Перейти до вмісту

Пригоди Гека Фінна/II. Розбійницька ватага

Матеріал з Вікіджерел
II. Розбійницька ватага.

Ми пішли стежкою, прокрадаючись навшпинячки поміж деревами, аж на кінець садка, нахиляючись, щоб не чіплятись головами за гілки. Проходячи проз кухню, я спіткнувся на пеньок і наробив шелесту. Ми зараз же попадали на землю і притаїлись. На порозі сидів довготелесий негр Джім, власність панни Ватсон. Ми виразно могли його бачити, бо в кухні світилося. Він устав і випростав голову, прислухаючись.

— Хто там? — промовив він.

Не маючи відповіді, негр пішов навшпинячки й зупинився як-раз поміж нами. Минуло кілька хвилин, усюди було тихо, а ми всі троє були так близько один од одного. Відразу у мене страшенно засвербіла щиколодка, але я вдержався, бо боявся ворухнутись; потім засвербіло вухо, потім спина, поміж лопатками. Ну, от, здається, умру зараз, як що не почухаюсь! Це часто так буває, я вже не раз помітив, що коли ви де-небудь у гостях, або на похороні, або силкуєтесь заснути, та ніяк не можете: у вас, неначе умисне, починає свербіти все тіло. Трохи згодом Джім і говорить:

— Е, та хто ж ви такі, чого вам треба? Їй-богу ж я чув, як щось шамотіло. Ну, постривайте ж, я знаю, що̀ зроблю! Сяду тут і буду прислухатись, поки знову щось почую.

Він сів долі поміж мною та Томом, прихилився до дерева і простяг ноги так, що одна трохи-трохи не торкалась до моєї. У мене нестерпуче засвербів ніс, аж сльози стали в очах, та я все терпів, не ворушився! Коли це відразу засвербіло в середині в носі, потім під носом — просто не було мочі стерпіти! І так було хвилин шість-сім а може ще й довше, — у мене свербіло в одинадцятьох місцях одразу! Терпіти довше неможливо було, та я все таки стиснув зуби і держався. Коли це Джім почав сопти і скоро ми почули, як він захріп, — тоді у нас трохи полекшало на серці.

Том подав мені гасло, злехка свиснувши, і ми полізли далі. Одійшовши вже на кільки ступнів, Том прошепотів, що не погано було б прив'язати Джіма до дерева, так собі, щоб пошуткувати; але я не згодився: ще часом прокинеться, наробить ґвалту — тоді й побачуть, що мене нема дома. Том згадав, що в його єсть тільки маненький недогарочок: треба пролізти нишком у кухню, щоб здобути більший. Я його вмовляв, щоб він і не пробував навіть, — що̀, коли Джім прокинеться?.. Але Томові все таки хотілося спробувати, — от ми й залізли до кухні, взяли аж три свічки й положили за їх на стіл п'ять центів. Мені страшенно хотілося швидче втікти звідси, але Том бажав неодмінно підкрастися до Джіма, та й удрати йому якусь штуку. Мені здалося, що я ждав дуже довго. Навкруги було, як і перше, тихо та безлюдно.

Зараз же, тільки Том вернувся, ми пішли стежкою, навколо того паркану, що їм обгорожено садок, і скоро вийшли на крутий шпиль позад будинку. Том росказав, що він зняв із Джіма бриля й почепив на сучок. Джім ворухнувся, але не прокинувся. Потім ми довідалися, що другого дня Джім оповідав усім, як відьми його водили: приспали спершу, потім возили по всьому штатові, тоді кинули під дерево, а бриля почепили на сучку, — знай, мовляв, хто̀ поглузував із тебе! Иншим разом Джім запевняв, що відьми тягали його до Нового Орлеану; одно слово що-разу він додавав щось нове і нарешті виявилось, що нечиста сила возила його по всьому світу, — так він змучився страшенно і вся спина у його в синяках! Джім страшенно цим пишався й позирав згорда на инших негрів. Негри приходили за кілька верстов слухати Джімового оповідання; ним цікавилися на всьому кутку. Чужі негри роззявляли роти й витріщали на його очі, неначе на щось надзвичайне. Чорні взагалі люблять говорити про відьом та про нечисту силу, сидячи в кухні біля печі; та що-разу, як знімалася про такі речі мова, Джім перепиняв і говорив: „Гм! ну і що ви там тямите в відьмах!“ і всі переставали слухати оповідача. Джім завсігди носив п'ять центів на шиї, кажучи, що це талісман, а дав його йому сам чорт власними руками, сказавши, що цією монетою він може вилічити кожну хворобу і викликати, коли схоче, нечисту силу, — треба тільки промовити якесь слово, але яке саме — Джім ніколи не казав. Негри приходили бо-зна звідки й віддавали Джімові все, що мали, аби подивитись на монетку; але ніхто до неї не торкався — адже вона була в руках у диявола! Джім не мав часу навіть діло своє робити, так він запишався з того, що бачив чорта та возив на собі відьом.

Зійшовши на шпиль, ми з Томом озирнулися вниз на місто, — десь далеко блимало два-три вогники, мабуть у тих хатах був хтось хворий. Вгорі, на небі, так чудово сяли зірки, а внизу прослалася річка, широка, тиха, велична. Ми зійшли вниз і знайшли Джо Гарпера, Бена Роджерса та ще двох хлопчаків, що сховались на ніч у старий хлів. Ми забрали чийсь човник, що стояв прив'язаний край берега, пропливли річкою верстви зо три з половиною та й пристали до крутої берегової скелі.

Залізши в кущі, аж у гущавину, Том заставив усіх заприсягтися, що вірно будуть додержувати таємниці, а потім показав нам у самій гущавині попідземний хід. Ми засвітили свічки й полізли в яму. Пролізши сажень з вісімдесят, ми побачили, що вузенький хід почав усе ширшати, аж поки дійшов до печері. Том минув кілька хідників і відразу зник під стіною; так глянувши, то й не подумав би ніхто, щоб під нею була яка дірка. Ми полізли за ним і опинилися в вохкій, холодній печерці; а стіни там скрізь позацвітали.

— Тут ми заснуємо нашу розбійницьку ватагу, — сказав Том, — і назвемо її Томовою ватагою. Кожен, хто хоче до неї пристати, мусить заприсягтися й підписати своє ім'я кров'ю.

Звісно, всі згодилися пристати. Том витяг із кишені аркуш паперу, написав присягу і прочитав її нам. Кожен хлопець присягався, що не зрадить своїй ватазі й не росказуватиме ніяких таємниць; а як що хто чужий образить якого члена ватаги, то ватага повинна його вбити й помститись над його сем'єю, і той, хто витягне жеребок, щоб убивати, не повинен ні їсти, ні спати аж поки знищить ту людину й виріже в неї на грудях хреста — це така ознака нашої ватаги. Ніхто чужий, що не належить до ватаги, не має права цього знаку вживати, а то його буде покарано, а коли він і тоді ще не послухається, то й убито. Як що ж який член ватаги зрадить якусь таємницю, то йому переріжуть горло, потім спалють його труп і попіл за вітром пустять; а ймення його викреслено буде з реєстру написаного кров'ю і про його заборонено буде згадувати: його проклянуть і забудуть навіки.

Усім страшенно сподобалась така присяга і вони питалися в Тома, невже він це все сам вигадав? Він відповів, що дещо справді сам вигадав, а останнє вичитав з усяких книг про розбійників та піратів. У кожної порядної ватаги буває така присяга.

Комусь спало на думку, що добре було б одразу вже вбивати й сем'ї тих, хто зрадив ватагу. Томові така думка здалася дуже дотепною; він виняв оливець і вписав її в присягу.

— А от у Гека Фінна немає сем'ї, — промовив Бен Роджерс, — що ж із ним зробиш?

— Як то так? Хиба в його немає батька? — відповів Том.

— Та воно правда, що єсть, та тільки його тепер не знайдеш. Перше він, бувало, тут частенько валявся п'яний у свинячому хліві, та щось його вже давненько не видко, мабуть з рік.

Довго вони про це говорили й навіть хотіли були спершу мене не приймати: кожен, мов, хлопець мусить мати сем'ю, або якихсь родичів, щоб їх можна було вбити, як потреба, а то це вже буде не по правді що до инших. Ніхто не міг додуматись, як запобігти лихові — всі притихли. Я мало не плакав з горя, коли це відразу в мене майнула щаслива думка: я подав їм замісто родички панну Ватсон, — ось кого вони можуть убити, як що я зроблю щось недобре.

— Авжеж можно! Тепер усе гаразд, — загукали розбійники. — Гек теж може пристати!

Потім кожен проколов собі пальця, щоб видавити крапельку крови на підпис; я теж написав свій знак на папері.

— Ну, — почав Бен Роджерс, — що ж власне робитиме ватага?

— Нічого, тільки грабуватиме та вбиватиме, — відказав Том.

— Добре, але кого ж ми грабуватимем? Хати́, чи що, чи може скотину красти, або…

— Дурниці ти говориш! Скотину красти — це вже не розбій, а мошенство, — скрикнув Том. — Ми не злодюжки. Це зовсім не те. Ми просто розбійники. Ми в масках зупиняємо екіпажі та валки на шляху, вбиваємо людей і забіраємо в їх годинники та гроші…

— Хиба неодмінно треба вбивати?

— О, ще б пак! Це найкраще. Правда, деякі розумні люде думають инакше, але взагалі признано, що розбійникам краще просто вбивати свої жертви. Хоча деяких можно приводити з собою в розбійницьке гніздо й держати доти, поки вони дадуть за себе викуп.

— Викуп? А як же вони дадуть, коли ми в їх усе заберемо?

— Та вже не знаю гаразд, але це вже так водиться. В книжках так написано і ми, звісно, так усе й повинні робити.

— Та як же ми можемо робити те, чого не знаємо?

— Ну дак що, що не знаємо, а таки повинні, та й усе! Кажуть же тобі, що так написано в книжках! Як почнемо по своєму вигадувати, то всю справу зопсуємо.

— Еге, це казати добре, Томе… Ну, а на твою думку — як же це робити?

— Їй-богу ж не знаю! Може треба держати їх, аж поки вони помруть.

— Оттак би й давно! Чого ж ти досі не казав? Так і будемо держати бранців, аж поки вони смертю викупляться. Тільки боюсь я, матимемо ми клопоту з цими добродіями! Вони їстимуть дурно хліб і завсігди тільки й дивитимуться, як би втікти.

— Дурниця, Бене! Ну, роздумайся сам, хиба вони можуть вирватись, як що коло їх стоять вартові і миттю їх застрелють, тільки вони ворухнуться?

— Вартові… ну, це инша річ! Так це комусь доведеться вартувати, не сплючи всю ніч. Мені здається, одначе, що це досить нерозумно. Через віщо не взяти дрюка й не викупити їх одразу, — клопоту менше?

— Бо цього немає в книжках — ось через віщо. Слухай, Бене Роджерсе, — хочеш ти робити діло так, як велять наші закони, чи не хочеш? Невже ти думаєш, що люде, які писали книжки, не знають, як краще? Чи, може, ти часом хочеш їх навчити? Ні, добродію, вибачайте, ми будемо викупати їх справді так, як треба.

— Добре вже, мені однаково; а я все-таки скажу — нерозумна вигадка. Ну, а жінок теж убивати треба?

— Чи не здурів ти, Бене Роджерсе? де ж таки можно бути таким невігласом?!.. Убивати жінок?!.. Та нічогісінько такого немає в книжках. Жінок завсігди беруть із собою до печері й поводяться з ними ввічливо; помалу вони закохуються в розбійників і вже не хочуть вертатись додому.

— Ага! добре, хай собі живуть, але знов таки це дурниця.!. Скоро сюди стільки налізе жіноти та бранців, що ждатимуть викупу, що й самим розбійникам місця не буде. Ну, та все одно — роби як знаєш, я мовчатиму…

Маненький Томмі Берне тим часом заснув. Як його збуджено, він перелякався й заплакав і казав, що хоче додому, до мами, що йому надокучило бути розбійником.

Усі почали з його сміятися та дражнити його, що він ще дитинча̀, плаксій, — він росердився та й каже, що просто піде і роскаже все про ватагу. Але Том дав йому п'ять центів, щоб він заспокоївся; потім постановлено, що всі тепер розійдуться додому, а на другому тиждні знову зберуться й тоді вже неодмінно когось пограбують і вб'ють.

Бен Роджерс сказав, що йому не можна в буддень часто виходити з дому, і через те він бажав би почати справу в неділю; але всі хлопці скрикнули в один голос, що в неділю гріх. Постановлено зібратися і призначити день, як тільки буде можно; потім ми вибрали Тома Сойєра отаманом, а Джо Гарпера йому помішником і всі розійшлися додому.

Я здерся на піддашок і вліз у своє віконце, саме перед світом. Одежу я всю вимазав у глину та закапав лоєм, а сам змучився до краю.