По незнаних закутках/У чаплях
| ◀ Степ і степ, один без краю | По незнаних закутках У чаплях |
По незнаних закутках українських ▶ |
|
У ЧАПЛЯХ.
(Державний степовий заповідник, кол. «Асканія Нова»).
Проф. Гекк, директор берлінського зоосаду.
Після двогодинної невпинної їзди автом, коли очі ваші стомилися від безмежних степових просторів, коли вас обвіяли теплі ласкаві хвилі суховія й щедро вкрив чорний степовий пил, в далечині верстов за 10–15, з'являється Асканія.
Той, хто вперше їде до заповідника й нетерпляче чекає його побачити, розчаровується:
«Якийсь невеличкий лісок на обрії… і більше, нічого… Замість тих див і чудес, про які чув і читав».
Лісок збільшується. Вже здалеку видно, що навколо цього зеленого острова швидким пульсом (швидким, як на степовий темп) б'є життя.
Метушаться, працюють люди, видно великі отари овець, худоби. Навіть флегматичні степові можари рухаються швидше, як звичайно.
Серед зелені стремить висока кругла вежа заповідникового водогону з парапетом і тонкою стрункою щоглою. З парапету вдень і вночі пильно оглядає степ вартовий — чи не промайне, бува, десь смужка диму, чи не спалахне полум'я, — ознака страшного ворога — степової пожежі.
А з вершечка щогли вночі привітно світить далеко в степ електричний лихтар, який тут з пошаною звуть «маяком».
Ліворуч — лікарня й кирха, перетворена на кіно, вітряк, цегельня… Праворуч — чепурні чистенькі будиночки, яких багато бувало по старих великих маєтках. За будинками — дерева.Ще один крутий поворот — і авто зупиняється на широкій довгій вулиці з будинками обабіч. Всі вони на один лад: білі, чисті, високі, з характерними, крутими черепичними дахами. І повз них рядами — та ж таки біла акація, жовтолиста, зачувріла.
— Так, так. Я вже справді не раз бачив і такі вулиці, і такі будинки, — геть усе: колись по старих маєтках, і недавно — по радгоспах.
Але киньте ваші безпідставні сумніви й упередження, скептичні мандрівники з далекого міста!
Киньте, бо ви ще нічого не бачили, нічого не знаєте!
Щира культурна гостинність і зразковий порядок вражають у Чаплях з першого ж кроку. Від пристойних, чистих, світлих кімнат екскурсійного дому, де, ввесь час міняючись, товчуться різні люди з різних закутків Союзу, починається це вражіння — і не залишає вас до кінця.
Професори й студенти, дослідники й школяри, художники й репортери, не кажучи вже про силу силенну масових робітничих, селянських та червоноармійських екскурсій, — всі здобувають у заповіднику не тільки вщерть нових вражінь, не тільки знаходять матеріяли для наукової роботи, а й сприятливі умови, щоб жити, обдивлятися, вивчати й працювати. Щодня привозить автобус з вокзалу нових відвідувачів і відвозить старих; щодня тачанки й можари, вщерть навантажені екскурсантами, виїздять у степ на досліди. І скільки захоплених розмов, скільки блискучих здивованих очей, ба навіть ахів та охів — в гуртках експансивної молоді.
Свої культурно–просвітні завдання заповідник виконує добре, і в цьому його велика заслуга.
Ми не екскурсанти, і через те у нас немає жодного пляну, жодної системи. Кожний робить, що хоче, іде, куди хоче… Цілковита воля…
Ходімо в зоопарк — тихо, поволі, без розмов, без галасу. Тоді ми побачимо його в усій красі.
Чепурно прибрані алеї густого парку, плутані лабиринтом, ведуть до ставка. У найбільшу спеку тут холодок і затінок, вершини старих дерев переплелися листям і соняшний промінь падає на стежки строкатими плямами, ніби продершись через густе мереживо. Поміж алеями — канави з чистою прозорою асканійською водою, а по канавах гуртками плавають спокійні нелякані качки. Не хатні качки, а звичайнісенькі крижні. Це здебільшого, як і ми, тимчасові мешканці заповідника, невільні екскурсанти великої подорожі з півночі на південь. Ставки заповідника для них — тільки станція, тимчасовий відпочинок. Але тут їх ніхто не турбує, і поживши в заповіднику деякий час, вони скидаються скоріше на звичайних хатніх качок десь у селі на ставку, ніж на дику, обережну птицю.
Надвечір по алеях спокійно й поважно мандрують зайці — теж звичайні, дикі. Он охайний заяць чи зайчиха посеред алеї старанно робить свій вечірній туалет. Вони зійдуть з дороги перед вами, щоб зараз же після вас знову вийти на алею й далі чистити лапою за вухом, чи розчісувати вуса.
Густе мереживо паркового листя прорізає соняшний промінь. Він потрапляє в найзатишніші закутки. Під соняшним промінням найвибагливішими комбінаціями барвистих колірів виблискують екзотичні фазани різних видів, а серед них найкращі — сріблясті й золотисті. Колись у заповіднику жило кільканадцять видів фазанів, але вони так переплутались і перепарувались між собою, що утворили якусь невиразну мішанину, серед якої тільки сріблястого й золотистого напевно розпізнають. Фазанів взагалі багато в заповіднику, і через те вони вилітають у степ, де часто потрапляють на зуби хитрому лисові. А весною, коли час гніздуватися, в зоопарку відбуваються бої не на життя, а на смерть, за кожне затишне містечко для гнізда. Найлютіші вороги фазана це їжак та сорока: вони безжалісно випивають фазанячі яйця і, коли б за цим не стежили й з ними уперто не боролися, іжаки з сороками швидко винищили б пишний рід фазанячий.
Дика коза тихо переходить вашу стежку; здалеку якимсь дияволом бородатим перестрибне через алею тур і зникне, як мара, в кущах. У той же час на гиллі, в листі метушиться й щебече незлічене, різноманітне, дрібне птаство.
Подібного вражіння не дає жоден зоологічний парк.Бо навіть у найкращому з них тварина — в'язень, а тут усі вони вільні громадяни: геть і ті, що живуть у вольєрах, почувають себе вільно. Навіть жартуючи, ніхто не лякає в заповіднику ні звіря, ні птиці, і дика тварина тут, — ба, на жаль, тільки тут, — чує в людині друга. І цим насамперед цілком паралізується гостра мислівська жадоба стріляти, бо втрачається основний живчик кожного полювання — труднощі добути дичину. Не піднялася б рука стріляти там, де навіть полохливий заєць дивиться на вас по-приятельському, з довір'ям.
Але часами в зоопарку чути поодинокі постріли. Почувши постріли, шепніть «вічну пам'ять» хижакові, що спробував
тут крадькома поживитися. Такий сміливий ласун неодмінно натрапить на зіркого доглядача Енгеля, що завжди тут у парку понад ставком з люлькою в зубах. Здебільшого він сидить з вудкою на березі, а в нього під рукою рушниця. Енгель має понад шістдесят років, гостре око й тверду, певну руку: його стара латана рушниця не знає промаху.
Вся краса зоопарку виявляється тільки тоді, коли перед вами розкривається ставок з його островами й берегами, збудованими так чудово й різноманітно, що кожна птиця знайде тут місце для гнізда і для відпочинку по своїй вдачі.
А птиці тут сила силенна… І звідкіля тільки не зібрано її на ці ставки? Білорожеві флямінго на високих тонких ногах поволі ходять по мілині й длубають дзюбами в воді і в болоті. Часами вони розкривають крила й на тлі зеленого парку полум'ям горять їхні рожеві груди. Лебеді, гуси різних кольорів і видів, від південних до північних, качки, норці, лиски, курочки. Все це величезне пташине суспільство живе своїм надзвичайно цікавим життям: плодиться, росте, живиться й бореться за свою частку місця під сонцем.
Це вільне життя, що його ніхто не порушує, дає величезний, новий, невиданий досі матеріял для дослідника, спостерігача, а звичайна людина, озброївшись біноклем та фотоапаратом, може годинами з захопленням вдивлятися в побут цього інтернаціонального суспільства, де поруч з мешканцями європейської частини СРСР живуть численні представники обох Америк, Азії, Африки, Австралії.
Перші зорові й слухові вражіння зразу бувають хаотичні. Від складних гам і звукових мелодій, від барвистого збориська кольорів нова людина зразу тетеріє, і тільки згодом око й вухо виділяють найбарвистіших і голосистих: різнокольорових нільських гусей, білощоких гусарок і жовтувато-червоних огарів з ніжними й голосними криками, як звук ріжка.
Зоопарк — це пташине царство. Тут сотні птиці розкошують, плавають, літають, сваряться й у кумедних позах сплять на воді й по берегах.
Ось група струнких степових журавлів, завжди спокійних поміркованих, чогось стривожилася, схвильовано поглядає вгору. В чім річ?
Ага, все зрозуміло… Он високо, в безхмарному синьому небі, ключем простягся «чорний шнур» журавлиний:
Це сумне «кру» ледве чутно з височини, але воно, очевидно, дуже схвилювало степових мандрівників: вони довго ще поглядають у слід ключеві, хоч його не видно вже й не чути.
Ця хвилина журби й суму швидко тоне в живому гаморі заклопотаного птаства. Життя кипить…
Місячної ночі стихає на ставку: спить птаство, одні невгамовні огарі трублять інколи — дзвінко й мелодійно. Але тепер, восени, цей тихий сон часто порушують табуни перелітної птиці, що з шумом, свистом і криком сідають тут на підпочинок. Здіймається галас, метушня, вереск на добрих півгодини. А потім знову — тиша. Далекі подорожні, потиснувши тубільців, знайшли собі притулок, відпочинок, а завтра ранком знайдуть і харчі. Птахів тут добре годують…
Уночі, коли все втихомириться в Чаплях, нічну тишу порушує тільки стук моторів, що дають заповідникові світло й воду.
Що й казать… приємно довгого осіннього вечора, коли в степу вітри свищуть, сидіти в теплій хаті, коло електричної лямпи, за якоюсь культурною роботою. Електрика — це невід'ємна частина всіх наших культурних осередків, всього культурного життя.
Але хоч як важливо мати електрику, вода для заповідника важить багато більше. Без води загинув би і тваринний, і рослинний світ Чаплів. Із артезійських колодязів смоками подається для потреб заповідника приблизно 40 мілійонів відер води на рік, і тільки десяту частину цього віддають на потреби суто- господарчі; решта йде на зрошування садів, парків і ставків.
Через те то вся система водогону і зокрема водогонна вежа правдиво визнається за «серце» заповідника. Коли це серце в посуху 1921 року перестало було на короткий час рухатися, то це завдало заповідникові більше шкоди, ніж усі жахливі пертурбації за громадянської війни. Через брак палива припинилася була робота водогону, почали висихати ставки, а через те — гинути тварини й птахи, засихати дерева. У ботанічнім саду ще й досі видно жертви тої страшної посухи, порожні місця або молоді паростки, де колись були старі, хороші дерева. Героїчні зусилля українського Наркомзему забезпечили заповідник антрацитом. Тоді знову запрацювало серце і почало відроджуватися життя. Тепер це серце пульсує цілком нормально.
Від ставка сходимо на вишку, і перед нами нові чуда заповідника. В прекрасній дротяній загороді, площею коло ста гектарів, кільки десятків різноманітних копитних тварин: лам, маралів, оленів, гну, ланів, антилоп. І вся ця рогата й безрога компанія ходить здебільшого родинами з маленькими дітьми, ходить, як на волі, пасеться, годується коло жолобів, п'є воду з спеціяльно влаштованого озерка, лежить і стоїть оригінальними мальовничими групами.А ще далі, вже зовсім у відкритім степу, без жодних загорож, пасуться зебри, яки, олені. Зовсім, як звичайна худоба. А окремо разом з худобою, з сірими круторогими українськими волами і коровами, нечисленними останніми нащадками старих чумацьких корів та волів, — ходять великі, темні, неначе мітичні постаті — зубри, бізони й гібриди зубрів, бізонів і рогатої худоби.
На що дивитися, чому віддати увагу? Чи масивним, неначе з якогось чорного мармуру висіченим зубрам і бізонам, чи смущастим рухлявим зебрам… А он бородатий гну, на чолі цілого табунця, зустрівся коло жолоба з струсевим виводком. І старий гну, і старий струсь виявляють серйозні войовничі наміри. Але струсь перший кидається на гну, гонить його в степ, а за ним утікає й увесь табунець. І маленькі незграбні струсята безборонно живляться з жолоба після такої блискучої батькової перемоги.
І птиці, і ссавці в заповіднику дають силу нового, цікавого матеріялу для висновків наукових і практичних.
Деякі тварини, привезені в Чаплі з інших країн, у нових для них умовах можуть тільки жити, але не розмножуються. Флямінго прекрасно живуть в заповіднику, але не виявляють жодного наміру вити гнізда. Є думка, що для розмноження їм бракує солоної морської води, на якій вони живуть постійно у себе на батьківщині, але ця думка нічим не стверджена.
Інші виявляють інстинкт розмноження, несуться, але дуже погано сидять на яйцях. Серед цих треба згадати насамперед африканських струсів. Без втручання людини, без інкубатора, без пильного догляду, вони б не дали приплоду в заповіднику.
Але є багато таких, що живуть і плодяться в таврійському степу, як десь у себе на далекій батьківщині. Лама — дуже близька американська родичка верблюдів старого світу. Вона живе головне в Перу, в Південній Америці, де найкраще себе почуває на узгір'ях Кордільєрів. Не зважаючи на те, що лама гірська тварина, вона живе й плодиться в наших степах. Горбатий бик — зебу, що походить з Індії, але поширений і в Африці, як — тибецький бик, що живе на абсолютній височині 4000–6000 метрів, — обидва живуть і плодяться в заповіднику. Антилопи, гарна й нільгав, походженням з передньої Індії, перша степова, друга переважно лісова; африканські антилопи куду та канна, — всі вони акліматизувалися в заповіднику, а канна ще й особливо добре розмножується. Так саме добре живуть і плодяться кримські та манжурські олені, гривастий баран з північної Африки та нарешті муфльон, останній дикий баран, що досі зберігся в Европі. Муфльон, зокрема, цілком приручений в заповіднику: цілий табун муфльонів пасеться в степу за кілька кілометрів від оселі й сам без пастуха приходить у заповідник на водопій.
Проблема акліматизації не вичерпується тільки но розмноженням. Поруч із цим стоїть питання — з одного боку — про строки розмноження, а з другого — про пристосування організму чужої тварини до змін кліматичних. З цього погляду досвід у заповідника багатий на надзвичайно цікаві факти. Деякі ссавці й птиці з південної півкулі землі, де літо буває тоді, коли в нас зима, весна, — коли в нас осінь, — дотримуються умов своєї батьківщини. Австралійський струсь — ему — кладе яйця в заповіднику зимою; африканський оленебик саме на нашу сувору зиму скидає свою зимову вовну й залишається в літньому вбранні. Цікаво, що ці звички виявляють і ті екземпляри, що, народившись у заповіднику, нічого й не знають про свою батьківщину.
З другого боку, білохвостий гну, що ніколи не знав холоду на батьківщині, одягає в нас на зиму теплу вовну й тим захищає себе від морозу. Південно–американські струсі — нанду, — хоч і мешканці південної півкулі, цілком пристосувалися до наших умов, несуться весною й плодяться дуже добре.
Величезної ваги набирають в заповіднику досвіди з гібридізацією. Були спроби — і цілком вдалі — добувати нащадків від зебри й коня. Від парування зебри з нашими кіньми в заповіднику був приплід, так звані, зеброїди, дуже добра робоча худоба, але цілком нездатна до розмножування.
Колись у таврійському степу жив дикий кінь тарпан, але його давно без жалю винищили. Щоб відродити в степу дикого коня, повернути йому його колишнього мешканця, з величезними труднощами в Джунгарській пустелі, схожій з умовами українських степів, добули іншого дикого коня, так званого коня Пржевальського. Дикі коні цілком пристосувалися до наших природних умов, плодилися в нас, давали нащадків від схрещування з нашими звичайними, тутешніми кіньми. Нащадки диких і наших коней також усі здатні до розмноження, дужі, витривалі, і можуть бути дуже корисною робочою худобою. На жаль тільки, ці нащадки всі загинули в руках білих за громадянської війни.
Сприятливі наслідки дало також парування звичайних овець з дикими — муфльонами; те ж саме маємо з різними видами оленів.
Але особливого значіння набуває парування зубрів і бізонів між собою і з сірою українською худобою. Заповідник у цій справі має багатющий матеріял і виключні можливості. Зубр теж колись жив у степах і зокрема в степах українських, але це було порівнюючи давно. Імперіялістична й громадянська війна призвела до того, що в цілому СРСР, за винятком Чаплів, не залишилося майже жодного зубра. І люди їх нищили, і сами вони через якісь причини вироджувалися, вимирали.
Восени 1927 року в заповіднику було три зубри, шість бізонів та тридцять чотири зубро-бізони з різним відсотком крови зубра й бізона. Зважаючи на величезну важливість збереження зубра, наукові робітники заповідника заходились відроджувати чистого зубра шляхом послідовного парування тварин мішаної крови (зубра–бізона сіроукраїнської худоби) з чистим зубром. 1925 року заповідник дістав двох зубрів плідників: і почав цю роботу. Року 1926 був приплід, що мав уже три чверти крови зубра. Через чотири роки, коли цей приплід буде дорослий, тобто цього 1930 року, заповідник матиме від нього молодняк уже з 7⁄9 крови зубра. Ці тварини вже матимуть цілковитий вигляд зубра, при чому домішування крови бізона та сірої худоби вже позитивно позначається на нащадках: вони здорові, життєздатні й плодючі.
Треба було б окремо й дуже багато говорити про цілинний степ заповідника. Шість тисяч десятин цілинного, ніколи не займаного, не ораного степу, — абсолютного заповідника, — це така величезна цінність, що переважає навіть зоопарк. Вивчити степ — це значить вивчити й розв'язати таємниці чорноземлі, а це має колосальне значіння не тільки наукове, а й цілком практичне. Відомий дослідник українських степів, а зокрема заповідного степу в Чаплях, проф. Пачоський, що понад 25 років свого життя присвятив розв'язанню степової проблеми, каже, що все в заповіднику можна руками людськими відродити й відбудувати, за винятком цілинного степу, який всіляко треба зберігати.
Коли шириться розорювання вільних земель, коли незаймані досі простори через економічні й соціяльні причини йдуть під плуг і косу, вага цілинного степу збільшується; збільшується й тяження до нього наукових дослідників, хоч про асканійський цілинний степ написано вже цілі томи спеціяльних праць.
Але сама можливість вивчити рослинне життя там, де на ньому зовсім не відбивається вплив людський, і далі принадна. І далі йде вивчення цілинного степу.
Власне кажучи, Чаплі являють собою комбінат, що складається з двох частин: наукової й господарчої. Основна думка законодавчих актів, що створили заповідник, полягає в тому, що господарча частина є базою для наукової роботи. Ми коротенько спробували визначити ті шляхи й напрямки, якими йде і йтиме ця наукова робота. Як і вся наша радянська наука, наукова робота заповідника скерована в практичний бік: вона мусить використати ввесь живий матеріял, що його зібрано з цілого світу, мусить вивчити умови призвичаїння чужих тварин до нашого підсоння, способи змішування деяких тварин між собою, перетворення диких тварин на хатніх, щоб таким чином відшукати для людини найкращі способи господарювання взагалі, а в степу зокрема. В цій справі зроблено чимало, але ввесь величезний комплекс заповідника відкриває перед науково–дослідчою думкою ще колосальні перспективи на багато років уперед.
Розгортається й господарство заповідника. Адже заповідникові належить величезна територія — 42 тисячі гектарів. З цих величезних просторів на цілинний степозоопарк та інші заклади наукового значіння припадає порівнюючи невеличка частина. Решта земель понад 30 тисяч гектарів — оті неосяжні простори степові — належать господарчій частині.У степу дуже важкі умови господарювання. Зимою тут лютий холод та снігові замети, влітку страшенна спека та посуха. Через те рільництво в заповіднику розгортається порівнюючи повільно й є другорядною галуззю господарства. Року 1927 під посівами в заповіднику було щось із 8 тисяч гектарів, цього 1930 року засівна площа становитиме 10 тисяч гектарів — і далі збільшення засіву не піде. Серед культур на першому місці стоїть озима пшениця, при чому сіють переважно посухостійкі та морозостійкі гатунки, з ярих зернових культур на першому місці стоїть ячмінь, з просапних кукурудза та соняшник, і трави: люцерна й могар.
Що треба відзначити в роботі заповідника — це дуже цікаві й цінні спроби з новими культурами. Серед нових культур перше місце займає бавовняник. Спроби поширити бавовняну культуру в наших степах, — можна вже з певністю сказати, — дають добрі наслідки. Скоростиглі гатунки бавовняника цілком достигають у степу й дають прибутку карбованців із 80 на гектар. Добрі наслідки дають досліди з клішовиною, що з неї добувають рицинову олію. Кліщовина дає пересічно 1,3 тонни на гектар. Переводять досліди ще з джутовою рослиною — кенафом, земляним горіхом, соєю тощо. Всі ці досліди мають на меті поширити в нас ті культури, що ми їх досі довозили з закордону.
Але центр господарчої ваги в Чаплях не рільництво, а вівчарство. Колишні власники маєтку Асканія Нова, в часи найбільшого розквіту вівчарства, мали на степах своїх чотириста тисяч овець. Але потім — поволі цю кількість зменшували. У 1917 році в Асканії було тільки понад 26 тисяч овець, а року 1921, після громадянської війни та посухи, залишалося овець тільки 4 з лишком тисячі, та й та невеличка отара була знесилена й виснажена.
Починаючи з цього року, вівчарство в Чаплях швидко відроджується: 1926 року вже є 12 тисяч овець, 1927 — 22 з половиною тисячі овець, а в 1929 році щось понад 30 тисяч штук. Найбільша кількість, що її можна мати тепер на землях заповідника, — це 40 тисяч, і ця кількість за нормальних умов має бути в 1935 році. Тоді на гектар землі припадатиме приблизно 1,5 вівці. Така кількість овець забезпечує нормальне відновлення степової рослинности. Зважаючи ж на те, що господарство заповідника певну площу засіває кормовими травами на сіно, для такої кількости овець буде цілком забезпечено й потрібну кількість кормів.
Зрозуміла річ, що розвиток вівчарства полягає не тільки в збільшенні числа овець. Величезне значіння має і якість овець, їхня порода, бо від породи залежить та користь, що її вівця дає господарству. На шлях поліпшення якости овець господарство заповідника стало 1925 року. Відомий знавець скотарства, проф. Я. Ф. Іванов, 1925-го року став на чолі всієї науково–скотарської роботи в заповіднику. Щоб поліпшити склад отари, проф. Іванов купив у Сполучених Штатах Північної Америки 100 маток і 23 барани мериносів, так званих «рамбульє» і в Німеччині 10 баранів і 30 маток мериносів, так званих «прекосів». Обидва ці види мериносових овець дають дуже добру вовну, м'яку, тонку й довгу, так звану «камвольну», бо її розчісують гребінцями на спеціяльних машинах (Kamm — гребінець, Wolle — вовна). Крім того, американські й німецькі мериноси дають добре м'ясо. Ввесь напрямок вівчарства в заповіднику є продукція камвольної вовни; через те мериноси займають головне місце в отарі. Загалом американські мериноси дають щорічно вовни: баран — 8–12 кгр., вівця 5–6 кгр. Минулого року в заповіднику кращі барани дали щось із 15 кгр., вівці — 9,2 кгр. Отож якісний склад мериносової отари в заповіднику досить високий. Німецькі мериноси дають вовни трохи менше, якість її мало чим гірша за американську. Проте вони мають ті переваги, що швидко ростуть і добре акліматизуються в умовах нашого степу.
Серед овець, що дають добру вовну, схожу до мериносової, та добре м'ясо, слід згадати цигайських. Цю породу овець розводять на Балканах і в нас у Криму. Заповідник придбав у Криму 100 добрих маток і декілька баранів, щоб поширювати цигайських овець у степу, як вигідну породу, що здавна тут добре розводилася. Крім доброго м'яса та вовни, цигайська вівця дає добру шкіру, що з неї чинять так званий сап'ян; дає й молоко. Цигайські вівці були в степу колись поширені, але останніми часами ця порода дуже підупала. Тепер заповідник, з доручення Українського Наркомзему, має на меті не тільки розводити цигайських овець у себе, а продавати плідників і маток високої якости селянству, щоб піднести їхнє вівчарство.
З тією ж таки метою — забезпечити селянське господарство вівцями м'ясо–вовняними, але з продукцією грубої вовни, — заповідник розводить овець волоських та чунтуків курдючних.
Волоська вівця дуже добре розводиться в селянському господарстві, витривала й невибаглива. Дає пересічно 3–4 кгр. грубої вовни, що йде на вовняні вироби та сукна, і смачне м'ясо. Чунтуки чи курдючні вівці теж дають грубої вовни 2–2½ кгр., добре м'ясо й сало. Курдючна вівця відкладає сало в подушки на стегна коло хвоста, що звуть курдюками. В курдюках вівці збирають 4–5 кілограмів, а в кращих часом навіть до 12 кгр. сала. Вівці його використовують, як запас, коли доводиться голодувати. Заповідник має 250 голів волоських овець і 600 чунтуків. Така кількість дасть змогу поширювати в селянських господарствах корисних овець.
В українських степах здавна добре поширювалися молочно–смущкові вівці, зокрема каракулі та маличі. Заповідник знову відроджує цю галузь вівчарства. На батьківщині каракульської вівці — в Бухарі — придбали високої якости 40 маток і 52 барани, в Криму купили 50 маток сірих маличів. Каракулі дають чорну, маличі — сіру вовну, 4–5 кгр. на рік, і досить пожиточне молоко. Але головне, задля чого розводять цих овець, — смушки, себто шкіра, що її здирають з новороджених ягнят. Блискучі кучеряві чорні смушки каракульських овець коштують тепер дуже дорого. Так саме високо ціняться сірі смущки маличів.
Крім цього, заповідник придбав англійських м'ясних овець — шропширських, гемпширських та лінколнських, щоб спробувати розводити ці породи в степу, а також, паруючи їх з іншими, одержати кращі нові типи овець, найкорисніших за степових умов.
Основний прибуток вівчарства в заповіднику — від продажу вовни. Отож стриження овець і готування вовни до продажу — це дуже важлива господарча робота. Деяких овець стрижуть двічі на рік, знавці цієї справи — стрижії — ножицями та спеціяльними машинами. За стриження вівці платиться пересічно 5 коп. і дається харч. Руно, тобто ціла вовна з вівці на спеціяльних решетах чиститься й пакується в великі мішки, вагою 150–240 кгр., при чому окремо пакують руна овець різної статі, віку, породи та гатунку.
Крім овець, в заповіднику розводять рогату худобу та свиней. З рогатої худоби відроджується стара сіра українська степова худоба, що раніше використовувалася тут, як робоча. Але вола в господарстві швидко заступає кінь, а також трактор і автомобіль. Молока сіра худоба дає мало. І через те виникає думка використати худобу, як м'ясну, шляхом парування її з скоростиглою м'ясною романьольською худобою, змінивши умови утримання й харчування її. Поруч з українською розводять у заповіднику червону німецьку молочну худобу. Червоні німецькі корови, расові й добре тримані, дають дуже багато молока: від 156 до 175 відер річно.
Біла англійська свиня, що її плекають у заповіднику, велика, швидкоросла; п'ятимісячні кнурці важать до 80 кілограмів, а річні підсвинки — 160–162 кгр. Расові свині заповідника йдуть на продаж околишньому селянству. За поросят уже платять по 70–75 крб. за штуку.
Уся згадана господарча робота в скотарстві вимагає серйозного наукового керівництва. Поліпшення складу овець, рогатої худоби та свиней різних порід, парування й виведення нових порід, способи годівлі, догляду тощо — все це вимагає попередньої наукової роботи. Так само потрібне наукове вивчення якости вовни різних овець, умови її поліпшення та інше. Всю цю наукову дослідну роботу переводить дослідна і племінна скотарська станція.
Тепер господарство заповідника в доброму стані. Величезні багатства державні можна бачити в степу в великих отарах мериносів, що ходять косяками під охороною чабанів та величезних лютих псів чабанських.
Не тільки багатства, а й чинники усуспільнення сільського господарства — могутні колони тракторів орють степ та виконують силу робот в господарстві.
Величезні стіжки сіна — ґрунтовні запаси на випадок всілякої несподіванки в степу; чудовий табун сірої української худоби; расові білі англійські свині, — все це наслідки перших років мирного плянового господарювання в заповіднику.
Кілька день перебування в заповіднику дали багатющий матеріял нашій експедиції, і керівник її, і всі учасники почували, що завдання виконали, бо придбали чимало різноманітного природничого матеріялу. А ще більше вражінь, прекрасних
незвичайних вражінь залишив у нас цей оригінальний закуток, ця оаза серед степів таврійських, оаза з блискучим майбутнім.
Ця оаза має вже столітню історію.
Микола перший 1828 року дуже охоче подарував герцогові Ангальт-Кетенському 47 тисяч десятин землі для розвитку вівчарства й конярства. Але не пощастило чогось німецькому герцогові з вівцями в степах таврійських, і з 1856 року Чаплі, які герцог називав Асканія Нова на спомин про свій німецький маєток Асканія, — переходять в руки багатого німця Файна, відомого в свої часи вівчаря. Про цього Файна до наших часів зберіглися анекдоти, ніби в нього більше було собак коло табунів овечих, ніж в інших вівчарів — овець. Коли ми згадаємо, що один час у нього було до 400 тисяч овець, то можна припустити, що ці анекдоти мають певну підставу.
Через одруження Файнів з Фальцями, Файни збільшили не тільки маєтки, а й своє прізвище й стали Фальц–Файни. Правда, що селяни так і не визнали цих комбінацій з прізвищами і завжди звали й ще досі звуть Фальц–Файна Файном.
Останній Фальц–Файн і був фундатором заповідника. Людина з вищою природничою освітою, він захопився спробами повернути в степ його колишніх мешканців, а потім ідеями акліматизації та метизації, і витрачав багато коштів на цю справу. В архіві маєтку зберіглися матеріяли, що свідчать про величезну роботу, яку він провадив, щоб організувати свій зоопарк на зразок кращих закордонних зоопарків. Він уживав протягом декількох років просто таки героїчних зусиль, щоб добути диких коней Пржевальського з Джунгарської пустелі, він добував з Америки бізонів, з Африки антилоп, з середньо-азійських степів сайгака, щоб відродити в степу його колишню багату фавну. Та й без архіву видно, що Фальц-Файн робив усе неабияк, що це безперечно було людина талановита.
Чаплі притягають до себе силу силену наукових дослідників і митців різних галузів. Увечері, в столовці, серед робітників заповідника, за довгими столами ви зустрінете й відомого московського зоолога, і зоотехнічну експедицію українського Наркомзему, і дослідників ВУАН, і художників анімалістів[1], що малюють тут цілі прекрасні альбоми птахів і тварин асканійських, і нарешті цілу зграю фото-репортерів московських, харківських та інших газет.
Про Чаплі багато писано, багато говорено, але залишається ще говорити чимало. Одна героїчна історія боротьби за Заповідник в епоху громадянської війни — надзвичайно цікава сторінка. Тут проходили німці, деникинці, врангелівці, махновці і кожен з них намагався скористатися чимсь цікавим, незвичайним, або просто цінним із скарбів заповідника.
Німці перші завдали шкоди: вони забрали коней та з воєнної голодовки порізали всіх свиней. Деникинці й врангелівці нищили худобу без жалю й без пуття, та ще забрали з собою майже все, і те, що забрали, розгубили потім по дорозі. Довелося робітникам заповідника їздити аж у Крим, збирати розкидану всюди худобу. Махновцям дуже подобалися зеброїди і вони забрали їх разом з рештою коней, побили та поїли багато рідкосних і дуже цінних птахів у зоопарку. Взагалі на екзотичних птахів та тварин улаштовували безжалісні полювання в заповіднику, а деникинці намагалися вигнати ввесь зоопарк у степ. Окремі представники персоналу заповідника, рискуючи життям, боронили ці цінності й зазнавали за те лиха.
Руйнування заповідника припинили тт. Ворошилов та Буденний. Зупинившись з своїм штабом у Чаплях, вони видали наказа про охорону всього майна й потім вдалися до Української Ради Народніх Комісарів та Наркомзему з пропозицією виголосити Чаплі заповідником.
Нова доба для Заповідника почалася 8 лютого 1921 року, коли Українська РНК видала декрет, за яким Чаплі (тоді ще Асканія) і 20 тисяч десятин землі було виголошено державним Заповідником, а через рік 8 березня 1922 року до Чаплів було прилучено ще 19.200 десятин — господарство Дорнбурґ. Таким чином, утворився єдиний масив загальною площею майже в 40 тисяч десятин, завдовжки 40, завширшки 18 верстов. З цього часу в Чаплях почалася нова доба мирного будівництва і наукового, і господарчого.
На сьогодні і наука, і господарство ще не розгорнулися на всю широчінь, але для розгортання роботи створено вже цілком реальні широкі перспективи. Творча робота перших років позначається блискучими наслідками. Для наукової роботи заповідника є безмежні можливості; чим скоріше їх використає наша наука, тим більше користи матиме наше господарство.
У полудень степовий й пекучий, коли на небі ні хмаринки, вирушали ми степом до Дніпра, до Кахівки.
Прекрасний «Пірс» в руках у досвідченого шофера т. Тарасова не їхав, а летів рівним степовим шляхом, оточений курявою та маревами, простуючи на північний захід.
На цім боці степу села вже чепурніші, вже є важкі чорні смуги нової свіжої ріллі. По селах молотьба, в степу орють тракторами, готуються до сівби, чекають першого дощу.
Хочеться неодмінно простежити той переходовий момент, коли кінчиться степ і почнеться пойма Дніпрова.
От раптом, нічого не помічаючи оком, ви відчули, як авто пішов з степової рівнини вниз на схил. Ще трохи — і перед вами село, в якому більше вже зелені — садків, кущів, куди розкішніших ніж ті, що позаду.
Ще й ще степовий ляндшафт; ще й ще дурить вас марево й вкриває степовий пил.А ось раптом — перед вами низина й буйна зелень: дерева, кущі, хвилі високого очерету. Це плавні Дніпрові на тім боці, а внизу синя, чиста, вже справді водяна смуга — Дніпро, Кахівка.
Після недовгої перерви ми знову коло старого рідного Дніпра. Степ дурив нас оманою марев, палив пекучим сонцем, овівав вітром, притрушував пилом.
І ми з дитячою радістю простуємо до Дніпра — впірнути в його чисті води — від пилу, спеки й утоми.
Степ залишився позаду. Перед нами новий шлях — Дніпро, лимани, море.
——————
- ↑ Художники, що малюють тварин.