Посмертні записки Піквікського клубу/III
| ◀ II | Посмертні записки Піквікського клубу пер.: Микола Іванов III |
IV ▶ |
|
|
Незвичайна відсутність двох його друзів починала вже непокоїти містера Піквіка, і, коли вони повернулися, він із більшою, ніж звичайно, радістю заходився вітати їх і розпитувати про причини такої довгої відлуки. Відповідаючи на його запитання, містер Снодграс хотів був подати історичний нарис допіру докладно списаних подій, аж тут увагу його взяла на себе наявність у кімнаті ще одного суб'єкта, крім містера Тапмена і їхнього вчорашнього визволителя в зеленому фраці. То був, очевидно, замордований життям літній чоловік із змарнілим, жовтої цери, обліччям і з глибоко запалими очима, які — блискучі з природи — здавались ще блискучішими в рямці чорного волосся, що безладними пасмами вкривало йому половину обличчя.
— Це — друг нашого друга, — пояснив містер Піквік. — Сьогодні ранком виявилось, що наш друг зв'язаний із трупою місцевого театру, — не хоче тільки, щоб усі то знали, — а джентлмен — його товариш фахом. Коли ви ввійшли, він саме збирався розповісти нам про один цікавий випадок з життя артистів.
— Тисячі випадків, — конфіденційним тоном сказав вчорашній незнайомий, підійшовши до містера Вінкля. — Чудний хлопець… поневіряється… не актор… різні дрібні доручення… всі нещастя… ми поміж себе звемо його Безталанний Джемі.
Містер Снодграс і містер Вінкл чемно привіталися з джентлменом з таким елеґантним назвиськом і, наслідуючи решту товариства, замовили й собі бренді з водою.— Тепер, сер, — промовив містер Піквік, коли всі сіли до столу, — чи не розкажете ви нам те, що ласкаво обіцяли розповісти?
|
|
Нам було б надзвичайно приємно поділитись з читачами думкою, що її висловив з приводу оповідання Безталанного Джемі містер Піквік, але саме як він приготувався говорити, у кімнату вступив слуга й проголосив:
— Якісь джентлмени до вас, сер.
Треба гадати, що містер Піквік мав на оці вщастити як не світ, то околиці Лондону вельми важливими міркуваннями, бо він суворо глянув на слугу й перебіг поглядом по всьому товариству, ніби шукаючи відомостей про нових гостей.
— А, — підвівся з стільця містер Вінкл, — це мої приятелі. Нехай увійдуть. Дуже симпатичні люди, — додав містер Вінкл по виході слуги, — офіцери 97-го полку. Я познайомився з ними у не зовсім звичайний спосіб сьогодні ранком. Вам, напевне, вони сподобаються.
Душевна рівновага містера Піквіка враз відновилася. У кімнату, у супроводі слуги, ввійшли три джентлмени.
— Ляйтенант Теплтон, — сказав містер Вінкл. — Ляйтенант Теплтон; містер Піквік — доктор Пейн; містера Снодграса ви вже бачили; містер Тапмен — доктор Пейн; доктор Слемер — містер Піквік; містер Тапмен — доктор Слем…
Тут містер Вінкл раптом спинився, бо постать і містера Тапмена, і доктора виявляли глибоке збудження.
— Я бачив уже джентлмена, — сказав з притиском доктор.
— Правда? — здивувався містер Вінкл.
— І цього теж, як не помиляюся, — додав доктор, допитливо вдивляючись у незнайомого в зеленому фраці. — Здається, я зробив цій особі одну серйозну пропозицію, яку вона визнала за краще відхилити. — Кажучи таке, доктор лихим оком кинув на незнайомого і шепонув щось ляйтенантові Теплтонові.
— Не може бути! — промовив цей джентлмен.
— Кажу ж бо вам, — настоював доктор Слемер.— Маєте зараз же скрутити йому в'язи, — поважно примовився власник похідного стільця.
— Тихо, Пейне! — сказав ляйтенант. — Дозвольте спитати вас, сер, — удався він до містера Піквіка, спантеличеного непристойною сценою, — чи належить ця особа до вашої компанії?
— Ні, сер, — відповів містер Піквік, — він у нас у гостині.
— Він — член вашого клубу, як не помиляюся? — допитувався ляйтенант.
— Ні, звичайно.
— І ніколи не носив ґудзиків з ініціялами клубу?
— Ні, ніколи, — одказав здивований містер Піквік.
Ляйтенант Теплтон повернувся до доктора Слемера і знизав плечима, ніби беручи під сумнів його пам'ять. Маленький лікар сердився і мав розгублений вигляд. А містер Пейн люто позирав на променистий вид безневинного Піквіка.
— Сер, — сказав доктор, зненацька звернувшись до містера Тапмена, тоном, що примусив цього джентлмена підстрибнути, немов у ногу йому ввігналася голка, — сер, вчора ввечері ви були на балі!
Містер Тапмен, не спускаючи очей з обличчя містера Піквіка, ледве чутно погодився.
— І цей, — ткнув доктор пальцем на все ще нерухомого незнайомого, — був разом із вами.
Містер Тапмен не заперечував і цього факту.
— Тепер, сер, — доктор удався до незнайомого, — я питаю вас ще раз: дасте ви мені свою візитову картку і поводитиметесь, як личить джентлменові, або волієте примусити мене накарати вас тут же?
— Стійте, сер, — втрутився містер Піквік, — я не можу дозволити цього без деяких пояснень. Розкажіть, що сталося, Тапмене.
Злегка торкнувшись історії із запозиченням фрака, містер Тапмен підкреслив, що то сталося „по обіді“, невиразно перепросив за свою поведінку і дав незнайомому цілковиту змогу виплутуватись самому. Той, видимо, намірився був узяти слово, коли ляйтенант Теплтон, що ввесь час уважно придивлявся до нього, з призирством у голосі спитав:— Ви не з тутешнього театру, сер?
— Так, сер, — ані трохи не зніяковівши, одповів незнайомий.
— Це — мандрівний актор, — зневажливо сказав ляйтенант і, повернувшись до доктора, додав: — він бере участь у виставі, яку офіцерство 52-го полку влаштовує сьогодні ввечері. Вам не можна битись із ним, Слемере.
— Безперечно, — поважно ствердив Пейн.
— Шкодую, що завдав вам клопоту, сер, — сказав містерові Піквікові ляйтенант Теплтон. — Дозвольте зауважити, що найвірніший спосіб уникати таких прикрих сцен у дальшому, — це бути вибагливішим у доборі своїх знайомих. На добраніч, сер! — і ляйтенант, уклонившись, вийшов з кімнати.
— Дозвольте і мені сказати, сер, — промовив запальчастий доктор Пейн, — що будь я Слемер або Теплтон — я б розквасив носа вам і всім вашим товаришам. Моє прізвище — Пейн, сер; доктор Пейн з 43-го полку. На добраніч, сер! — І по цих словах він велично вийшов з кімнати в супроводі доктора Слемера, що не сказав нічого, але опік усіх піквікців обуреним поглядом.
Стримуваний гнів і крайній подив розпирали Піквікові груди, за малим не розриваючи його камізельки. Він остовпів і майже безпритомно дивився перед себе. Стукіт дверей привів його до пам'яті, і він кинувся вперед з люттю в погляді і з полум'ям в очах. Його рука була на дверях. Ще одна мить — і вона стискувала б уже горло доктора Пейна з 43-го полку, та, на щастя, містер Снодграс вхопив за фалди свого шановного лідера і потягнув його назад.
— Держіть! — кричав Снодграс. — Вінкле, Тапмене, держіть його! Він не повинен губити своє дорогоцінне життя з-за такої дурниці.
— Пустіть мене! — гукав містер Піквік.
— Тримайте цупко! — галасував містер Снодграс, і спільними зусиллями всього товариства містера Піквіка пощастило впровадити в крісло.
— Дайте йому відсапатись, — сказав незнайомий, бренді з водою… хватський старенький… розприндився, наче гиндик… ковтніть цього… а… надзвичайно! — Спробувавши на собі вплив мішанини, приготованої похмурим чоловіком, він приклав склянку до уст містера Піквіка, а решту одним духом вихилив сам.
Впала коротка мовчанка. Бренді з водою зробили своє діло. Любе обличчя містера Піквіка набуло свого звичайного виразу.
— Не варті вони вашої уваги, — сказав похмурий джентлмен.
— Маєте рацію, сер, — одповів містер Піквік, — не варті. Я тепер і сам шкодую, що так розпалився. Підсувайте ваш стілець ближче до столу, сер.
Похмурий джентлмен підсів перший. Незабаром усі були вже круг столу, і в товаристві запанувала завждішня гармонія.