Перейти до вмісту

Посмертні записки Піквікського клубу/XV

Матеріал з Вікіджерел

РОЗДІЛ XV
ДЕ КОРОТКО ПОКАЗАНО НЕПЕРЕМОЖНУ СИЛУ ОБСТАВИН

На третій день по сніданкові в маєтку містріс Гантер піквікці, що залишились в Ітонсвілі, дістали від містера Піквіка листа, де славетний муж просив їх негайно приїхати в Бері.

Хоч як приємно проводив час у товаристві мадам Гантер містер Вінкл, але він не вагаючись приєднався до своїх друзів, і на другу годину вдень всі троє вирушили в путь. Ми мали вже нагоду говорити про дорогу, якою нещодавно проїхали містер Піквік із Семом, і тому не наводимо тут дуже поетичного опису її чар, майстерно зробленого містером Снодграсом.

Біля дверей готелю Янгола їх зустрів містер Велер. Під проводом цього джентлмена вони пройшли до кімнати містера Піквіка і були дуже здивовані, а містер Тапмен навіть зніяковів, побачивши там старого Вордля й Трандля.

— Як ся маєте? — спитав старий, стискуючи Тапменові руку. — Не хнюптесь і не розводьте сантиментів. Тепер уже нічого не поробиш. Заради неї я хотів був, щоб ви побралися; але за вас я радий, що ви уникли цього. Такий моторний молодець, як ви, знайде собі колись кращу дружину. Га? — І, зробивши це втішне зауваження, Вордл поплескав містера Тапмена по спині й зареготав од щирого серця.

— Ну, а ви як, мої хватські хлопці? — запитав старий джентлмен, замінявшись привітаннями з містером Вінклем і містером Снодграсом. — Я оце тільки но казав Піквікові, що на різдво ви неодмінно мусите приїхати до нас. Ми справлятимемо весілля, але на цей раз справжнє весілля.

— Весілля! — аж пополотнів містер Снодграс.

— Авжеж що весілля. Та не хвилюйтеся, — добротливо заспокоїв його старий. — Це тільки Трандл з Белою.

— А, ну, це інша річ, — з полегшенням зідхнув містер Снодграс. — Віншую вас, сер. Що робить Джо?

— Що ж може він робити? — щиро здивувався старий джентлмен. — Спить, як і завжди.

— А як ся має ваша пані-матка і священик та й усі інші?

— Дуже добре.

— А де тепер, — спитав містер Тапмен, роблячи над собою зусилля, — де тепер вона, сер? — і він одвернув голову й закрив очі руками.

— Вона? — з кметливим видом перепитав містер Вордл. — Ви маєте на увазі мою сестру? Чи не так?

Містер Тапмен кивом голови ствердив, що дійсно мав на оці покривджену Рахіль.

— О, вона поїхала, — одповів Вордл, — і живе в одної родички, досить далеко від нас. Вона ніяк не могла ужитись з моїми дівчатами, і я відпустив її. Ну, та годі! Ось і обід. Ви, панове, голодні після поїздки. Щодо мене, то я хочу їсти і не подорожувавши сьогодні. Ходім!

Віддавши належне всім стравам, товариство розташувалося круг столу, і містер Піквік обурив і вжахнув своїх наслідувачів, розповівши їм про свою пригоду й про успіх, що вквітчав підлі вчинки гемонського Джінгля.

— І на довершення всього, — закінчив містер Піквік, я захопив у садку ломець і окривів тепер.

Містер Піквік, безперечно, додав би до цього кілька філософічних висновків, якби на перешкоді йому не стало з'явлення Сема з листом у руках. Отже замість промовляти він обсушив хусточкою лоб, зняв окуляри, витер їх, наклав знову і вже своїм звичайним, лагідним тоном сказав:

— Що у вас там, Семе?

— Був оце на пошті і знайшов листа, що лежав у них уже третій день, — одповів містер Велер. — Його запечатано оплаткой і заадресовано вам.

— Якесь незнайоме письмо, — зауважив містер Піквік, одкриваючи конверта. — Боже милий! Що це? Це… це — жарти. Це не може бути, правда!

— В чім річ? — звідався Вордл, наляканий виразом жаху на Піквіковім обличчі.

Містер Піквік не відповів, а, простягнувщи листа Тапменові й попросивши його прочитати вголос, одхилився на спинку крісла й змінився на виду так, що жаско було дивитись.

Містгер Тапмен, хвилюючись, прочив таке:

„Фірменс Каурт, Корнгіл. 28 Серпня 1830 року.
Бардл проти Піквіка
Сер!
Мавши від місіс Марти Бардл доручення позвати вас за зламану вами обіцянку одружитись із нею, сповіщаємо, що позивачка встановлює свої витрати з розмірі одної тисячі п'яти сот фунтів стерлінгів. Скаргу подано вже до коронного суду, і ми просимо зворотною поштою повідомити нас, якому адвокатові доручаєте ви захищати ваші інтереси в даній справі.
Маємо за честь, сер, бути ваші найпокірливіші слуги
Додсон і Фог
М-рові Семюєлеві Піквікові

Німе здивування, з яким кожен переглядався з своїм сусідою і всі дивилися на містера Піквіка, було таке проречисте, що говорити, здавалося, було зайве. Мовчанку перший порушив містер Піквік.

— Додсон і Фог, — механічно повторив він.

— Бардл проти Піквіка, — задумливо промовив містер Снодграс.

— Душевний спокій і щастя довірливої жінки, — пробурмотів до себе містер Вінкл.

— Це — якась змова, — набув нарешті знову дару слова Піквік. — Огидна змова між цими двома невситимими адвокатами — Додсоном і Фогом. Місіс Бардл ніколи не зробила б цього — у неї занадто хороше серце. Та й підстав вона не має ніяких. Просто — кумедія.

— Щодо її серця, то ви, безсумнівно, найкращий суддя, — посміхнувся Вордл. — Не хочу вас бентежити, але думаю, що в даній справі Додсон і Фог — судді кращі, ніж будь-хто з нас.

— Це ганебна спроба вимантачити в мене гроші, — сказав містер Піквік.

— Сподіваюся, що більше тут нема нічого, — закашлявся Вордл.

— Хто будь-коли чув, щоб я говорив з нею інакше, як пожильці розмовляють з кватировласниками? — із запалом казав містер Піквік. — Хто бачив мене з нею? Навіть мої друзі…

— За винятком одного випадку, — перебив містер Тапмен.

— А, — промовив містер Вордл, — це важливо. Але ж нічого підозрілого, сподіваюся, ви не помітили?

— Власне, нічого підозрілого там і дійсно не було, — нерішучо глянув на свого лідера містер Тапмен, — але я не знаю, як воно трапилося, тільки вона лежала в нього на руках.

— Сили небесні! — сплеснув руками містер Піквік, яскраво пригадуючи всю сцену. — Який непереможний збіг обставин. Вона і справді лежала.

— І наш друг силкувався очутити її, — лукаво додав містер Вінкл.

— Правда, і я не буду заперечувати цього, — признався містер Піквік, — старався очутити.

— Для випадку, де нема нічого підозрілого, все це здається трохи дивним, га, Піквік? — сказав Вордл. — Ах ви, старий штукар! — і він засміявся так, що склянки на буфеті задзвеніли.

— Я, в усякому разі, з'ясую це все, — сказав містер Піквік, — підвівши вгору голову й стукнувши кулаком по столу. — Я побачу тих Додсона і Фога. Завтра ж їду до Лондону.

— Завтра не спроможетесь, — зауважив містер Вордл. — Ви ще шкутильгаєте.

— Тоді позавтра.

— Позавтра — перше вересня, а ви обіцяли поїхати на ґрунти сера Джофрея Менінгса і якщо не полювати, то, принаймні, поснідати з нами.

— Ну, тоді другого вересня, — сказав містер Піквік. — Семе!

— Тут, сер.

— Візьміть два місця на імперіялі до Лондону на четвер, для себе й для мене.

— Слухаю, сер, — і містер Велер пішов виконувати розпорядження свого пана.