Посмертні записки Піквікського клубу/XXXIII
| ◀ XXXII | Посмертні записки Піквікського клубу пер.: Микола Іванов XXXIII |
XXXIV ▶ |
|
|
На Португальській вулиці у високій, погано освітлюваній і погано провітрюваній кімнаті за невеличкими конторками майже через цілий рік засідають, залежно від кількости справ до розв'язання, один, два, три, а то й чотири джентлмени в перуках. Праворуч од них — місця для адвокатів, ліворуч за загорожею сидять невиплатні винуватці. Джентлмени в перуках — комісари суду для невиплатних винуватців. Приміщення, де вони сидять, — самий суд.
Та найцікавіше тут — аторнеї, що сидять за довгим неприкритим столом трохи нижче за комісарів. Найвидатнішою професійною ознакою цих джентлменів єсть синя торба і хлопець, здебільшого юдейської віри. В аторнеїв немає спеціяльних контор. Вони провадять свої справи по корчемних залях і в дворах в'язниць, де вони збираються цілим гуртом і перехоплюють один у одного клієнтів, як візники їздців.
Містер Соломон Пел, один з членів цієї вченої корпорації, був ситий блідий чоловік у сурдуті, що одної хвилини здавався зеленим, а другої — брунатним, з оксамитним коміром такого ж хамелеонового кольору. Лоб у нього був низький, вид — широкий, голова — велика, а ніс — скривлений на один бік, немов природа, обурена поміченими нею особливостями його вдачі, з пересердя вщипнула його за цю висунуту частину тіла.
— Я певний, що виграю його, — сказав містер Пел.
— Ви думаєте? — спитав той, кого хотіли запевнити — Безперечно, сер, — відповів містер Пел. — Але разі він звернеться до якогось потайного адвоката, за наслідки не ручуся.
— Аа! — аж роззявив рота його бесідник.
— Ні, не ручуся, — і містер Пел стулив губи, насупив брови і з таємничим виглядом похитав головою.
Місце, де відбувалася ця розмова, — корчма саме навпроти суду для невиплатних винуватців, а особа, з якою цю розмову провадилось, — ніхто, як містер Велер старший. Він прийшов сюди підбадьорити та розважити одного свого друга, що подав до суду заяву про визнання його невиплатним винуватцем. Справу мали заслухати сьогодні, і містер Велер у тій хвилі радився аторнеєм приятеля.
— А де ж той Джордж? — спитав старий джентлмен.
Містер Пел кивнув головою в напрямку суміжної залі, і містер Велер зараз же подався туди, де з півдванадцятка товаришів з фаху палко привітали його з'явлення.
Невиплатний джентлмен, пройнятий гарячою, але нерозумною пристрастю до орендування поштових станцій, що й посадовили його на лід, виглядав зовсім задовільно й заспокоював своє хвилювання шримсом та портером.
— Ну, Джордже, — сказав містер Велер старший, скидаючи сурдут і сідаючи з властивою йому поважністю. — Як ідеться? Все гаразд назовні, все повним-повнісінько всередині?
— Все гаразд, старий, — відповів невиплатний джентлмен.
— Передав комусь сіру кобилу на схованку? — стурбовано звідався містер Велер.
Джордж, притакуючи, нахилив голову.
— Оце добре, — зрадів містер Велер. — Сподіваюся, ти віддав і карети?
— Заховав у надійному місці, — заспокоїв його Джордж, одкручуючи голівки шістьом шримсам і ковтаючи їх без ніякого іншого додатку.
— Чудово, чудово, — схвалив містер Велер. — Завжди треба гальмувати, як з'їздиш із пагорбка. А подорожню направлено? — Баланса, сер, складено так, що до нього не причепишся, — відповів Пел, зрозумівши алегорію слів містера Велера.
Містер Велер задоволено кивнув головою і, показуючи на свого друга Джорджа, спитав:
— А коли ви роздягнете його?
— Він стоїть третій у спискові, — сказав містер Пел, — я думаю, за півгодини дійде і йому ряд. Мій клерк повідомить нас, коли треба буде його до суду.
Містер Велер, захоплений талантами аторнея, озирнув його з голови до п'ят і почтиво спитав:
— А чого б нам випити, сер?
— А! ви вельми люб'язні, сер, — відповів містер Пел. — Та тільки, слово чести, я не звик до… час ще дуже ранній, я майже що… Ну, то нехай вже тоді принесуть мені пенсів на три рому.
Служниця, що передбачала цей наказ, зараз же поставила перед містером Пелем повну склянку й ретирувалася.
— Джентлмени, — проголосив містер Пел, роздивляючись довкола. — За успіх вашого друга! Я не люблю величатися, джентлмени; це — проти моїх правил; але я повинен сказати, що якби вашому приятелеві не пощастило потрапити до рук такого… Ні, я вже краще мовчатиму. На добре здоров'я пивши, джентлмени!
Одним духом спорожнивши свою склянку, містер Пел облизав губи й поблажливо глянув на гурт фурманів, що, очевидячки, вбачали в ньому мало не божество.
— Ну, на чому ж ми спинилися? — спитав правний юриста. — Про що я казав, джентлмени?
— Ви, здається, зауважили, що не заперечували б проти другої склянки, сер? — з серйозним виглядом підказав містер Велер.
— Ха-ха-ха! — засміявся Пел. — Здорово сказано, здорово. Фахівець з вас, бачу, гарний. Такого раннього часу, мабуть, воно занадто… Ну, та вже нехай буде так, як ви казали, дорогий сер! Гм!
Цей останній звук було солідне, повне самоповаги покашлювання, і ним містер Пел хотів відзначити, що вважає за недоречне виявлений деким із слухачів нахил до веселощів.— Небіжчик лорд-канцлер дуже любив мене, джентлмени, — ознаймив містер Пел.
— Честь і слава йому за це, — схвалив містер Велер.
— Та хіба ж могло бути інакше? — здивувався клієнт Пелів.
— Звичайно, інакше й не могло бути, — сказав червоновидий чоловік, що досі не мовив ні слова і, здавалося, не вмів говорити.
Шепіт ухвали перебіг по авдиторії.
— Пригадую, джентлмени, — вів далі містер Пел, — випало мені якось обідати з ним. Було нас тільки двоє, але всього наставили ніби на двадцять душ. З правого боку від нього — велика державна печатка, а її охороняє чолов'яга в перуці, в панцері й у шовкових панчохах — і так завжди буває, джентлмени. Ось він і каже до мене: „Пеле, каже, — не будьте плохута, Пеле. Ви — людина талановита; ви можете кого завгодно провести через суд для невиплатних винуватців, Пеле. Наша країна мусить пишатися вами, Пеле“. Оце він казав мені від слова до слова. „Мілорде, — відповідаю, — ви лестите мене.“ — „Ні, каже, Пеле, нехай я буду проклятий, коли це неправда“.
— Так він і сказав? — звідався містер Велер.
— Так самісінько, — ствердив Пел.
— Ну, тоді парлямент мусив був оштрафувати його за клятьбу. І будь він людина незаможна, напевне, оштрафував би, — сказав містер Велер.
— Але, голубчику, — то ж була конфіденційна розмова, — пояснив Пел.
— Яка розмова?
— Конфіденційна.
— Ну, якщо так, — погодився, помізкувавши трохи, містер Велер, — якщо він кляв самого себе, та ще в конфіденційній розмові, то інша річ.
— А як же? звичайно, в конфіденційній. Ріжниця величезна. Ви ж розумієте?
— Так, розумію. Це зовсім міняє справу. Ну, а що було далі, сер?
— Ні, більше я не розповідатиму, — серйозним тоном відповів Пел. — Ви ж знаєте, сер, розмова була цілком приватна й суто конфіденційна… Приватна й конфіденційна, джентлмени. Джентлмени, я — юриста з фаху. Може, мені складають велику ціну в моїй професії, а, може, і ні. Це знають люди. Я сам не казатиму нічого. Дехто в цій кімнаті дозволив собі зробити зауваження, образливе для репутації мого благородного друга. Я був необачний. Я відчуваю, що не мав ніякого права розповідати про наші приватні справи без його згоди. Дякую вам, сер, спасибі.
І, давши в такий спосіб полегкість своєму сумлінню, містер Пел засунув руки в кишені, насупив брови і з жахною рішучістю вихилив ще одну склянку на три пенси.
Ледве встиг він пройти до такого вироку, як до кімнати вдерся хлопчик із синьою торбою і сповістив, що починають розглядати справу Джорджа. Діставши таке повідомлення, все товариство прожогом кинулось на вулицю й стало проторовувати собі шлях до суду — попередня операція, що, як вирахувано, бере звичайно від двадцять п'яти хвилин до півгодини.
Дужий містер Велер всією своєю вагою ввігнався в натовп, сподіваючись так або інак продертися до суду. Успіхи його не дорівнювали його сподіванкам, бо він забув зняти свого капелюша, і якась невидима особа, що по ногах її він завзято толокся, ударом п'ястука насунула йому головний прибір на самісінькі очі. А втім, ця особа, очевидно, покаялася в своїй запальності, бо, видавши невиразний крик подиву, втягнула старого джентлмена в залю засідань і по гарячім змаганні визволила з-під капелюша його лице й голову.
— Семі! — згукнув містер Велер, діставши змогу впізнати свого визвольника. — Ти добрий і ніжний син, хлопчику. Ач, як налатав боки старому батькові.
— А звідки міг я знати, що це ти? — заперечив син. — Хіба що мусив був здогадатися з ваги твоїх чобіт.
— Правда твоя, Семі, — відразу відійшов старий. — Але що ти тут робиш?
Сем докладно переказав останню розмову, що він її мав з містером Піквіком.
— Лишатися там самому! Бідолашний! — здивувався Велер старший, — і не мати поблизу нікого, хто відстоював би його. Це неможливо, Семі! Зовсім неможливо!— Звичайно ж, неможливо, — погодився Сем. — Я казав це ще перед тим, як прийшов сюди.
— Адже вони з'їдять його живцем, Семі, — бідкався старий.
— Так думаю і я, — сказав Сем. — А чи не бачиш ти якого виходу з цього становища?
— Ні, не бачу Семі.
— Ніякого?
— Ніякого. Хіба що, — тут промінь блискучої думки освітив обличчя старого, і, нахилившись до вуха сина, він прошептав: — Хіба що ми винесемо його зашитого в матраці або переберемо за стару жінку та ще напнемо на голову зелений серпанок.
Сем зневажливо поставився до обох пропозицій і повторив своє запитання.
— Ні, — одмовив старий джентлмен, — якщо він не хоче, щоб ти там залишався, Семі, то я не бачу ніякого виходу.
— Тоді я скажу тобі, що треба робити. Я попрошу тебе позичити мені двадцять п'ять фунтів.
— Ну, а потім? — зацікавився містер Велер.
— Потім? А, може, ти за п'ять хвилин зажадаєш, щоб я повернув тобі їх. А я, мабуть, відповім, що не хочу платити. Адже тобі не спаде на думку заарештувати через такий невеличкий борг свого власного сина й посадовити його у Флітську в'язницю?
По цих словах батько й син замінялися складним телеграфним шифром кивів та мигів, після чого містер Валер сів на кам'яні сходи й реготався аж доки не став червоний, як буряк.
— Що то за стара личина! — скрикнув Сем, обурений таким марнотратством дорогоцінного часу. — Чого ти регочешся, коли в нас і так нема зайвої хвилини? Де в тебе гроші?
— В чоботі, Семі, в чоботі, — одповів батько, приводячи до ладу риси свого обличчя. — Подерж мого капелюша, Семі.
Позбавившись цієї перепони, містер Велер раптом нахилився на бік, сунув руку за праву халяву і по довгому шуканні видобув велику кишенькову книжку на цупких шкуратяних застіжках. З тої книжки він витяг пару ремінців для пуги, три або чотири пряжки, маленьку торбочку зі зразками збіжжя і, нарешті, в'язку брудних банкнот, звідки він одрахував потрібну суму й передав її Семові.
— А тепер, Семі, — сказав старий джентлмен, коли ремінці, пряжки, торбочка із зразками й решта банкнот були знову в книжці, а книжка лежала в тій самій кишені, — тепер, Семі, я познайомлю тебе з добродієм, що миттю оборудує нашу справу. У нього мозок, як і в жаби, розкиданий по цілому тілі і сягає аж до пучок. Лорд-канцлер — його сердечний приятель, Семі, і, скажи тільки, чого ти хочеш, то він запакує тебе хоч до смерти-віку.
І містер Велер зараз же розшукав мудрого Соломона Пеля й просив його негайно подати заяву про стягнення з Семюєля двадцять п'ятьох фунтів або про ув'язнення його. Гонорар і гроші на судові витрати зазначений Соломон Пел мав дістати авансом.
Аторней був у чудовому гуморі — його клієнта допіру визнано за невиплатного винуватця. Він схвалив Сема за таку відданість своєму панові, сказав, що це звело йому на думку його власну прихильність до його друга — лорда-канцлера, і відрядив містера Велера до Темпля скласти присягу про наявність боргу.
— Все гаразд, Семі, — згукнув містер Велер, повернувшися з Темпля.
— Судовий пристав буде тут на четверту, — сказав містер Пел. — Маю надію, що наш винуватець не втече до того часу. Ха-ха-ха!
— Може, мій жорстокий родитель зглянеться на мене, — засміявся Сем.
— Ні, — одказав Велер старший.
— Дуже прошу, — благав Сем.
— Ні в якім разі, — не здавався невблаганний кредитор.
— Я видам тобі векселя й сплачуватиму по шість пенсів на місяць.
— Векселів не беру.
— Ловко, ха-ха-ха! — реготався містер Пел, підсумувавши витрати. — Надзвичайно кумедна історія. Скопіюйте це, Бенджемене, — і Пел знову засміявся, показуючи підсумок містерові Велерові.— Спасибі, спасибі, — подякував юриста, беручи ще кілька засмальцьованих банкнот з книжки містера Велера. — Три з половиною та півтора буде п'ять. Дякую вам, містер Велер. Ваш син навдивовижу люб'язний молодий чоловік. Це чудова властивість у вдачі молодого чоловіка, чудова, — і містер Пел, весело всміхаючись, заховав гроші собі в кишеню.
Приставлений до контори в'язниці, Сем був у належний спосіб доручений доглядові містера Рокера і по закінченні всіх потрібних формальностей пішов одвідати містера Піквіка.
— Заходьте! — згукнув містер Піквік, коли Сем постукав у двері.
Сем увійшов, скинув капелюша й усміхнувся.
— А, Семе, дорогий мій! — зрадів містер Піквік. — Я зовсім не хотів образити вас учора. Ви неправильно зрозуміли мене, вірний мій друже. Кладіть капелюша і дозвольте пояснити мої слова.
— Ви хочете зробити це зараз, сер? — спитав Сем.
— Звичайно; а чому б ні? — здивувався містер Піквік.
— Я волів би, щоб ви не поспішали.
— Чому?
— А тому… — вагався Сем.
— Отже, чому? — настоював містер Піквік, занепокоєний поведінкою свого слуги.
— Тому, що я мушу ще врегулювати деякі справи.
— Які справи? — щораз більше дивувався містер Піквік.
— Та так; нічого особливого.
— А якщо нічого особливого нема, то ви можете спершу вислухати мене.
— Я все ж думаю, що це краще зробити згодом.
Схвильований містер Піквік не міг вимовити й слова.
— Річ у тім… — почав був Сем.
— Ну, в чім же річ? — скорив його містер Піквік.
— Річ у тім, — наважився нарешті Сем, — річ у тім, що я маю ще розшукати собі ліжко на ніч.
— Ліжко на ніч? — не зрозумів містер Піквік.
— Так, сер, ліжко на ніч. Справа в тім, що тепер і я в'язень. Мене заарештовано за борги.— Вас заарештовано за борги!
— За борги, сер. І той, хто засадив мене сюди, не випустить мене, доки вас не буде звільнено.
— Що це все значить? — суворим тоном спитав містер Піквік.
— Значить те, що я кажу, сер, — одповів Сем. — І якщо мені доведеться сидіти тут сорок років, я не заперечуватиму. Оце й усе.
Вимовивши це з великим піднесенням, Сем у стані невластивого йому збудження швиргонув на підлогу капелюша і, схристивши на грудях руки, одверто глянув на свого пана.