Привітання життя (збірка)/Вітражі й пейзажі

Привітання життя
Б. І. Антонич
Вітражі й пейзажі

1931

Вітражі й пейзажі

1

ОСІНЬ

Дозрівають довгі дні, як ярі яблука,
лине листя з лип,
плине воза скрип,
коло лісу колом ллється вигук зяблика.

Палиться під захід сонця неба палуба,
от отара в отаві,
сизі мряки сиваві,
в яслах яру ясний ястер ятрить яструба.

Пяне піяно на піяніні трав
вітер заграв.
Спіють дні все менші, нерівні,
піють по півночі півні

і

ості, осокори,

рій ос
і ось
вже осінь

і

о

осінь
інь

нь.

2

ПЕРШИЙ СНІГ

Осінь переїхала по полі возом золотим.
Понад кучугури кучерява мряка-срібний дим.

Сонце з батогом проміння вогняний погонич.
Навпростець по небі білі хмари в перегони.

На куделі верховіття сиве павутиння.
Підпирається гори рукою далеч синя.

Вітер жовтий лист з дерев змітає помелом,
в гущині сухе гілля гуркоче мідяний псалом.

Білі квіти впали — заповідь майбутніх січнів;
перший раз тоді поцілувала землю вічність.

3

КОПАННЯ КАРТОПЕЛЬ

Поволі, поволі
по сивім полі
дими кружляють
на вільній волі.

Короткими днями
цвітуть вогнями
на краю плаю,
немов квітками.

Багато багаття,
червоне шмаття,
а часом жовте,
немов ламаття.

Обличчя веселі,
імли куделі,
а подув з броду
пяніє в хмелі.

Вже літа є досить,
угору осінь
хустини білі
хмарин підносить —

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

— знаки німі,

що піддається
зимі.

4

КОЛОМИЙКА ПРО ПРОВЕСНУ

Віє вітер, віє буйний, віє за горою,
мороз ходить, мороз бродить під рухи з весною.

В річці риби, в полі скиби дощу з неба просять,
роси росять, хмари хмарять небо в барву проса.

Помазала шляхи злива розкислим болотом,
плуги риють плай, мужицьким пахне поле потом.

Сірий ранок ніч розколе, згасне сон на квіті.
Сірий труд виходить в поле й грає на трембіті.

5

ПІД ДАХОМ ЛІСУ

Ой, піду я до бору, до бору,
подивлюся на сонце крізь тінь.
Піднесуться дерева угору, угору
і на землю впаде далечінь.

Ой, піду я до бору, до бору,
подивлюся на сонце крізь сон.
Попливуть мої думи угору, угору,
ліс і сон зашумлять в унісон.

Ой, піду я до бору, до бору,
подивлюся на смереки крізь смерк.

Піднесеться вже вечір зі звору, зі звору,
щоб лиш день, наче пень, геть померк.

Ой, піду я до бору, до бору,
подивлюся на вітер крізь віти,
як пливе він у ліса комору, комору.
Буде в лісі сон, в сні ліс шуміти.

6

НАД ВОДОЮ

На березі білі берези напнуті, мов струни.
День вітром по них потягає, неначе смичком,
і шепотом падає в хвилі, як зерно до клуні.
Ріка обіймає цей шум, мов раменами, дном.

На плесі являються піни білясті бруньки,
розхлюпані бризкають, спір між собою завівши.
На березі там я берези пень гладжу липкий
і кидаю сам до води свої мрії та вірші.

7

ТОВАРИСТВО

Під тихий вечір,
як вітер хмари пожене на сон,
немов табун овець до водопою,
й луна над лісом стане золота,
і зашумлять дерева в унісон,
у гай піду та сяду під вербою,
а коло мене
моя самота.

Тоді всі речі
покриє сірина. Дерева огачко
спинають небо й землю, наче спряжка.

Над нами віком ночі ліс накритий
й зі собою заведемо балачку
про те, як тяжко в світі є, як тяжко
без друга жити.

8

ІДИЛІЯ

На побережжі ріки отара овець білосніжних,
вітер торсає хмарами, білою гривою неба,
поки сивої мряки туманів, мов жито, не вижне;
облий облак на облаз гори присідає, мов лебідь.

Плоский горбок, злотолускі рибоньки плюскають в рові.
Де є дійсности грань, де уяви є світ non est cenum:
в Тускулюм добрий Горацій на рундуку мармуровім
пише поему до грацій і слухає.... радіоконцерту.

9

ОЖИДАНИЯ

У далеч встромляю розгойдані очі, неначе гарпун:
на обрії сивім, де небо з землею зішите нитками дерев,
таємний, рухливий підноситься пункт,
напів горизонту мотузку тонку роздере.

Уже наближається, скоро підходить.
Момент ще один, ще хвилина остання.
Не знаю: це віз чи туман, пішоходи;
у серце вбиваються гострі, залізні гаки — знаки питання.

10

СОБАКА Й МІСЯЦЬ

Втомлений лоб покладеш на пахучому сіні.
Досить вже, досить на долю собачу ти вив.
Чорна обкутає ніч соломою тіней,
тихо забудеш своїх незбагнених кривд.

Пахощі чуєш світанку; година вже третя.
Очі, як вугілля, в темряві блиском горять.

Довго й даремно на шиї шарпаєш кетяг.
Вистрілить оклик півня, мов ранішній ряст.

Вітер торгає листя, мов струни на лютні.
Жовч накипає у серці, аж випаде з меж.
Ні, так далі не може вже бути; із люті
місяць зубами, немов маслака, розгризеш.

ГІМН ЖИТТЯ

Іди вночі мій друже, іди вночі на ґрунь
і серце, що в утомі, ти приложи до фої,
по місяця чолі рукою пересунь,
а може тиша тугу поволі в тобі вкоїть.

Усі твої маріння, усі думки замовкнуть,
вже буряном для тебе не є рудий храбуст,
уже глядиш інакше на рунь гірську, пожовклу,
і заспіваєш гімн життю — мовчанням уст.