Посмертні записки Піквікського клубу/XXXI
| ◀ XXX | Посмертні записки Піквікського клубу пер.: Микола Іванов XXXI |
XXXII ▶ |
|
|
Містер Том Рокер — джентлмен, що супроводив містера Піквіка, — зійшовши вниз сходами, раптом узяв праворуч, пройшов крізь одчинені навстяж двері, піднявся по інших коротеньких сходах і ступив у довгий вузенький коридор, брудний і низький, ледве освітлюваний з двох противних кінців парою вікон.
— Оце тут, — сказав джентлмен, засунувши руки в карман і через плече поглядаючи на містера Піквіка, — оце тут у нас заля для прогулянок.
— А! — мовив містер Піквік, дивлячись на темні засмічені сходи, що, здавалося, провадили до цілого ряду вогких похмурих глибок, — а то, певне, льохи, де в'язні переховують своє вугілля. Неприємна штука, я думаю, спускатись туди, але зате вони дуже вигідні.
— Дивно було б, якби не були вони вигідні, — одповів джентлмен. — Адже там живе чимало люду, і добре живуть, насмілююсь гадати.
— Любий друже, — мовив містер Піквік, — невже ви хочете сказати, що в цих жахливих скотах мешкають людські істоти?
— Як то хочу сказати? — обурився й здивувався містер Рокер. — А чому б я не казав цього?
— Живуть! Вони живуть там унизу? — згукнув містер Піквік.
— Авжеж живуть там унизу й помирають, і помирають досить часто. І що вас дивує? Зрештою, це зовсім не погане місце. Хіба не вірно?Сказавши це, Рокер так люто зиркнув на містера Піквіка, що той узяв за краще не підтримувати розмови й не відповів нічого.
— А це, — мовив містер Рокер, спиняючись, щоб звести дух, коли вони дійшли до такого точнісінько коридора на другому поверсі, — це — наша кав'ярня. Ще вище буде третій поверх, а ще вище — дах. Тепер сюди; там кімната доглядача, де ви спатимете сьогодні, — і містер Рокер у супроводі містера Піквіка й Сема Велера побрався ще вище.
Всі сходи освітлювались вікнами, що виходили на рінистий двір, обгороджений високим цегляним муром, засіяним залізними зубцями. За поясненням містера Рокера, в'язні грали тут у м'яча; а далі, з слів того ж таки джентлмена, з'ясувалося, що ближче до Фарінгтонської вулиці єсть ще другий, менший двір, узиваний „картинна галерія“, бо на мурі там один ув'язнений маляр намалював багато військових суден під усіма вітрилами та інші мистецькі твори.
Подавши зазначені відомості, провідник дістався нарешті до третього поверху і одчинив двері в самому кінці маленького коридорчика, виявивши за ними не дуже привабливу на позір кімнату з вісьмома чи дев'ятьма залізними ліжками.
— О! — сказав містер Рокер, притримуючи двері, щоб вони не зачинялися, і переможно поглядаючи на містера Піквіка. — Оце й єсть ваше помешкання.
На обличчі містера Піквіка, проте, позначилось так мало задоволення кімнатою, що ображений Рокер удався до Сема, який до того часу додержував гордовитої мовчанки.
— Це — кімната, молодий чоловіче, — мовив містер Рокер.
— Бачу, — відповів Сем і приязно хитнув головою.
— Такої кімнати ви не знайдете й у Фарінгтонському готелі; як ви думаєте? — поблажливо посміхнувся містер Рокер.
Містер Велер примружив одно око. Це могло позначати і те, що він згоден з містером Рокером, і те, що він не згоден із ним, і те, нарешті, що в цьому питанні він не має власної думки. Виконавши такий маневр, містер Велер заходився розпитувати, которе з наявних дев'ятьох ліжок містер Рокер улесливо схарактеризував як таке, що з нього і вставати не захочеш.
— Оце, — показав Рокер на поржавіле ліжко в одному з кутків. — Таке вигідне, що як ляжеш, то мимоволі заснеш.
— Мені здається, — сказав Сем, з видимою огидою дивлячись на зазначені меблі, — мені здається, що, облягаючись на ньому, можна не вживати маку.
— Безперечно, — погодився містер Рокер.
— І я думаю, — вів Сем далі, скоса поглядаючи на свого пана й шукаючи на його обличчі симптомів одмовлення від попередніх плянів, — я думаю, що інші джентлмени, які сплять тут, — таки джентлмени.
— Справжнісінькі, — відповів містер Рокер. — Один з них випиває щодня дванадцять пінт елю і ніколи не кидається своєї люльки; навіть коли їсть.
— Це, певне, великий пан, — здогадався Сем.
— А як же, — ствердив містер Рокер.
Та ці відомості ані трохи не схитнули намірів містера Піквіка, і великий муж, посміхнувшись, повідомив про своє бажання зазнати на собі наркотичних властивостей ліжка. Сказавши, що облягатись в'язень може хоч зараз же й без ніяких зайвих формальностей, Рокер пішов до себе, і містер Піквік з Семом залишились самі.
Погулявши трохи по „картинній галерії“, наш герой попросив Сема зняти на ніч нумер в якомусь поблизькому готелі, а ранком зайти сюди умовитись про приставку його гардероби з Джорджа та Яструба. Після цього містер Піквік попрощався з Семом і подавсь на гору спати.
Дуже некомфортабельна кімната доглядача мала на той час єдину вартність — крім містера Піквіка, в ній не було нікого. Отже, сівши на своє куценьке ліжко, він почав вираховувати, скільки грошей заробляє доглядач на цьому брудному помешканні річно. Математичні обчислення довели, що ця кімната не менш зисковна, ніж цілий квартал будинків десь на околицях Лондону. Задовольнивши свою цікавість, містер Піквік почав обмірковувати, які принади могли спокусити муху, що повзала по його галанцях, залетіти до в'язниці, тоді як у неї було на вибір стільки вільного повітря, і прийшов до висновку, що муха збожеволіла. Встановивши це, він відчув, що хоче спати, а тому видобув з кишені нічний ковпак, насунув його на голову, ліг на ліжко й миттю заснув.
— Браво! Тепер на пальці, а тепер на п'яту! Піруєт! Ловко, Зефіре! Бий мене сила божа, як балет то не твоя натура. Вище! Ура! — Ці голосні викрики, супроводжувані вибухами сміху, збудили містера Піквіка з першого сну, того глибокого сну, коли, проспавши якісь півгодини, думаєш, що спав цілі три тижні, а то й місяць.
Викрики ті припинилися тільки тоді, як уся кімната здригнулася, шибки у вікнах задзвеніли, а ліжка підскочили вгору. Містер Піквік теж підскочив і в німому здивуванні дивився на сцену, що відбувалась перед ним.
Якийсь чоловік у зеленому фраці, коротеньких — до колін — плисових штанцях і сірих бавовняних панчохах виробляв найпопулярніші фігури джиґі з карикатурною ґрацією, що в сполученні з його убранням була невимовно кумедна. Другий чоловік, п'яний, як грязь, роздягнений сидів на ліжку і з надзвичайним чуттям виспівував, які міг пригадати, уривки з одної комічної пісеньки. Третій, примостившися на краї одного з ліжок, з виглядом великого знавця плескав у долоні обом виконавцям і підбадьорював їх вигуками, що, як ми казали, збудили містера Піквіка.
Це був високий на зріст хлопець, з темнооливковим видом і рясними бурцями, що сходились докупи під підборіддям. Вся постать цієї людини мала на собі печатку волоцюзтва, якоїсь розпусної чепурности і безсоромного шахрайства. Він перший спостеріг, що містер Піквік прокинувся, і, підморгнувши до Зефіра, з глузливою серйозністю попросив його не будити джентлмена.
— А, боже мій, — невже ж джентлмен прокинувся! — з удаваним здивуванням скрикнув Зефір, повертаючись на п'ятах. — Чуєш ти, Шекспіре? Як ідеться, сер? Як здоров'я Мері і Сари, сер? А що з старою там, вдома, сер? Як писатимете їм, не забудьте, прошу, вкласти в перший же конверт мої привітання і запевніть, що
— Не турбуй джентлмена своїми чемностями, Зефіре, — веселим тоном сказав чоловік із бурцями. — Ти ж бачиш, що йому охота вкинути чарчину. Ти спитав би краще, чого саме він хоче випити.
— А правда; я й забув зовсім, — погодився танцюриста. — Чого буде вам завгодно хильнути, сер? Портвайну, чи ви волієте вишнівки? Я з свого боку порадив би вам елю, сер. — А, може, ви хочете спробувати портеру, сер? Дозвольте мені мати приємність зняти ваш нічний ковпак, сер. І промовець стягнув цю частину вбрання з голови містера Піквіка й насадив її на голову п'яного чоловіка, який, певний, що розважає численних слухачів, наймеланхолійнішим тоном виводив своєї комічної пісні.
Силоміць зняти нічний ковпак з вашої голови й накласти його на незнайомого, дуже неохайного джентлмена — жарт, хоча й дотепний, але, безперечно, неприємний для того, кого взято на жарт. Так само поставився до нього й містер Піквік, що без ніякого попередження схопився з ліжка, зацідив Зефіра в груди так, що тому відібрало значну частину здібностей, зв'язаних з його ім'ям, і, здобувши свій ковпак, одважно прибрав оборончої пози.
— Ну, виходьте, виходьте обидва, обидва виходьте! — згукнув містер Піквік, задихаючись од обурення не менш, ніж од виявленої ним енерґії.
Вразила ворогів сміливість містера Піквіка чи та спритність і швидкість, з якими він вихопився з під ковдри і всією своєю вагою навалився на танцюриста, ми не знаємо. В кожному разі, обоє були вражені й збентежені, бо замість відповісти на виклик вони перезирнулися й вибухнули оглушливим реготом.
— Хватський хлопець, люблю за це, — сказав Зефір. А тепер плигайте знову на ліжко, а то застудитесь. Не забилися, сподіваюсь? — і він простягнув п'ятірню розміром з жовту руку, що іноді висить над крамницею рукавичника.
— Звичайно, не забився, — відповів містер Піквік. Його збудження вже минулося, і він почував, як долівка холодить йому ноги.— Дозвольте й мені мати честь, — подав свою правицю джентлмен з бурцями.
— Дуже радий, сер, — сказав містер Піквік і, врочисто стиснувши простягнені до нього руки, знову ліг на ліжко.
— Мене зовуть Сманґл, сер, — ознайомив чоловік з бурцями.
— Оо! — протяг містер Піквік.
— А мене — Майвінс, — сказав танцюриста.
— Надзвичайно приємно, сер, — мовив містер Піквік.
— Гм! — кахикнув Сманґл.
— Прошу, сер, ви щось сказали? — звідався містер Піквік.
— Ні, нічого, — одповів той.
— А мені здалося, що ви вимовили якесь слово, пояснив містер Піквік.
Все це було надзвичайно мило й люб'язно, і, аби дійти остаточної злагоди, містер Сманґл не один раз запевняв містера Піквіка, що дуже поважає почуття джентлмена. Це признання робило йому велику честь, бо, глянувши на Сманґля, ніхто не подумав би, що такі почуття можуть бути зрозумілі для нього.
— Ви потрапили сюди як банкрут, сер? — спитав містер Сманґл.
— О, ні, — відповів містер Піквік. — Я зовсім не банкрут.
— То вас, може, незабаром і звільнять?
— Боюся, що ні, — сказав містер Піквік. — Я одмовився платити відшкодування в одній справі і через це й опинився тут.
— Ах, — зідхнув Сманґл, — а мене занапастив папір.
— У вас була паперова крамниця? — наївно спитав містер Піквік.
— Крамниця? Нічого подібного. Хай вона згорить, та крамниця! Я настільки поважаю себе, що не став би торгувати. Ні, кажучи про папір, я маю на увазі векселі.
— А! ви вживаєте це слово он в якому розумінні, — здогадався містер Піквік.
— Чорт побирай! Невдача може спіткати кожного джентлмена, — сказав містер Сманґл. — Ну, і що ж з того? Тепер ось я у в'язниці. Добре! Гаразд! Так хіба ж я став гірший через це? Га?
— Ані трішки, — заспокоїв його містер Майвінс.
— О, бачите! — зрадів містер Сманґл. — Та що ж ми розмовляємо, а нічого не п'ємо. Треба сполоснути горлянку краплею хересу. Новий наш сусіда поставить, Майвінс приставить, а я допомагатиму пити. Це й буде розподіл праці по-джентлменськи.
Аби не заходити в зайві суперечки, містер Піквік охоче погодився з цією пропозицією й передав гроші містерові Майвінсові, що прожогом кинувся до буфету, бо було вже близько одинадцятої.
— Слухайте, скільки ви йому дали? — спитав містер Сманґл, скоро тільки приятель його пішов з кімнати.
— Півсоверена.
— Збіса догадливий джентлмен цей Майвінс, — сказав містер Сманґл. — Надзвичайно догадливий! Я не знаю другого, такого догадливого, але… — тут містер Сманґл спинився й недовірливо похитав головою.
— Адже ви не думаєте, що він здатний привласнити чужі гроші? — занепокоївся містер Піквік.
— Ні, і, завважте, я не казав цього. Я сказав тільки, що він збіса догадливий джентлмен. А втім, не завадило б, якби хто пішов подивитися, що він там робить. Чи не занурив він випадком свого дзьоба в пляшку? Або чи не загубив часом решти грошей дорогою? Все може трапитись. Гей, ви, сер, біжіть мені миттю вниз та догляньте того джентлмена! Чуєте?
Останнього наказа було адресовано до маленького, боязкого на позір чоловіка, дуже вбого вдягненого, що ввесь цей час сидів скандзюбившись на ліжку і, видима річ, ніяк не міг призвичаїтись до свого нового становища.
— Ви знаєте, де буфет, сер? — знову звернувся до нього Сманґл. — Зараз же біжіть униз і скажіть тому джентлменові, щоб прийшли допомогти йому вести пляшку. Або… стоп… я навчу вас, як обдурити його, — сказав Сманґл, лукаво всміхаючись.
— А як? — зацікавився містер Піквік.
— Ви скажете йому, щоб на решту грошей він купив сигар. Знаменита штука. Біжіть же і перекажіть йому про сигари. Вони не загинуть марко, — удався Сманґл до містера Піквіка. — Я їх палитиму.
Маневр вигадано так дотепно і виконано його з такою самовпевненістю, що містер Піквік не став би перешкоджати здійсненню його, якби навіть і мав на те змогу. Невдовзі повернувся містер Майвінс з пляшкою хересу. Частину його містер Сманґл вилив у дві маленькі порепані чашки і зауважив при цьому, що справжній джентлмен, опинившися в скрутному становищі, не повинен вередувати, а мусить пити безпосередньо з пляшки. І на доказ своєї щирости він, привітавши шановну громаду, одним проковтом наполовину спорожнив пляшку.
Коли в кімнаті, в наслідок таких заходів, утворилася атмосфера цілковитого порозуміння, містер Сманґл заходився розважати слухачів оповіданням про романічні пригоди, що подеколи траплялися в його житті. Задовго перед тим, як він закінчив розказувати цікаві подробиці з своєї біографії, містер Майвінс звалився на ліжко й захріп, а незабаром його слідом пішла й решта авдиторії.