Права національних меншостей

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до: навігація, пошук
Права національних меншостей (1923
К. Антонович
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI

К. Антонович




Права
національних меншостей









Відень, 1923

сторінка

Остання світова війна принесла між иншим два приципи міжнароднього права: право національного самовизначення для національних більшостей і права охорони національних меншостей. На підставі сих принципів мали управильнитись національні відносини між народами Европи. Але як права національного самовизначення не примінили побідні держави антанти послідовно і справедливо для всіх націй, так право охорони національних меншостей, подиктоване побідниками, нікого не вдоволило і вдоволити не може.

Тому хочу до сеї проблеми докинути деякі помічення, беручи за підставу відносні постанови Сен-Жерменського мирового договору, подиктовані Австрії, а відтак стереотипно повторені в наступаючих договорах.

I.

Охорона меншостей, приписана мировим договором в Сен-Жермен з 10. вересня 1919.

Австрія зобовязалася всім своїм мешкай цям без ріжниці походження (уродження), нації, мови, раси або релігій, дати повну охорону життя і свободи, та всі мешканці Австрії мають право, прилюдно або приватно виконувати всяку віру, релігію або визнанне, о скілько те виконуваниє не нарушує прилюдного ладу або добрих обичаїв (артикул 63).

Отеє постанова, що має забезпечити охорону життя і особистої свободи, як також свободу віри всім мешканцям, то значить горожанам держави й чужинцям,, що замешкали (осіли) на території Австрії.

А приналежним до держави, то значить усім австрійським горожанам, без ріжниці раси, мови або релігії, признається однакі горожанські й політичні права та рівне становище перед законом. Отсе заповідає повну рівноправність усіх горожан держави без огляду на те, чи вони причисляються до національної більшосте чи до національної меншости (артикул 66).

Але вже останнє реченнє сього артикулу постановляє, що як австрійське правительство запровадить державну мову, то тим австрійським горожанам, що не говорять по німецьки, надасться вказані полекші до уживання їх мови перед судом, в слові й письмі.

Далі йде артикул 67, котрий постановляє, що австрійських горожан, расою, релігією або мовою приналежних до меншости, трактується так само правно й фактично як инших австрійських горожан, то значить, як горожан, які належать до більшости. З окрема мають вони те саме право власним коштом засновувати добродійні, релігійні й соціяльні інституції, школи та инші виховуючі установи, ними завідувати і їх наглядати як також вживати в них своєї мови й виконувати свою релігію.

Коли пропитаєш отсю постанову мирового договору, то не знаєш, чи се ігноранція чи кпини з прав національної меншости, якій призволюється з окрема власним коштом удержувати гуманітарні інституції...

Вкінці артикул 68, постановляє, що в містах і повітах, де австрійські горожане в значнійшій части вживають не німецької мови, австрійське правительство забезпечить, щоби в народніх школах дітям тих австрійських горожан уділювано науку в їх матерній мові.

В таких містах і повітах буде для меншостей забезпечена відповідна участь у фондах публичних на ціли виховання, релігії або добродійности.

Коли з тих постанов мирового договору виберемо зерно права меншостей національних, то доходимо до такого висліду, що їм загально приречено рівноправність, а з окрема призволено власним коштом удержувати гуманітарні інституції; в народній школі по змозі вчитися матірної мови, а в найліпшому разі одержати якусь частину з прилюдних середників на діли виховання, релігійні або взагалі добродійні!

Що те все є за мало й нікого не вдоволяє, се загально відоме й самозрозуміле всякому, що хоче розважити.

Та як порівняємо отсей добуток побіди культурних держав з передвоєнним австрійським основним законом про загальн права горожан з 21. грудня 1867. В. з. д. 142, то переконаємось, що не йдем уперед. Добре нам відомий артикул 19. сього закона постановляв, що всі народи держави є рівноправні, та що кожда народність має ненарушиме право охорони і плекання своєї національности й мови. Послідовно сій основі, узнавала держава: рівноправність усіх у краю уживаних мов (язиків): у школі, уряді й публичнім миттю. Та що більше, в тих краях, де замешкує більше народів, там мають бути так уладжені прилюдні установи навчання, щоб кождий нарід мав відповідні середники до образуванняу своїй мові, а не був силуваний вчитися иншої мови краєвої.

Наслідком такої конституції вже давна Австрія не знала поняття національних меншостей, впровадивши в р. 1867. засаду національної рівноправности.

Але давна Австрія не перевела в Життє отсих ідеальних постанов своєї конституції і тому не вдержалась, — а побідні держави Антанти проголосили світови як спасенне народів: принцип права національного самовизначення і права національних меншостей. Принцип, себто засаду права національного, зглядно державного самовизначення перевели побідні держави антанти тільки на користь деяких упривілеєних націй, а инші нації частується з миски національних меншостей...

І отсе право меншостей вишрубували побідні держави антанти до значіння міжнароднього інтересу, що стоїть під гарантією Сою за Народів (артикул 69. Сен-Жерменського мирового договору). Тому сим правом меншостей займається Союз Народів, — займаються ним також Ліги Націй і Конгреси, — але без дійсного успіху. Та звідси не буде признаки, доки стоїть фалшива теза охорони меншостей.

Вже самим зведеннєм націй в державах до ряду хоронених меншостей, впроваджено поняття двох родів державних горожан: горожан національної більшости як повноправних і пануючих та горожан національної меншости як менше правних, яких ледви терпиться і тому треба їх аж охоронювати з боку міжнародніх інституцій. Отсе є кардинальний блуд у трактуванню сеї так важної справи, бо новочасна держава мусить основуватись на засаді повної рівноправности усіх своїх горожан без ріжниці нації і релігії, так як інакше повертаємось до середновічного переслідування своїх співгорожан.
II.
Де є національні меншости?

Коли до одної держави прилучується етнографічні території ріжних націй, то не можна всіх територій у відносній державі поставити під один стрихулець казати, що се є держава одної нації, та що всі її території мусять асимілюватися в одну націю.

Таке шовіністичне вирішуванне міжнародних відносин в державі, що обнимає ріжні національні території, є вельми несправедливе. Тому великою хибою при уладжуванню національних відносин є те, що не звертається уваги на питаннє: де є меншости національні. І так приміром:

В артикулі 52. сен-жерменського мирового договору постановлено, що визнається повну незалежність Чехо-Словацької держави, до котрої прилучуеться автономну територію Русинів (Українців) на полудневім стоці Карпат, так звану Підкарпатську Русь. Отсимстворено свого роду триялізм. Чеській державі дано назву: Чехо-Словацької держави, значить сполучено тут дві національні території: чеську і словацьку, наче їх сфедеровано, та до них долучено ще руську (українську) автономну територію підкарпатську. Та хоч державно-правне відношеннє сих трьох територій досі не є устійнене конституцією, то всеж таки ані Словаки ані Русини (Українці) не є національними меншостями, але безперечно творять на своїх етноґрафічних, територіях національні більшости і тільки так належить їх трактувати.

А Чехо-Словацька Република має у себе поважну національну меншість Німців, та іріденту Мадярів, що не є вдоволені правами меношости и домагаються рівноправности...

Так представляються міжнародні відносини в найбільше сконсолідованій, новій національній державі Чехо-Словацької Републики.

А що діється в Польщі?

Польща повстала на основі артикулу 87 версайльського договору, з признаннєм, що буде на умовах Вільзона обнимати ті области, котрі несумнівно (unbestreitbar) є замешкані польським населеннєм. Та Польща пішла самовільно дальше, забираючи в р. 1920: західно-українські области Волині, Холмщини, Полісся і Підляша. А недавно заявив польський премієр п. ґенерал Сікорскі варшавськім соймі, відповідь послам так званих національних меншостей, що польська република не є державою націй, а виключно національною польською державою, значить, що инші націії не мають у неї чого шукати.

А тепер проектується нове коаліційне міністерство в Польщі з премієром п. Вітосом, що поклало своєю ціллю, зовсім виразно: виключити національні меншости від співділання в політичнім життю Польщі та безпощадно поступати проти Німців і Жидів! Така програма польських патріотів е нічим иншим, як тільки: вироком смерти для власної держави...

Коли так, то Польща повинна обмежитися виключно до польських етноґрафічних областей, що є безперечно замешкані польським населеннем, — так як на се їй призволено версайльським договором. Та яким правом Польща посягає по чужі національні території, з окрема на згадані вище західно-українські области, де Українці не є ніякими національними меншостями, але більшостями національними. Так приміром на Волині не вдалось Поляками вибрати ні одного Поляка до варшавського сойму, бо там так зв. національні меншости доходять понад 90% всього населення.

А Конференція Амбасадорів держав антанти признала у своїм рішенню з 14.марта с. р. східні границі Польщі та ствердила, що Польща і узнала потребу у становлення автономії для території Східної Галичини, з огляду на окремі етноґрафічні відносини сеї території. Отсе значить, що Польща зобовязалась на сій території впровадити автономний державний устрій, признаючи, що се не є етнографічна польська територія, бо має автохтонну і значно переважаючу українську більшість населення. Але тим часом польська військова окупація далі панує у Східній Галичині та ані польське правительство ані польський сойм у Варшаві ані головні держави антанти не думають про територіяльну автономію для Сх. Галичини.

Та сама польська статистика обчислює, що на 27 міліонів всього населення Польщі припадає 81/2 міліонів непольського населення, — з чого є 6 міліонів у східних воєвідствах, — а по нашому обчисленню є понад 7 міліонів непольського населення в так званих східних воєвідствах. І те все остає без належних прав...

Так виглядають у Польщі так звані національні меншости, до котрих ппилучуеться також жидівське населенне, що відвернулось від польської асиміляції і виступає що раз сильнійше на самостійній національній плятформі.

Та з того всього виходить хаос і загальне невдоволеннє...

А як поводиться так званим національним меншостям в Румунії: в Семигороді, Буковині й Бессарабії, — переходить всяке поняттє про занепад культури і людськости...

Ось як тяжко пробивається проблема так званих національних меншостей. Та се питаннє годі виминути, бо фактичні національні більшости не дадуться обернути в так звані національні меншости, що не мають навіть рівних прав горожа нських...

Національні більшости на своїх етноґрафічних територіях мають оправдане домаганнє дійсної автономії територіяльної з огляду на окремі міжнародні відносини на сих територіях, що належалоб урядити на взір англійських доміній. Інакше не дасться їх насильно вдержати в неприродно викроєних державах, так як їх ратунком являється тоді конечна боротьба за визнаннє питомих національних держав свобідних народів, а отеє мусить допровадити до розвалу нездорових держав національних.

Найбільше рішучі заходи в обороні прав національних меншостей підняла Унія Ліг Націй в р. 1922, висказуючися за допущеннєм льокальних самоуправ і впровадженнєм більше державних мов. Та наслідком становища Унії Ліґ Націй на Конгресі у Празі наступив голосний exodus делегатів держав малої Антанти. Отсе незвичайно знаменне signum temporis, що народи, котрі в Австрії нарікали на двоє поневоленнє, як дійшли до своїх держав, то там не допускають инших народів навіть до таких прав, які вони самі мали в давній Австрії...

III.
Які права належаться національним меншостям.

В новочасній державі є одиноко вказана й конечна основа конституційна: повної рівноправности всіх горожан без ріжниці народности. Повна рівноправність обнимає усі области життя: приватного й публичного, так, що держава, яка має у себе більше як одну націю, являється державою свобідних народів та її народности є народами в державі (державні народности). Коли від всіх горожан держави без ріжниці вимагається однаких обовязків для держави, то держава обовязана дати всім своїм горожанам також однакі права, й тільки тоді може бути держава сильна й безпечна. Та коли в державі живе кілька народів, то ніяким способом з сього не слідує, що численнійший нарід має мати висші права та може винищувати народи, котрі там є у меншому числі. Підставою життя новочасної держави повинна бути безглядна рівноправність усіх горожан без ріжниці націй, а не так звана охорона меншостей.

З окрема, держава має запоручити всім своїм горожанам загальні права, як державного горожанства, рівности супроти держави і її законів, приступности до всіх державних урядів, свобідного побуту й розпоряджування своїм майном, особистої свободи, як також свободи слова, віросповідання і и. І тут не може бути ніякого виїмку.

Держава організує школи в мірі потреби..та окремо для своїх народів і в їх матерній мові, у відношенню числа учеників кождої нації. Наука у всіх школах не є ніяким привілеєм одної нації, але правом кождої нації в державі, та по націям організує держава свої школи на підставі національного ключа.

Національні школи для кождої нації усувають перші національні спори та успішно поборюють анальфабетизм. Також при обсаджуванню всяких урядів належить узгляднювати національне відношенне населення держави, так, щоб кожда нація мала спромогу чинної.участи і співділання у державному життю.

Справу урядової мови в державі мож так полагодити, що установляючи одну внутрішню мову урядову для державних урядів, приймається зовнішними мовами урядовими, в устних і писемних зносинах, всі мови державних націй.

Та, щоб виминути національну боротьбу при виборах до тіл репрезентаційних, зглядно законодатних і перевести засаду рівноправносте всіх горожан на области життя публичного, належить всякі вибори переводити окремо по народностям, так, що кожда народність вибирає окремо своїх заступників у пропорціональнім відношенню до загального числа населення держави.

Такими способами всі горожане стануть дійсно рівноправними у своїй державі і без ріжниці націй, та не будуть потребувати ніякої міжнародньої охорони перед винищуваннєм їх зі сторони другої нації. Їх охороною буде своє державне право, а не поміч інституцій, що стоять поза їх державою, та випрошують помилуваннє для горожан невдоволених і переслідуваних у своїй державі.

Отсе останнє не допроваджує до бажаної мети, але ще більше заострює домашню боротьбу між горожанами тої самої держави. Тому одиноко доцільним являється: впровадити у міжнароднім праві замість охорони національних меншостей засаду повної рівноправности всіх горожан держав без ріжниці націй. Отсе є одна з перших і конечних умов мира між народами Европи, бо годі замикати очей перед сим, що тепер діється. Світова війна ніби покінчена, але в дійсности народи на континенті Европи поборюються страшнійше як у війні,, і отея домашна та сусідська боротьба між народами Европи завсе загрожує мирови та мусить допровадити до нової великої війни, як вчасно не усунеться поспільного ворогування між найблизшими народами.

Та коли сього не вміли зділати побідні держави антанти своїми „мировими“ диктатами про нові й лад в Европі, то світовий міжнародній конгрес як найвища інстанція мусить піднятись ревізії мирових договорів, щоби по засаді національної справедливости наладнати міжнародні відносини в Европі. По сій дорозі піде економічна відбудова й дійсний мир, — чого бажає весь культурний світ.