Посмертні записки Піквікського клубу/XXIX
| ◀ XXVIII | Посмертні записки Піквікського клубу пер.: Микола Іванов XXIX |
XXX ▶ |
|
|
Через цілий наступний день Сем назирцем ходив за містером Вінклем, поклавши не спускати його з ока, доки не буле одержано додаткових інструкцій од їхнього ватага. О восьмій вечора містер Піквік своєю власною особою ступив до залі в готелі „Чагарник“ і, приязно всміхаючись, сказав Семові, що той зробив усе як слід і тепер може вже не пильнувати свого бранця.
— Я приїхав сюди, — пояснював містер Піквік, поки Сем звільняв його з пальта й подорожнього шарфа, — приїхав сам, щоб особисто пересвідчитись, чи серйозні та благородні ваші наміри щодо молодої леді. Інакше бо я не можу дозволити Семові брати участь у цій справі.
— Серйозні, слово чести, і цілком щирі, — із запалом одповів містер Вінкл.
— Не забувайте, що ми стрілися із нею в будинкові нашого дорогого друга, Вінкле, — застеріг містер Піквік — було б поганою подякою за його гостинність легковажно ошукати найкращі почуття молодої дівчини. Я не дозволю вам цього, сер; не дозволю.
— Я ніколи й на думці не мав такого, — скрикнув містер Вінкл. — Я довго вже думаю про це, добре зважив усю справу і певний, що щастя моє залежить тільки від неї.
Тут містер Вінкл розповів, що казав йому про Арабелу Бен Елен; признався, що хоче добитись побачення з молодою леді й освідчитись їй, і повідомив, що з деяких туманних натяків зазначеного Бена можна думати, що вона живе десь коло Брістоля. Оце було й усе, що знав або про що здогадувався містер Вінкл.
Мавши такий невеличкий запас відомостей, вони вирішили найближчого ж ранку відрядити містера Велера шукати дівчину, а сами, не дуже певні своїх сил, поклали гуляти під той час по місту й нібито випадково завітати до містера Боба Соєра. Вони сподівалися, що таким чином їм пощастить почути щось нове про міс Арабелу або навіть побачити її.
Змагаючись із рвучким вітром і питаючись у себе чи й завжди в цих краях треба обіруч притримувати капелюша на голові, Сем вийшов за місто й опинився в тінявій околиці, де тут і там самотньо стояли маленькі затишні вілли. Коло воріт одної з них, в сліпому заулкові, порався майже невдягнений двірник, очевидно, переконаний, що робить щось із заступом та тачкою.
Вважаючи, що з цим двірником можна побалакати не згірше як з іншими, втомлений Сем сів на здоровенний камінь навпроти тачки і з властивою йому невимушеністю зняв таку розмову:
— Доброго ранку, старий, — почав він.
— Доброго дня, хотіли ви сказати, — відповів двірник, похмуро поглядаючи на Сема.
— Ви вгадали, приятелю, — згодився Сем, — я й дійсно хотів сказати на добридень. Як ідеться?
— Не можу сказати, щоб, побачивши вас, став почувати себе краще.
— А це ж дивно, — сказав Сем, — бо ви, видима річ, людина весела, і глянеш на вас — аж душа радіє.
Вовкуватий двірник став, здається, ще вовкуватіший, але збити Сема з пантелику було не легко, і, прибравши заклопотаного вигляду, він звідався, чи не зовуть його пана Волкер.
— Ні — одказав двірник.
— І не Бравн, я думаю?
— Ні.
— І не Вілсон?
— Теж ні.
— То, значить, я помилився, і він, виходить, не має чести бути знайомим зо мною.Замість відповісти, сердитий двірник вкотив у двір тачку й грюкнув хвірткою, пустивши повз уха зворушливе Семове прохання залишити на спомин про себе хоча б один пуколь свого волосся.
Містер Велер сидів на здоровезному камені, обмірковував пляна стукати в усі двері на п'ять миль кругом, питаючи, чи не живе тут міс Арабела Елен, і вираховував, скільки часу візьме ця операція, виходячи з ста п'ятдесяти або двох сот будинків на день. Аж тут на поміч йому прийшов щасливий випадок і зробив те, чого без його участи містер Велер не домігся б і за рік. В паркані суміжної садиби відчинилась хвіртка, і з двору вийшла служниця витрясти на вулиці кілька килимків.
Заглиблений у свої думки Сем, мабуть, помітив би тільки її гарненьку, чепурну постать, якби тут не було зачеплено його лицарських почувань. Він побачив, що молодій жінці ніхто не допомагає і що килими заважкі для неї самої. Містер Велер був людина по-своєму галантна і, звернувши увагу на зазначені обставини, похопився підвестися з каменя й підійшов до жінки.
— Знаєте, серденько, — цілком шанобливо сказав він, — ви можете попсувати собі фігуру, трусивши килими сами. Дозвольте допомогти вам.
Молода леді, яка до того часу скромно удавала, що не бачить джентлмена, повернулась до Сема (звичайно, щоб одхилити його пропозицію), але замість вимовити слово віджахнулась і досить голосно скрикнула. Не менше її був здивований і Сем, бо в стрункій дівчині його око впізнало вродливу покоївку містера Напкінса.
— Та це ж Мері! — зрадів Сем.
— Боже милий, як ви злякали мене, містер Велер! — сказала Мері.
Ми не знаємо, як і що саме відповів Сем. Знаємо тільки, що по недовгій павзі Мері знову скрикнула: „Годі вам, містер Велер!“ і що за кілька секунд перед тим з голови Сема злетів капелюш. На підставі цих двох ознак ми схильні думати, що вони замінялись одним-двома, а то й більше, поцілунками.
— Як це ви опинилися тут? — спитала Мері, коли перепинена розмова знову знялася.— Приїхав спеціяльно подивитись на вас, моя голубонько, — відповів містер Велер, офіруючи правду пристрасті.
— А звідки довідались ви, що я тут? — напосідала Мері. — Хто міг сказати вам, що я перейшла до інших панів ще в Іпсвічі і що вони переїхали сюди? Хто міг сказати це вам, містер Велер?
— О, тут то й питання, — лукаво сказав Сем. — Іхто б це міг переказувати мені про вас?
— Мабуть, містер Мазл?
— Ні, — урочисто похитав головою Сем, — не він.
— Тоді — куховарка?
— Напевне, так, — погодився Сем.
— Це — щось неймовірне; ніколи не чула за таке, — сказала Мері.
— Та й мені не доводилось, — признався Сем. — Але, Мері, серденько моє, — тут Сем став надзвичайно люб'язний, — в мене єсть одна дуже пильна справа. Торкається вона одного з друзів мого пана — містера Вінкля. Може, ви його пригадуєте?
— Це той, у зеленому фраці? — спитала Мері. — Я пам'ятаю його.
— Ну, так він страх як втіпався, і те кохання зовсім закрутило йому голову.
— Що ви кажете? — здивувалась Мері. — Правда, — запевнив Сем. — Та це ще було б нічого, якби ми могли знайти його любу. Ось я й бігаю скрізь, шукаючи якусь міс Арабелу Елен.
— Кого? — скрикнула вражена покоївка. — Міс Арабелу Елен.
— Боже мій! — верескнула Мері. — Та вона вже тижнів шість як живе в цьому будинкові, — і дівчина показала на ворота, в які ввійшов сердитий двірник. — Їхня покоївка, що услуговує й панночці, казала мені про це. Ми якось, коли пани ще спали, розмовляли з нею через паркан.
— Так вони, кажете, ваші сусіди?
— Найближчі, — відповіла Мері.
Це повідомлення так вразило містера Велера, що, аби не впасти, він мусив оповити талію своєї гарненької бесідниці, і опанував себе лише по тому, як вони замінялися деякими поцілунками.— Ну, коли це не щастя, то я не знаю вже, де його й шукати, — сказав нарешті Сем. — Найближчий будинок? А я оце цілий день намагаюся передати їй одне доручення.
— Тепер ви нічого їй не передасте, бо вона завжди буває з старою леді і тільки ввечері виходить погуляти в садку сама.
Сем трохи подумав і склав такого пляна військових дій: присмерком, коли Арабела звичайно іде в прохідку, він повернеться сюди. Мері пустить його до свого саду. Там він добудеться до межі з садом Арабели, стеребкається на мур і, під захистом крислатої груші, перебалакає з дівчиною та спробує сьогодні ж улаштувати зустріч містера Вінкля з нею. Нашвидку обговоривши з Мері деякі деталі, він заходивсь допомагати їй витрушувати килими. Не знаємо точно, скільки килимів вони витрусили, але можемо гадати, що їх було стільки, скільки разів Сем поцілував уродливу покоївку. Скромно пообідавши в найближчій таверні, містер Велер, коли почало сутеніти, повернувся до сліпого заулку. Ввійшовши за допомогою Мері до її саду й одержавши від неї багато застережень щодо цілости своїх рук та ніг і карку, Сем здерся на грушу й став чекати на Арабелу.
Чекав він дуже довго й почав уже втрачати надію побачити дівчину, аж раптом почув легкі кроки на рінистих доріжках і зараз же вздрів Арабелу, що, замислившись, походжала по садку. Коли вона підійшла до груші, Сем, аби делікатно об'явитися, став видавати силу різних пекельних звуків, природніх хіба літній людині, що змалку хворіє на хронічне запалення горлянки, круп і кашлюк.
Молода леді перелякано глянула туди, звідки виходили жахливі звуки, і ані трохи не заспокоїлась, побачивши між галузками груші якогось чоловіка. Безперечно, дівчина дременула б додому й збила б там цілу бучу, якби з переляку їй не відібрало ноги і вона не сіла на лаву, що, на щастя, стояла поблизу.
— Зомліла, — у замішанні мовив до себе Сем. — І що то за знак, що всі панночки зомлівають саме тоді, коли цього не треба. Слухайте, панно, міс Костопилице, мадам Вінкл.Був то вплив свіжого повітря, чи магічного імени містера Вінкля, чи знайомого голосу містера Велера — то маловажно. Головне, що міс Арабела прийшла до пам'яті, підвела голову й утомно спитала:
— Хто там і чого вам треба?
— Тихо, — шепонув Сем, перелазячи з груші на мур і скарлючившись, як міг. — Це я, міс, тільки я.
— Слуга містера Піквіка? — вгадала Арабела.
— Він самий, міс, — відповів Сем. — Тут і містер Вінкл. Він зовсім збожеволів з розпачу.
— Ах! — і Арабела підсунулась ближче до муру.
— Бігме, збожеволів, міс, — ствердив Сем. — Вчора ми хотіли були одягти на нього смирительну сорочку. Він мордувався цілий день. Казав, що як не побачиться з вами перед завтрашнім вечором, то неодмінно втопиться або взагалі вкоротить собі віку.
— О, ні, ні, містер Велер! — сплеснула руками Арабела.
— Так воно й єсть, як я кажу, — запевнив Сем. — Він раб свого слова, міс, і, я думаю, справдить обіцянку. Він чув за вас від костопильця в окулярах.
— Од мого брата? — скрикнула Арабела, здогадавшись, кого так називає Сем.
— Я, власне, не знаю добре, який з них ваш брат, міс, — одповів Сем. — Той, що брудніший?
— Так, так, — скорила його Арабела, — далі. Мерщій.
— От я й кажу, міс, що містер Вінкл довідався за вас од його. А мій пан думає, що коли ви не побачитесь із містером Вінклем зараз же, то костопилець дістане в свою голову чимало свинцю, і його мозок не розвиватиметься більше, навіть якби його тримали потім у спирті.
— Чи можна ж запобігти цій жахливій сутичці? — згукнула Арабела.
— Вся штука тут в якійсь давній прихильності, пояснив Сем. — Та найкраще було б, якби ви сами побачились із ним, міс.
— Як? Де? — скрикнула Арабела. — Я не маю права сама виходити з дому. Мій брат такий брутальний, його так важко переконати. Я знаю, що мені не треба було б казати вам цього, містер Велер, але я така нещасна, така нещасна. — І бідолашна Арабела ревно заплакала. У Сема прокинулись лицарські почуття.
— Може, мені не слід було б утручатись у ваші справи, міс, — із запалом промовив він, — але я хочу сказати, що ладний зробити для вас усе, що вам буде завгодно. Хочете, я вижбурну через вікно обох цих костопильців або которогонебудь з них? — І на доказ своїх слів Сем закасав рукави, готовий зараз же стати до роботи.
З якихось, незрозумілих для Сема, причин Арабела відхилила цю привабливу пропозицію. Деякий час вони вагалися, чи вщасливити їй містера Вінкля побаченням, за яке так зворушливо клопотався Сем. Нарешті, боячись, щоб їхню розмову не перепинила третя особа, люба дівчина поквапилась дати Семові на розум, що, мабуть, буде в садку завтра ввечері, на годину пізніш як сьогодні.
Злізши неушкоджений з муру і не забувши віддати кілька секунд і своїм власним справам з того ж таки департаменту, містер Велер поспішився до готелю Чагарник, де його довгочасна відсутність починала вже викликати побоювання.
— Ми повинні бути обережні, — сказав містер Піквік, вислухавши Сема, — і не заради нас самих, а в інтересах молодої леді. Ми мусимо бути надзвичайно обачні.
— Ми? — помітно здивувався містер Вінкл.
Обурений тоном цього зауваження, містер Піквік спершу розсердився, але зараз же опанував себе і, як завжди лагідно, відповів:
— Ми, сер. Бо й я поїду з вами.
— Ви! — вихопилося в містера Вінкля.
— Я, — добротливо ствердив учений муж. — Погодившися стрінутись із вами, молода леді зробила цілком природний, але необачний крок. І якщо при вашому побаченні буду присутній я — ваш спільний друг, досить старий, щоб бути вашим батьком, — обмова людська ніколи не зниме голосу проти дівчини.
Містер Вінкл, зворушений таким доказом делікатної поваги до юної „протеже“ друга, стиснув Піквікові руку з почуттям вдячности, близьким до обожнювання.— Ми поїдемо, — сказав він.
— Я поїду, — одповів містер Піквік. — Сем, приготуйте мені пальто та подорожній шарф і замовте екіпаж на завтрішній вечір. Та нехай він приїде раніш, щоб нам не запізнитись.
Містер Велер почтиво доторкнувся до свого капелюша й подавсь готувати потрібне для експедиції.
Карета приїхала вчасно, і містер Велер, влашвавши містера Піквіка та містера Вінкля всередині, сам сів поруч із фурманом. За чверть милі до заулка вони спинились, звеліли фурманові чекати на них і решту путі пройшли пішки. Дорогою містер Піквік, приємно всміхаючись і всіма іншими способами виявляючи самозадоволення, видобув із кишені фрака потайний ліхтар і, на превелике здивування перехожих, почав показувати містерові Вінклеві його механізм.
— Мені повелося б більше, якби така штучка була зо мною за моєї останньої нічної експедиції. Правда, Семе? — спитав він у свого тодішнього компаньйона, що шанобливо плентався позаду.
— Гарна річ, коли вміти з нею поводитись, сер, одповів містер Велер, — але, на мою думку, якщо ви не хочете, щоб нас бачили, вам краще було б погасити свічку.
Зауваження Семове, очевидно, справило належне вражіння на містера Піквіка, бо він поклав ліхтар у кишеню й пішов далі мовчки.
— Сюди, сер, — мовив Сем. — Дозвольте я покажу вам дорогу. Ось у цей заулок.
В заулкові було зовсім поночі. Разів зо два містер Піквік витягав свій ліхтар, що кидав перед себе надзвичайно ясне кружало світла коло фута в прогоні. То було дуже гарно, але, коли ліхтар гасили, всі предмети навкруги здавались ще темнішими. Нарешті вони добулись до великого каменя. Тут Сем попросив свого пана й містера Вінкля посидіти трохи, а сам пішов пересвідчитись, чи чекає на нього Мері.
Повернувся він за п'ять або десять хвилин і повідомив, що хвіртку відчинено й усе в порядкові. Ідучи слідом за ним, містер Піквік і містер Вінкл незабаром опинились у садку.— А міс Елен уже вийшла, Мері? — спитав, страшенно хвилюючись, містер Вінкл.
— Не знаю, сер, — відповіла гарненька покоївка. — Я думаю, що найкраще буде, як містер Велер допоможе вам злізти на дерево; містер Піквік, мабуть, ласкаво погодиться доглядати, чи не йде хто заулком, а я вартуватиму з того боку саду. Боже милий, що це таке?
— Цей клятий ліхтар занапастить нас усіх, — з пересердя скрикнув Сем. — Не робіть так, сер. Ви ж бо пускаєте світло просто у вікна вітальні.
— Ото лихо! — аж одскочив на бік містер Піквік. — Я ж не хотів цього.
— А тепер ви освітлюєте сусідній будинок, — дорікнув Сем.
— А, лишенько, — і містер Піквік повернувся в інший бік.
— А тепер ви освітлюєте стайню, і вони подумають, що там горить, — сказав Сем. — Та затуліть бо свічку, сер. Невже ж ви й цього не вмієте?
— Це — найдивніший ліхтар, який мені за мого життя випадало бачити! — згукнув містер Піквік, до краю вражений такими несподіваними світляними ефектами. Я ніколи не бачив такого міцного рефлектора.
— Він подолає й нас, якщо ви вироблятимете ним такі штуки, сер, — зауважив Сем, коли містер Піквік по багатьох спробах спромігся таки спустити скло. — О! я чув кроки леді. Ну, лізьте мерщій, містер Вінкл.
— Стійте, стійте, — зупинив його містер Піквік. — Я мушу поговорити з нею перший. Поможіть мені, Семе.
— Обережно, сер, — попередив Сем, спираючись головою об мур і підставляючи спину. — Станьте на грядку, сер. — А тепер — гоп!
— Я боюся зробити вам боляче, Семе, — завагався містер Піквік.
— Дарма. Дайте йому руку, містер Вінкл. Міцніш, сер, міцніш. Готово.
Поки Сем говорив, містерові Піквікові ціною зусиль, понадприродних для джентлмена його віку, пощастило всталитись на Семовій спині. Потім Сем випростався, і, підтримуваний за ноги Вінклем, містер Піквік примістив свої окуляри якраз понад гребенем муру.— Люба міс! — сказав містер Піквік, визираючи з-за муру. — Не лякайтесь, люба міс. Це — тільки я.
— О, на бога, уходьте, містер Піквік! — благала Арабела. — Нехай усі підуть звідси. Я так боюся; так перестрашилася. Не лишайтесь тут, любий, дорогий міст Піквік. Ви впадете й уб'єтесь до смерти. Я знаю, що ви уб'єтесь до смерти.
— Не хвилюйтесь, прошу, люба міс, — заспокоював її містер Піквік. — У вас немає ніяких підстав боятися. Запевняю вас. Не рухайтеся, Семе.
— Добре, сер, — відповів містер Велер. — Тільки злазьте мерщій. Ви таки важкенький.
— Одну хвилиночку, Семе, — просив містер Піквік. — Я хочу лише сказати, люба міс, що я не дозволив би моєму другові бачитись із вами в такий потаємний спосіб, якби ви жили в інших умовах. І, щоб надати його вчинкові пристойнішого вигляду й позбавити вас будь-яких неприємностей у дальшому, я з'явився сюди сам. Оце й усе, що я хотів сказати.
— Дуже вдячна вам, містер Піквік, за вашу люб'язність, — відповіла Арабела, втираючи очі хусточкою.
Вона, імовірно, сказала б значно більше, якби містер Піквік в наслідок недоречного руху Сема цілком несподівано не зник з-понад муру і не впав на землю. Проте він зараз же звівся на рівні ноги і, попросивши містера Вінкля не баритися, із запалом юнака побіг вартувати. Надхненний його прикладом, містер Вінкл миттю був на гребені муру, затримавшись тільки на секунду, щоб доручити Семові доглядати свого пана.
— Я не спущу його з ока, сер, — запевнив містер Велер, — можете цілком покластись на мене.
— А де він? Що він робить? — непокоївся містер Вінкл.
— Нехай бог благословить його старі гетри, — відповів Сем, виглянувши за хвіртку. — Він із своїм потайним ліхтарем стереже заулок. Ніколи за життя не бачив я такої людини. Його душа, напевно, народилася років на двадцять п'ять пізніш як його тіло.
Та в містера Вінкля не було часу слухати хвалебні слова своєму приятелеві. Він зскочив з муру, кинувся до ніг міс Арабели й запевняв, що кохає дівчину, із красномовністю, гідною самого містера Піквіка.Раптом містерові Піквікові здалося, що хтось іде заулком, і він прожогом кинувся попередити своїх приятелів про небезпеку. По перших же словах ученого мужа містер Вінкл переліз через мур назад, а міс Арабела скрикнула й побігла додому.
Карета стояла на своєму місці, коні відпочили, шлях був накочений, фурман — у доброму гуморі. Раніш як Містер Піквік встиг звести дух, товариство було вже коло готелю Чагарник.
— Ідіть зараз же до будинку, сер, — сказав Сем, допомагаючи своєму панові висідати з екіпажа. — Після таких вправ не можна лишатись на вільному повітрі. — Вибачте, сер, — звернувся він до містера Вінкля, — сподіваюся, все вийшло на добре, сер?
Містер Вінкл стиснув Семові руку й шепнув йому на вухо:
— Все гаразд, Семе; все гаразд.