Повна збірка творів (Васильченко)/II/Під святий гомін
| ◀ Відьма | Повна збірка творів. Том II Під святий гомін |
Чорні маки ▶ |
|
На краю спустошеного села, сплюндрованого і безлюдного, стоїть мініатюрна церковця, без хреста і без дзвонів.
Стоїть, як безпорадна хазяйка на руйновищі свого господарства. На цвинтарі цвітуть старі тінясті липи. Тихо, без вітру палає липнева спека, горить ясною пожежою. Душно й ясно, як у золотій кузні. Зелений лист на дереві, як викований з металу, яскриться золотим пилом. Здається розпалений, гарячий. Зелений низ рясно встелений чорними тінями, ніби перегорілим на попіл листям і вітами, що непомітно опадають з верхів. Густо й багато їх нападало мабуть давно горить золота пожежа.
Під липами й кленами, коло потрухлого й мальованого штахету, на свіжому сіні злагоджені із шинелів та бурок постелі. Стомлені офицери з блаженними осмішками мучеників нашвидку розшнурувались од амуниції, радісно гомоніли і, падаючи на постіль, відразу замовкали, ніби поринувши в глибінь.
Один чорний, як засмажений пеньок, з найчорніщими великими очима, з яких визирав іще не вивіяний волохатий острах, лагодився довше всіх, затурбовано озирався навкруги, ніби не маючи віри, що прийшов давно омріяний, жаданий спочинок. В маленькій сторожевій хатині лагодили співку, в церкві вимітали й прибірали, готуючись, скористувавшись нагодою, правити всеношну. Все навкруги було спокійне і ясне, ні гуркотняви гармат, ні тріскотіння рушниць не було чути, і смуглявий офицер, ще раз крадькома озирнувшись на сонних товаришів, уклався в постіль і скинув з обличчя полохливу маску: загралася боязко осмішка, в великих очах заясіла тиха мрія. Все кидав, все губив дорогою, все забував — міцно тримав десь глибоко, в самому серці, малесенький узлик, в якому було сховано найдорожчі скарби, і так тепер хотілося перед сном хоч одним оком зазирнути в той узлик, побачити, що там лишилося після останніх днів. Почав злегенька розгортати: трішки мрій, кольорових надій і планів, і той невідомий чарівний камінчик, що гріє і світить невидимкою на весь світ… Все залишилось, хоч і зімняте, загижене. Знає він, що для инших все воно не цікаве і не дороге — сміття й ганчір'я, але йому воно безмірно дороге і радість забреніла в душі, коли побачив, що все було на своєму місці…
Порозгортать-би, поросправлять, — але сповиває його лубок і тремтять по всьому тілові залізні, гарячі дроти.
Хай иншим часом.
І готується кинути весла й плинути за хвилями в темряву снів.
Але коло церкви, під мурованою стіною, сидить на моріжечку група із трьох салдатів, два з рушницями, один так.
І одразу починає пекти й торигати в грудях.
У третього лице біле, кам'яне, повертається швидко, як у машкарі. Очи, як випечені, чорні ями, а біле лице — не світить, а серед ясної днини сіє од себе морок. Сидить якось кумедно, як заводна лялька, грається стеблинками трави, палічками…
„Де я його бачив, щось я про нього чув, про це юнацьке лице, кучеряве, з попелястим, ніжним на щоках пухом?…“
Намагається зламати сон, пригадати, але все плутається в голові.
І вже, як за туманами, бачить, що прийшли під церкву якісь люде, щось сказали до блідого юнака, мов сіпнули за мотузочок: і лялька-юнак підскочив од землі і поплентавсь кудись із людьми, безглуздо вихитуючись і вимахуючи, мов прив'язаними руками.
— Заждіть! Стійте, ради Бога, стійте!! Офицерові здається, що кричить він голосно, але його не чують.
— Стійте! я щось знаю, я щось скажу! Мороз і туга обгортає його. Здається, що він схопився і біжить за ними.
— Люде! Люде! Спиніть їх! Стійте! А-а… рятуйте.
Лице у сонного міниться, кривиться то страхом, то мукою: він часто дихає і стогне хрипко і дико.
Його будили. Він лупав великими замутненими очима, сердито повертався на другий бік і на який час затихав. Але незабаром починав ізнову важко дихать, зливався потом, і знову починав дико стогнати…
Не сон і не дійсність. Розбуджені, забуті спогади чогось давнього, страхітнього, що немов отрута, немов старовинне прокляття завжди дрімає в душі… Одні з тих страшних, лютих примарів, що повторяються з найменшими дрібницями через роки і роки.
Іде кудись з понурими, мовчазними людьми. Не він сам іде — ідуть його ноги, ступаючи непомітно, як тінь… Люде ідуть байдужні, хмурі, спустивши додолу очи, не дивляться на нього, мов сердяться…
Але хтось із них кидає крадькома на нього погляд гострий, зацікавлений і боязкий…
І все тіло наливається жагучим острахом підозріння.
Але що за диво: весело, привітно, як людина, спокійно осміхається до нього і дуб, і друга береза…
Все як було, так і є… нічого не одмінилось — і чого лякатись…
Але почув він, що лишаючись позаду, вони переморгуються боязко-заклопотані й сумні.
І він щось пригадує, од чого піднімається волосся вгору і в холодних колючках німіє тіло.
— Куди ведуть мене? куди ведуть? — хоче він крикнути, але дубіє язик… Напружується, кричить: я не хочу! не піду туди!.. я…
„Бла-жен муж, іже не іде на совіт нечестивих“…Глухо, як під землею, залунав суворий, архаїчний спів…
Зникає люта омана від того співу, як од могучого закликання, вітром розлітається…
Радісно б'ється серце.
Ух… це тільки сон…
Ой, ні, не сон!.. Знову туча страшного передчуття…
Той спів, то був сон — а тепер правда… А дерева, також радісні і свіжі, осміхаються, моргають: не бійся, нічого не бійся…
— Ідіть зо мною, не кидайте — з таємною турботою прохає він дерева — бо я боюсь… мені чогось страшно…
Розважають його, як дитину: „Чуєш сюрчання і тихий брязкіт, — то по гущавинах співають пташки, веселі, безтурботні пташечки“.
— О, я й не пізнав, — дивується він, як дитина.
— А той золотий їжак у небі, то сонце…
— Сонце! Живеє сонечко-о, сміється! — захоплюється він, як маленький, і сам хоче сміятись, але в грудях ниє велика, не дитяча туга, і він кидає навкруги тоскний погляд.
— А туди — не дивись! — сполохано оступають його дерева…
— Не дивись у той бік! Одвернись!! — кричать уже сполохані і стурбовані, стають в гурт, затуляють вітами.
Але очи його прикувалися, і ніяка сила не одхилить їх звідти: там хмурі люде копали яму, нашвидку викидаючи заступами свіжу чорну землю.Все застигло в ньому куском ожеледі — кинувся кудись бігти.
Мовчазні люде, здавалось байдужі до нього, зразу кинулись, впіймали його…
Кам'яні, страшні, холодні люде… Тепер вони скрізь такі, скрізь у всьому світі.
Чіпко хапається за стовбурі дерев:
— Обороніть мене! Не пускайте!! — кричить, благає до дерева.
Спокійно й сердито якась сила вириває дерево з його рук.
Хапається за друге, чіпляється, лізе уверх, як од зграї вовків, але рвуться на ньому поли одежі, тріщать рукава…
І відразу все пустилось і розвіялось…
… Світе тихий святия слави безсмертного…
Десь уже ближче загремів святий спів, несподіваний, радісний, переможний…
Господнє єсть спасениє і на людях благословениє твоє…
Тричі пролунав тихий речитативний спів і зник, як сон…
Знову дійсність: ті-ж ясні привітні дерева, ті-ж хмурі кам'яні люде.
Виймають, згортають хустку.
— Що-ж будуть робити? Що вони роблять? — бурею налітає острах…
Сонце, дерево, трави все стовпилось коло нього, розважають, умовляють.
То в жмурки, тільки в жмурки будуть гуляти з тобою.
Хай і в жмурки — тільки-ж чого-ж так нудить на серці, чого піт струмками заливає лице…Немов сама хустка зав'язує очи, швидко, уміло. Торкаються чиїсь руки, хтось над лицем сопе, важко дише.
І зразу почув: сонце, трави, дерева, в німому переполохові, не озираючись шугнули тікать од нього, тікать далеко, навіки…
Став кричать, благать і почув не свій голос, голос якогось невідомого звіря:
— А-а-а… у-у…
І од власних звуків обдає його гарячим жахом.
Здається — чиниться над ним якась тяжка операція, після якої він стане звіриною.
Од нетерпимого болю, немов про щось догадавшись, він вирвав з грудей свій дорогоцінний узлик — і зразу здався собі ясним, палаючим жарко металом.
Трохи шкода стало, що не довідався, який камінчик лежить там, на дні того узлика…
Але… певне все таке-ж ганчір'я, як і зверху…
Досить…
І викинув геть…
Тоді спокійно розвязав собі очи і такий блідий, зів'ялий, набридлий стояв перед ним світ.
А люде — в шерсті, з переляканими очима малпи…
„Нині отпущаєши раба твоєго владико“…
Заплакали тихо, лагідно за спиною люде, смутні, намучені, безпорадні…
Дивився, розбуджений, великими чорними очима, все бачив і нічого не впізнавав.
Десь далеко-далеко за кам'яною горою погасла в темряві жарка кузня, а над нею горіла нерухома золота крапка. Навкруги темніли кам'яні будови, — залізне дерево: на скелі різкими контурами визначався темний, бронзовий млин. З усіх боків розкриваються темні безодні, стрімкі прірви, яким немає ні початку, ні краю, тужлива, безпорадна самотина обгортає холодом: кружиться голова.
Де я? звідки і хто я? — в роспачу питає, і почуває себе маленькою зблудлою дитиною над безлюдними безоднями. Слухає-дослухається, що це? Немов заграла поблизу чарівна музика, така рідна й мила, од якої радісно забилося в грудях: під боком заговорили люде, такі-ж самотні на світі, такі безпорадні, як і він.
І разом помітив свій дорогий узлик, що лежить, викинутий, десь поруч, схопився за нього з радістю, з острахом і загорнув у груди. У далекій погаслій кузні ясно впізнав останній спалах рожевого заходу і цілим вітром тихих радощів житейських подуло на нього звідтіль.
Радісно дослухається до слова розмови.
Тихий, лагідний голос розпитував когось у темряві, де подіти якісь чоботи та шинель…
Потім розповідав, що хтось стрівожився, коли його ставили до стовпа, далі взявся за голову й заспокоївся. Прохав, щоб очей йому не в'язали…
Далі знов питався, що робити з гаманцем, де лишилось після нього вісімнадцять копійок.
Голос бренів боязкою мрійною радістю тихого липневого вечора, й вплітався в нього тихий безнадійний смуток неволі.
Мимоволі звернув очи у той бік, де під стіною церкви грався за дня стеблинами блідий юнак, з попелястими кучерями німо сиділи там одні тіні.
Зітхнув крадькома, легко й смутно.
Хтось одчинив церковні дворі й звідтіль зграєю птах вирвались звуки церковних співів…
Посеред церкви перед іконою рясно горіли убогі свічі, немов рій розпалених скорботою очей: вони часто хлипали обпаленими віями і туманились димом чорних сліз.
І збившись у тісний гурт, радісно співали хвалу вимучені люде, заморені й сп'янені од святих казок, і палили для світу, для радощів свої свічі.
„Слава в пишних Богу і на землі мир в чоловіціх благоволениє“
А свічки мовчки плакали перед іконою, схлипаючи сухим тріском і скам'янів безпорадний, скорботний лик Пречистої серед тих заплаканих огнів, як серед огняної, палючої кропиви…
Тихо хитається перед очима в темному липовому гіллі образ юнака-вигнанця, з блідим лицем, довільно, ритмично, гойдається, як у колисці — вперед, назад…
Ще бренять, здається, на очах його сльози земного жалю, але тепер уже гордий і безмежно вільний він спокійно виряжається випливати в безбережні таємні темряви. Од його холодно-замріяних очей, таємних і привабних, то віє бархотинною тугою, то сипле іскрами потайного морозу в темну душу людини.Скрізь навкруги — як на пожарині. Здається, увесь попіл, дим і угілля золотої денної пожежі осипався з високости на землю, завалив, засипав всі затінки, будови, поля і гаї, важким чорним інеєм осів на віти і листя. Самітно блимають на спаленій руїні огники в церкві, де зійшлися на сум погорільці — жебраки, убогі, заблуднені огники.
А вгорі, на чистому випаленому мармурі, високо-високо над ясною пожариною одсвічує далеке море ясних срібних огнів, хвилює таємною красою. Немов щетина срібних стріл і списів, погрожують вони над землею, сплітаючи непереможну перепону людським тліючим замірам, і під довічнім їх світлом, таємним і прекрасним, шипить і гасне яд людської ненависти і злоби.