Правда (журнал)/VIII/Семен Жук и ёго родичі/1/I

Матеріал з Вікіджерел
Правда. Рочник VIII-ий 
під ред. Олександра Огоновского

Семен Жук и ёго родичі (О. Яковенко)
Часть перша
I
Львів: Товариство ім. Шевченка, 1875
I.

Одного весняного дня 186 . року, так як о півдні, на східцях університетского рундука, у городі Н. сидів, вельми замислившись, молодий парубок. Уставивши лікті у коліна и підперши щоки долонями, дивився він, через університетский майдан, на далекий край неба. Зглянувши на ёго чоло, на бистрий вираз ёго палкого погляду чорних великих очей, можна було догадатись, що в голові ёго засів цілий рій думок; що думки ті не аби-які, не щоденні, що вони витають десь далеко-далеко.

То був Семен Жук. Він скінчив університет, узяв диплом на кандидата-юриста и, зібравшись іхать до дому в Черніговщину, завернув попрощаться з тим храмом, в котрім освітився наукою. Обійшовши ті авдиторіі, де слухав лекциі, він сів на рундуці и дожидав свого товариша Антона Джура, скінчившого тієі-ж пори університет з дипломом лікаря. Джуру треба було ще завернуть чогось до профессора Бокогрія. Дожидаючи Джура, Жук замисливсь про свою будущину; про путь, котрий треба було вибирать у житті, и про те, як простувать на тім пути…

Аж ось скрипнули важкі дубові двері: Жук обернувся, з університета вийшов Джур.

„Що,“ спитав ёго Жук, „зовсім?“

— „Зовсім,“ одповів Джур.

„Поідеш?“

— „Поіду.“

„Коли ж?“

— „Днів через десять.“

„Овва!… довго ждать!… я думав сёгодні.“

— „Не можна… чого не робив — Бокогрій твердить одно: щоб я друмековав у ёго, тай годі.“

„Гм!.. ну, та дарма… поки що я зъіду до дядини, а через десять днів вернусь за тобою… Ходім!“

З сим словом Жук зняв шапку, низенько поклонився університетові и сказав: „прощай! спаси-Біг тобі!…“

Студенти пішли через майдан. Джур був веселий и висвистував мазурку, а Жук йшов повагом, хмурий.

— „Чого ти, Семене! такий хмурий?“ спитав Джур. „Спустив ніс на квінту, наче бурсак перед ректором, або наш брат, зрізавшись на екзамині… Ти-ж узяв кандитата… чого тобі ще?! тепер вольний козак на усі чотири боки…“

„Еге!… вольний козак!..“ одмовив якось нехотя Жук… „вольний… тим то я замислився, що вольний!… вольний, та не знаю, що діяти…“

— „Се-б то як?“

„Так! ти тілько подумай: що перед нами… ціле море житя… а як ёго переплисти?“

— „Предки наші плавали на чайках, а в наш час плавають на пароходах…“ шуткував Джур.

„Ні!… ти не шуткуй, а слухай справді… Ну, скінчили ми університет: ти лікар, я кандидат прав, що-ж дальше? Двері університета за нами зачинились; а відчинились инчі двері — двері житя… Хоч чи не хоч, а треба переступить поріг, треба ввійти у ті двері… Що-ж ми там робити мем? куди приставить нас, до якоі роботи приверне хозяін того широкого поля, котре зветься — житєм?… Ти лікар! твоя стежка протоптана: поідеш за кордон, вернешся, візьмеш катедру и почнеш: учить, та лічить, „жить, та поживать, та грошей наживать…“ Одно слово: твоя стежка видна; не видно на ій ні груди, ні гололедиці; рівно як на столі…“

— „А хиба на тій дорозі, котра веде у Жуківку, єсть и тепер, на весні, и груда и гололедиця?“ перебив шутками Джур…

„Цить бо! я веду річ не шуткуючи… До Жуківки ми доідемо з тобою гарно, по рівному; та в Жуківці треба шукать, треба вибирать стежку…“

— „И вибирай до схочу, залюбки…“

„Легко сказать: „вибирай!“ Стежок багацько — та на яку йти, не знаєш! Глянеш на одну — багно; глянеш на другу — ожеледь и хвища; на третій — скрізь копці, тілько те и роби, йдучи по ій, що дивись: як би не споткнуться, та не зломать вяз…“

— „Чудний ти чоловік, Семене! на тебе найшли смутні думки, ти й философуєш невідь що. Мені гірш ніж тобі! у мене вже скибка одрізана! лікар, тай годі! дорога загорожена. Учи, як ти мовляв, да лічи, та з сієі коліі вже и не виходь: бо ся колія — твій хліб насущний… От-що! Чи так же у тебе?… Ти куди кинь, так клин: чи у судовики, чи в адвокати, чи в учителі, хоч и в профессори — добивайся… Та тілько на що се все тобі! у тебе — хвалить Бога, худібчина не аби-яка; ти чоловік з великими достатками… „лежи на печі, та іж колачі.“

Жук косо глянув на Джура, всміхнувся и сказав: „не про се річ… я мислю не про байбацтво, а про ту стежку, на котрій моя праця принесла-б найбільшу сумму громадскоі користи…“

— „От воно що!.. громадскоі користи“ — переговорив ёго Джур, притискаючи останні слова. — „Паничу забажалось праці“…

„Я з роду не був паничем!“ сердито сказав Жук. „Та тепер и не час сидіть згорнувши руки…“

— „Годі, годі“, перебив ёго Джур, „не сердься… йди в учителі.“

„Пішов би, так хисту нема.“

— „Ну в судовики, тепер зяводяться нові суди, треба нових людей; на юристів тепер велика потреба.“

„Ні, брате! шкода! хоч я и юрист, а з роду, з віку не піду у судовики, мене аж мороз по шкурі дере, як нагадаю: як то страшно бути суддею! Розібє голодний чоловік шибку, та вкраде бохонець: суди ёго: у тюрму, або в арештантскі роти!“

— „А по твоёмуж як? погладить злодія по голові, чи що?“

„Не треба гладить по голові, не треба й кожі здирать…“

— „Значить: не треба карать ні за яку провину?“ перебив Джур.

„А ти думаєш, що треба?… а ще лікар „друг людей,“ гуманіст!… Хиба кара доводить до пуття? Хиба сама кара не таке-ж зле — лихо, як и провина? Ріжниця між карою й провиною тілько та, що зле-лихо-кару заподіває ціла громада, государство, а провини робляться людьми поодинокими: кара, як зле-лихо, справедлива тілько на стільки, на скілько в ій єсть потреба. От — и усе! Провинники люде недужі, хворі, іх треба гоіть, а не карать“… Жук трохи спочив, з очей ёго летіли искри того божого жару, котрий горить у чесних, просвічених молодих людей. Далі він знов заговорив: „От — ти лікар: суди-ж сам, чи не чудно-б було, коли-б недужу слабу людину — ти став гоіти голодом?… Нападе на чоловіка пропасниця, и ти, яко лікар, даси ёму хини; нехай же та сама пропасниця приневолить чоловіка до такого непокірного ёго волі бажаня, що він мусить украсти бохонець — и ти, ставши суддею, замісто хини, пропишеш недужому тюрму з вонючим повітрєм, з голоднечею… Виходить так: за те, що на чоловіка напала пропасниця — ёму присудять ще сухоти… Скажеш, не правда се?“

— „Ти сёгодні философуєш и вдарився в софизми… Поодинокі злучаі, похожі на той, який ти зараз привів, бувають, але ти бери не поодинокі злучаі, а возьми и провини и провинників загалом, тогді…“

„Теж святе буде,“ перебив Жук махнувши по вітру рукою. „Ні! ні! не піду я в судді. Нехай буде й по твоёму: нехай судді будуть и потрібні, на те щоб творячи справедливий суд, розвивати у народі правову сферу; але ся наука не по душі мені…“

— „Так в адвокати йди,“ говорив ніби дразнячись Джур.

Жук сплюнув чогось на бік, трохи помовчав и заговорив наче-б сам до себе: „Здається краще усёго зроблю, як стану хазяйнувати. Погано тілько, що я в хозяйстві — наче Хома в дворянстві… ні теоріі, ні практики ні аза не тямлю; але-ж не святі горшки ліплять!…“

— „Так!… а мені здається,“ сказав Джур, „що хозяінуючи, ти підеш на ту стежку, по якій найменше добудеш користи для громади.“ Останнє слово Джур вимовив з таким притиском, наче хотів чимсь докорити Жуку. А Жук не звернув уваги на той потайний докір и сказав:

„От же й ні! слухай: нехай буде, що я суддя: привели до мене злодія, що з голоду вкрав мірку борошна; осудив я ёго на півроку в тюрму, тай кажу: дивіться люде! не крадіть, бо й вам те буде. — Отсе раз. А ось друге: я хозяйную; помаленьку вводжу в практику теорію науки; знаю: коли, як и чим треба підгноіти яку землю; коли виорать; яку пашню після якоі лучше посіять; жну не руками, а машиною; молочу не ціпом, а машиною; из такоі ж ниви, з якоі сусіда мій темний Ничипор збирає дві-три копи, я зберу десять, або и двадцять… Ничипор дивиться; потайно завидує, а в слух глузує з мене, скаже, що „богатому чорт дітей колише“, а далі — стане потрохи придивляться на моє хозяйнованє, тай собі так…“

— „Який ти швидкий!“ перебив Джур. „Справді ти мені нагадуєш про Манилова… Твій Ничипор надивиться на твоі машини, тай у себе позаводить.“

„Сам не позаводить; бо у ёго в кишені злидні… Але коли більша частина Ничипорів стануть оброблять землю по моёму, орати муть іі плугами, а не ковиряти муть, як тепер, ралами, тогді у іх буде родить не сам-треть, а сам-двадцять… а там, коли не вони, так діти іх заведуть гуртові машини… Ну, тепер кажи: де більш користи?“

— „Коли б твоіми устами та мід пить, воно б добре було; так лихо наше, що селяне наші уміють гуртом тілько шинки заводить та горілку пить… Жди, покіль тота освіта просвітить засліплені панскою и жидівскою експлоатациєю очи… У літа іде, та коли то вона приіде!“

„Колись приіде, коли почала іхать; аби іхала, аби не сиділа на однім місці… Швидкоі роботи не хвалять. Та треба звернуть и на те увагу, що народ наш знаходиться у такій темноті, у такому убожестві духовному и матеріяльному, що й гріх и сором винуватити ёго за те, що він черепашою ходою йде по стежці свого економічного розвою… вже й те добре, що він не стоіть, а йде… А яка велика міцна сила повинна бути у тім народі, котрий уміє йти на перед; дарма, що на кожному ступні ёго ходу зупиняє и жидівска кабала процентами, и панскі утиски землею й лісами и тисяча инчого. Найголовнійша ж притичина, котра зупиняє економічну ходу сільского люду — та, що по селам у нас нема громадского кредиту, по усім селам один банкир — жид, а жид — тепер у нас усюди велика сила.“

— „Сю силу и я знаю,“ сказав сміючись Джур, „бо платив ій по 4% місячно.“

„Бач! бач!… а що!“ скрикнув Жук, наче зрадівши; „ну слухай же дальше: котре літо у нас у Черніговщині плохі урожаі — трохи що не голод; хвороба на скотину; заробитків нема; винокурні и сахарні заводи у панів запустіли; пани збідніли; а налоги ростуть и ростуть… Мужик платить… а з чого він платить? Прийде збірщик: „давай подушне!“ а подушного нічим заплатить и продать нічого; клуня и комора пусті!… А все таки: „давай подушне, а то оцінують и ту останню телицю, котроі взять и чума посоромилась.“ От и несе мужик жінчину плахту до жида у застанову; позичає у Ицька два карбованці, оддає іх збірщикові, а жидові через зиму заплатить втроє… От-то де крепацтво наших селян; жид закрепостив и панів… Заведи ти на селі хоч невеличку позичкову кассу и ти усе село визволиш з жидівскоі кабали… Хиба тут не буде громадскоі користи?“ спитав Жук, дивлячись на Джура таким поглядом, наче перед ним стояв той самий жид — банкир, що закрепостив селян.

— „Поможи тобі Боже!“ одповів Джур. „Тілько навряд чи послухає твоєі проповіди мужик, хоч ти й надінеш народнє убранє — и підеш за плугом…“

„Цить, цить, цить!“ заторохтів Жук. „Не носити му я народнёго убраня, заигрувать з мужиком не буду; за плугом не ходити му, бо й не вмію; проповіди ні якоі не держати му, бо добре знаю, що народові вже й попівска проповідь остила… Я буду тілько працювать, учить ділом и давать пораду тілько тогді, як у мене питати муть.“

— „Добре, добре…“ говорив Джур. „А жида де дінеш? Покіль він шинкувати ме у селі — уся користь, яку придбають селяне з твого проводу, йти ме до жида в кишеню за горілку.“

„Не вся, а певно якась частка іі ити ме; бо без горілки не можна, и ми пємо…“

— „Пємо, та не упиваємось.“

„И селяне не упивають ся; не вір тому, хто говорить, буцім селане стали більш пить: пють вони и тепер стілько, скілько пили и 20 літ назад; але пропивають тепер більш; бо колись за відро горілки платили пять золотих, а тепер пять карбованців: виходить, що пють в одну міру а пропивають більш ніж в шестеро, та не без того ще, що й жид обсчитає: дасть в набор кварту, а запише — дві…“

— „Чим же ти запоможеш сему лиху?“ допитувався Джур.

„Треба чимсь запомогти, та вже в сім разі „запомога не од нас, а хиба од Бога“…

— „От тобі й на!“ зареготався Джур. — „От тобі й „сила“, котра не знає чим побороть жида й горілку.“

„Не регочись, брате!“ визвірився Жук. „Буцім ти й не розумієш, що жид — тут пяте колесо до воза… Хиба без жида не буде й шинку! Гай-гай! ти згадай лучче про те, що половина бюджету в нашім государстві складується з горілки.“

— „Еге! та от ти куди стрижеш! Значить: акциз — по боку!“

„А ти думав як? щоб тілько одного жида по боку!.. Хе-хе-хе!…“ Жук засміявся тим сміхом, в котрому можна почути не одну тілько веселу иронію, але якесь инче, смутне чувство. Тим часом Джур и Жук прийшли до Жуковоі кватири.

„Заходь, покуримо“, сказав Жук.

— „Дякую! нема часу; треба швидче йти до дому, передягнусь, та до Бокогрія.“

„Ну йди, та додержи ж слова! Через десять днів поідемо до мене в хутор… чуєш?“

— „Чую, чую… прощай!“

„На здоровє!“

— „Щасливоі дороги.“

Товариші розійшлись.

Жук прийшовши до дому, довго міряв ступнями свою кімнату и вдовж и впоперек, покіль не ввійшла дівчина и не покликала ёго обідати.