Правда (журнал)/VIII/14/Украінский націоналізм

Правда (журнал)/VIII/14 Украінский націоналізм

Два листи Шевченка ▶

Украінский націоналізм.

---

В остатні часи почали докоряти давним и новим украінским писателям за націоналізм в іх творах и навіть доказувати, що націоналізм був причиною того, що украінска література не розвилася гаразд, як того можна було сподіватись, бо не зачепила украінских громадских интересів. Сказати по правді, причина слабого розвитя давнійшоі украінскоі літератури в 30-х и 40-х роках була та, що на правобережній Украіні, під российским рядом, розвивалися польскі школи, університет в Вільні, лицей в Кремянци. Дуже проста річ, що на правобічній Украіні не було кому не тілько писати, але навіть и читати по украінски. Харківский великоруский університет, не вважаючи на своіх німецьких, польских и великоруских професорів, зараз вивів маленьку украінску интеліґентну громадку; але украінска література все таки не розвилася гаразд, бо учені Украінці більше писали язиком школи, великоруским, ніж украінским; Великороссия перетягла до себе багато наших талантів; часть іх заслала на покуту на північ и тим дуже задержала розвитє нашоі літератури, вбивши навіть талант Шевченків. Недавно Киівска ґазета „Кіевскій Телеграфъ“ почала нарікати на украінский націоналізм, як на велике лихо в украінскій літературі, що може допровадити іі до якоісь національноі узкости, и доходить до якоісь націоналофобіі, знаходячи націоналізм навіть там, де ёго стілько як кіт наплакав, по народній приказці; але для націоналофобіі що тілько сіро, то й вовк! По сій причині мені хотілось би трохи вияснити, що таке украінский націоналізм в наші часи, щоб побачити, чи справді украінский націоналізм така нікчемна річ, для котроі украінска література дурно гаіть час.

Націоналізм, говорячи загально, то любов народа до тих прикмет своєі народности, котрими він одрізняється од инчих народів; то природній потяг народа обороняти ті прикмети од впливу чужоі народности, розвивати іх, щоб жити в тих формах, в яких вивела ёго на арену природа й гісторія. У тих народів, що встигли збудувати собі сильне політичне царство, що грають значну політичну ролю, націоналізм вже показується як сила, чи природня, чи репрессивна, щоб задушити инчі народности, ассимілювати іх и розтягти своі етноґрафічні границі. Украіна, не маючи самостійности, не замазала рук своіх репрессивним націоналізмом, як инчі европейскі народи; вона тілько силкувалась одбитись од впливу чужого націоналізму и оборонити своі національні прикмети. Ся природня и зовсім нікому не шкодлива форма націоналізму виявилась и в украінскій літературі, в обороні національного теперішнёго и минувшого житя давнёі Украіни.

Украінский народ обгортують усякі народи: Татари, Черкеси, Великорусси, Литовці, Поляки, Словаки, Мадяри, Ромуни й Болгари. Окрім того на полудни Украіни живе багато Греків, Німців, Армян, а в городах и в містечках скрізь розсипані Жиди. З сих усіх народів украінска література зачепила тілько Жидів, Великоруссів и польских панів, зовсім не маючи в думці зачіпати польский народ в самій Польщі,

або мазурскі села, котрих є багато на Подлясі, в Галичині и на Волині. З сёго ми можемо бачити, що украінский націоналізм не расовий, не реліґійний, а социяльний. Тим то ёго не можна назвати ні узким, ні нікчемним, а тим більше шкодливим. Тим то він вартий уваги більше, ніж де-хто про нёго думає.

Роля Жидів на Украіні, як и скрізь де вони живуть, така звісна на всему світі, що про те не варто б и слів тратити. Як роблять Жиди, так и наш народ дивиться на них, та и повинна ставати до них украінска література, хоч конечне гуманізм накладає на літературу повинність памятати про людску натуру Жида, хоч и попсованого морально од пят до самого тімя, до самоі ярмулки на тімьі. Украінска література, як и народ, ніколи не дивилась на Жидів з чистого національного боку. И козаки й гайдамаки, и теперішній народ, и література не любили Жидів не як Жидів, за іх віру и язик, а як експлоататорів народа, для котрих нема нічого святого, нічого людского, нема чести ні совісти, як діло йдеться на те, щоб обдурювати народ, де можна и як можна, щоб нагарбати собі народнёго добра, зоставивши народ и в голоді и в холоді, хоч би він пропадав під тином. Ще треба памятати, що самі Жиди великі націонали, та ще в єрусалимско-небесному смаку: що вони ненавидять ґоів-иновірців, як Турки ґяврів, ставлять себе без міри високо, що вони од того наглі й горді, де чують свою силу, и ніколи не люблять того краю, де живуть, як свого рідного, не приростуть до нёго душею. В погляді на Жидів не може бути й мови про узкий націоналізм. Коли козаки й гайдамаки різали Жидів, то не за те, що вони славили Єгову, а за те, що вони були орудниками польских репрессалій, грабили народне добро, нівечили народ и знущались над ёго святощами. И тепер ми нераз чули од селян, що в Жида нема душі, а тілько пара, бо як би в нёго була душа, то він не обдурював би так людей. Що до Жидів, то тут ми маємо питанє не національне, а економічне, социяльне.

Украінска література не може так само поминути и Великороссів.

Од великоі государственноі и літературноі централізациі, великорущина на всі застави впливає в украінску жизнь. Великорущина пливе до нас через адміністрацию, а найбільше через ґубернаторів и епископів, котрі на Украіні всі Великоросси; через висчі, середні, низчі и народні школи, через літературу, через московске війско, а в конець усёго через помосковлене украінске дворянство й духовенство, котре робить на Украіні великоруске діло. Великорущина загрібає жар в нашій печи нашими-ж таки руками. Якоі шкоди наробила на Украіні великорущина, ми зараз роскажемо.

Великорущина помосковила зовсім наше дворянство. Хоч воно має себе за украінске, але язиком, просвітою, симпатиями воно великоруске. Наші багатчі пани зовсім не знають народного язика, нехтують ним, як мужичим, не горнуться душею до интересів свого народа, свого краю. Багато з них живе по столицях и дає дітей в катковский ліцей. И там, де дворянство національне, и там воно одрізняється од народа и встоює за своі дворянскі интереси. Нашому дворянству труднійше горнутись до народа, як якому инчому; ёму трудно демократизоватись, хоч би воно того й схотіло, бо воно одрізняється од народа не тілько, як верхній громадский шар, але ще й пофарбований великорускою фарбою, з чужим инчим язиком, з инчими громадскими и літературними идеалами. Наші пани двічи пани, хоч вони того й не знають, а найбільше украінскі барині! Характер украінскоі женщини, в загалі висчий од характеру Украінця и енерґічнійший, тепер зовсім знікчемнів між нашими панами. Украінска дворянка и багата купчиха тепер чисте лихо на Украіні, щирий ворог всего украінского. Вона більше од мужчини ненавидить все украінске и цурається ёго, як чорт ладану, вигонить ёго з семьі, з дому, перекручує прислугу так само, як и польска пані. Украінска дворянка й купчиха то клерикалка, то царистка, то катковщиця, швидко може буде перероблена на кляссика и в загалі вона великороссиянка. Тип єі самий шкодливий тепер на Украіні, и ще тим більше, що женщина консервативна, має великий вплив на чоловіка и на дітей. Тілько молодше женске поколінє скидає з своіх очей ту полуду, та й то не дуже хапається. Тим то нашому дворянству трудно демократизоватись ділом, а не теорією, практикою а не розумом. А вже писателів з дворян нам трудно дождатись, бо вони не чують народнёго слова з уст матерій и не надихаються до глибини душі народним духом: вони будуть писати для Москви й Петербурга, а не для Украіни. Теж саме треба сказати про городян, про купецтво; навіть про молодше поколінє духовенства.

Між нашим панством и народом стіною стоіть великорущина: панство й народ то дві національности на Украіні, або трохи не дві. Зійтись ім у нас труднійше, ніж де инде. Дуже наівно вимовились молоді наші священики на моє питанє, на що вони розмовляють з селянами по великоруски и говорять проповіди в церкві московским язиком. „А для того, щоб мужики лучче нас слухали и боялись, бо, як говориш до мужика по мужичи, то він стає за пане-брата,“ одказали мені молоді священики. Правда випливає тут, як олива на воді: великорущина то сила, котрою можна трохи налякати народ и легче загнати ёго в ярмо, а проста мова все-таки якось трохи рівняє мужиків з панами. Все таки з рідною мовою чоловік здається не такий далекий и чужий. Менче різні, більше буде прихильности. Чи не для того, щоб мужики більше боялись, и наше дворянство так ухопилось до великорущини?

Гірше од усёго, що великорущина, пожераючи украінщину, часто вносить в украінску семю великий нелад, велику деморалізацию. В дворянстві и в висчому купецтві, де вже зовсім запанувала великорущина, там того не буває, бо батьки й діти там уже одним московским миром мазані. Але в низчому купецтві, в міщанстві, в сільскому духовенстві великорущина робить велику моральну пакость. Де тілько молодше поколінє семьі вхопило трохи великорущини чи в школі, чи по-за школою, а старше поколінє ще зостається національним, там діти часто соромляться батьків. Де тілько батько-мати, дядьки й тітки не вміють говорити по московски, а сини, дочки, небожі й небоги трошки вміють штокати, там діти стидаються батьків, як простих, старосвітских людей, хоч би наука дітей була лише в тому, що вони вміють тілько закидати по великоруски. В таких семях часто трафляється, що при високих гостях, що вміють уже штокати, діти ховають батьків и родичів десь у далеких задних кімнатах, у пекарні, як стид задля себе. Про се погане діло згадував ще Полтавець проф. Юркевич, коли не помиляємось, в брошурі „О воспитаніи“, и ёго слова підхопила одна ґазета, що ніби вони були написані, каже, навмисне для Украіни. Наші космополіти певно зросли в обрусілих семях, що того не розуміють, але то певна річ, що ніхто не назве таких стосунків в семьі гарними й нормальними. Як позаводили на Украіні великорускі народні школи, се погане сімя всівається вже в повітове міщанство, и, що гірш од усёго, и в сільский народ. Школярі з урядових великоруских народних шкіл вже гнуть себе на кацапів и панків, задерають кирпу в гору, не поважають украінскоі національности и своіх простих батьків, нехтують усім народним, кидають своі народні пісні и співають салдацкі великорускі, псують и ламають народний язик. Часто громади здають сей нікчемний продукт великорускоі, ненаціональноі школи в москалі. Ще дуже цікава річ, що наше сільске духовенство, забороняючи співати селянам колядки й щедрівки, нігде не заборонило ім співати гидких салдацких стидних пісень, бо… бо вони великорускі… А як наш народ попсує свою устну літературу, то на чому буде тогді стояти наша книжня література? Тогді певно народ, „эта естественная область украинской беллетристики“ (як каже Кіев. Телеграфъ), стане, прикинемо ми, вже зовсім „не естественною“. А нам тогді скажуть, що під нашими ногами вже нема ґрунту для літератури; або нам зостанеться звісний ламаний язик возьного в „Наталці Полтавці“. В братях Славанах, що продають себе и своі идеі в Россиі за зайву гривню грошей, ми бачимо будущий свій образ національних покручів, для котрих не шкода ні теперішнёго, ні минувшого, для котрих будуще то добрий шматок хлібця та зайва сотня карбованців в якій небудь національній шкірі, що вже й тепер трапляється бачити на Украіні.

Все лихо сталося од того, що великорущина на Украіні одягла себе в культурний колорит, а з усёго украінского здерла культурну одежу и викинула ёго на чорний двір. Вона себе обчистила, облагороднила, а нас обмужичила й опоганила. И вийшло так, що ненаціональна наука и просвіта на Украіні стала хорогвою панства, и до чого тілько доторкнеться великорущина, там зоставляє після себе панский слід, хоч би навіть все діло було в великорускій мові. Украінщина зосталася в мужичому, в простому колориті, не шляхетніє, а час од часу ще більше принижується, втрачує людске достоінство и шанобу, стає смішною. Конечно великорущина и ввійшла до нас, и стоіть у нас за помочю одних репрессалій, бо заводячи школи на Украіні, Россия не помилилась завести в школи народний украінский язик, а завела свій, великоруский. Національний елемент міг би знов спасти украінщину од приниженя й посміху, бо й з посміха люде бувають, каже народня приказка. Не поважати-меться народний язик, народня пісня, народня література, не поважати-меться и сам народ. Нам треба, не гаючи дурно часу и слів, облагороднити свою національність, поставити іі так, як вона стоіть у всіх порядних европейских а навіть неевропейских народів, не гаючи часу на те, доки вести національну літературу и язик, и чи далеко вести іі, чи недалеко, и чому доти, а не далі, а як далі, то чи добре воно буде, чи не розгнівається Великороссия й великоруска література, що́ знаходить собі базар на Украіні для збуваня свого не Бог-зна якого літературного краму. Внутрішня політика нехай буде політикою, а література нехай буде літературою. Гнути літературу під форму політики небезпечне діло, и можна тим іі поламати й покалічити.

А ще більше шкодять нам ті Великорусси, чиновники, наші цивілізатори, що іх насилають на адміністративну службу на Украіну, ті придворні камергери й камерюнкри, що займають високі місця у нас и нічогосінько путнёго для Украіни не роблять, тілько приізджають „на кормленіе“ розкішним хлібом, и рідко навіть виходять з хати; ті профессори Великоросси, що ламають науку по своёму смаку и ганять все наше. Як люде чужоі нациі, вони дуже погано пораються у нас: втискають нас в своі форми без жалю, без серця, якось немилосердно. Всі вони силкуються заводити у нас великорущину, хоч и своі людці, щоб выслужиться, пораються в нас дуже добре на чужу користь. В час польского повстаня Великорусси-адміністратори дуріли на Украіні й Білій Руси, маючи нас за сполячених, и наламували нас на катковско-великоруский лад так, що аж кістки тріщали: и хрести рубали на дорогах, и строіли великорускі хати, и заставляли співати великоруских пісень, убирали учениць в школах в сарафани, насилали на Волинь и Полісє цілі чумацкі фіри зелізних здорових хрестилень, щоб наші священики погружали дітей по великоруски, а не обливали и т. д. Великорусси-епископи розсилають до сільских украінских священиків секретныя предписанія не проповідувати в церкві украінским язиком. Всі Великоросси-адміністратори на Украіні дбають тілько про своі національні и адміністраторскі интереси, а не про украінскі, и вбивають немилосердно до смерти нашу національну жизнь. Ми знаємо дуже погані й фанатичні діла Великороссів урядників и профессорів на Украіні, такі діла, котрих чоловік нашоі нациі ніколи не зробив би, хоч би він був тричи перевертнем. Так н. пр. один ректор І., прощаючись з кінчившими курс студентами, сказав, маючи нас за обрусѣвших: „Мнѣ поручено истреблять историческіе памятники Малороссіи, и я вамъ совѣтую дѣлать тоже…“ и т. д. Що роблять чужі люде в чужій стороні, на що вони придатні, те можна бачити тепер в Польщі, де на одно путне діло знайдеться десять чорних.

До сего всего треба додати, що великорущина через своі школи одбиває багато наших интелігентних людей од наших интересів, накидаючи своі: краде в нас багато літературних сил на свою користь, що могли-б працювати для украінского народа на літературному поли, а своіх сил нам не дає. А хто хотів би працювати на поли питимоі літератури, то не кождий зъуміє, бо не знає народнёго язика, бо ёму ёго не дає великоруска школа; и набирається смаку до великорущини, до котроі вже ёго й тягне. Ще треба сказати, що великорущина на Украіні, перекручуючи нашу громаду, так і гладить и маґлює, що вона тратить свою національну ориґінальність и з неі виходить, для украінского художника або поета, ні Богови свічка, ні чортови кочерга. Як би тепер воскрес Гоголь, то не знайшов би для своєі музи и тих ориґінальних національних типів, які були за ёго часу, так вимаґлювала московщина нашу украінску громаду. Битові типи громади то діло цілих віків! то велика втрата для украінских художників; а интелліґентні типи у нас не швидко наростають, и ще довго будуть скелетами для художників, бо в нас нема свободи для іх зросту: ім не можна сміливо виступити на діло, на боротьбу, ім треба ховатись по закутках, а в закутках по лёхах и картофля пускає жовте бліде бадилє…

От таку то шкоду робить великоруска національність на Украіні! Украінска література не може поминути сёго, хоч би й хотіла, бо то діло не узке и не пусте. Як тілько вона зачепить украінску жизнь, вона скрізь наткнеться на шкодливий слід великорущини, и єі діло виявити той слід и допомогти Украіні. Я не знаю, чим тут украінский націоналізм узкий, коли він виступає против великорущини, котра грає социяльну ролю в нашій жизни, псуючи гармонію в нашому розвитю, вносячи моральний нелад в громадскі шари и украінску семю, принижаючи все украінске в очах самого украінского народа, заплутуючи нас на ході нашого вольного розвитя и зовсім збиваючи нашу громаду з пантелику.

Третіх зачепила украінска література — Поляків, але ми вже сказали, що вона зачепила не польский народ, а тілько польску шляхту, розсипану на етноґрафічній территоріі украінского племене. Польска шляхта и між нею наша шляхта, тілько сполячена, впливає на нас найбільше в Галичині, потім на Украіні до Дніпра и на Білій Руси. Все, що ми сказали про великорущину на Украіні, все те до слова треба прикласти до польскоі шляхти в Галичині. Вона тепер грає там таку нечесну и репрессивну ролю, як великорущина на Украіні, и має собі на умі те саме, що мають Великоросси. Всі польскі порядки в Галичині прямують до споляченя украінского племене. Польска шляхта в Галичині, то тіж катковці, тілько в польскій шкірі; вони для нас так само шкодливі, як и великорускі катковці. Полякам на Украіні и Білій Руси великорущина звязала руки, а як би вона ім дала волю, то вони робили-б те діло, що и в Галичині. До 30 років вона таки и робила ёго, як ій попускав віжки великоруский ряд. Польскі пани в Галичині и на Украіні з більшоі части католицкі клерикали, катковско-польскі націонали, папісти, роялісти будущоі Польщі и аристократи, и тим іх можна сміливо в очи назвати ворогами украінского народа и всего украінского. Наш літературний рух, наш націоналізм, наш демократизм, наша гісторія, язик, віра — се все ім подобається, як собаці цибуля. Вони тілько гаряче люблять наші плодючі поля, сіножати, наші старі ліси, порциі чи найдешевшу працю нашого народа на іх ланах та фабриках. В низчих и найнизчих своіх шарах, серед польских посессорів, економів, лісничих, фабрицких писарів, між котрими в глибокій Польщі вже й не чути аристократичнёго духу, де ви вже бачите чесних и порядних людей, на Украіні ви и в убогій шляхецкій хатині знайдете аристократичні претензиі, панский дурний гонор, охоту жити широко по пански, польскі політичні претензиі на Украіну, знайдете таку ненависть до украінского народа и украінщини, як и в польских великих панів. В Галичині польска шляхта и єзуіти ведуть пропаґанду, ідять нашу народність цілими селами, збивають з пантелику наше міщанство, а на Підлясі й уніятске духовенство, котре зробило ворогом украінщини. Чи може-ж украінска література иґнорувати такі будяки, напихані на нашій землі? Чи не має вона права заглянути в хати польскоі шляхти и розвідати, що там за люде? що там за идеали снуються в шляхецких головах? Чи там наші щирі прихильники, чи лихі вороги?

И знов ми бачимо, що украінский націоналізм и тут социяльний, бо він має на думці боронити украінску жизнь од того, що хоче іі перевернути зовсім до гори на свою користь. Та ще до того ми маємо діло з польским ретроґрадним націоналізмом, з польско-катковским духом, таким шкодливим, як и великоруский ретроґрадний націоналізм.

Те саме треба сказати й про Мадярів, хоч іх ще й не зачіпала украінска література, бо у писателів угорскоі Руси ще й доси забиті памороки то Мадярами, то великорускими катковцями. Але прийде час и для угорскоі Руси.

Так то нас обгортують, до нас лізуть у хату чужі націонали, з своіми репрессивними и ретроґрадними тенденциями, а на Украіні Украінці нарікають на украінску літературу за єі націоналізм. Космополітизм дуже добра річ для великих наций, бо він дає ім ще більшу силу; тим то вони так репетують против націоналізма, як недавно навіть „Вѣстникъ Европы“. Добре ёму говорити, коли він безпечний в своій національности, а другий конець літературного великоруского ланцюга без сорома бє націоналізм инчих народів, по чому влучає, и сам „Вѣстникъ Европы“, без сорома казка, вже говорить про „походъ въ Индію“… щоб заберати нові землі мабуть для гуманного космополітизма. Наша украінска література повинна зачепити націоналізм, але тілько против тих народів, що ми згадували, бо наш націоналізм звязується з свободою. Ми не бажаємо, щоб украінска література тілько крутилася на тому одному колесі. Правда, нам добрі сусіди задали тілько зайву роботу, та щож маємо робити, коли так сталося! Але при тому ми бажаємо, щоб украінска література, не кидаючи націоналізма, широко розвивала европейскі світові ліберальні идеі, беручи іх прямо з европейского жерела, а не перехоплюючи іх з десятих рук. Про гісторичний украінский націоналізм ми не маємо на думці тепер говорити.