Правда (журнал)/VIII/Семен Жук и ёго родичі/1/V
| ◀ IV | Правда. Рочник VIII-ий під ред. Олександра Огоновского Семен Жук и ёго родичі (О. Яковенко) Часть перша V |
VI ▶ |
|
Час ишов; Джур жив у Жука: що-дня молодіж іздила або ходила, чи в ліс, чи до женців, або вязальників; гуляла, співала, грала, читала, спорилась про прочитане… усім було весело! Здавалось, що, дивлячись на веселу молодіж, и стара Жучиха молоділа.
Раз якось винявся такий день, що з самого ранку й до пізнёго вечера йшов дощ: калюжі понабігали чималі; про роботу у полі й думати не можно було; навіть без пильноі потреби ніхто й з хати не виходив. Прийшлось и нашій молодіжи просидіть цілий день дома. Стара Жучиха найшла собі якесь хатнє діло и вешталась з однієі кімнати у другу: в одній кімнаті вона знайшла, що біля образа павук заложив собі оселю; позвала служанку Мартусю, показала ій пучкою на павутину и веліла знять; у другій кімнаті Олена Василівна догляділась, що в кутках на долівці пилу багато і знов показувала Мартусі.— „Мартусю!“ говорила вона, „ось подивись, що отсе таке.“
— „Де? що-ж там таке?“ питає Мартуся.
— „Хиба не бачиш! он — у куточку за грубою… дивись!.. мабуть гречку будемо сіять…“
Мартуся почервоніє, швидче замете пил и скаже: „и де воно береться!.. сегодні своіми руками усюди повитирала…“
Німкиня з Сонею сіли за пяльця и щось вишивали; Джур з Жуком грали у шахи; а Рися сіла було грать щось на рояли, але, взявши кілька акордів, побачила цуценя, свого любимого „Качана“, покинула рояль и стала пустовать з Качаном: бігала по салі, дражнила цуценя, а воно, бігаючи у слід іі, гавкало. Далі, наче стріла, підскочила Рися до столика, на котрому стояли шахи, и перемішала на кону усі фіґури.
„Що се ти робиш! Рисю!..“ скрикнув Жук; а Джур мовчки підвів голову, глянув на Рисю, здвигнув плечем и тілько всміхнувся.
„Бач, що вона заподіяла!.. яка важна гра була у мене; от-от дав би мата, а вона узяла, та й попсовала! бач!..“ ворчав Жук.
— „Велике діло попсовала!.. начнете и в друге,“ шутковала Рися. „Єй же Богу не витерпіла: нудно стало дивиться на вас, як ви обидва уперлись лобами у шахи и замислились, мов про що путнє думаєте.“
— „Не твоє діло,“ одповів трохи з серцем Жук.
— „Та годі, годі, не гуди, не сердься… А ви не сердитесь?“ спитала вона Джура.
— „Ні! за що тут сердиться?..”
— „От — який ви добрий, не такий, як той Жук… он як гуде: аж губи обвисли.”
„Ганна Ивановна,” обізвався Семен до Німкині, „візьміть відсіль Рисю та посадіть іі за пяльця або за книжку.”
— „Так би то й посадить!.. отсе-б то я так и послухаю, коли не захочу!.. як раз на таку й напав!” одповіла Рися почервонівши и стала против вікна. Для неі показалось неприятним, що Семен вважає іі наче малу дитину, котру ґувернантка може посадити „за книжку“. Одначе Рися не хотіла, щоб Джур примітив, що слова Семена образили іі. Трохи згодя, дивлячись у вікно, Рися сказала: „Господи! коли отсей дощ перестане… наскучив він мені; не можна через ёго й з хати вийти… сиди наче в келіі черниця.”
— „Ви б заспівали,” озвався до неі Джур.
— „Не хочу!.. я під дощ не люблю співать.” И з сим словом Рися пішла у другу кімнату, сіла собі у куточку и стала читать.„Давай дальше грать,“ сказав Семен Джурові.
— „Не хочу, обридло,“ одповів Джур и заходив по салі. Жук закусив чогось губу и мовчки сів до рояли; а Джур, пройшовши кілька разів по салі, повернув у ту кімнату, де сиділа Рися.
— „Що се ви читаєте?“ спитав він у неі; и заглянувши у книжку, додав: „невідь що! нісенітницю!“
Рися заіскрилась и спитала: „Чого се так, що нісенітниця?“
— „Того, що у нас нікому ще йти у ті університети, про котрі ви читаєте. Учора позаводили дівочі ґімназиі, а сегодні давай вже ім університет!“
— „По вашому-ж як? зовсім не треба університета за для женщин, чи як?“ спитала Рися Джура, пускаючи и докір и иронію.
— „Я сего не кажу: я говорю, що ще рано заводить університет; а чи треба, чи не треба ёго у нашім часі, про се треба спитать самих женщин; нехай вони скажуть.“
— „Вони й говорять, що треба, и треба…“ задзвеніла з жаром Рися.
— „А кілько іх говорить?“
— „Повинно, що не одна.“
— „Коли іх багацько, коли ім справді треба університета, нехай зложуться, зберуть гроші й заведуть…“
Рися не втерпіла, скочила з свого місця и строго спитала Джура: „ви шуткуєте, чи правду говорите?“
— „Чисту правду… та, здається, ви сердитесь, Орино Йвановно!“
— „Не можно й не сердиться, коли чуєш, як розумний чоловік, чоловік освічений, чоловік котрий видає з себе ліберала, стане верзти отаке, як ви…“
— „Еге!.. годі! годі! бачте, ви починаєте вже лаять мене…“ перебив Рисю Джур. Ёму бажалось, як кажуть, вивідать у неі ума и не хтів, щоб вона сердилась на ёго; а найбільш не хотів він, щоб Рися вважала ёго за консерватора.
— „Лаяться я й не думаю,“ одповіла Рися, „а справді чудно якось слухать те, що ви говорили!.. Я вам: „отче наш“, а ви мені „од лукавого.“ Хиба таки ви справді щиро говорили?… Хибаж таки ваші університети заведені на приватні, на зібрані гроші? хиба вони орудуються коштом приватним, а не государственним? Отсе вам раз! а друге ось що: як по вашому зробить тогді, коли вчиться в університеті показалася хіть у таких тілько дівчат, котрі убогі, не мають спроміжности; з чого ж вони зберуть таку велику сумму, якоі треба на те, щоб завести університет?“
— „Нехай дають, хто що може!“
— „Але кому вони давати муть? хто від них приймати ме? Чудно, тай годі!.. Та я й не вірю, щоб ви такі неподібні речи вели од щирого серця… се ви туман пускаєте, дражните мене.“
— „Ні!“ сказав Джур: „та тривайте, ще ось що: я почав з того, що хто піде в той університет?.. питаю вас: ви пішли б?“
— „Отак ви и всі!.. гукаєте про-Біг: „давайте нам університет!“ — а нехай завтра дадуть вам ёго — то й стояти муть порожними авдиториі: бо одна скаже: я й рада б, так спроміжности не маю; друга заговорить, що вона не приготовлена; трейтя…“
— „Годі! годі!“ перебила Джура Рися. „Знаю, що дальше: „пята, шоста, сема и т. д.“ Так ви усі еманципатори,.. у вас одна річ, „роля женщини призначена ій самим іі полом…“
„Постійте! пустіть и моє слово до гурту,“ озвався Жук, стоячи на порозі и вслухавшись в спір сестри з Джуром. „На ниві житя справді роля женщини обведена самою природою; єсть такі справи, до котрих женщина не може належати по своій фізичній природі, на пр. солдатчина; але ж и з сего не виходить того, щоб женщина мусіла потребовать меньшоі освіти ніж мужчина! Чому женщина не може бути лікарем, учителем, судею, профессором и т. д.? Мені здається, що самий пол приневолює до того, щоб женщина була просвічена не менш як й мужчина, бо женщини перша природна роля — єсть роля матери; значить — роля найважнійша в громадянскому житьі: роля воспитальниці!.. які будуть неньки, такі й діти… Я стою за те, що у чоловічестві усе лихо залежало, залежить й залежати ме ще довго од женскоі темноти!. Яким духом напоєна мати, таким вона напоіть и своіх дітей…“
— „Одначе наші нені,“ вмішався Джур, „були напоєні духом крепацтва, неволі, а не напоіли нас тим духом…“
„Бо прийшов свій час, прийшла своя година, прийшла смерть крепацтва; але скілько-ж віків народ терпів неволю, скілько віків чекали ми сего часу!.. Отже коли-б женщини, коли-б матери були освічені, напоєні духом волі, не проходили-б цілі столітя, покіль знеслось рабство!.. Рабині родять рабів! се така аксіома як и те, що на вербі не ростуть грушки…“— „Чом же сієі аксіоми не засвоіли собі женщини?“ спитав Джур.
„Гм! чому не засвоіли… Сидячи з звязаними ногами не побіжиш! Сидячи у духовній тюрмі — відкіль би вони освітились промінєм розвою и науки…“
— „Отже,“ перебила Рися, „люде теперечки мізкують, щоб випустить нас из тюрми, а пан Джур каже, що не треба…“
— „Я сего не кажу: я кажу, що ще рано заводить університет, бо нікому буде у ёму вчиться…“
— „Рано хиба через те, що нікому буде вчить,“ сказав Жук.
— „Як нікому? хиба у Києві, у Харкові, у Одессі нема профессорів?“ спитав з дивовижею Джур.
„Як нема! єсть! але з тієі профессури, може, чи знайдеш и двох таких, котрі годились би профессоровати у женскому університеті. Наша профессура — се стара каліч, напоєна таким духом, котрий своєю вонею вбиває молоді орґанізми. Нове вино — треба лить в нові судини… В університеті молодіж повинна не тілько освічаться наукою, але й розвиваться духом… Головнійша підвалина університетскоі освіти дух… А ти скажи мені, Антоне! поправді: яким духом напоєні наші профессори? духом користи, еґоізму, бюрократизму…“
— „Не всі-ж, єсть між ними люде и з инчим духом,“ одповів Джур.
„Один або два, — се не богато: а останні — загалом еґоісти, котрі давно кинули науку, давно ведуть своє профессорске діло аби як, формально, а головна річ — котра заложена на акциях, обліґациях, на легкій наживі без праці… Ну, коли таким духом наповать и освічать женщину в університеті, так лучше нехай вона буде не освічена…“
Усі отсі речи Соня слухала з другоі хати и не вмішувалась в спір. Останні слова Семена підвели и іі, и вона вийшовши у ту кімнату, де спорились, спитала Жука:
— „Ну, Сеню! скажи-ж, чи не на одно ви обидва бєте: п. Джур говорить, що заводить женскі університети рано через те, що нікому в іх учиться; а ти кажеш, що рано іх заводити через те, що нікому в іх учить! виходить и по твоёму й по ёго одно: університетів не треба…“
„Не нетреба, — а рано! то не все одно,“ сказав Жук.
— „Коли університет для нашоі освіти діло добре, так и не рано; бо що добре, те не буває рано,“ вставила своє слово Рися.
И знов між молодіжю на сю-ж таки саму тему завязалась горяча спірка. Соня, котру Джур вважав яко холодну, не енерґічну, розжеврілась більш усіх. И довго довго вони спорили. Зі спору про освіту перейшли на спір, на яких основах повинна вестись дівоча просвіта: чи на космополітичних, як доказував Джур, чи на національних, як доказував Жук….
У вечері тогож дня Джур сів з Рисею грать у шахи. Погляд ёго більш літав над головою Рисі; на шахи він трохи що не зовсім не дивився и робив великі помилки в ходах. Рися поправляла ёго, сміялась и раділа, що обігрувала ёго… Одна шашка якось впала зі стола на долівку: и Джур и Рися кинулись разом піднимать іі; голови іх зустрілись и волосє Рисіноі коси торкнулось об Джурову щоку… Джур загорівся, наче хто приском на ёго сипнув…
— „Ось-ось! єсть! знайшла,“ сказала Рися, сіла и опустила своі очи на стіл: а на лиці у неі показався якийсь незвичайний румянець… Обоє мовчали и мовчки переставляли шахи з однієі ходи на другу… У салі почувся аккорд и Жук заспівав: „Колиб мені крила, крила соколині.“ —
— „Ви знов програли,“ сказала Рися Джурові: але сказала вже не радіючи, як перше; наче нова виграна зовсім не втішала іі; сказала якось ліниво, наче по приказу, наче тілько для того, щоб щось сказать. В голосі іі чутно було якусь замисливість, мов вона зовсім не про шахи мислила, мов у неі у мислях витало щось инче, чого вона або не хотіла, або не вміла, а може й не посміла виразити. —
— „Програв!“ одповів Джур и глянув на Рисю, силкуючись піймать іі погляд.
— „Може ще раз заграємо?“ спитав Джур.
— „Ні! не хочу, годі!“ одповіда Рися, бистро схопилась зі свого місця и бистро пішла у свою хату. Зачинивши за собою двері, Рися налила повну миску холодноі води й стала вмиваться; алеж жар не то що не спадав з лиця, а навіть становився ще більшим; серце у Рисі застукало у грудях так якось чудно, так невидко, як ніколи у неі не стукало!.. Инстинктивно Рися приложила руку до серця, ніби сподівалась, що придержить ёго, не дасть ёму так биться. — „Боже мій! що отсе діється зо мною!“ подумала Рися. „Ляжу, полежу трошки; може перейде.“ И лягла вона в постіль… Не помогло. — „Ні, тут ще жарчій! одчиню вікно!“ Рися одчинила вікно, сіла біля ёго и задивилась на дощ, на бульбашки в калюжах. — Дивилась вона, але здається нічого не бачила, вона все силковалась розібрать, що діється з нею? то ій здавалось, що у неі голова горяча, що вся кров кинулась у голову, и вона обома руками хваталась за виски; то в грудях щось давило; то ніби усю іі кидало в жар….
— „Чи не позвать би матусю? чи не порадиться-б з нею?“ думала Рися; „або може з Джуром?.. він же лікар?.. Ні! ні! не треба! я здорова, зовсім здорова!“ И вона вставала, йшла до дверей, щоб пійти у салю; але ій знов здавалось, що голова у неі горить, що в очах якось мутно, и вона знов верталась, сідала біля вікна и знов дивилась на хмари, на дощ, на бульбашки…
Прийшли звать до вечери, Рися не пішла, сказавши, що істи вона не хоче и що в неі голова болить.
Прийшовши спать, Соня застала Рисю біля вікна, „Ти не здужаєш, Рисю?“ спитала Соня.
— „Ні, я здорова, голова трохи болить.“
— „Чом же ти не ляжеш? та ще й сидиш біля одчиненого вікна, а на дворі сиро, дощ.“
— „Дарма! я не боюсь… свіже повітрє освіжає голову… Подивись, Соню, яка славна картина: я поставила на тім вікні лямпу, од неі як раз одсвічує на калюжу и видно, як бульбашки грають.“ Рися сподівалась сими словами одвести річ од себе и звернуть сестрині уваги на природу.
— „Може й гарна картина, одповіла Соня, та час вже спати, очи злипаються. Будемо ложиться.“
Довго Рисі не спалось, довго вона переверталась з одного боку на другий, довго у неі горіло лице, довго стукало серце: але натура взяла своє, сон изнеміг іі и перед світом вона заснула.И снився тієі ночи чудний сон Рисі! Приснилось ій, ніби вона ходить в якімсь зеленім лузі, усіяному квітками, а на тих квітках цілі роі бджіл, метеликів, а зверху, над іі головою, літають три голуби. Звідкіль не взявся шуліка и кинувся на голубів; голуби од ёго, та прожогом до Рисі и сіли до неі на плечи… Як ось знов несподівано з-за осоки вийшов стрілець и йде прямо до Рисі, вона звернула в бік; він прицілився на неі, вона скрикнула, впала на землю й прокинулась… Чи звела очи чи ні, знов сниться, що вона живе у якімсь великім городі; у хорошому прехорошому будинку; в тім будинку паркети, бронза, роскішна мебель, тропічні квітки и рослини. Знає Рися, що усе те добро іі власність, але іі якось верне од тієі роскоши; бронза якось давить ій груди, квітки и рослини стягують іі душу; тяжко ій! той світлий будинок здається ій тюрмою; рветься вона з ёго!.. от-от би полетіла вона у свою любу, у свою веселу Жуківку, та ба! до яких дверей не кинеться — не можна вийти; усі двері — позамикані!.. Кинулась би з вікна на улицю — високо, страшно, щоб не вбиться. Стала вона кричать, стукать у двері, у вікна!.. Задзвенів у дверях ключ и війшов Джур, а за ним тиск Жидів. Стала Рися просить Джура, щоб він іі ослобонив, визволив з тієі неволі, а Джур всміхається, та велить Жидам висипать з торбинок золото. Рися кинулась до дверей, Джур за нею, піймав іі, уняв на руки и знов вніс іі в будинок и знов замкнув двері, знов осталась вона самотою… Не стерпіла вона більш: одчинила вікно и вискочила на улицю. Падаючи вона вдарилась об камінь и дуже забилась головою!.. кров побігла цівкою… Рися проснулась… голова у неі боліла — Соня ще спала. Рися тихесенько встала, одяглась и вийшла у сад. Після учорашнёго дощу в саду було ще мокро, гулять не можна було: Рися сіла на ґанку и замислилась. Хто іі зна, про що вона мислила, тілько груди іі примітно колихались наче хвиля и часом вилітало з іх довге — важке зітханє. Довго так сиділа Рися и просиділа-б може цілий день, як ось вийшла на ґанок Жучиха й поздоровившись з Рисею спитала іі:
— „Що се, серденько, з тобою? чого се ти так рано піднялась?.. Та яка бліда, лице наче не твоє!.. Господи! ти мабуть не здужаєш, Рисю!“
— „Ні, матусю! ні, серденько! Не турбуйтесь, я здорова, трохи голова боліла, погано спала и снилось таке невідь що…“
— „Що ж тобі снилося?“
Рися росказала матери свій сон.
— „Куди ніч — туди й сон!“ одповіла стара. „Мало що иногді приверзеться. Не все те переймать, що на воді пливе… Цур ёму!.. Не гарно, що ти у ранці в сиру годину сидиш на дворі, застудиш голову…“
— „Е, ні, матусю!“ сказала Рися, силкуючись говорить, веселим голосом.
— „Ну, ходімо ж до чаю.“
Мабуть и справді Рися була дуже бліда, бо, як показалась вона у салі, усі разом спитали іі: чи здорова вона? Джур попробовав у неі пульс и зробив таку ґримасу, яку уміють робить тілько лікарі в той час, як не знають, що сказать.
А Рися зачервоніла, вихопила швидче свою руку з Джуровоі руки и швидче сіла до столу, так щоб самовар закривав од неі Джура.
— „Пульс у вас ненормальний! у вас невеличкий жар,“ сказав Джур.
— „Байдуже!“ одповіла Рися, „минеться.“
„Чи не пропасниця у неі?“ спитала Жучиха Джура.
— „Не похоже,“ одповів той.
— „Кажу ж вам, матусю, що я не виспалась, того й бліда.“
— „Може й справді од того,“ сказав Джур. „И я сю ніч негарно спав. — Устав ще сонце не сходило, пішов, викупав ся и набрів на вельми печальну сцену, та отсе й думаю позвать усіх вас, панове, на запомогу мені, а особливо панночок; чи поможете?“
— „Що там таке? говоріть!“ сказали в один голос и Семен и ёго сестри.
— „Викупавшись, бачте, забажалось мені курить,“ став говорить Джур. „Хвать до кишені, сірників нема. Заходжу я в першу хату по дорозі, щоб добуть огню. Входжу, дивлюсь: в хаті нікого й нічого нема. ‘Здорові були!’ гукнув я, думаючи: чи нема кого на печи. И не помилився! ‘Доброго здоровля!.. а хто там такий, чого треба?’ озвався жіночий голос з печи. — ‘Чи нема,’ кажу, ‘у вас огню? дайте, будьте ласкаві!’ — ‘Де у мене той огонь узявся! у мене й хата пятий день не топлена,’ одказано мені з печи. — ‘Може кресало у вас є?’ питаю. — ‘Кресало є, ось осьде на комині, коли треба, возьміть, викрешіть собі; та хиба самі сюди злізьте й возьміть, бо я не здужаю.’ Я зліз на припечок. Дивлюсь: лежить на печи стара баба и стогне. ‘Що се ви, бабусю, нездужаєте? що у вас болить?’ — ‘Ох, не питайте! бодай би ёго й не говорить!.. не вам кажучи, паничу чи пане… не знаю, як вас величать!.. виразка у мене на нозі… Тіпала я коноплі, та якось койстрицею й сколола пятку, а вона й прикинулась; та отсе, не вам кажучи, и болить и болить, и гниє и гниє!.. Ох-ох-ох!..’ — ‘Давно-ж се сталося у вас?’ — ‘Давненько вже! шостий тиждень минає!.. Мабуть Господь та свята Пятнонька покарали мене за те, що в десяту пятницю не пішла до церкви.’ — ‘А покажіть мені вашу ногу!’ — ‘На що вам воно здалось! там таке діється, що крий Боже!.. дике мясо поросло.’ — ‘Покажіть, бабусю; я лікар, може запоможу чим.’ — ‘Ой, де вже вам! один Бог запоможе мені, як простянусь на лаві! Шкода, пане, й не дивіться.’ — То сяк, то так ублагав я бабу, щоб показала ногу. Як розвязала вона товсту ганчірку обмотану округ ноги, так засмерділо з рани, що й сказать бридко!.. Подивився я: батю мій!.. На пяті рана в голубине яйце!.. загнилась, не промита, гній аж тече… Питаю баби: чи не гоіла чим? — ‘Гоіла,’ каже, ‘засипала перепаленим галуном, та не помогло! Я й покинула! Нехай, кажу, що Бог дасть! на все воля Божа! все одно, мені вже й так не довго на сім світі жить!’ — Спитав я у неі теплоі води, щоб промить рану. — ‘Нема’, каже, ‘теплоі, а ось у горщику біля мене стоіть та, що я пю.’ — ‘Хто вас доглядає?’ питаю. — ‘Хто-ж мене буде доглядати, кроме Бога та святих угодників! Нікому! я стара людина, удова, єсть у мене дочка, зросла вже дівка, так вона жне у Батурині за сніп и усе літо там… Не можна!.. землі у нас своєі нема, а треба на зиму припасти хліба, а то з голоду попухнемо… От вона й жне. У неділю, або в свято, навідається до мене, спече мені хлібець, зварить страви, принесе води, та й знов піде до хозяіна, а я тут одна… З сусіднёі хати, спаси-Біг! дівчинка забігає до мене що-ранку; подасть мені свіжоі водиці, та й піде… от и догляд увесь и за те дякую Творця небесного.’ — Я взяв промив бабі ногу, роздивив рану и отсе зараз піду до неі, щоб припекти пекельним камнем… Але сего мало! треба що-дня двичі або тричі промивать, треба чисту перевязь, а не ганчірку; треба, кроме того, доброі страви!.. так от давайте гуртом гоіть!“
— „Давайте! давайте!“ скрикнула Соня; „я знаю, яка се удова: се Ольга Сакуниха; то-то іі давно не видно, а то було вона нам приносить коли не гриби, так ягоди!“
— „Дивно мені,“ сказала Жучиха, „що вона занедужавши не послала до мене своєі дочки…“
— „Ніколи все, а може й не посміла,“ сказала Соня. „Одначе нічого терять часу, ходім зараз до неі.“
— „Тепер нема чого ходить до неі нам усім, я один піду,“ сказав Джур, „а ви однесіть ій чого попоісти.“„Я піду з тобою,“ озвався Жук; „бо не знаю, де ся удова живе. Та мені здається, найкраще буде, коли ми заберемо іі до себе у двір и тут станемо гоіть.“
— „Справді так! у нас же против кухні пуста хата стоіть; добре отсе ти, синку, нагадав; та чи схоче вона перейти до нас?“ додала Жучиха.
„Спитаємо!.. ходім!“ сказав Жук.
— „Зараз,“ одповів Джур, „тілько возьму лапісу.“
Зробивши що слід біля рани, Джур сказав до недужоі: „Ваша рана, бабусю, не так-то швидко загоіться, а доглядать вас як слід нікому, може-б ви перебрались у больницю у город? пані Жучиха дала б коней одвезти вас.“
— „Ох! спаси Господи паню Жучиху и пошли и ій и іі дітям, чого вона бажає, а в больницю я не поіду…“
— „Чому? там швидче видужаєте.“
— „Кажіть, добродію, швидче помру! Хиба я не знаю, не чула про больниці! Ні! ні! ні за що не хочу! лежати му дома, що Бог дасть! Вже хоч й вмру, так у своій хаті, у своім селі, а не на чужині…“
„Ну, коли так,“ озвав ся Жук, „то я перевезу тебе, бабо, до себе у двір; там у нас єсть зайва хата, там ми гуртом будемо доглядати тебе.“
Баба подякувала и сказала: „Ні, не хочу, не приходиться.“
„Чому?“ спитав Жук.
— „Люде сміяти муться; скажуть: покинула свою хату, та пішла в старці, лизать панскі тарілки; ні, не хочу!.. Дасть Бог, я й дома одужаю; мені дома краще: тут я сама собі господиня.“
Даремне Джур и Жук уговорювали бабу; баба стояла на своім: „не хочу.“
Тим часом Соня и Рися принесли бабі попоісти. Недужа з слізьми на очах дякувала іх.
Вернувшись до дому Рися підійшла до Джура и сказала;
— „Велике вам спаси-Біг за вашу запомогу бабі! навчіть мене, чим би я справді стала для неі користною, хоч на час іі недугу?“
— „Носіть ій істи, доглядайте іі, от и все; треба рану промивати, та се я сам робити му…“
— „Я не думала, що у вас таке добре серце… я…“
— „Що ви? ви вважали, що моє серце покрилось товстою корою?“— „Ні!“ одповіла Рися, засоромилась и швидче пішла у другу хату.
До самого обіда Рися не приходила в салю. За обідом вона більш мовчала, за те більш ніж перш вслухувалась в кожне слово Джура…
Смерклось! усі вийшли в сад: з-за густоі липовоі алеі випливав на небу місяць. Вечер був тихий, срібний, молодий! зорі наче всміхались, так як всміхається закохана дівчина до свого судженого.
„Тиха украинска ночь!
Прозрачно небо, звѣзды блищуть,“
став декламовать Джур з Пушкина.
„Еге! вже й лікар ударився в поезию!.. Мабуть отакий вечер як сегодні добере й реалістів,“ шутковав Жук.
— „Хиба у реалістів вже й серця нема, хиба для реалістів поезия terra incognita, чи що?“ спитав Джур.
„Яко живі орґанізми — реалісти не можуть не мати серця, серця — фізичного, серця — просто як того шматка мяса, без котрого чоловік не живе; але серця для поезиі реалісти у себе не признають, и саму поезию вважають як щось не то що зайве, а навіть як щось шкодливе для народнёго розвою.“
— „Се хто тобі сказав?“ спитав Джур трохи з серцем.
„Та все ж, таки, реалісти й сказали,“ одповів Жук.
— „Може, але я сего не говорив и не скажу; бо навіть и з фізіолоґічного боку — поезия єсть вираз чувства, а чувство — вираз серця, ergo поезия єсть вираз живого чоловічого орґана. Не признавать поезиі — значить не признавать духовного житя серця…“
„Гм!“ всміхнувся Жук — „признавать… Я знаю, що ви „признаєте“ поезию, але чи вважаєте ви з неі яку користь?“
— „Реалісти, котрі не вважають з поезиі ні якоі користи, мусять бути людьми неосвіченими світом историі…“
Жук знов сказав: „гм!..“ и помовчавши трохи спитав Джура: „Чи признаєте ж ви, реалісти, користь з поезиі у наш час?“
— „Я признаю,“ одповів Джур, „але не таку користь, яку поезия мала колись давнійше; бо…“
„Наш вік — вік грошей, вік еґоізму,“ перебив ёго Жук.
— „Годі вам спориться,“ сказала Соня; „справді вечер дуже чудовний. Ну-мо лучше гуртом співать, сама пісня якось проситься з душі“ — и не діждавшись одповіди, Соня завела:
„Се не гуртова,“ перебив ій Жук, „а нуте разом:
И чотири срібні голоси покотились в срібнім повітрі… Скінчавши пісню, Рися сказала:
— „Як не хороше на дворі, а мене така хіть взяла співать самій, що я піду в салю; тілько прошу вас, панове: не ходіть ніхто в салю; я хочу буть сама; чуєте?“
Рися війшла в салю, сіла до роялі и заспівала „пісню невольниці.“ Останні пункти пісні:
„Лети моє слово, далеко на небо.
Далеко, далеко, щоб люде не чули“
Рися проспівала так виразно, з такою щирістю, з таким виразом серця, що наче справді слова іі летіли „далеко, далеко — на небо“, до Бога, щоб там зістаться на вік, щоб відтіль не вертаться, щоб там вмерти.
Джур війшов в салю, взяв руку Рисі, стиснув іі и промовив:
— „Спаси-Біг! такоі пісні; такоі співи я ще не чув, ніколи не чув.“
— „Справді?“ спитала тихо Рися.
— „Вірте, що правду кажу.“
— „Хочете, ще заспіваю?“
— „Ні, не співайте… боюсь… часом другоі вже так не заспіваєте… Мені жалко стане першоі, жалко буде першого впливу… Ні, не треба! не співайте!“
— „Не буду…“ одповіла Рися и вийшла на ґанок, а за нею и Джур. Соня сиділа облокотившись на перило. Рися підійшла до неі, нахилилась, обвила іі шию обома руками, міцно стиснула и ще міцнійш стала іі ціловать и в чоло, и в щоки и в вічи.
— „Що се з тобою, Рисю?“ спитала Соня.
— „Нічого, нічого, так!.. так!.. Така ти мені в отсю хвилину хороша, прехороша, така приятна, що усе б тебе ціловала и не переставала…“
— „А голова не болить вже у тебе?“
— „Ні, не болить!“ и Рися знов обняла и ціловала Соню.
„Та буде вже тобі! бач, як розціловалась… а мене хочби раз який чмокнула,“ озвався Семен.
— „Ти не такий хороший, як вона; ти вчора мене розсердив, ну та дарма! — прощаю… мир!..“ Рися поціловала кілька раз брата.
А Джур сидів мовчки и дивився на небо…