні, забуті радощі так затремтіли в мені, що я кинувся. Сижу тихо, сам осміхаюся, а очи бродять по темряві. І чую — просипається в їх гарячий смуток.

Годі, мабуть, спати.

Завітала до хати пізно гостина, серед ночи свято нарядила, то вже сна не буде на мене. Розкладу, розвішаю свої згадки, як молода дівизну, розстелятиму, до місяця розглядатиму, аж поки не згасне у небі остання зірка.

 

 

Бачу я себе о тій порі, коли ходив із старою та завоженою граматикою в руках і з радісними, золотими надіями в грудях.

Під кленами — маленька рублена комора на городі.

Визирає із-під великої стріхи, як дитина з-під батькової шапки.

В коморі — столик, ліжко, оберемок шкільних книжок.

Я лежу з книжкою на ліжку, хоч більше думаю, ніж читаю. До екзамена оставалося мало, і всю оту купу книжок я знав вже розказати од палятурки до палятурки, проте далеко заходити од їх було якось боязко, немов мали вони втекти од мене. Та й марилося якось охітніше, коли лежали вони перед очима: не з чого ж иншого, як тільки з їх будував я мости, по яких лагодився піти от батькової мужицької хати в ту країну, де, як кажуть, усі кози ходять у золоті. Розгортаєш то одну, то другу книжку, звіряєш, як скупий свої скарби, чи все на своєму місці, чи не забув часом чого-небудь. Тоді — книжку на груди, очи заплющив і шугнув як крилами, в такі хмари, що й голова піде обертом. У коморі темненько, в саду тихо — искрою літаєш над грішною землею; і немає стін, і немає впину по всіх шляхах на широкому світі. І несподівано спаде на думку: а який найбільший город в Аргентині? — спиняєшся, боязко лупаєш очима: чи не отакий… ой, здається, ні!.. — і летиш сторчака із хмар, нашвидку розкидаєш книги, шарпаєш листками, аж серце б'ється.

Знайшов — так. Зітхається легенько — слава богу.

Спочинеш трохи, покладеш до серця свій затяганий, чорнилом залитий, чарівний талісман — і ще сміливіше, ще вище здіймаєшся вгору.

В таку годину шелестів иноді бур'ян за коморою і незабаром летіла до мене в двері надкушена кислиця, шматок соняшника або з кавуна лушпина.

Мерщій беру книжку в руки й насуплюю брови.

Склавши руки на грудях, перед дверима стоїть сусіда, мій давній товариш — Мотря.

Зорить очима, мовчить.

Лице суворе, очи в якійсь задумі, а сама вертлява, як дзиґа. І чорняве-чорняве, як жук, тільки що не загуде.

Знаю, що так не минеться — буде гарикать під дверима, буде витівати, поки не зволоче мене з ліжка. Проте не ворушусь, до останнього терплю.

— Може тобі принести сюди перину?.. чуєш, пане?

Як до стіни.

Стоїть, розглядає.

Далі зирк туди, зирк сюди, швиденько, як метіль, влітає в комору. Лице без осмішки, очи бігають, як у злодійчука. Шморгне чуть помітно:

— Давай цілуватись! — кине швиденько, нерозбірливо.

Чую, що вся моя вченість злазить з лиця, як стара шкаралюща. Мовчу, перегортаю сторінки в книзі, підвівши брови, знову схиляю над нею голову, хоч не бачу там вже ні одного слова,

Торкає легенько в плече.

— Чуєш, кучерявий, давай? — кивнула бровою, немов отряха-школяр, підмовляючи в чужий сад за грушами.

Аби не засміятись, я починаю плаксиво зіпати, щоб було чути аж на городі:

— Ну й що це мені за кара господня!..

Мов вітром винесе Мотрю з комори.

На дверях миттю повернеться, мовчки скривить лице — і зразу виходило, що й сліпий я, й кривобокий, опудало злюще, мокра тютя, мельне — і як водою вмило.

Иноді разів зо три на день зазирала вона отак до мене в комору, проте де далі, їй ставало все тяжче одірвати мене од книжок. Скільки ні зачіпала вона — я був німий і глухий, як пень, а коли прилипала вже дуже гаряче, я починав гомоніти на ввесь сад. Цього вона найбільше боялась: кидала докірливий погляд і мерщій тікала. Проте забувала швидко й не барилася одвідати знову. Довелось піти на мир. Погодилися на тому, що я пускатиму її в комору, аби сиділа тихо. Зайшовши в комору, вона на диво щиро додержувала свого слова: сидить, бувало, із якою-небудь роботою в руках, немов і нема її тут; так, бувало й піде, слова не сказавши. Я теж часом зовсім забував про неї над своїми паперами та книжками. Иноді тільки ловив несподівано її очи на собі — глибокі, пильні, допитливі.

— Ну хоч скажи ж мені — що вони пишуть в отих книжках? — стала якось розпитувати мене.

— Та й на що воно тобі? — одмагався я, — все одно зразу не зрозумієш.

— Ну а одначе ж? — допитувалась вона уперто.

Щоб одвязалась, я починав ліниво, без охоти розказувати.

Слухає, бувало, слухає, оком не зведе, далі осмутніє, хитає головою:

— Господи, і яка ж я дурна на світі вродилася — нічого не бачу, нічого не розумію, — хожу, як сліпа — і кому мене треба, отаку дурепу… Тільки й знаю: ги-ги-ги! та га-га-га! — перекривила вона себе.

І задумається надовго.

А то раз напосілася: зроби та й зроби диктовку.

Школи вона не скінчила, читать книжки не мала охоти, і я не розумів, на якого дідька здалася їй та диктовка.

Беру з недовіррям книжку, щось диктую, осміхаючись.

Понаписувала вона такого, що я, розглядаючи, зареготав, як шалений. Вона вихопила свій папір, не давши мені дочитати, почервоніла й утекла сердита.

Більш не згадувала про це, тільки було помітно, що почала чогось частіш задумуватись.

За день до мого од'їзду я в останній раз похапцем передивлявся свої книжки. Мотря, як бувало й раніш, сиділа на ліжку й пильнувала коло вишивання. Сьогодні вона з самого ранку не виходила з комори. Робота в неї кипіла в руках, а в голові — видно було по лицю — снувалися, не переставали якісь свої думки.

День був гарний, погожий. У городі і в саду ясіли свіжі, живучі осінні квітки: різнобарвні гайстрі, палка красоля, гвоздики, гарячий, як кров, королів цвіт. Між зеленим морем листу на дереві подекуди визирали, як сивина в голові, пожовклі листочки; на рові од поля палав уже кущ глоду; вище над деревом снувало біле, як срібло блискуче, бабине літо, а вгорі прослалося небо — чисте, спокійне, холодним чаром повите.

Дмухнув у комору вітрець, свіжий, аж бренить.

І чогось мені стало радісно, так радісно, що аж серце затремтіло. Здавалося, що радощі збігалися до мене струмочками з усього світу. Десь дожидало мене таємне, блискуче, принадне, як чари, життя, а тут усі привітні до мене, люблять, надії якісь покладають; навіть ось ця непосида — і та примовкла: сорочку мені дошиває.

Я, глянувши на неї, осміхнувся.

Мотря подивилась на мене й знову схилилась над роботою.

Глянула вдруге, почервоніла — і шитво, як блискавка, полетіло кудись у куток…

Гасаємо по грядках, по малині, між бур'янами, жалимо одно одного крапивою, кидаємось реп'яхами.

Чути коло воріт — мати гукає Мотрю до хати.

Ми кусаємо губи, щоб голосно не сміятись, бігаємо мовчки, як тіні, а лиця горять, як віхті соломи. Шелестять тільки бур'яни.

Впіймав за руку подряпану, з пухирями од кропиви, червону і гарячу.

І на моє диво Мотря одразу перестала пручатись, схилила голову й зітхнула. Я чогось випустив її руку, приглядаюсь до неї.

— Так оце ти вже завтра й поїдеш? — тихо спитала вона. Потім додала з докором: — Тепер, бач, пустуємо, а колись приїдеш, то й „здоров“ не скажеш.

Мені стало смутно й чогось шкода.

„Здоров“, може, й скажу, як побачу, а забути — не минеться, — спливла думка.

— І таке витієш! — чого б то я тобі „здоров“ не казав! — щиро суперечу їй.

Повеселіла.

— Ну то вийди увечері до перелазу — скажу щось, — соромлячись і хитро з-під лоба визираючи, промовила вона: — вийдеш?

— Що ж ти скажеш? — притихши допитуюсь.

Клокнула язиком і лукаво прищурила око:

— Щось га-рне, гарне!

Повела головою й очи приплющила — таке гарне.

— То краще тепер скажи, — починаю умовляти її, — увечері надійде товариство, то може й часинки такої не влучу. Скажи!

Бачу — мнеться.

— Ну? — заохочую її.

— Ну, добре, — згодилась. Лице зразу осмутніло, зробилось таке щире, довірливе.

Підступила ближче, червоніє, очима кліпає, набірається духу сказати щось.

І зразу, мов сполохавшись:

— Ух!..

Спалахнула, закрилась руками і пурхнула од мене, як птах.

— Чи не чортеня? — догадався я й відразу мов вітром понесло мене за нею.

Впіймав за плечі, повертаю: — А ну ж скажи мені „щось гарне“!

Вона одхиляє лице од мене, як од огню, дивитись не хоче, тільки й мови:

— Ой-ой-ой…

Хилиться додолу, як п'яна.

Бачу — не скаже вона тепер мені ні одного слова.

А на задворку стали на розмову матері:

— Оце, сусідо, маю на вас серце, — скаржиться жартом Петриха моїй матері, — унадилась моя дівка в комору до вашого парубка, що кат її і в хаті вдержить. Уже бралась страмити її, то й ухом не веде. Хоч би ви зайняли коли її од комори.

— Хай наговориться, бо вже скоро не буде ходити, — зітхає моя мати.

Мотря стоїть уже в себе за лісою, визирає з-під малини. Лице палає, сміливе, отряхувате, а чорні оченята як не випалять.

Дивляться на мене, допитуються без слів:

— Так вийдеш? — гляди ж!..

Такою й одбилась вона в моєму пам'ятку назавжди.

Не згадаю тепер, через що саме, тільки того вечора до перелазу я не виходив. Так і поїхав, не почувши од неї того „гарного“.

Не довелося мені бачитись із нею в житті — шляхи наші пішли різно, проте вона несподівано виринала в пам'ятку через довгі роки і виринала не раз, випливала де далі зіркою все яснішою й яснішою і линула од мене все далі й далі!..

Незабаром після того, як поїхав я вчитись, Мотря надіслала мені в школу листа.

Пише свої каракульки так щиро, старанно, і просить-просить, щоб не сміявся я з їх.

Поділяється зо мною радісною звісткою: вона теж думає вийти в люде — вблагала матір оддати в город у модистки. І, боже, — скільки нових надій заворушилось у дівчини! Радиться зо мною, у всьому щиро признається як братові. А в кінці листа пише: „тепер не жалкую, що не сказала отоді тобі „щось гарне“. Краще підожду, а як бог мені поможе, що я надумала, отоді скажу ще гарніше“.

…Бідна дівчина — як вона кохає, як вона береже оте своє „щось гарне“!

І стало мені шкода, що я давно вже забув і про неї, й про її гарне.

А як ліг увечері спати — довго увижалось мені: виглядає між деревом небо — темне-темне, аж чорне, а по йому дужою рукою розсіяв хтось срібні скалки, так вони і влипли до темного оксамиту — і горять-горять, аж міняться. Таке було небо вечорами на нашому кутку. Сплять усі, повечерявши. Поховались хати між деревами. Дворики маленькі, уличка узенька, дерева високі та гіллясті. Сумно тоді одному й боязко.

А вона сидить на перелазі сама, чорними жучками позирає на зорі, дожидає.

А як стало пізно, помалу пішла до хати.

Коло дверей зітхнула: кому я потрібна, дурна така дівчина…

І ворушиться в мені перший жаль:

— І чому було, чому не прийти?..

 

 

Минуло чимало років — і крила поважчали: не зносять уже так легенько на хмари. Та й мости у ті хмари поламав уже якийсь дідько. Граматику десь запроторив: зброя, виявилось, негодяща.

І пісні не ті, і думки не ті, не та уже й мова…

Їдемо якось з товаришами із свого села, либонь різдвяними святами.

На узловій станції наш поїзд мав чимало стояти, і ми, вийшовши із вагону, розбились якось між людьми.

Я здибав знакомого й загомонівся.

Смиче мене щось за рукав — озираюсь: стоїть один із товаришів, задиханий, чогось радий.

— Ходім швидче, — кличе тебе Мотря!

— Яка Мотря?

— Та твоя ж сусідка! — пам'ятаєш, що ходила до тебе в комору?

Блиснули передо мною чорні очи, давні, знайомі — і я відразу все пригадав.

Поспішаємо.

— Наказала привести тебе, хоч би там що, — нашвидку розказує дорогою товариш, — вона їде курським поїздом. Така стала, що насилу впізнав.

— Ідемо з Марком по платформі, — розказує далі, коли назустріч — панянка з ридикюльчиком, поспішає до вагону. Чорноока, струнка, смуглява, як циганчя — десь я немов бачив її! — думаю. Глядь, а Марко вже навперейми їй осміхається…

Б'ється в мене серце — ох, коли б не спізнитись!

— Служить де, чи додому їде? — питаю.

— Не розпитав до ладу — десь служить.

Свистить паровоз.

— Швидче!

Крутимось поміж якимись закоулками, поміж вагонами.

До нас наближався поміж людьми Марко. Очи радісно одсвічують, а на лиці жаль.

— Е, опізнились, а дуже хотіла бачити — все позирала на станцію. Обіщала сказати тобі „щось гарне“, та так і поїхала. Я вже допитувався, що саме, казав, що тобі передам — не схотіла. Каже — може доведеться знову побачитись, тоді сама скаже.

Мене мов хто пучками скрутнув за серце, хотілось побігти слідком за поїздом.

А товариші росказували про неї нове й нове і кололи в серце новими шпильками.

Вдача осталася та ж, що й була, тільки в очах одсвічує щось нове, мабуть читала багато, та видно й бачила у світі де-чого чимало.

Товариші поговорили ще трохи у вагоні й забули, повернулися до своїх турбот, а в мене ще довго щеміло в грудях.

Тішу себе думкою: напишу додому, довідаюсь, де живе вона, будемо мінятися листами, а схочу, то й туди поїду — хто мене вдержить! — поїду, побачу і знову почую „щось гарне“.

А щось смутно шепче:

— І не напишеш, і не поїдеш: мине три дні — і все це однесе водою, потоне в безодні, і знову вирине тільки тоді, як само схоче, як зжене хвиля два маленьких човни серед широкого моря.

А чи зжене — не вгадаєш…

 

 

Мури, мури, ґрати, кайдани, рушниці, замки…

Золоті надії, дитячі химери — розбило, розвіяло, як грім пір'я. Кинуло за високі стіни, між темні вікна:

Оце тобі й увесь світ широкий — од стіни до стіни!

І здається, що нема вже на світі ні сонця, ні радощів, ні сміху.

І схне серце, гаснуть надії, вмірають бажання…

Лист — коротенький, одкритка.

На їй — штемпель далекої, чужої тюрми. Хто там у мене знакомий — дивуюсь?

Читаю підпис — нічого не говорить: може знакоме що, а може й ні, не пригадаю. Рука — чужа. „Дорогий товаришу — мені з дому написали, що ви теж у неволі. Кріпко-кріпко стискаю вашу руку! Мені поки-що не пишіть — я на пересильній. Адміністративно на три роки в Нарим“!.. Читаю, — чимсь свіжим, бадьорим так і пре од листа, як вітром із рідного степу.

— Хто б же воно?

„Гора з горою не сходиться, — може стрінемось коли-небудь“. Далі дрібненько дописано: „Отоді вже мабуть скажу вам „щось гарне“.

Немов сонце за ґратами засвітило. Не можу радість сховати. Підходять товариші, осміхаються чогось теж, приглядаються до мене.

— Що, на волю? на поруки?

Куди там — краще!..

Дзвеніли кайдани, лунали прокльони, стогнали-гули пісні про неволю, греміли замки — нічого не бачу й не чую. Хожу, як обмарений, осміхаюсь… І чую — одживають десь у грудях свіжі струмочки, підводяться зів'ялі надії.

Потім зразу немов хто гарячою крицею торкнувся до заснулого серця — і, як пожежа, спалахнули бажання, загорілася туга за волею — гостра, як ніж.

Жить!..

І знову — старенька комора, осміхається із зелення, як дитина з-під великої шапки.

Очунюю потроху, хожу з палицею по городу, по садочку, спочиваю на старому ліжку в коморі. Здається, що вчора я тут вилежувався з граматикою…

Шеелесне бур'ян за коморою — легенько тьохне в грудях.

Легенько, бо зразу зітхнеться:

Немає Мотрі, та казали, що й не буде.

Замість неї часто одвідує мене стара Петриха, учащає, як колись, бувало, дочка.

Прийде, принесе свіжої малинки в полумиску, коло мене поставить, сама сідає на ліжку з краєчку.

„Наснилася мені цеї ночи знову, — почне бувало, — що й досі хожу, як у тумані. Увіходю, ніби, в хату, аж гульк — сидить, моя голубка, як ясне сонце. В мене аж ноги затремтіли, а далі згадала, що вона на тім світі, та й питаю: як же там тобі, доню? — Добре, каже, дуже добре, тільки ніяк-ніяк не привикну…

І Петриха втирає краєчком хустини старі очи.

Чим її розважиш?

І я починаю говорити їй, як чужі люде, не кохавши, ночами не встававши, взяли чужу дитину, побили, покартали, присудили в чужу чужину. А як чужу кров судили, то материного серця й не питали. І лежить шматок материного серця десь далеко за ріками, за города́ми, за чужими вкраїнами, засипане чужою землею. І мало там сонця, там сніги біліють, і гудуть там днями й довгими ночами одвічні бори. І ніколи сніги не розтають там, і вітри не одвіють.

І сумно, й далеко линути туди материній думці темної ночи до дитини на розмову…

Слухає Петриха, очей не зводить, а в очах — сльози стоянами.

Далі помаленьку бере в руки хусточку, до очей підводить:

— Ох, чужа сторона — гірчицею сіяна, забудьками садена…

Плаче.

А в мене збудилася вже своя туга, така суха та пекуча…

…Гора з горою не зійдеться… Так, не зійдеться гора з горою… Та прийде ж колись та година, що хоч пилинку, хоч суху билину через степи, через байраки, од одної гори до другої буйним вітром занесе, а з тії чужини не буде вже звістки, поки й світа сонця, поки дня і ночи!..

 

 

Кажуть — щастя…

І гасає людина по світу, спотикається, плаче, радіє — шукає його по світу: коли жити, то тільки у щасті.

Далі скажуть йому: щастя — примара, його немає на світі.

В плач! У галас! — не поможе.

Пожуриться-пожуриться, та забувши про те щастя, почне собі кувати таку-сяку долю. Кому яка до серця пристане: тому така, а тому другая… А кому заздро тільки на покотиполе. Мандрує, світ розглядає — і добре йому: сонце світить, вітер повіває. Притомилося — прип'ялося до верби в дорозі та й спочине; десь зірка сяє, сопілка грає — послухає, осміхнеться, пожуриться разом із вербою, дивлячись, як лист з неї сипле, попрощається та й покотить далі. А настигне ніч та негода серед голого степу, отоді постережися, покотиполе, бо нема тобі затишку. І виллють на його хмари свої дощі всі до останньої краплі, за довгу ніч навтішається до схочу ним вітер лютий, поки сонце блисне. А припекло сонце — то знов радіє на широкий світ.

І любо йому, що ніхто у світі не знає, як сікло його темної ночи дощем холодним, глушило громами, блискавками палило; що ніхто не бачив, як тремтіло воно під вітрами грізними, вчепившись десь на ріллі до чорної груди холодної.

Отак би й котився за ним, поки десь не замело снігом.

Так прилине ж щось пізно осінньої ночи, розбудить, засмутить, спокій зруйнує.

Скаже: і щастя є на світі, і радощі, й веселощі…

Мара, омана нічна…

— Ні, єсть! єсть! — криком кричить у грудях серце, тремтить. — За мурами, за морями — тільки єсть!

І немає сили змагатися…

І не береться сон — хожу, картаю себе думками, розважаю згадками.

А до вікна припадає гілля — тужить, побивається своїми жалями. Хмари у небі, як хвилі — вирують, вергають валами; горить між ними місяць, як вершок золотої скелі серед моря, горить, бризками сипле.

А вітер ганяє, а вітер гасає — шматує, ламає те бідне, обшарпане дерево, безвісти листя односить.

Утомиться, притихне на часинку, далі зашумить, загуде люто-люто; брязне гіллям у шибку, ніби шпурне мені межи тихі стіни оберемком нових спогадів, свіжіших жалів.

На тобі добре твоє, втішайся та збавляй ночи довгої, осінньої.

 

 1912.