Поезії (Свідзінський, 1940)/Старезний сад
| ◀ Передмова до казки | Поезії «Старезний сад…» |
Мати ▶ |
|
Старезний сад стоїть, бувало,
Мов задурманений дощем,
А я лежу під темрявим кущем,
Де теплої землі сухе кружало,
І слухаю із захисту свого
Дощу спокійного слова.
Ніхто ж не скаже нам того,
Що добра крапля дощова.
Од лепету її тихішає земля.
Ось милий брат мій віддаля
Мене гукає в неспокою.
Ні, не озвуся, потаю
Задуму й самоту мою
І те, що зріло самотою.
Приходить сон. Недовго сплю.
Як хміль, дивочні в'ються звуки…
Чи то де грають, чи кують?
Ах, спати ще! Та ось ласкаві руки
Беруть мене, голублять, і несуть
І пригортають до рамен.
Жадні, приникливі уста
З мого обличчя вільгу п'ють.
Розкрию очі: яснота!
Упростріль сонце протинає клен,
І іскриться оббризканий ромен,
І вся доріжка — золота.
1939