Правда (журнал)/V/I/Дівчатко з сірниками

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Правда. Рочник V. Частина I (1872
За Андерсеном, переклад — Гетьманець
Дівчатко з сірниками
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
Дівчатко з сірниками.
(За Андерсеном розказав Гетьманець.)

На дворі був страшенний холод, заверюха крутила, и ніч насовувалась — остання ніч Старого року, — саме на Меланки.

Такоі темноі та холодноі ночи, що добрий хозяін и собаки не вижене, вбоге дівчатко, босоніж, простоволосе, пленталось собі вулицею. На ій, правда, й були черевики, як вона з дому виходила, але не на-довго: вона, бач, взулася у материні старі, та такі великі, що у першому заметі й загубила, перебігаючи вулицю з-під коней. Один черевик згубила вона таки на-віки, а другого ухопив якийсь шибиник, хлопчик.

Ото-ж дівчатко перебирало голими ніжками, що аж посиніли від холоду. У старенькій хвартушині несло воно багацько пачок з сірниками, а одну у руці тримала. Поганий день для неі нині випав: ані одного купця, ані одного шеляга!

Бідне! Голодне й холодне тремтіло воно, аж кривилося! Лапастий сніг вкрив ій голову й нападав між біляві, гарнісенькі кучері, аж до плечей.

По всіх будинках світилися вікна и сияли; а дух від смашних страв аж на вулиці чувся: се було навечериє Нового Року. У дівчинки тільки й гадок було, що про се!

Сіла вона собі й притулилася у закутку між двома будинками, підгорнувши ніженята під себе; але холод усе знай більш та більш проймав іі, — а до дому-ж то вернутись не насмілювалась: бо не продала ані одноі пачки, не заробила ані одного шеляга. Раз — батько б побив іі, а друге — хиба пак й дома не було теж холодно?!

Жили вони на горіщи й хоч найбільші дірки у стрісі й були заткнуті ганчірками та соломою, проте вітер, не вважаючи, продима́в на-скрізь.

У дівчинки рученятка зовсім одубіли.

Господи! хоча-б один сірничок, — може-б він запоміг хоч трохи! Коли-б одважитись хоч одного стратити! Тернула-б об стіну и погріла своі одубілі пальчинята.

От вона таки й наважилась витягти одного. Черк! Господи! як блиснуло, як засияло! Вона сірник прикрила долонею, и горів він неначе свічечка, а полумъя єго було таке тепле та ясне! Що за диво? Здалося ій: ніби сидить вона перед панською грубою, обробленою у мідь і залізо роскішно. Вогонь так привітно палає и гріє так хороше та тепло! Коли тілько що вона до полумъя захтіла простягти своі ніжки, — як разом полумъя згасло и груба не-знать-куди ділася: зосталося дівчатко тільки з недогарком сірника у руці!

От, черкнула вона об стіну й другим. Блиснув вогонь, загорівся, и тамечки, де світ на мур упав, неначе стіна зробилася, як намітка, прозора: можно було бачити з середини кімнату.

Глянула дівчинка — а в кімнаті стіл засланий скатертиною білою, білою, як молоко! На скатертині у полумиску стоіть печена гуска, начиняна яблуками та сливками, а од неі — гарячим та смашним паром так и душить. От, дума, щасте! А тут, як плигне гуска з полумиска до-долу, а ніж и вилки у-слід, та прямісенько до дівчини.

Коли се — погас сірник, и знов усе зникло; зосталася тілько стіна висока та холодна!

От, черкнула вона й третим! Зирк, — аж вона сидить вже під чудовною панською ялкою[1]. Ся була більша и далеко красша за ту, що вона торік, у багатого крамаря, бачила крізь скляні двері. Господи! скільки свічок світилося по зелених гилцях! скільки то висіло в-горі цяцёк та лялёк! И здалося, ніби вони до неі всміхалися. Але тілько, що простягне вона обидві рученята, а сірник и погас.

Знялися усі свічечки з дерева й полетіли в-гору високо, високо. Дивиться — то не свічечки вже, а зірки на небі: одна з них покотилася и покинула по собі довгу вогняну стягу.

„Мабуть хтось умер“! подумала дівчинка, бо старенька покійна бабуся, котра тільки й любила іі щиро, було часто каже: „коли часом зірка скотиться, то певно душа чиясь полинула до Бога.“ — 

Чернуло дівчатко єще одним сірником об стіну. Блиснуло ясне та велике полумья, а серед ёго іі бабуся зъявилася, з таким ясним обличєм, з таким щирим до неі та любовним поглядом!

„Бабусенько!“ крикнула дівчинка; — „візьми мене з собою; я знаю, — як сірник згасне, то зникнеш ти, як груба мідяна, и гуска печена — и ялка чудно-хороша!“

От, разом запалила вона усю пачку, бо боялася, щоб бабуся іі не кинула. Сірники запалали, и полумья з іх здалося ій яснійшим од сонця. Ніколи бабуся не була такою гарною та величною! Узяла вона дівчинку на руки, и обидві, осияні світом, радісно полинули в-гору високо, високо — туди, де нема ні холоду, ні голоду, ні туги, — полинули до самого Бога!

Але й другого зимного ранку, у куточку, між двома будинками, маленьке дівчатко усе ще сиділо з почервонілими щічками, з солодкою усмішкою, — тільки вже одубле й замерзле.

Зійшло холодне сонце на Новий Рік й осияло дівчинку з іі сірниками. Одна пачка була зовсім спалена, и люде казали: „певне погрітись бідне хотіло?” Але ніхто не відав про ті дива, що вона бачила, ні про те, у якім сияні полинула вона з старенькою бабусею на нову оселю! — 


Суспільне надбання

Ця робота перебуває у суспільному надбанні у всьому світі.


Цей твір перебуває у суспільному надбанні у всьому світі, тому що він опублікований до 1 січня 1923 року і автор помер щонайменше 100 років тому.

  1. Christbaum.