Повстання анголів/XXI
|
— Здавалося, що наука й думка загинули навіки і що земля не повинна вже зазнати миру, радощей і краси.
— Але одного дня якісь робітники, копаючись під мурами Риму з краю античного шляху, знайшли мармурову труну з вирізьбленими на її стінах фігуркою Амура і картинами тріумфального походу Бакха. Знявши віко, вони побачили дівчину, чиє обличчя сяяло блискучою свіжістю. Довге волосся спадало їй на плечі і вона ніби посміхалася в своїм сні. Юрба захоплених ентузіязмом громадян взяла це скорботне ліжко і однесла його до Капітолія. Безліч народу приходило дивитись на дивну красу римської дівчини, мовчазно очікуючи пробудження богостотної душі, замкнутої в дивно прекрасне тіло. Нарешті, це видовисько так потужно зворушило все місто, що папа, не без підстав боячись, як би над цим світоносним тілом не відродилася стара поганська віра, наказав украсти його вночі і потай поховати. Даремні заходи! Після стількох віків варварства антична краса на хвилину явилася перед людськими очима: цього було досить, щоб її образ, випечатавшись у серцях людей, пробудив у них палке бажання кохати й пізнавати. З цього часу зоря християнського бога почала бліднути й хилитись до заходу. Сміливі мореплавці одкрили світи з численними народами, що не знали старого Ягве; виникла думка, що й він також не знав їх, бо не дав їм жадної звістки ні про себе, ні про свого сина-спокутувача. Незабаром якийсь польський канонік довів вертіння землі і тоді стало видно, що старий ізраїльський деміург не тільки не творив світа, а навіть не здогадувався і про його устрій. Витягнуто було спід манастирського пороху твори філософів, ораторів, правників і поетів старовини; проходячи з рук у руки, вони заохочували людей любити знання. Не то епіскопи — сам папа не вірив більше в того, кого він заступав своєю персоною на землі. Він кохався на мистецтвах і клопотався тільки про збирання античних статуй та будування роскішних палаців, в чиїй архитектурі знову запанував відновлений Брамантом Вітрувій. Тепер ми могли вже вільно зітхнути. Покликані зі свого довгого вигнання, справжні боги верталися на землю. Тут знаходили вони і храми і жертовники. Папа Лев, склавши їм до ніг вінець із трьома коронами та ключі, потай кадив їм фіміям. Спершись на лікті, Полімнія знову взялася за золоту нитку своїх молитов; по садах тендітні Грації, Німфи й Сатири знову збігалися в коло для танців; знову радість опановувала землю. Та тут трапилося ще раз нещастя, ще раз довелося нам зазнати гіркої долі. Надутий пивом і богословством, повстав проти відродження старої віри якийсь німецький манах, погрожуючи їй і побиваючи її в казаннях; сам один переміг він князів Церкви і, збунтувавши народи, повернув їх до реформи, що рятувала те, що мусило б бути зруйнованим. Даремне найспритніші з нас силкувалися збити його з його шляху. Хитрий демон, знаний на землі під іменем Вельзевула, причепившись до нього, даремно морочив його вченими суперечками та дратував жорсткими жартами: впертий манах пошпурив йому каламарчика в голову і невпинно провадив свою похмуру реформацію далі.
— І що ж? Спритний мореплавець поладнав, запаклював і стяг з мілкого попсований корабель Церкви. Христос мусить дякувати цьому манахові: адже він затримав його занепад довше, може бути, ніж на десять віків. З того часу наші справи пішли чим раз гірше. Після брутального п'яниці й задьори-манаха явився довгий і сухорлявий доктор із Женеви, що, бувши пересякнутий духом старого Ягве, силкувався повернути світ до клятих часів Ісуса Навіна та Суддів Ізраїльських. Це був холодно лютий маніяк, єретичний палій єретиків і найгірший ворог Грацій.
— Ці скаженні вчителі і їхні скаженні учні примусили демонів, рогатих чортів як я, пожалкувати навіть за тими часами, коли Син зі своєю Матір'ю-Дівою царював над народами, всліпленими роскішю кам'яного мережева на соборах, яскравих троянд на шибках, живо розмальованих по стінах фресок-оповідань про тисячі ріжних дивовижних пригод, ґаптованих золотом риз, блискучих емалей на раках і ковчегах з мощами, золотих хрестів і чаш, сузірь з воскових свічечок у темряві склепіння, гармонійного грому органів. Звичайно, все це зовсім не було ні Партеноном, ні Панатенеем, але ж воно осміхалося до серця й очей, воно ще було красою. Ті ж кляті реформатори не схотіли терпіти нічого радісного й приємного. Чорним роєм полізли вони по порталах, по цоклях, по церковних крилах та дзвіничках, розбиваючи своїми безглуздими молотками вирубані демонами з каменю в згоді зі стилем майстрів мистецтва образи, — ці постаті добрячих святих чоловічого й жіночого роду, ці зворушливі ідоли дів-матерей з ніжно притиснутими до лоня немовлятами. Правда, трошечки любого поганства таки влилося в культ заздрого бога; отже єретичні страховиська тепер те поганство викорінювали. Ми з товаришами напружували всіх сил, щоб перепинити цю їхню огидну роботу і я сам, наприклад, мав утіху скинути їх кілька десятків з височіни порталів і галерей на майдан, де по плитах розляпувався їхній отрутний мозок.
— Найгіршою бідою було те, що й католицька Церква теж зреформувалася, і стала лютішою, ніж будь-коли. В мирній французькій землі сорбонці й манахи з нечуваним шалом завзялися проти вигадливих демонів і вчених людей. Мій, наприклад, пріор був з великих ворогів науки. З деякого часу його чомусь занепокоїли мої нічні молитви: можливо, що він зауважив у мене на нозі копито. Пустомол вчинив трус у моїй келії, знайшов там папір, атрамент, свіжо видруковані грецькі книжки та почеплену на стіні флейту Пана. Познавши в мені по цих ознаках диявольського духа, він наказав кинути мене у вязницю, де мене годували б хлібом туги та водою скоробити, як би я не майнув одразу ж через вікно та не сховався в гаях через Німф і Фавнів.
— Скрізь горіли огнища і од них линув дух людського печеного мяса. Скрізь були муки, кари, ламані кості, вирізані язики. Дух Ягве ще ніколи не дихав такою дикою люттю. Та все ж не дурно люде підняли віко античної труни, не дурно дивилися на римську дівчину. В цьому нелюдському терорі, коли й папісти й реформатори мірялися насильствами й жорстокістю, дух людський серед кар і страт знову набирав сили і зваги. Він насмілювався зводити очі на небо і бачив там не п'яного від помсти семіта, а спокійну й променисту Венеру Уранію.
— І в цей час народжувався новий лад річей, починалися величні віки. Не повстаючи публічно проти бога предків, людський дух скорився його найбільшим ворогам — Науці й Розумові, і абат Ґассенді потихеньку запровадив старого бога в далеку безодню перших причин. Учачи й радячи нещасних смертних, доброзичливі демони заохочували кращі розуми цього часу до всякого роду промов, комедій і досконало мистецьких оповідань. Жінки вигадали родинну балачку, приятельське листування і ввічливість; звичаї придбали м'якости й шляхетности, невідомих минулим вікам. Шановний Берньє, одна з найкращих голів мисленницької доби, одного разу написав Сен-Евремонові: «Позбавляти себе якоїсь утіхи — це великий гріх». І цих слів вистачило, щоб забезпечити розвій свідомости в Европі. Не тому, що не було до того часу епікурейців, а тому що вони не були свідомі своїх талантів, як Берньє, Шапель і Мольєр. Навіть самі богомоли почали розуміти природу. І Расін, хоч і який був святоха, все ж, як і атеїст фізик наприклад Ґюі-Патен, так само добре розумів, що ріжні пристрасті людські залежать од ріжного стану ріжних органів.
— Навіть у моїм манастирі, куди я повернувся після всієї цієї заверюхи і де жили тепер одні анальфабети й слабоумні, один молодий манах, менший неук ніж инші, заявив мені, що Дух Божий кепсько говорить по-грецькому лишень для того, щоб зневажити вчених.
— І все ж богословство й релігійні суперечки ще лютували в цьому мисленницькому суспільстві. Поблизу Парижа в одній тінистій долині жили самітники, кого звали люде добродіями, вони ж звали себе учнями святого Августина і з поважною непохитністю твердили, що Бог Святого Письма карає того, хто його боїться, милує проти себе зухвалого, не зважає ні на які людскі вчинки і, коли йому це сподобається, — засуджує на вічну муку своїх найвірніших слуг; його справедливість — не наша справедливість, а його намірів нам не зрозуміти. Одного вечора я зустрів одного з цих добродіїв у його садку, де він міркував собі між грядками капусти й салати. Я схилив перед ним свого рогатого лоба і стиха проказав йому дружні слова:
— «Хай боронить вас старий Єгова, Добродію! Ви знаєте його добре. О, як добре ви його знаєте, як гарно зрозуміли ви його вдачу»!
— Свята людина пізнала в мені ангола безодні, подумала, що бог її прокляв, і несподівано вмерла з одчаю.
— Новий вік був віком філософії. Дух досліду розвивався, побожність гинула; пошана до плоти ослабла і дух роздобувався на нові сили. Звичаї придбали приємности, незнаної до тих часів. І навпаки — манахи мого ордену ставали що далі, то більшими неуками й наволоччю, і манастир не давав мені ніяких вигід поруч з містом, де вже панувала ввічливість. Я не міг уже залишатися в ньому. Кинувши свою рясу в кропиву, я нап'яв на свій рогатий лоб пудрену перуку, сховав під білими панчохами свої цапині ноги і, з ціпочком у руках та з повними газет кишенями, явився в світ. Тут я став учащати на людні гулянки та до кафе, де сходилися діячі пера. Мене приймали й у салонах, де — приємна новина! — крісла пристосовувались до форм заду, де жінки викладали здорові міркування і де толком говорили навіть метафізики. Місто визнало мене за великого аворитета в екзегетиці, і я, не хвастаючись, скажу, що я чимало допоміг абатові Мельє в складанні його твору, як і капеланам пруського короля в роботі над Поясненою Біблією.— В цей час трапилася старому Ягве смішна й прикра пригода. Один американський квакер, використавши звичайну летючу змію, украв у нього його грім.
— Я жив у Парижу і був на тій вечері, де кинуто було гасло давити останнього попа кишками останнього короля. Франція клекотіла і врешті вибухнула страховинна революція. Тимчасові господарі зруйнованої держави панували в ній терором серед нечуваних для себе небезпек. В своїй більшості вони були менш жорстокі й немилосердні ніж князі й судді, настановлені по королівствам землі старим Ягве; та проте вони здавалися лютішими, бо ж карали во ім'я людяности. На нещастя вони здатні були хутко м'якнути і мали чулі й завжди зворушливі серця. Чулі ж люде легко й дратуються і легко на них нападає лютість. Вони були чеснотливі і додержувались звичаїв, себ-то визнавали певні моральні обов'язки і судили людські вчинки не з їхніх природніх наслідків, а з абстрактних принципів. З усіх вад, що можуть занапастити державного мужа, чеснотливість є найтяжчою: вона штовхає на злочинства. Щоб корисно працювати на щастя людей, треба бути вищим за всяку мораль, як отой богостотний Юлій. Бог, кого так потріпували вже деякий час, в цілому од цих нових людей прикрощей зазнав небагато. Він знайшов собі проміж них оборонців і був обожнений знову під іменем Найвищого Єства. Можна навіть сказати, що терор, пошкодивши філософії, чимало допоміг старому деміургові, що особою своєю представляв добрий лад, публічний спокій та безпечність особи й майна.
— Поки в заверюсі народжувалася свобода, я жив у Отейлі і вчащав до мадам Гельвеціус, в чию господу сходилися люде з вільною думкою. А таких на світі було дуже мало, навіть після Вольтера. Людина, що без тремтіння зустрічає смерть, не має зваги висловити якусь нещоденну думку про звичаї. Людина зважується навіть на самогубство, боячись думки про себе людей, так званої суспільної гадки. Я мав приємність розмовляти тоді з Вольнеєм, Кабанісом і Трасі. Учні великого Кондільяка, вони вказували на відчуття, як на початок усякого нашого знання. Вони звалися ідеологами, були найпутнішими людьми в світі і дратували вульгарні душі, заперечуючи їхнє безсмертя. Бо ж люде, здебільшого не знаючи до-ладу, що їм робити з цим їхнім життям, хочуть іще й другого, безконечного. Протягом зоверюхи нашу невеличку філософічну громадку в затишному Отейлі було кілька раз турбовано патрулями патріотів. Кондорсе, наша велика людина, був засуджений на страту. Я сам, по-при мій селянський вигляд і димову одежу, був непевною людиною в очах друзів народу, що вважали мене за аристократа. Та я й справді був таким, коли незалежність думки визнати за найбільший аристократизм.
— Одного вечора, коли я підглядав Булонських дріяд, що блискають споміж листу як місяць, ледве він виткнеться зза обрію, мене арештували як непевного і кинули до в'язниці. Це була просто помилка, і якобінці тоді, за прикладом манахів, на чиїм місці опинилися, вперто вимагали від усіх однакової слухняности. Після смерти мадам Гельвеціус наша громадка скупчилася в салоні мадам Кондорсе. Бонапарт охоче навідувався на наші розмови.
— Визнавши в його особі велику людину, ми думали, що він так само ідеолог, як і ми. Ми користувались у країні значним впливом. Отже, ми вжили цей вплив на користь Бонапарта і допомогли йому створити Імперію, бажаючи показати світові нового Марка-Аврелія. Ми думали, що він дасть усьому світові спокій, але він не справдив наших сподіванок, вчинивши нам прикре розчарування.
— Хуткістю тямкування, глибиною затайливости і дивовижною дієздатністю він, безперечно, на багато переважав инших людей. Що творило з нього викінченого ватажка, так це те, що він жив виключно біжучим моментом і не розумів нічого, що стояло поза безпосередньо щоденною дійністю. Таланти в нього були широкі, але нестатечні. Величезний широтою та простий і вульгарний, його розум охоплював усе людство, але не міг знестися понад нього. Він мислив, як мислив і кожен гренадір його армії, хоч і з нечуваною силою. Він любив гру щастя і охоче його випробовував, кидаючи сотнями тисяч одних пігмеїв на других. Це були забавки великої, як цілий світ, дитини. Він був доста спритний, щоб не виключити зі своєї гри ще могутнього на землі і подібного до нього духом насильства та жагою до влади старого Ягве. Він йому погрожував, підлещувався до нього, пестив і залякував його. Він засадив до в'язниці його заступника і з ножем під горлом вимагав у бідолахи помирування, що з часів іще Саула зміцнює царську владу; він підновив культ деміурга, співав йому Тебе Бога хвалимо і в маленьких, поширених по всій Імперії катехізисах змусив деміурга визнати його за Бога на землі. Вони з'єднали до купи свої громи і вчинили таки бучний гармидер.
— Поки забавки Наполеона струшували Европу, ми вітали одне одного за нашу мудрість, хоч инколи й жалкували, що доба філософії починається погромами, стратами та війнами. Найгіршим же лихом було те, що діти віка, упавши до найсумнішого роспутства, вигадали якесь нове мальовниче й літературне християнство, що, бувши доказом неймовірного ослаблення духу людського, нарешті завело їх у романтизм. Війна й романтизм, це тяжкі бичі! І як сумно було дивитися на цих людей, коли вони проповідували дитяче кохання і лютилися од рушниць і барабанів! Вони не розуміють, що війна, що колись створила мужні серця і заснувала міста у темних варварів, тепер приносить і самому переможцеві лишень руїну й злидні, і єсть тим страшнішим і дурнішим злочинством, що за наших часів народи сполучено в одне ціле мистецтвами, наукою й торгом. Божевільні європейці міркують, як би вхопитися одне одному в горло, і це в той час, коли одна спільна цивілізація їх повиває й об'єднує! — Я кинув розмови з цими дурнями, подався в це селище і став тут садівником. Бросливи мого саду нагадують мені осяяну сонцем шкіру Менад. Що до людей, то я зберіг стару свою до них прихильність, трошечки подиву і багато жалю. І обробляючи цей ґрунт, я вичікую на той іще далекий день, коли прийде великий Діоніс зі своїми фавнами й бакханками, навчить знову людей шанувати радість і красу і знову приведе на землю золотий вік. І я знову радісно побіжу за його колісницею. Але хто зна, чи в день цього майбутнього тріумфу зустрінемо ми знову людей? Хто зна, чи їх виснажена раса не завершить до того часу всього свого від Долі призначення і чи з попелу й руїни того, чим була людина й її розум, не виникнуть нові істоти? Хто знає, чи не запосядуть земне царство крилаті єства? Що ж, завдання добрих демонів не вичерпається й тоді: вони вчитимуть мистецтв та втіх і расу птахів.