Повна збірка творів (Васильченко)/IV/Чарівна Коза
| ◀ Чорний Орел | Повна збірка творів. Том IV II. Осетинські казки Чарівна Коза |
Левень ▶ |
|
Жив собі князь, і було в нього три сини та три дочки. Як став умирати, покликав князь синів і сказав їм свою волю:
— Оддайте дочок заміж за того, хто перший посватає.
Сказав та й умер. Через рік прилетіло троє Чорних Орлів сватати князівен.
— Не оддамо! — кажуть старші брати Чорним Орлам. — Завезете ви наших сестер далеко од роду, марнітимуть на чужині.
Тоді найменший брат і каже:
— Згадайте, що батько заповідав нам, умираючи. Треба оддати.
Шкода було за сестрами, та не хотілось і батькової волі ламати. Оддали.
Поїхали три сестри з Орлами та й вісти не шлють.
Зажурилися брати.
— Занапастили — кажуть — ми своїх сестер, світ їм пов'язали на чужині.
Далі старші брати почали нападатися на меншого.
— Це через тебе! — кажуть. Гризуть та й гризуть йому голову.
Тяжко стало йому жити з ними. Взяв він та й пішов од них, куди очі бачать.
Довго мандрував він світами, поки вийшов на степ. На тому степу трава до пояса, а скоту пасеться — й краю не видно. Підійшов він до чабанів розпитує:
— Чиї це степи, чий скот на них пасеться?
— Все це — кажуть — Чорного Орла.
— А сам він далеко? — питає. — Мені треба до нього.
— Дорога не близенька.
Потім стали розказувати…
— Підеш прямо та й прямо. Буде другий степ, а на ньому табуни коней. Минай, іди далі. Потім буде третій степ, а на ньому отари овець. Теж минай. Далі будуть качки, гуси, кури. Пройдеш сім степів, тоді будуть тобі будинки Чорного Орла. Як будеш доходити до чабанів, признавайся до них. Вони тебе напоять і нагодують, бо вся та худоба, що стрінеш по дорозі, все то — Чорного Орла.
Довго йшов Княженко степами; як доходив до чабанів, признавався до них, вони його поїли, годували й на дорогу харчів давали. Пройшовши сім степів, тоді побачив великі будинки Чорного Орла. Пішов туди. Увійшов у будинок, бачить — його найменша сестра.
Зраділа сестра, не знає, як краще брата шанувати. Далі й каже:
— Я на тебе, братику, й не надивилась-би, з тобою не наговорилася, та шкода мені томити тебе, бо ти й так в дорозі стомився: іди в кімнату, лягай спочивати.
Одпочив брат, встає; а вже йому стоїть і вода вмитися, і рушник втертися, на столі — їсти й пити. Княженко й каже:— Десь ти, сестро, сама на хвилинку не спочила та все за мене клопоталася.
Далі й питається Княженко у сестри:
— Як живеться тобі, сестриченько, на чужині в самотині?
— А добре, братику, — каже, — чоловік мене любить і жалує, тільки він ревнивий.
Далі подумала та й каже:
— Оце я жду, не дождуся його та й боюся: як прилетить він, тричі увесь світ обкруживши, не буде тебе зразу впізнавати, то ще й стріляти згарячу стане. Сховаю я тебе на той час. А перегодом сама скажу йому.
Як стало вечоріти, сховала вона брата в далеку кімнату. Зашуміло, загуло надворі, в будинок влетів Чорний Орел. Крила з нього спали, і він став чоловіком.
— Щось тут чоловіком чужим пахне! — крикнув він сердито на жінку. — Признавайся, хто сюди приходив?
— Хто-б же сюди приходив, коли сюди й птиця не долітає. Ти по світу літаєш, між людьми буваєш, то тобі й пахне чоловічим духом.
А трохи перегодом і каже йому:
— Щоб ти зробив, коли-б прийшов до нас мій старший брат?
— Набив-би й прогнав.
— А коли-б середульший?
— І йому було-б теж.
— Ну, а коли-б найменший?
— Найменшому був-би радий, більше як рідному братові.
Тоді жінка й каже:— Ну, то прийшов-же до нас в гості мій брат найменший.
Потім пішла й вивела брата.
Дуже радий був Чорний Орел своєму гостеві, вітав його, як рідного, жити в себе оставляв. Княженко жити не остався, — погостював у нього тиждень та й виряджається другу сестру одвідати. Розказав йому Чорний Орел шлях до свого брата, дав коня й зброю. Попрощався Княженко та й поїхав. Тільки виїхав він у степ, коли на дорогу вибігла Коза та й не пускає їхати далі.
Кінь хоче її обминути, а вона не дає. Зняв Княженко рушницю, стрельнув на неї: рушниця в дрізки розлетілася, кінь упав мертвий, а сам він так забився, що насилу з землі встав. Дивиться, Кози вже немає. Пішов далі пішки. Минув сім степів і дійшов до другого Чорного Орла.
Як було в найменшої сестри, — так само і в середульшої. Погостював він там тиждень, взяв у Чорного Орла другого коня й рушницю і поїхав одвідувати найстаршу сестру.
Виїхав в степ. Знов на дорогу вибігла Коза та й не пускає. Зняв рушницю Княженко, стрельнув. Теж саме: рушниця розлетілась в дрізки, кінь упав мертвий, сам забився, що насилу з землі встав.
Пройшов пішки сім степів, прибув до найстаршої сестри, що була за третім Чорним Орлом. Як було в перших двох сестер, так і тут. Погостював Княженко тиждень та й виряджається в дорогу.
Виряджаючись і каже Чорному Орлові:— Що воно за Коза така бігає тут? Ніяк не дає конем їхати. Потім і розказує про свою пригоду з нею. Чорний Орел послухав та й каже:
— Отак саме й нам усім братам було, як були ми людьми. Ніколи вона не пускала нас конем їхати, через те саме ми мусіли зробитись орлами.
Далі й каже:
— Хоч і не сідай на коня, — все одно — не пустить.
— Пустить, не пустить, а спробувати треба.
Попрощався, сів на коня й поїхав.
Тільки виїхав у степ сталося так, як перше було: і рушниця розлетілась, і кінь загинув, і сам забився. Пішов пішки.
Як стало вечоріти, побачив він маленьке село. „Зайду, — думає, — впрошуся до когось ночувати“. Заходить у хатинку, що край села стояла. Аж там нікого. Стоїть тільки на столі вечеря готова. Попоїв він та й ліг під лавою спати.
Коли входить в хату стара жінка та й сама собі бідкається:
— Де це дочка так забарилась, вечеря простоїть.
Коли в хату вбігає та сама Коза, скинула вона шкуру й стала дівчина молода та хороша.
Сіла вона за вечерю смутна-невесела. Повечеряла та й каже до матери:
— Щось ніби менше ви наварили вечеряти сьогодні.А мати й каже:
— Ні, дочко, сьогодні я наварила більше, ніж перше. Мабуть, бігаючи, виголоднилась ти дуже.
Погасили вогонь, полягали спати. Слухав Княженко, мати з дочкою починають розмовляти:
— І коли вже ти, доню, дружину свою знайдеш та бігати перестанеш? — каже їй мати.
Дівчина зідхнула та й каже:
— Таку ви мені, мамо, долю вділили: щоб мені бігати, людей переймати, своєї дружини шукати.
— Мабуть вже ти, дочко, не знайдеш собі дружини на світі.
Дочка й одмовляє:
— Не було-б жаль, мамо, коли б не знайшла. А то жаль тяжкий, що знайшла та втеряла. — А далі й разказує: — знайшла я того юнака, що стріляв на мене тричі й живий остався. Стежила, зорила за ним та й не вберегла. Як стало вечоріти, десь зник він з очей моїх. Тепер коли то знов я побачу його.
Зідхнула та й замовкла.
Княженко виждав, як заснула мати. Тоді підійшов до дівчини, розбудив та й признався до неї. Дуже зраділа дівчина, потім і питає:
— А чи ти-ж візьмеш мене за себе?
— Візьму, — каже.
Посідали вони та й розмовляли до ранку. А на другий день розказали матері, потім поженилися вони та й стали жити, а козячу шкуру в печі спалили.
Виряджається стара мати кудись в гості, а хазяйство доручає дітям:
— Нате-ж вам, діти, сім ключів золотих од семи комір. Шість комір одмикайте, не одмикайте тільки сьомої, бо буде біда.
Як поїхала мати, одмикали вони шість комір: чого в світі немає, того тільки не було там. Дійшли до сьомої комори:
— Давай одчинимо та хоч через поріг глянемо.
Одчинили двері, дивляться — сидить там семиголовий Велетень, до мурованої стіни залізним ланцюгом прикований. А ланцюг розпалився, горить, як жар.
— Душно мені! згага мене мучить! Змилосердьтесь надо мною, линіть води холодної.
Шкода їм стало Велетня: принесли відро холодної води, вилили на Велетня. Зашипів розпалений ланцюг, крутнув ним Велетень, перервав. Тоді вбив Княженка, а Козу полюбив, та й поніс кудись з собою.
Сьомої неділі вертається мати з гостей. Як побачила, ударила об поли руками.
Був у неї камінчик такий: приклала його до грудей мертвого княженка, то він і ожив. Почала його мати докоряти:
— Чи не казала, чи не наказувала: не одмикати теї комори! Іди-ж мені тепер, шукай моєї дочки.
Пішов.
Довго ходив світами Княженко, людей стрівав, питався, де Велетень живе. Знайшов таки. Як поїхав Велетень з дому, пішов Княженко в його будинки. А Чарівниця Коза там уже за господиню. Став Княженко її умовляти, щоб тікала з ним.
— Рада-б я тікати з тобою, коли-ж все одно він дожене нас. Тоді уб'є й тебе й мене.
Княженко й каже:
— Буде він по обіді довго спати, кінь мій як вітер літає: ми далеко заїдемо, поки він встане.
Повірила Чарівна Коза. Як заснув по обіді Велетень, посідали вони на коня, з двору велетньового з Княженком тікали.
А в Велетня був рябенький коник з трьома ногами. Тільки вони з двору, почав той коник на стані ржати, копитами двері бити.
Пробудився Велетень — глянув: немає Чарівної Кози. Догадався, що втекла, та й не поспішає. Умився помалу, по двору походив, а як сонце сідало, став свого кривенького коника сідлати.
Тільки сів він на нього, полетів коник, як стріла: ріки, яруги одним разом перескакує. Наздогнав їх Велетень та й не вбив Княженка, тільки наказав удруге не приходити. Забрав Козу та й назад поїхав.
Не побоявся Княженко, прийшов удруге. Довідався, коли Велетень поїхав з дому, пішов до Кози та й каже:
— Як буде Велетень веселий з тобою, випитай у нього, де він добув того рябенького коника.
Коза так і зробила.Випитала про того коника у Велетня на тихій розмові, а як поїхав він з дому, все Княженкові переказала. Живе мати цього коника в дев'ятому царстві, у глибокому морі. Один раз на рік, у такий-то четвер, виносять її хвилі на беріг лоша приводити. Тоді багато до моря набігає всякого звіра. Тільки кобила приведе лоша теє, звірі його розривають, а кобила знов у море тікає. Цей рябенький коник од тієї кобили. Велетень одняв його од звірів, тільки ото вони ногу йому покалічили.
Княженко й каже:
— Поїду добувати й собі такого коника.
Попрощався й поїхав.
Довго їздив Княженко по світу, все питався, де теє море. Найшов таки старого чоловіка, що знав про все. Розказав той чоловік Княженкові і де теє море, і коли той четвер, що вийде кобила з води лоша приводити, ще й пораду добру дав:
— Візьми ти з собою — каже — всякого м'яса багато. Як позбігаються до моря звіри, щоб лоша теє розривати — то ти й кинеш їм те м'ясо. Будуть вони теє м'ясо їсти, а ти мерщій на лошатко та й тікай.
Приходить Княженко до того моря, а там уже всякого звіра багато. Сидить над морем, дожидає. Коли виносять хвилі на беріг кобилу. Породила вона рябеньке лоша та й мерщій назад. Тоді Княженко став кидати між звірів м'ясо. Кинулись звірі до м'яса, аж б'ються, а Княженко на лоша та й був такий.Приїхав Княженко до Велетня, побачив Козу та й питає:
— Чи спить Велетень?
— Спить, — каже.
— То тікаймо, тепер вже він не наздожене.
Сіли вони на того коника та й побігли так, що птиця не злетить.
А кривенький коник почав знову на стані іржати та копитами двері бити. Прокинувся Велетень та й не поспішає.
А коник ще дужче ірже.
— Чогось коникові моєму на стані не стоїться, — думає Велетень, — мабуть, треба поспішати. Сів він на нього та й поїхав. Біжить коник з усеї сили, стрибає через ріки, через гори, а їх не видно. Стало мило на коникові виступати, тоді побачили, що їдуть Княженко з Козою тихою ходою.
Рванув Велетень стременами, жене свого коника, — догнати не дожене.
Тоді кривенький коник каже до Велетня:
— Тепер ми їх не доженемо, бо вони їдуть на моєму братові. У мого брата чотири ноги — не збігти мені за ним з трьома ногами.
Велетень і каже:
— То ти подай голос своєму братові, щоб підождав.
Рябенький коник, заржав, голос подає, щоб підождав. А передній ірже, одзивається:
— Не підожду, бо твій Велетень уб'є мого хозяїна, що од смерти мене визволив.
А кривенький прохає:
— Зажди: хоч побачимось.
А той до нього:— Забий свого людоїда, тоді підожду.
Як вихне кривенький коник ногами — полетів з нього Велетень за гори. Упав на каміння та й на смерть розбився.
Тоді передній коник стишився, піджидає свого кривого брата.
Приїхали вони додому до Чарівної Кози та й стали жити, як перше жили.
А рябенькі коники служили по правді.