Подонь (Українська Вороніжчина) в культурному житті України/Історично-географічне становище
| Подонь (Українська Вороніжчина) в культурному житті України Історично-географічне становище |
Культурно-побутове становище краю перед 1917. р. ▶ |
|
Подаючи границі, котрими обмежена суцільна територія, населена українським народом, визначний український учений-географ Степан Рудницький, проводить українську етнографічну границу в частині, що межує з російською територією, через Курщину, Вороніжчину й Донщину. У Курщині йде вона повітами: Рильським, Суджанським, Обоянським, Корочанським та Старооскольським, охоплюючи частини їх суцільно населені українським народом. На Вороніжчині цю границю провадить через Городище, Шаталівку, Росош, Репіївку до устя Потудоня в Дін коло м. Коротонка, потім вздовж Дону на Ліски, Маслівку, Мечетку, Нижній Кисляй, Козлівку, Василівку, Бурлаївку, Красне, Пихівку, Банну. В Донщині — починається від Банної вздовж західньої межі Хоперського повіту на Гарячій і далі, охоплюючи третину земель Донщини.
Подавши ці границі, він зазначує трудність точного їх визначення: «Границі поміж українською та московською етнографічною територією теж дуже трудні для докладного визначення каже він. Не тому, щоб тут були переходові діялекти, як, наприклад, на білоруській границі. Навпаки — їх тут немає ніде. Українські й московські села, навіть части сел, дуже виразно від себе відділені, й немає ніякого сумніву, куди причислити їх населення. Трудність лежить у чімсь іншім. Гранична смуга між українським та московським живлом… почала густіше заселюватися щойно в XVII. і XVIII. віках. Колонізаційні струї українців, що плили з заходу на схід, перехрещувалися з московськими колонізаційними струями, що плили з півночі на південь. В результаті повстала довжелезна й широка мішана смуга, в якій зустрічаємо величезну кількість обусторонніх етнографічних півостровів і островів».[1]
На Курщині такі острови можна бачити коло Фатежа, цілим рядом ідуть вони від Дмитрієва по Обоянь і при джерелах Сейма.
На Вороніжчині — кілька островів коло Землянська та Борисоглібська. Кілька колоній підходить під Єлець та Тамбов і, нарешті, в теперішній Орловщині…
Це дало підставу, між іншим, Ґабріелю де Кастельно твердити в 1820. році (в праці про Новоросію), що «Чисельна нація оця простягається, починаючи від кордонів Орловщини до меж Угорщини».
Першими українськими мешканцями, що появилися в цих краях були українські козаки — «черкаси».[2]
Через однозвучність старо-московського слова — «украйна», зміненого пізніш на «окраина» й українського імени народу й території — «Україна», слів різного походження й різних понять та означень, росіяне уникали вживати цих слів, замінюючи слово «Україна» — Черкасією, а українських козаків називаючи «черкасами».Не лише у щоденній практиці ця назва вживалася, але знаходила вона своє місце і в російській історичній літературі, так як «Малоросія», як також увійшла вона свого часу й до сторінок збірників законів та указів Російськ. Імперії.
«Из Черкас сформировать Украинскіе полки» — читаємо, напр., в указі 9. вересня 1775. р., або — «Кіев и другіе черкасскіе города», «Черкасскіе замки»[3], а р. 1775.: «В Слободской Украинской губ. живут черкассы».[4]
Належала до Слободсько-Української губ. того часу, крім Харківщини також територія суцільно заселена українським народом, що пізніш була адміністративно виділена й приєднана до губерній Курської й Воронізької. Обіймала ця територія повіти: Путивельський, Грайворонський, Новооскольський, Білгородський, південну частину Суджанського, південні частини Рильського і Корочанського — на Курщині, цілі повіти — Острогозький, Богучарський, Бирюченський, Валуйський та половину Павловського й південні частини Бобровського та Коротоякського — на Вороніжчині.За проектом Центральної Ради (січень 1918.) адміністративного поділу України на землі, цю територію поділено було на кілька земель: Слобідщина, Донеччина, Половецька земля, Харків і околиця та Подонь.
До Подоня ввійшли в цілости згадані повіти: Острогозький, Богучарський, Бирюченський і Валуйський та частина Коротоякського (Вороніжчина), крім того — Новооскольський і частина Корочанського (Курщина) і частина Старобільського повіту з Харківщини.
Межі цієї землі визначено було Центральною Радою так, що вони майже покриваються з українською етнографічною границею, що проходить вздовж російської території. Починаючи від слободи Ліски Острогозького повіту, що лежить на березі горішнього Дону, межа ця йде на захід через сл. Уриви Коротоякського повіту, далі — Репіївку, Орлик, повертає на південний захід і йде через Скородне, Холодне, Плотавець, досягає Шляхова на Донцю; підходить до Білгороду, повертає далі на південний схід, підходить до Вовчанська, де повертає на схід і межує з землею, означеною Центральною Радою, як Донеччина, йде далі через Грушівку-Борисовку, Волоконівку, повертає на південний схід і йде через Принцівку, Валуйки, Вейделевку, Білий Колодізь, далі межує, за означенням Центральної Ради, з землею Половецькою, йде через Ровеньки, Кривоносівку, Бугаєво на Осиковку, де знову підходить до російської території, повертає на схід, загинає коло Сухого Логу і підходить знову до Дону та йде по ньому вгору через Богучар, Журавку, Нижній Мамонь, Н. Калитву, Павловське й далі по Дону до слободи Ліски.
Осередком національно-культурного життя цього краю аж до останнього адміністративного поділу, переведеного совітською владою, була Острогожчина й м. Острогозьк. Виникло це місто, а потім і цілий Острогозький край десь року 1653., як — осередок Острогозького Слободсько-Українського полку українських козаків («черкасів»), що прийшли сюди р. 1652. в кількости 1067 душ під проводом полковника Івана Дзінковського. Був це перший з полків Слобідської України, що розвинувся й охопив собою територію пізніших повітів, як самого Острогозького, так Бирюченського, Богучарського, частинно Коротоякського, Павловського та ін., сягаючи на північ аж до меж Орловщини.[5]
У місцевості, що лежить на р. Богучарі, яка впадає в Дін, уперше появилися українські козаки десь у половині XVII. століття. М. Грушевський, подаючи про це згадку, вказує, що десь в роках 1641—46. на усті р. Богучар (недалеко від теперішнього м. Богучара) почали появлятися козаки — «черкаси».
Року 1646. — «уже з ранньої весни — зазначує він — «Черкаси» з'являються там же на Дону, в околицях Богучара… громлять на Дону Воронізьців торгових людей»…
З огляду на цю небезпеку від черкас воронізький воєвода підняв восени того року питання про те, щоб поставити город на Дону — на Богучарі або «на козацькім перевозі», «аби загородити дорогу черкасам у поволзькі сторони», бо дійсно запорожці того часу почали проторити стежку за Дін.
Так виник Богучар, до якого пізніш переведено було дві сотні козаків Острогозького полку, а р. 1717. переселено було сюди ще кілька сотень козаків, що зайшли були до Лівен, Землянська, Яндовищого. Року 1765. Богучар увійшов до складу Острогозької провінції в Слободсько-Українській губернії. Повітовим містом Богучар став р. 1779., а в році 1802. Богучарський повіт приєднано було до Воронізької губернії.
Тоді ж появилися українські козаки і в місцевостях Бирюча на Тихій Сосні. Самий Бирюч має свій початок десь від р. 1705. По заселенні та організації названо було цю місцевість Бирюченським Комісарством, що належало до Острогозького полку. Після р. 1765. Бирюч увійшов до складу Острогозької провінції. Року 1796. був він приділений до Слоб. Української губ., а 1802. р. до Воронізької губ.
Ще раніш до Воронізької губ. приділено було Валуйщину. Заснування м. Валуєк датується р. 1593. Напочатку належали Валуйки до Азовської губ. Року 1719. увійшли до складу Білгородської провінції, а року 1779. приділено до Воронізької губернії.
Рух українського козацтва до цього краю пробив шлях для дальшої його колонізації, що заповнила його українським народом.
Як було згадано — за проектом Центральної Ради цілий цей край мав творити окрему землю Подонь. За переписом 1897. р. національний склад цього краю охоплював пересічно (чотири повіти) 73,4% українського населення. Решта припадала на островки росіян, німців[6] та поодиноко розпорошених болгар, білорусів та жидів.
При новому розмежуванні, що його було переведено сов. владою, відсоток цей упав до 66%. Було це наслідком одного з методів національної політики в напрямі денаціоналізації й обрусіння українського краю. Зокрема пильну увагу звернено на Острогожчину, де українську компактність з 90,3% було зменшено майже на половину, а саме — звівши відсоток українського населення до 50,9%. За Острогожчиною йде Богучарський повіт, відсоток українського населення якого впав з 81,8% на 72,7%. Бирюченський повіт, що нараховував 70,2%, зовсім зник, або вірніш, було його поділено й розпорошено. Натомісць було виділено новий — Росошанський.Вказане зменшення відсотку українського населення сталося в наслідок прилучення до цих повітів частин сусідніх з чисто російським чи з переважаючою більшістю російського населення, як також переселення українського народу і надсилкою чужонаціонального елементу. Так, напр., до Острогожчини прилучено такі волості, як Давидовська, що має 98,1% російського населення, Коротоякська з 92,6% російського населення та ін. До Богучарського повіту — Верхнє-Мамонська волость з 99,7% російського населення.
Поодинокі місцевости з чисто українських перетворено в мішані. Так, напр., Ліскинську волость Острогозького повіту, де російське населення ледве доходило до 1 — 1⅛ % перетворено у волость з 43,4% російського населення, при чому слобода Ліски перетворилася в слободу, % українців в якій упав до 9,9%.
В цілому національний склад Подоня в його основних повітах, за переписами 1897. і 1926., мав такий вигляд[7]:
| Повіти | Рік | Абсолютна всього |
кільк. укр. |
відсот. укр. |
| Острогозький | 1897 | 273.837 | 247.241 | 90,3 |
| 1926 | 426.235 | 217.360 | 50,9 | |
| Богучарський | 1897 | 309.965 | 253.619 | 81,8 |
| 1926 | 329.498 | 239.423 | 72,7 | |
| Бирюченський | 1897 | 200.668 | 140.799 | 70,2 |
| Валуйський | 1897 | 188.113 | 96.134 | 51,1 |
| 1926 | 291.503 | 155.173 | 53,2 | |
| Росошанський | 1926 | 326.277 | 292.274 | 89,6 |
За цим проектом суцільно заселена українським народом територія межує з російською по лінії: Скородне — Городище — Ліски — Мечетка на Таловую — Новохоперськ.
Цілу країну виділено в окрему одиницю, яку названо: Край Росошанський. Тим Росош висунуто на центральне місто краю, а весь край поділено на такі повіти з волостями:
1. Богучарський повіт (волости — Богучарська, Кантемирівська, Манастирщенська, Петропавловська, Щуринівська, Таловська);
2. Бутурлинівський повіт (волости — Бутурлинівська, Тальська, Вороб'ївська, Вел. Архангельська);
3. Калачівський повіт (волости — Калачівська, Манинська, Ново-Миловатська, Старо-Криушанська, Старо-Миловатська);
4. Новохоперський повіт (волости — Новохоперська, Пихівська, Слань-Калинівська);
5. Олексіївський повіт (волости — Олексіївська, Бирюцька, Луценківська, Каменська);
6. Острогозький повіт (волости — Острогозька, Ліскинська);
7. Павловський повіт (волости — Павловська, Білогорська, Верхнє-Мамонська, Лосевська, Воронцовська, Липівська);
8. Росошанський повіт (волости — Росошанська, Михайлівська, Ольховатська, Ново-Калитвинська, Подгоренська, Ровенківська).Порівнюючи проект проф. Л. Шрамченка з проектом Центральної Ради, можемо помітити в основі їх погодження щодо цілої території, яка обіймає собою суцільно-українську частину теперішньої (і попередньої) Воронізької губернії. Відміна полягає поперше у включенню до цього краю частини Бобровського повіту, виділену у Бутурлинівський повіт та частини Новохоперського повіту, а подруге у перенесенні Валуйського повіту до Харківщини та залишенні частини Старобільського повіту за Харківщиною.
В цілому, за проектом проф. Л. Шрамченка, край цей набирає характеру найгустіше заселеної українським народом території, що доходить до 90%. На теперішній час, за обчисленням його ж, нараховується коло 1.200.000 люду (точніше — 1.198.000).[8]
——————
- ↑ Ст. Рудницький, «Основи землезнання», II, ст. 212—213.
- ↑ Кажучи про цей український колонізаційний рух на схід, проф. М. Грушевський, на підставі багатого зібраного ним документного матеріялу, в таких словах подає причини й характер його в його початках:
«Придавлена була козаччина… Певними путами звязаний був своєвільний козацький елемент на Дніпровому Низу. Але задавлений не був… Стиснений польськими залогами і заставами на Дніпрі, з тим більшою силою шукав собі виходу й поля своєї діяльности на сході, за границями Польської держави, поза доглядом польської адміністрації… Він був придавлений, але він жив… і готов був при першій відповідній хвилі розбити ті окови.
Та не тільки це, а й ще інше кажуть нам оці зібрані разом, припадком переказані поголоски і факти 1630—1640. рр. Вони відкривають перед нами образ незрівняного своїм розмахом, своєю сміливістю і стихійною силою нового походу українського.
Цей саме момент, що на перший побіжний погляд здавався хвилею розбиття, безрадности, пониження й упокорення української стихії, був в дійсності хвилею могутнього дерзновення її в сфері колонізації. Програвши свою справу з шляхетським режимом на Україні наддніпрянській… він береться творити нову Україну за границями Польської держави».
М. Грушевський, Історія України-Руси, т. VIII., частина II.
- ↑ Полное Собр. Законов, 1707., ч. 2140, 2155.
- ↑ там же, 1775., ч. 14365.
Черкаси, черкаські люде — московська назва для українських козаків. Походження цієї назви різно виводять, але більш цікаве пояснення дають деякі історики, що гол. на основі Воскресенського літопису виводять козаччину від людности — Чорних Клобуків, і переносять на українське козацтво.
- ↑ На ці полки не треба дивитися тільки як на військову одиницю. Це перш за все була одиниця адміністративна. Ціла територія того часу поділялася також на полки-провінції.
- ↑ В Острогозькому повіті поселення німецьких колоністів, а саме — Рібенсдорф, що виникло в р. 1765. в кількости 72 родин; на 1900. р. було тут 1700 душ.
- ↑ Т. Олесевич: Статистичні таблиці українського населення СССР. за переписом 17. грудня 1926.
- ↑ Проф. С. Шелухин у своїй праці «Україна» каже, що «Україна ніколи до р. Дону не доходила, за виключкою гирла його. І тепер етнографічний кордон України далеко не доходить до р. Дону. Донщина й донські козаки ніколи Україною й українськими не вважалися і не називалися». («Україна», Прага. 1936/7, стор. 25.).
Таке твердження не зовсім відповідає дійсному становищу. Вже з зазначеного нами етнографічного кордону бачимо, що в одній своїй частині йде він по р. Дону (див. Ліски та ін.), а сама суцільно-українська територія цього краю, названого Центральною Радою — «Подоням» (за р. Доном), тісно межує з властивою Донщиною. Щодо останньої, то є загально відомо, що тільки т. з. Верхові донські козаки не є українцями. Донці — середньої частини мають вже чималу примішку українського, а у Низових Донських козаків, як за- значує Семенов, «Великорусский елемент» — цілком подавлений «малорусским». До того ще треба додати, що, крім української мови, підтвердження цього можна бачити з одного боку в самих прізвищах («Запорожець» та ін.), а з другого — в українських звичаях, що до останніх часів там заховалися.