Лист шостий
Ні, від старої Балаклави
Лишилось небагато рис…
Густий, пірамідальноглавий
На перехресті кипарис,
Мого кохання тихий свідок,
Моєї мужньої весни…
Один шорстких своїх нахідок,
Здається, досі не змінив;
Уже немає дяді Юри,
І, ніби в тузі за старим,
Напружено генуйські мури,
Розкривши очі-амбразури,
Новий спостерігають Крим.
Їх термосить раптовий вибух:
Весь вік їх древній — як мана,
Летить, здається їм, у глибах,
Що вириває амонал.
І висипає сонце русе,
Із гір зігнавши тіней флюс,
На бремсбергу небеснім — флюси
Проміння — в бухту, як убрус.
Вона ж, збагачена виразно,
Приймає, з сонцем заодно,
Гостей, що школа водолазна
На скорене спускала дно.
В шихті із сонця, гір і моря,
Бійці, гартовані стократ,
Моєї Батьківщини творять
Один міцний агломерат.
Вночі моряна хмара місить
І тисне в бухту гаряче,
Й зеленувато-срібний місяць
У ночви солодом тече,
І аж до мису Фіоленту,
Моряни зборюючи жар,
З живого срібла виткав ленту
Грайливий майстер-солодар.
Колись ці візерунки хитрі
(До щастя стежка та вела)
Удвох любили ми повітря
Скидать сріблинками з весла,
Густі перетинати хлиби
У ніч спрямованим човном, —
А серце калатало, ніби
Оскаженілий метроном,
Та поруч рвалось друге серце
З моїм незмінно в унісон…
І знов я пережив тепер цей
Уже відчутний в яві сон:
По стежці щастя допливали
Ми разом до Шайтан-Дере!..
Як гайавати й калевали —
Безсмертне наше це старе, —
Старе, що, ніби згусток лави,
Нового іскри зберегло,
Старе, що ним споїли трави,
Мов соком, — кожнеє стебло,
Старе нової Балаклави,
Бо час не змив і не прим'яв
Коханням всяяне ж ім'я —
Як цей пірамідальноглавий,
Що досі шат не заміняв;
Старе, що вічно буде юним,
Переплітаючись з новим,
Зливаючи в казани луни
Двох серць, і вибухів буруни,
І амоналу дужий дим.
|
