Повстанці й инші оповідання/Проблєма хліба
| ◀ Іван Босий | Повстанці й инші оповідання Проблєма хліба |
|
Немає нічого хибнішого, як ототожнювати ідею твору з думками автора. На жаль, читач і критика слабують на цю недоречну хворобу. Тут я якнайрішучіще застерігаюся проти цього поширеного забобону. „Гарний письменник користується не тільки з власних думок, але й із думок своїх добрих знайомих“ (Ніцше). Хто має вуха слухати, хай чує.
Вечір.
Допіру повернувся з гулянки.
Було цікаво. Я йшов, обабіч вулиці розсілися велетенські, стоокі жаби. То — будинки, що їх ніч ісплющила і припосадила. І все місто здавалося святковим збіговиськом жаб із безкраїх трясовищ.
Але справа така, В одному темному завулкові до мене приступила жінка й запропонувала свої послуги у справі кохання. Я ввічливо відмовився, стараючись не образити її запобігливости. Ми розбалакались; вона довго скаржилась на підупадок попиту, й головне обвинувачення клала на соціяльні умови.
— Цей комунізм, — казала вона, — призвів до того, що жінки докраю розсобачились. Кожна й без грошей оддається. Забули Бога, по канцеляріях вінчаються… Хто ж платитиме?
Вона призналась, що не дивується з моєї одмови, бо я можу й задурно дістати потрібне.Ми ще довго розмовляли; я оповістив їй, що таксамо заклопотаний справою „легкого хліба“. Моя добра господиня, правда, дає мені рано і ввечері склянку кави без хліба й без цукру, але людина не може цим задовольнитися. А добути ще щось — так трудно тепер, що мені, справді, шкода часу. Що я винний, що сталася революція, і хліб став такий важкий на здобуття? Я не потрібую багато — аби підтримати життя. Я люблю читати, гуляти ввечері, міркувати, й не вбачаю достатніх підстав на те, щоб од цього відмовитись через шлунок.
Вона дивувалась, що думки двох незнайомих людей можуть так збігтися. Достеменнісінько, як і я, вона любить почитати щось захватне, погуляти з мужчинами й часом навіть поміркувати.
Ми розійшлися, побажавши одне одному щастя в життєвих справах.
|
|
1. год. дня.
Так це правда, що ґеніяльні думки спадають раптом! Допіру оце зібрався був вийти з хати, надяг капелюх — і збагнув, ще мені найбільш личить узятися до спекуляції. Це ж роскіш! Насамперед — вільний. Далі — мандруєш, бачиш багато, й за один раз можна стільки спекулянчити, що на місяць вистачить. Справді, я жалкую, що раніш не догадався до цього взятися!
Ну, це вже постановлено — я спекулянт. Приємно, коли знайдеш вихід!
Їхати завтра ж! З голодного міста в той край, де хліб і масло дешеві, де картоплею годують свиней, де впиваються молоком і самогоном.
Треба поспішати, щоб сьогодні накупити „виміну“ — пару хусток, ниток, сірників, черевики. О, я добре знаю, що „йде“ на селі!
Гроші, щоб купити… Гроші… Так, доведеться щось спродати, чимсь поступитися з свого невеличкого майна.
Короткозорі люде звичайно починають спродувати одежу. Яке безглуздя! Бо що треба людині шанувати — так це одежу. Я розумію тих, хто каже про культ тіла — людині немає иншого виходу, як любити те, що їй неминуче дано. А той, хто на хвилину здолає глянути на себе збоку, одразу помітить, що його тіло, хоч яке воно довершене, годиться хиба́ на жаль та на глум. Цурак, що до його причеплено чотирі палки й насаджено кулю на підпорі, — справді чудний, хоч як його виточуй.
Шкода й мови! Адже ж немає сумніву, що, мавши тіло жаби, людина любила б його таксамо, як і теперішнє, й таксамо, вславила б його в мармурі, малюнках і слові… Отже одежа — велика річ! Ми творимо її на свій смак, тим часом як наше тіло — дарований кінь, що йому не виходить дивитися в зуби. Убрання — це гарний нічний горщик, і хоч яка гидка буде його укладина, її, проте, краще ховати в гарному посуді, ніж у поганому, чи й зовсім виливати додолу.
|
|
Вночі.
Цілісінький день обмірковував справу з спекуляцією і що-раз натрапляв на перешкоди. Я не маю лантухів; виявилось, що реченець моєї посвідки вже минув. А найголовніще — я зробив огляд свойому майну і з сумом пересвідчився, що не маю чого продати.
Я зовсім засмутився був, але рятункова думка спала мені в голову: не так давно моя добра господиня показувала мені три золоті десятки, що вона їх переховала з добрих часів. Вона старанно загорнула їх у хусточку, пов'язала стьожкою й поклала в першу шухляду комоди в куток ліворуч.
І от, коли моя добра господиня лягла спати, я, оце допіру, пішов і взяв їх. Ось вони, в моїй кишені. Тепер я спокійний.
Спати не хочеться. Одчинив вікно в садок, дивлюся і слухаю. Шуми клубочаться в далечіні, і ніч нерухомо звисає з верховіття дерев; мов прозорі ґрона загуслого повітря.Я рівняю день до ночі, день, коли люде метушаться, заклопотані посадами і працею, — до ночі, коли люде мають змогу спинитися.
Справді, жалюгідне твоє становище, дню! Бо все, здобуте вдень, буде віддане ночі. Ту силу, що виростає на хлібі, приробленому вдень, той досвід і знання, що його дає сонце — ти, ноче, те маєш. Бо під твоїм тихим наметом працює вчений, мріє юнак і міркує мудрець. Все щонайглибше ховається в серці, вночі процвітає, й запашною квіткою розгортається на ланах ночі людська душа. Вночі кохають, грабують, змовляються, вночі розстрілюють навіть — і тобі, ноче, моя хвала…
Ти, мов добродійна чарівниця, затуляєш нам темрявою очі, щоб ми дивились у середину себе, як у льох, повний коштовного каміння. Ти даєш нам увесь світ під ноги, ти вчиш нас любити самих себе — і тобі, ноче, моя хвала…
Як би міг я притиснутись до твоїх грудей, ти відчула б мою душу, повну твоїх заповітів, і серце моє, велике, як твоє обличчя.
|
|
Я вже повертаюся з своєї спекулянської подорожі. Але сумний мій поворот…
Події склалися для мене фатально. Ті речі, що їх инші вимінювали на пуд борошна, я віддавав за десять фунтів. Я не міг ані говорити з селянами, ані торгуватись. Мене обхопило почуття страшенної огиди до того, що я робив, і я постановив як-найшвидче здати свій крам хоч аби-як, щоб закінчити цю брудну справу. І, врешті, дістав далеко менше, ніж міг би купити за ті гроші без жадного клопоту.
З невеличким лантушком я повертався з села до невеличкої станції, мов робітник, що докінчує працю, яку йому загадано.
А тут нас оточили червоноармійці й одібрали все, що ми, спекулянти, мали були. Був якраз час збору харчподатку, і було не можна вільно возити харчі. Але дивно не те. Дивно те, що за годину всі, опріч мене, дістали свої харчі собі назад. Я знаю, як то скоїлось: там благали, платили, жінки віддавались, чи, принаймні, погодились оддатися — й серце комісії пом'якшало. А я не міг ні благати, ані платити, а найменше — віддатися.
І от, голодний, без грошей, без харчів, притомлений до незмоги, я сиджу під жовтими деревами, й на мені стелиться їхній мертвий лист.
|
|
Вже дома. Доїхав щасливо, але пригода, яка цікава пригода!
Сидівши там, на станції, я, звичайно, захотів їсти. І де-далі, то більше. Треба було щось почати. Я пішов до двірця. Властиво, до того місця, де був колись двірець, і де тепер підвищувався тільки незграбний мур, а навкруг його купою лежала неприбрана цегла. Хтось наступав, хтось відступав — і двірець зруйновано. Поруч із глини зліплено хижу, де стоїть телєґрафічний апарат. Навкруги спекулянти, що їм довгенько таки доводиться чекати потягу, порили собі землянки й там живуть. Скрізь повстає дим од кострищ, де варять їжу. Маленьке, напів-підземне місце з своїми звичаями й законами.
Бачивши страви, що варились, я ще дужче захотів їсти. Голод опанував мене, й я тремтів, як закоханий напередодні обіймів. Знічевля і з нудьги я пішов просто в степ. Потяг повинен був бути через шість годин, та чи й буде ще, бо мав бути вже два дні назад.
Навкруги все скошене й жовте. Похмура одноманітність нагонить нестому. Сонце пече. Кожний крок дзвонить у голові колючим ударом. Я йду, й повз мене поволі плазує земля.
Врешті, я натрапив на баштан. Кавуни й дині лежали ще на огудині, й самий їхній вигляд зняв у мені всередині цілу завірюху. В роті пересохло і в голові потьмарніло. Я нахилився, взяв камінюку на випадок собаки й посунув на баштан.
Перший-ліпший кавун, що я його схопив, був нестиглий, але я не міг утриматись, почав тремтливими руками видирати його тепле, соковите м'ясиво й запихати собі в рот.Пожерши його, я вже не мав сили взятися до другого. Страшенна притома опанувала мене, й я витягся на землі. По обличчю мені котився масний піт, мішаючися з липучим кавуновим соком. Розкинувши руки, я лежав під палючим сонцем, чисто змокрілий, заплющивши очі.
Не знаю, чи швидко я опритомнів. Мене штовхано й бито. Схопившись, я побачив сивого діда, що цюкав мене ціпком і скажено лаявся:
— А, ворюго, волоцюго…
Я вирвав йому з рук ціпок, не розуміючи, за що мене бито. Тоді дід кинувся на мене і схопив за горло рукою. Я хекнув і, почуваючи, що млію, добув із кишені приховану на собаку камінюку та шерехнув діда нею по голові. Він захарчав і впав.
Перемога збадьорила мене. Нахилившись, я звязав дідові руки очкуром і засміявся. От так пригода!
Тоді тільки я зрозумів, що дід-баштанник спіймав мене на злочині. Он і курінь, що я його не помітив був ув улоговині. Тільки-но я побачив його, в мені все затремтіло, й я знову відчув у собі голод, як важке жало. Там, у куріні, напевне харчі!
Я біжма побіг — і не помилився. На моє щастя, дідові, видимо, недавно принесено їжу. Знайшов цілу добренну паляницю, шматок сала, яєчка і пшоно. Підобідавши добре, я решту загорнув у хустку й пішов геть, наспівуючи.
Дорогою мені спало на думку, що личить перепросити діда за неприємности і з'ясувати йому яко-мога просто, що, врешті, ніхто з нас не винний: життя нас звело, змусило побитися, й коли вже нарікати, то тільки на життя. А ми, як ми розумні, маємо стиснути тепер один одному руки, закурити циґарку й любо погомоніти.
Приступивши до діда, я побачив, що він чисто плаває в крові. Годі йому дихати — я таки добре стуконув його. Таким способом, на землі відбулося ще одне загубство.Ще я тримаюсь. Є ще з пів пуда борошна. Їм я самий хліб, курю махорку, та й то обмежено.
|
|
Вночі.
Під час спекулянської подорожі мені трапилася ще одна пригода, що її вже забув і з наслідків її скористав оце допіру.
Справа така. Їхати мені випало було ввечері та ще й на ваґоновому даху: всередині вагонів було повнісенько, як оселедців; можна було ще їхати на буферах, чи верхи на паротягу, але я обрав дах. Потьмарніле повітря обливало ввесь час обличчя, внизу наобабіч широкими чорними просторами бігла земля, й було почуття вільного дужого льоту під хмарами. Я встав і заспівав. Мою пісню підхоплено на инчих дахах і в ваґонах, і потяг летів справді як дивовижний співочий птах, повний сили й завзяття.
Я зліз, сп'янілий з руху, пісні, повітря і простору. Мене перегонили спекулянти і спекулянтки, й їхній вигляд викликав у мені ніби давезні спогади про події, що відбулися допіру. Й було гарно — ніби я не мав нічого ані позад себе, ані попереду, й мене брав сумнів, чи справді я є.
Ззаду покликано:
— Товаришу! Товаришу!…
Я озирнувся. Товста жінка, зігнувшись під лантухом удвоє, гукала на мене, засапуючись. Я спинився.
Вона кинула лантух на землю, майже плачучи. Вона, бач, забарилась у ваґоні й уже не запопала носильника. Нести не сила. Чи не послужу я? Вона заплатить…
Я нахилився, взяв лантух на плечі й поніс. Вона йшла поруч, оддихуючи, й не вгавала мені дякувати. Далі спитала, хто я такий. Я сказав, що студент. О, вона має пошану до студентів! Вона сама вчилася колись: гадала навіть до гімназії вступити, — та де там! Тепер вона торгує на базарі пиріжками. Заробляє добре, та що це за життя? Коли ще був живий її чоловік, машиніст, то ще хоч як було, та й то п'яниця він був. Ох, бив її!… Світу не бачила. А тепер одинока, як бур'янина в полі. Ой, життя!
Ми йшли довго, на край міста, й вона ввесь час розповідала. Спинилися перед невеличким будинком. Скільки я візьму? Нічого, я просто прогулявся. Та як то? Тепер із рідного батька беруть… Дуже просто. Ну, як що так, то хай я зайду до неї колись попоїсти пиріжків, увечері вона завжди дома, якщо не їде куди за харчами. Куди їй ходити? Вулиця така, будинок такий, зовуть Марта.
Сьогодні, гулявши, я згадав про це, й аж слинка мені покотилась, коли я уявив собі масні пиріжечки. Я ж їм самий хліб, курю махорку! Постановив піти.
Я застав її вдома, й вона зраділа невимовно. Вона й надії не клала, що я, студент, згадаю про неї, бідну спекулянтку. Ну, тепер ми будемо добре знайомі. Вона, бач, зовсім-зовсім самотня. Ой, життя! Вдень на базарі, сама лайка, а ввечері дома, однісінька, як палець. Який же я любий! Ну, хай же я сяду! Я, бач, не пішов на бульвар забавлятися з панночками, а завітав до неї, бідної спекулянтки. Пиріжечки ще в печі, зараз будуть. А чи не перекушу я чогонебудь? Може, оселедця з свіжою картоплею? Горілки, хай я вибачу, немає, — хиба вона сподівалася такого гостя?
Я сів, приємно відчуваючи себе паном становища. Враз з'явився оселедець, і треба сказати, що я пожер його з кісточками, як крілика гадюка. А вона сиділа й захоплено дивилась мені в рот, ніби я їй велику послугу робив, ївши, й без угаву дивувалась, який то я любий хлопець.
По оселедці я далеко збадьоріщав, а після солодких пиріжків і зовсім звеселів. Встав і почав походжати по кімнаті, жваво розмовляючи. Вона сиділа і щасливо дивилась на мене. Так несподівано я вчинив щастя цій жінці.Вона була товста, неохайно убрана, з грубими рисами обличчя. Тільки очі були тужні і здавались гарними. Мені спало на думку, що вона зовсім не підходить до мого колишнього ідеалу дружини. Я, бувши колись зелений юнак, обмірковував узагалі питання про дружину й дійшов до висновку, що то повинна бути жінка гарненька, дурненька й нетовста. Це ще більше звеселило мене.
Побачивши на стіні гітару, я спитав, чи не вона це грає. Ой, ні, то її чоловік, машиніст, грав був. Він п'яниця був, бив її, але вона має жаль за ним. Мужчина хоч поб'є гірко, та й приголубить солодко. Погано без мужчини жити, та ще тепер, та ще молодій, — їй же ще тільки трицять п'ять. А я граю? Ну, так хай я заграю!
Я взяв гітару, заграв і заспівав. То співала моя душа, радіючи, що напхане черево не турбуватиме її хоч якийсь час.
Вона слухала й заплакала. Ой, як я нагадую їй її чоловіка! Він достеменнісінько так грав.
Довідавшись, що я їм самий хліб, вона трохи не зомліла. Врешті, я пішов од неї, мавши чималий пакунок із харчами, пачку циґарок і запросини на пиріжки в неділю. Конче в неділю, вона чекатиме.
На вулиці я що-раз посміхався. Допіру справді відбулася казка, хоч і шлункова, та ще й повторитися мала!
|
|
Сьогодні неділя, день і для мене святковий. Минулі дні я ходив, мов безнадійно закоханий. Часом мене опановувала млявість; я з тонкою насолодністю мріяв про масні пиріжечки, й коли я уявляв собі їхній смак, кров мені палахкотіла й бухала в голову. Я викликав їхній образ, і коли вони, мов живі, лежали переді мною, рожевенькі й гарненькі, мені душу захоплював нестримний потяг до них, і я навіть написав на честь пиріжечків прекрасний сонет.
А сьогодні я мав їх фізично. Роскішна річ — фізичне посідання!Уже вечір холодний. Вже незабаром зіма, і всі знають про це, тільки, мов змовившись, мовчать і вдають, що ще тепло. Ще юнаки в білому, дівчата у прозорому, й дерева вперто затримують рештку листя. Смішно! Я надяг пальто, от і все.
Я так і знав — була горілка! Запалено велику лямпу, і стіл накрито скатертиною. Вона прибралась у нову сукню й надягла корсет. Була баранина, кава й пиріжки. Ми випили по кільки чарок, і моя голова з незвички трохи обважніла.
По вечері ми сіли поруч; я взяв ґітару і співав. Вона сиділа близько мене і, щасливо посміхаючись, хапала мій голос.
— Який же ви молодий, який молодий, — захоплено казала вона: — ви мені чи не в сини годитесь… Дайте я поцілую, як мати… Ви ж сирітка…
Вона поцілувала мене в чоло, далі — в щоку, потім просто в губи і вже не раз. Я не пручався. Я розумів, що за пиріжечки треба платити, й тільки радів, що плачу́ такими дешевими грошима.
Пішов я від неї на ранок. Все було розвязане: я житиму в неї, ніби небіж. О, поки вона здорова, я не матиму про що турбуватися! Мені все буде — й їжа смашна, й одежа, й питво. Так казала вона, тиснувшись до мене.
Було холодно, й я не шкодував, що взяв пальто. Я йшов бадьоро, повний сили, хоч мені ще не вірилось, що таке щастя розчинило мені браму.
«Як гарно», — гадав я, — «що ми, люде, такі ріжні, що один у нас потрібує зовсім иншого, ніж другий. Те, що для одного завалящий крам, для другого — велика цінність».
Мені не хотілося спати. Вдома я відчинив вікно й довго стояв коло нього. Надворі вогкий, осінній ранок, і далечінь завезлася туманом. Тихо. Дерева стоять похнюпившись, і чути, як падають їхні сльози на землю. Вони плачуть, бо йде зіма; бгається їхня душа й ховається десь глибоко від морозів. Плаче природа, й туманом повстають її сльози над землею.
Як чудно! Тут смерть, а ми надягнемо кожухи, запалимо грубки й електрику та житимемо взімку, як улітку, ще навіть радіючи з ріжноманітности. Ми підемо в театри, в гості, а тут мерзнутиме трава під снігом і спиняться річки. От і я, природо, стою перед новим життям, а ти в цей час берешся смертю. Ти родила мене, а я тебе покинув, невдячний син, і в сльозах твоїх є хоч одна за мою зраду.
|
|
Воно почалося, нове життя! Яка радість, який спокій! Шлунок задоволено, й моя дума шугає над світом, як дух-творець.
Тепер я більш, ніж колись, дивуюся з неспритности й неталановитости жінок, що не змогли скористати з тих прекрасних обставин, що в них вони так довго пробували були. Протягом століть жінка була в такому становищі, як я оце тепер — на утриманні, — мала змогу не турбуватися про хліб — і куди вона повернула свій дух? Чи піднесла вона свою душу на височінь? Чи утворила вона хоч щонебудь?
Леле! Вона була тільки самичка, маленька самичка, що не вигадала кращого, як змагатись до рівноправности. Я маю жаль до жінок, вони нещасні: те, до чого їм треба було б іти, лежить уже позад них. Чи не гадають вони знайти щастя на новому шляху? О, чоловік давно вже йде цим шляхом, а щастя ще не знайшов…
Я почуваю себе тепер, мов немовлятко в колисці, я ніби ссу великі груди існування. Мене колише життя, що я його бачу, й його гармидер співає мені пісню. Я ніби стою на височезній горі, й біля ніг моїх хмари й земля. А поруч — сонце, те сонце, якому моляться, й я можу обняти його, як брата.
Я споглядаю сам себе. Там, на базарі, де моя подруга продає пиріжки, сварка, лайка, заздрість, брехня, а я виростаю з цього, як холодна хризантема на угноєній землі… Так де-не-де на ланах життя повстаємо ми, самотні, пишно-холодні квітки, і вдивляємось у самих себе, як у безодню світла й тіні.
Уже вечір. І в мені сутеніє, скрізь запалюються живі вогні, мов світляки серед лісу. То — спогади.
Я люблю цей час, коли душа моя, мов стара бабуся, всіма забута, розкладає свої довгі пасіянси з запилених карт. І тим часом як удень здається, що не маєш минулого, ввечері певний, що майбутнє не існує. Ніби стежку, що нею йшов був, уже скінчено, й ти сів спочивати під тінявим деревом і не маєш уже куди йти. Тоді береш книгу власного життя й поволі перегортаєш її сторінки. І що-раз робиш це, мов увостаннє, і прощаєшся з кожним рядком, як назавжди.
Ось я маленький, ось край, де я народився. А он я — юнак, он дівчата, що я їх кохав був. Я здіймаю капелюх: прощайте! Ви несли мені радощі й болі, але я дякую вам за те, що ви були!
Я перегортаю сторінки минулого, й, на душу мені ллється тепла вода. А душа моя одягається в білі савани й готується на похід по всесвіту, щоб бачити все і все вмістити.
Сум кладе мені на обличчя м'які пучки. Хай же напахтить він мене, омиюся я в ньому з насолодою, як мандрівець ув оазі серед пустелі.
Бо то сум веде душу в безкрає.
|
Ворзель на Київщині, |