Повстання анголів/XXXII
 |
|
 | ||
| Як допомогти й отримати допомогу під час війни |
|
Не мавши змоги дістатися до Моріса сестрою милосердя, мадам Бердельєр явилася до нього, коли не було вже мадам Дезобель, ніби прохати у нього обол на церкви Франції. Аркадій допустив її до хорого.
Забачивши гостю, Моріс прошепотів Аркадієві на ухо:
— Зрадник ти! Негайно ж звільняй мене од цієї відьми, коли не хочеш одповідати за несщастя, що тут через неї скояться.
— Добре, заспокойся, — упевнено відповів йому Аркадій.
Після звичайних привітань мадам Вердельєр подала Морісові знак спекатись ангола. Моріс прикинувся, ніби не зрозумів. Тоді вона почала викладати видиму причину свого приходу.
— Наші церкви, наші любі сільські церковки! Що з ними далі буде?
Аркадій з ангольською лагідністю подивився на неї і зітхнув.
— Вони заваляться, мадам, і лежатимуть у руїнах. І як же їх буде шкода! Мені буде страшенно прикро. Церква між сільськими хатками — як квочка між курчат.
— Так, так, — підхопила мадам Вердельєр, сяючи од задовольнення. — Саме так!
— А дзвіниці, мадам?
— О, добродію, дзвіниці, — то ж одна краса!
— Так, мадам, вони тягнуться до неба, як велетенські клізми до голих задів херувимів.
Мадам Вердельєр блискавкою зникла.
Цього ж таки дня приніс пораненому втіхи й поради абат Патуйль. Він став умовляти Моріса залишити кепське товариство і замиритися з родиною. Він змалював заплакану матір, готову прийняти в свої обійми віднайдену дитину. Одмовившись мужнім зусиллям од безладного життя з непевними втіхами, Моріс вернув би спокій свому серцю і силу свому духові; він позбувся б згубних хімер і визволився б спід влади духа зла.
Молодий д'Еспарв'є подякував абатові Патуйлеві за його чулі слова і запевнив його в повній тревалості свого релігійного почуття.
— Я ще ніколи не мав такої міцної віри, — сказав він. — Та ніколи не було в мене й такої потреби її мати. Уявіть собі, пане абате: тепер я мушу вчити катехізму свого ангола-охоронця, що його забув.
Абат Патуйль глибоко зітхнув і порадив своїй любій дитині молитися, бо молитва — це єдиний засіб порятунку для опанованої демоном душі.
— Хочете побачити мого ангола-охоронця, пане абате? — спитався Моріс. — Почекайте трохи, він пішов по цигарки для мене.— Бідна дитина!
Круглі щоки абата Патуйля запали в знак скорботи. Але майже зразу ж вони вип'ялися знову, бо серце його мало де з чого й радіти. Дух суспільства кращав. Якобінців, франкмасонів і безбожників скрізь було ганьблено. Добірна частина громадянства давала добрий приклад решті. Французька Академія плекала пристойність. Число християнських шкіл зростало. Молодь з Латинського кварталу оберталася до Церкви, а нормальна школа пахтіла духом семинарської бурси. Хрест святкував перемогу. Треба було тільки грошей, грошей і грошей.
Після шости тижнів спокою Моріс д'Еспарв'є одержав од свого лікаря дозвіл на прогулянку в кареті. Руки йому було підвязано. Вкупі з ним поїхали його коханка і приятель. Вони попростували до Гаю і з тихою радістю милували там собі очі на зелену травичку й дерева. Вони осміхалися всьому світові і ввесь світ осміхався їм. Як це сказав був Аркадій, їхні провини зробили їх кращими. Через пригоди ревнощей і гніву Моріс придбав своїй вдачі лагідність і доброзичливість. Він і далі любив Жільберту, любив не сердячись. Ангол тягся до цієї жінки як і перше, але його бажання вже позбулося отруйної цікавости. Жільберта цвіла і стала ще дужче жаданою. При каскаді вони пили молоко, що здавалося їм чарівним. Аркадій забув неправедність старого тирана світу. Але скоро йому за неї було нагадано.Вернувшись одного разу додому, він зустрів Зіту, що чекала на нього, ніби статуя зі слонової кости й золота.
— Мені прикро дивитись на вас, — сказала вона. — Надходить день, що не траплявся ще з початку часів і може не трапиться вдруге, доки сонце зі своїм почетом вступить у сузір'я Геркулеса: ми напередодні того, щоб захопити Ялдабаофа в його порфировому палаці, а ви, хто палав бажанням визволити небеса, хто так квапився ввійти переможцем у свою визволену батьківщину, ви несподівано забуваєте свої шляхетні наміри і спите, спите в обіймах дочок людських. Ну й якої втіхи можете ви зазнати од цих брудних тварючок, складених з таких несталих елементів, що про них можна сказати, що вони безперестанку течуть? Ах, Аркадіє! Я мала рацію не покладатися на вас. Ви тільки теоретик; ви тільки цікавитесь рухом, а активно працювати ви нездатні.
— Ви неслушно докоряєте мені, Зіто, — відповів ангол. — Сама природа синів неба штовхає їх в обійми дочок землі. Тіло жінок і квіток не втрачує своєї принадности лишень через свою не вічну тревалість. Але жадна з цих тварючок не примусить мене забути мою зненависть і мою любов: я завжди готовий повстати проти Ялдабаофа.
Бачучи його рішучість, Зіта висловила йому своє задовольнення. Вона умовляла його неослабно працювати для цієї величної справи. Не слід ні квапитись, ні без потреби гаяти час.— Велика справа складається з безлічи малих, Аркадіє, — сказала вона. — Найвеличнішу цілість створюють тисячі непомітних дрібничок. Не спускаймо очей ні з чого.
Вона прийшла по нього, щоб одвести його на збори, де присутність його була обов'язкова. Там мали підрахувати сили повстанців.
І додала на останок:
— Буде й Нектарій.
Коли Моріс побачив Зіту, вона не справила на нього вражіння і не вподобалася йому, бо була бездоганно вродлива, а справжня краса завжди впливала на нього прикро. Зіта заробила навіть його антипатію, коли він довідався, що вона прийшла по Аркадія, щоб одвести його на збори змовників. Бідний хлопець силкувався затримати свого приятеля всіма способами, що їх підказували йому його вигадливість і обставини. Коли б його ангол-охоронець лишився з ним, він повів би його на знаменитий матч боксу, на виставу, де б вони побачили апотеозу Пуанкаре, до веселого дому кінець-кінцем, де б вони знайшли жінок, відомих своєю красою, хистом, зіпсутістю чи виродкуватістю. Але ангол не дав себе спокусити і сказав, що піде з Зітою.
— Чого?
— Обмірковувати справу завоювання неба.
— Знов це божевілля! Завоювання неба… Та я ж тобі вже доводив, що це річ і неможлива і небажана.
— Бувай здоров, Морісе…— Ти таки йдеш?.. Ну, добре, тоді й я піду з тобою.
І Моріс з підвязаною рукою подався за Аркадієм і Зітою на Монмартр, у кабаре Клодоміра, де стіл було приготовано в садку, в альтанці.
Там сиділи вже князь Істар, Теофіль і невеличка жовта, схожа на дитину, фігурка — японський ангол.
— Чекаємо ще тільки на Нектарія, — сказала Зіта.
І в цю хвилину без жадного шуму явився й старий садівник. Він сів і біля його ніг уклався його собака. Французька кухня — найкраща в світі. Її слава залунає по всьому світі, коли людство, порозумнішавши, зробить зі шпади рожен. Клодомір подав анголам і людині з ними густої юшки, свинячого філе і нирки на вині; це свідчило, що цей монмартрський кухар іще не був збитий з пуття американцями, що псують і найкращих митців цієї справи в Місті-Отелі.
Клодомір подав також бордоського вина, що, хоч на пляшці й не було написано про його походження з найкращих виноградників Медока, доводило свою шляхетну справжність ароматом і букетом. Після нього і багатьох инших вин хазяїн з поважним виглядом приніс романейського, одночасно міцного й легенького, гострого й делікатного, повного огню, доволі шипучого, — справжню роскіш для розуму й почуття.
Старий Нектарій звів свій келих і сказав:
— За тебе, Діонісе, найбільший з богів! За тебе, бо ти повернеш звеличненим смертним золотий вік і подаруєш їм гроно, давно колись одірване Лесбосом з лози у Метімни; ло́зи Тазоса і білий виноград з озера Мареотіс, льохи Фалерна і виноградники Тмола та найкраще в світі вино — Фанейське. І сок твоїх ліз буде божнім, і, як за часів старого Сілена, люде знову впиватимуться мудрости й кохання.
Коли поставлено було каву, Зіта, князь Істар, Аркадій і японський ангол почережно повідомили про стан сил, зібраних проти Ялдабаофа. Покидаючи вічне раювання для страждань земного життя, анголи виростають розумом і здобувають здатність помилятися та встрявати в суперечність із самими собою. Отже, як і в людей, їхні зібрання бувають теж безладні й заплутані. Коли один зі змовників подавав якесь число, решта негайно ж його спростовували. Вони не могли навіть скласти двох чисел, бо сама аритметика, під впливом бурхливих суперечок, втрачала свою певність. Керуб, що силою затяг на збори побожного Теофіля, обурився тим, що він хвалить бога, і почастував його кількома такими ударами кулаком по голові, що їх вистачило б убити вола. Але ж у музик голова завжди твердіша за будь-який шолом, і отримані Теофілем удари не змінили ідей, створених собі цим анголом відносно божого промислу. Аркадій довго протипоставляв свій науковий ідеалізм прагматизмові Зіти, і вродлива арханголиця сказала йому на це, що він не тямить метикувати.
— І ви цьому дивуєтесь? — скрикнув ангол-охоронець молодого Моріса. — Я метикую так само, як і ви — на мові людей. А що́ є людська говірка, як не крик лісових і гірських звірів, ускладнений і попсований гордовитими приматами? Так створіть же собі, Зіто, добре метикування з допомогою цих згуків роздратовання чи жалю! Анголи не метикують, вищі за анголів істоти — люде — метикують кепсько. Я вже не кажу вам про професорів, що силкуються визначити абсолютне цими криками, отримавши їх у спадок од пітекантропів, малп, торбинчастих і ящіркових предків їхніх. А це ж справжнє блазенство! Як би з цього реготався деміург, коли б тільки міг щось тямкувати!
Ніч була освітлена зорями. Садівник сидів мовчки.
— Нектарій, — сказала йому вродлива арханголиця, — заграйте на флейті, коли не боїтесь, що земля й небо рушать зі своїх місць од захоплення.
Нектарій узяв свою флейту. Моріс підпалив цигарку. Полум'я сірника блимнуло, на хвилинку потопило в темряві небо з його зорями і згасло. А Нектарій на своій натхненній флейті почав виспівувати це полум'я. Залунав її срібний голос, проказуючи:
— Це полум'я було всесвітом, що виконав своє призначення менше ніж за хвилину. Там склалися були сонця й планети. Венера Уранія одміряла орбіти кулям, що блукали в його безмежних просторах. Під подихом першородного з богів — Ероса — виникли рослини, звірі, думки. В двадцять секунд життя цього всесвіту розвинулися цивілізації, і імперії уперто затягали свій довгий занепад. Плакали матері і до німих небес линули пісні кохання, крики зненависти і стогін жертв. Відповідно до своєї мализни цей всесвіт жив так довго, як живе й житиме той, чиє кількох атомів сяйво ми бачимо над своїми головами. Всі вони лишень іскри в безмежності.
І в міру того, як чисті й прозорі згуки линули зачарованим повітрям, земля стала пухкою хмаркою, зорі хутко забігали колами. Віз росклався і його члени-зорі розлетілися в усі боки. Полярна зоря покинула свою магнетичну вісь. Сіріус, що сяяв досі над обрієм біло роспеченим полум'ям, зблакитнів, почервонів, замигтів і згас в одну коротку мить. Розворушені сузір'я складали нові знаки, що хутко зникали в свою чергу. Своїми чарами магічна флейта стиснула в один короткий момент життя й рух цього всесвіту, що людям і анголам здається нерухомим і вічним. Коли ж вона замовкла, небо знову повернуло свій старий вигляд. Нектарій зник. Клодомір питав гостей, чи задовольнені вони юшкою, що він для повного смаку тримав на огні двадцять чотирі години, і чи вподобалося їм роскішне вино Божолє, що вони пили.
Ніч була тиха. Моріс із своїм анголом-охоронцем, Теофіль, князь Істар і ангол-японець взялися одвести Зіту до її домівки.